Спочатку:
На сторінку книги
У самому центрі гори, ніби пульсуюче серце, височів Камінь Сили. Цей велетенський магічний кристал випромінював неймовірне, м'яке блакитне сяйво, що розганяло темряву. Кожен подих кристала відгукувався трепетом у повітрі.
Раєль стояв перед ним, відчуваючи, як срібний медальйон на його шиї стає гарячим. Краплина його істинної королівської крові, що запеклася на реліквії минулої ночі, була ключем до цієї величі. Медальйон пульсував в один такт із кристалом. Проте воїн лише безпорадно знизав плечима, міцніше стискаючи золотий медальйон.
— Ну і що далі? — тихо запитав він, заглядаючи в блакитну глибину. — Медальйон реагує, але я поняття не маю, як цим користуватися.
— Ой, Раєле, ну ти знову за своє! — не втрималася Луміра, яка крутилася біля його ніг, виблискуючи срібною лускою. — Просто приклади його! Або скажи щось по-королівськи пафосно! Крейгу, ну чому ти його не навчив?
— Моє завдання — захищати, а не розгадувати загадки вищої магії, — прогудів чорний дракон.
Принцеса підійшла ближче до Раєля.
— Раєле, мені здається, що медальйон реагує на намір і почуття, а не на слова. Тобі треба...
— ...Тобі треба віддати його мені! — раптом розітнув тишу злий голос мага.
Прямо перед ними простір викривився. Почав клубочитися чорний туман. Залу заповнив сморід сірки. З вихору ступив Севан. Його пальці міцно стискали потьмянілий уламок темного кристала, який допоміг йому перенестися сюди, а на обличчі заграла їдка посмішка. Рана, яку йому нещодавно завдав Раєль, усе ще кровоточила, але жадоба влади була сильнішою за будь-який біль.
Севан був радником короля, він знав магічні формули і точно знав, як працює Ключ-медальйон.
Він діяв підло, блискавично і з відчаєм приреченого хижака. Скориставшись своєю магічною перевагою, він різко смикнув руку — і брудно-фіолетовий спалах вихопив Ліріель. Дівчина навіть не встигла скрикнути, як опинилася в лещатах мага. Він грубо притиснув її до себе, прикриваючись тілом принцеси, наче живим щитом.
Перед її шиєю закрутилося напівпрозоре магічне лезо. Воно ледь торкалося ніжної шкіри, змушуючи Раєля заціпеніти від жаху. Кожен рух воїна міг коштувати життя тій, яка за ці дні стала для нього дорожчою за власне життя.
— Подивись на себе, Раєлю, ти програв! — зловтішався Севан, важко дихаючи, а його очі палали шаленим вогнем. — Королівська кров... — смакуючи кожне слово, протяжно розтягував маг і повільно проводив магічним лезом біля шиї дівчини. — Така необхідна для цього кристала. Яка мені різниця, чия саме це буде кров — твоя, Раєлю, чи твоєї чарівної принцеси?Відкинь свій меч! Викинь ножі і негайно дай мені медальйон!
Раєль застиг. Його серце шалено калатало в грудях. Кожен м'яз був напружений, пальці до судом стискали руків’я меча, але він розумів: якщо віддати медальйон зараз, маг не зупиниться на погрозах. Севан знищить їх усіх, як тільки отримає абсолютну владу над Каменем Сили.
Ліріель трималася з дивовижною гідністю, властивою її королівському роду. Вона не плакала і не благала про пощаду, хоча її обличчя було блідим, а погляд — прикутим до Раєля. У цьому погляді не було страху за себе — лише прохання не здаватися. Цей безмовний зв'язок між ними в мить смертельної небезпеки став міцнішим за будь-які магічні кайдани.
— Ось бачиш, що ти накоїв? — продовжував шипіти маг, сильніше втискаючи лезо в горло дівчини. — Якби ти не з'явився, якби пропав ще тоді в горах, усе було б добре! Країна жила б у спокої, а твій трон належав би тому, хто на нього заслуговує! Але ти вижив... І тепер маєш померти на очах у своєї коханої. Крові принцеси мені цілком вистачить, щоб окропити твій медальйон та змусити Камінь Сили підкоритися моїй волі!
Ні Крейг, ні Раєль не могли зробити жодного кроку вперед. Великий дракон люто ричав, з його ніздрів виривалися клуби гарячої пари, але він змушений був тулитися до стіни печери — будь-який потік полум'я спалив би Ліріель разом із магом. Севан міцно тримав принцесу перед собою, паралельно кидаючи злісні погляди на маленьку драконницю, яка тулилася біля підніжжя постаменту. Атмосфера в печері була настільки густою від відчаю, що здавалося, сама гора от-от розчавить їх своєю вагою. Надія танула з кожною секундою, залишаючи лише холодний розрахунок безумця.
Раєль повільно, демонструючи повну покірність, почав опускати меч. Це був відчайдушний маневр воїна, який звик грати зі смертю. Його погляд на мить зустрівся з очима Луміри. Маленька срібна драконниця, попри всю свою легковажність, у критичні моменти володіла феноменальною, суто жіночою інтуїцією та хитрістю. Вона примружилася і запустила лапу у свою маленьку сумку.
Севан помітив рух воїна і переможно випрямився, на мить послабивши тиск магічного кріплення на Ліріель.
— Так, правильний вибір, хлопчику... — засичав маг.
Раєль поклав меч на землю і протягнув медальйон магу. Той потягнувся за ним та трохи відвів магічне лезо від горла дівчини.
І саме в цю мить…
— Раєлю, лови секретну зброю! — на всю печеру верескнула Луміра.
Вона крутанулася на місці й витягла із сумки... яскраву, бузкову парасольку. Парасолька полетіла в повітрі, виблискуючи рюшами у блакитному сяйві Каменя Сили.
Раєль, чиї рефлекси були відточені роками найманства, зреагував швидше, ніж встиг подумати. Він підстрибнув і на льоту перехопив велику парасольку прямо за дерев'яну ручку. Це виглядало настільки абсурдно й дико в похмурій королівській скарбниці, що маг Севан буквально занімів і витріщив очі на цей бузковий шедевр.
Раєль зробив потужний кидок уперед. Замість списа, парасолька з усього розмаху вліпила магу між очима.
— Отримай, старий хричу! — переможно прокоментувала ззаду Луміра.
Маг від такого удару втратив рівновагу. Цієї секунди вистачило. Ліріель, скориставшись тим, що хватка мага ослабла, з усього розмаху вліпила йому ліктем під дих і каблуком наступила на ногу. Маг зойкнув, магічне лезо перед її шиєю розвіялося, а саму принцесу відсмикнув за руку Раєль та відкинув назад Крейгу, який миттєво підхопив її крилом.
З гучним зойком Севан не втримався на ногах, змахнув руками й полетів спиною назад, падаючи прямо на пульсуючий кристал Каменя Сили. і кілька крапель темної крові зрадника капнули на чисте блакитне сяйво.
Наступної миті печера здригнулася від звуку, схожого на удар грому в закритому просторі. Велетенський Камінь Сили раптом перестав світитися м'яко. Його блакитне сяйво миттєво змінилося на хиже, палаюче світло, а сам кристал почав шалено шипіти, наче розпечена сталь, у яку хлюпнули водою. Стародавня магія роду Раєля, розбуджена брудною кров'ю зрадника, притягнула до себе Севана.
— Ні! Що це?! Що відбувається?! — у паніці закричав Севан, намагаючись відповзти від кристала.
Але було пізно. Камінь Сили перетворився на потужний магічний вихор, який буквально притягував мага до себе, наче магніт. Повітря навколо кристала закрутилося, створюючи вакуум. Севан кричав від гніву, коли кристал почав стрімко, жадібно всмоктувати в себе його чорну магію та життєву силу. Маг слабшав на очах, аж поки Камінь Сили не видав потужний магічний спалах, який остаточно поглинув силу лиходія, залишаючи від нього лише невелику грудку брудного попелу, який лежав біля підніжжя постаменту.
Раєль, Ліріель та Крейг стояли абсолютно нерухомо, заворожено дивлячись на цей раптовий фінал. У печері знову запала тиша. Камінь Сили повернув собі красиве блакитне світіння, тепер пульсуючи спокійно. У залі все ще висів важкий шлейф темної магії, що пахнув сіркою. Проте звідкілясь вже пробивався свіжий вітер. Він ковзав по підлозі, підхоплював сірі порошинки і повільно розмітав їх по кам’яних плитах. Зі своєї схованки під стелею безшумно спустилася Луміра. Вона акуратно підійшла до купки праху, схилила голову набік, уважно розглядаючи те, що залишилося від їхнього найстрашнішого ворога, і задумливо почухала лапкою голову.
— Хм... — пролунав її голос у тиші печери. — Ось і все, що залишилося від людини. І всі його пихаті, величні замашки зараз розвіються за вітром, як і ця нікчемна пилюка. Тільки королівську підлогу брудом заляпав, жодного уявлення про палацову охайність. - Раєль та Ліріель здивовано поглянули на маленьку драконицю. — Парасолька — це найкращий спосіб зблизити людей! — продовжувала міркувати вона, повернувшись до чоловіка і простягнувши до нього лапку. — Раєлю, мій шановний королю, дай-но мені цю видатну парасольку. Сховаю її. Раптом ще пригодиться. Та й колір, погодься, у неї гарний. Надзвичайно освіжає.
Крейг лише глибоко зітхнув, заплющивши очі, але в цьому зітханні вгадувалася тепла посмішка бойового дракона.
