Раді Вас бачити!

Крейг прокинувся ще до світанку. Лежав нерухомо прислухаючись до лісу за печерою. Все спокійно. Туман стелиться по землі. Птахи ще мовчали.

Під крилом щось ворухнулось. Він опустив погляд. Принцеса ще спала. Щокою притиснулась до його боку. Волосся розсипалось, зім’ята весільна сукня. А обличчя спокійне, безтурботне. Довірливе, як буває тільки у дітей та тих хто відчуває себе у безпеці. Крейг відвів погляд. Будити не став. Хай ще поспить. Він і сам не міг пояснити чому. Просто хай спить. Вранці буде час для всього іншого.

Сонце вже високо піднялось коли Ліріель відкрила очі. Вона так й лежала притулившись до чорного дракона. Повільно встала. Поправила волосся. Принцеса є принцеса.

- Доброго ранку – сказала вона Крейгу.

Дракон кивнув.

- Дякую що не прогнав. Це було дуже люб’язно с твого боку.

Крейг нічого не відповів. Ліріель озирнулась довкола. Подивилась на вихід з печери де вже сяяло ранкове сонце.

- Я звісно не наполягатиму – почала вона – та якщо твоя ласка, можу я дещо попросити?

Дракон мовчки поглянув на дівчину.

- Ти великий, сильний дракон. Ти вмієш літати. – вона дивилась широко відкритими очима не приховуючи захоплення - Якщо ти дозволиш сісти на тебе, щоб піднятися разом у небо. Ми б, напевно, змогли побачити королівський палац та швидко добратись до нього. Батько та Луміра дуже переживають за мене.

Дракон мовчав секунду. Потім повільно розклав праве крило. Під ним була рана. Не велика, але там де вона проходила луска відливала іншим кольором. Не чорним, а майже сірим, з ледь помітним фіолетовим мерехтінням.

- Це магічна рана – тихо сказала дівчина. – Ти не можеш летіти.

Дівчина розчаровано зітхнула.

- Поки ні. – відповів дракон.

Ліріель задумалась на мить, а потім піднявши голову, вже впевненішим голосом, запропонувала.

- Тоді підемо пішки.

Чомусь вона не сумнівалась, що дракон не залишить її одну.

- Я хочу допомогти з раною. – мовила вона. – В мене трохи є магії зцілення. Колись я лікувала палець одній із фрейлін коли вона поранила його об шип троянди.

Дракон зверхньо фиркнув. Порівняти його – велетня, з подряпиною якоїсь фрейліни. Та принцеса наполягала. Нехотя він погодився. Гірше не буде. Його не хвилювало, що вона не впорається. Більше хвилювало як вона дійде. Поки принцеса приклала руки до його рани й пробувала зцілити її, він розглядав дівчину в пишній сукні з довгим шлейфом, мереживом, та зовсім не придатним для походу взуття.

Ліріель старалась, як могла, зцілити рану. Та сил їй явно бракувало для повного зцілення. Рана лише трохи набула вже більш природного кольору. Принцеса вичерпавши свої сили відступила. Дракон поворухнув крилом. Обережно – перевіряючи. Рана відповіла тупим болем, але вже не гострим. Інша річ. Йти можна було не зважаючи на неї, але летіти ще ні.

Ранок був чудовий. Коли вони вийшли з печери. Це, мабуть, й було найбільшим сюрпризом, що після вчорашнього переполоху, після ночі на кам’яній підлозі, світ зовні виявився таким – радісним. Луки між Сірими горами та дорогою до Авенора цвіли. Не просто трава та пару квіток, а справжнє море кольору. Від блідо-жовтого до яскраво-синього, з рожевими суцвіттями, що хиталися від ранкового вітерцю, ніби маленькі прапорці. Мішок з пожитками та мечем Раєля висів на шиї дракона. Ліріель йшла за драконом крутячи головою у всі боки та роздивляючись квіти. А потім й зовсім зупинилась.

- Ми маємо йти – сказав дракон.

- Хвилинку.

Вона вже зійшла з протоптаної стежки.

- Принцесо!

- Одну хвилинку – весело вигукнула вона все далі відходячи від нього.

Крейг спостерігав, як вона нахиляється. Збирає щось сине, жовте, потім іде далі за білими квітами з довгими стеблами.

- Що ти робиш – терпляче спитав він.

- Збираю квіти – з радісною посмішкою відповіла вона просто, ніби це пояснювало все.

З погляду дракона це не пояснювало нічого. Він йшов поруч, мовчки дивуючись як таке дійство може давати стільки задоволення дівчині.

- Крейге, ти коли не буть просто лежав у траві та дивився на хмари? – запитала вона зупиняючись й перебираючи у руках зібрані квіти.

- Ні

- Ніколи?

- Ні

- Це треба виправити.

Й не роздумуючи більше вона вляглась просто на траву розкинувши руки, й з посмішкою, уставилась на небо.

- І довго ти так будеш лежати?

Дракон сів поряд та дивився на неї. Дівчина не підвелась.

- Ти маєш спробувати – наполягала вона.

- Я вмію літати – спробував заперечити дракон – Я бачив небо.

- Але це інше. – наполягала та на своєму.

Нічого іншого не залишалось. Велика чорна туша дракона опустилась на зелену траву та перевернулась на спину. Дракон склав лапи та розкинув крила. Ніби він летить по землі та дивиться на небо. Цікаве було відчуття. Невагомі пір’їни хмар текли над ними підганяємі літнім вітром. Небо. Безкрайня блакить. Крейгу раптом, захотілось піднятись туди де хмари, мов ніжна перина, огортають тіло і взяти з собою Ліріель. Щоб вона відчула цю безкрайність, а не тільки спостерігала за нею з землі. Він відчув, як дівчина наблизилась до нього.

- Можна? – весело запитала вона.

Крейг одразу й не зрозумів, що вона хоче. Побачив в її руках вінок із квітів. Скривився.

- Навіщо?

Він перевернувся на живіт та ще залишався лежати.

- Це компенсація за незручності – мовила вона та вдягла йому на голову вінок із лугових квітів.

Крейг відкрив було рота, а потім закрив. Щось в її голосі, просте та щире, змусило його змовчати. Вона посміхнулась. Потяглась та заклала волошку йому між лусками за вухом. Потім взялась за ромашки.

- Що ти робиш? – дракон намагався хмуритись.

- Прикрашаю – щиро посміхаючись відповіла вона.

- Навіщо?

- Тому що квіти роблять все красивішим – вона всунула ромашку, потім ще одну. – навіть..

Вона запнулась.

- Дракона – закінчив він.

- Саме так. - вона відступила на крок й оглянула свою роботу. Очі сяяли – Ти дуже гарний Крейгу.

Він скосив очі наскільки міг. Побачив краєчок ромашки.

- Ну все годі, зніми це. – похитавши головою сказав Крейг.

- Але так гарно!

Вона дивилась у відповідь – щиро, весело, з такою безпосередньою радістю що…

- Нехай, – сказав він нарешті – поки ніхто не бачить. А потім все занімиш.

Лірієль радісно закивала.

Дракон йшов, неспішно несучи мішок. А дівчина пурхала навколо нього, наче метелик, від квітки до квітки. Він дуже сподівався, що їм не трапиться ніхто по дорозі. Бо пояснити, чому темний бойовий дракон йде лугом вквітчаний квітками – він би не зміг. Ліріель йшла поруч наспівуючи щось тихеньке. А він продовжував міркувати про гідність. Про те, що Раєль ніколи про це не має дізнатись.

Вони йшли вже по лісу, близько двох годин, коли по переду відкрилась широка галявина.

Ліріель вийшла першою. Йшла легко наче ця прогулянка була цілком природним продовженням її вчорашнього весілля.

Крейг відчув бистріше ніж побачив. Троє чоловіків стояли посеред стежки з таким виглядом, що не залишав сумнівів щодо їхніх намірів. Розставлені ноги. Перевалюються з п’яти на носок. Безцеремонні погляди, що оцінюють.

Дракон не хвилювався. Один його вид має внушати страх. Він навіть не збільшив ходу. В цей момент він зовсім забув за квіти, яким його обвішала дівчина.

- Стій красуне, - сказав найбільший з них та посміхнувся так, що посмішка одразу перестала бути приємною – Одна в лісі. Це ж небезпечно.

Дівчина зупинилась, оглядаючись на Крейга. Дракон зробив крок вперед. Чоловіки не поворухнулись. Продовжували криво посміхатись нахабно оглядаючи дівчину. Він зробив ще крок. Вищиритися. Дим пішов із ніздрів. Та жоден з чоловіків навіть не моргнули в його бік. Крейг спантеличено зупинився. Подивився на свої лапи. Вони були на місці. Навіть квіти були на місці. Знов подивився на чоловіків. Потім на Ліріель.

- Вони мене не бачать, - сказав він тихо – І в його голосі вперше з’явилось щось схоже на здивування.

- Як це? – розгубилась дівчина.

- Не знаю. Та вони мене зовсім не бачать. - Він спробував торкнутись одного з чоловіків, який підійшов ближче.

Але той навіть не відчув цього.

- Лише ти можеш мене бачити й торкатись. – зробив висновок дракон - Скоріш за все це вплив магії, яка перенесла тебе в печеру.

Ліріель дивилась прямо на трьох чоловіків, що повільно підходили ближче й швидко думала.

- Крейгу, можеш підняти мене, якомога вище й запалити траву навколо. Будь ласка, – сказала вона пошепки.

В голосі не було страху, лише зосередженість.

Чоловіки зупинились за кілька кроків від неї.

- Сукня дорога, прикраси – сказав з ухмилкою один із них – Знімай сама, щоб не зіпсувати.

Інші криво посміхались продовжуючи розглядати дівчину.

Ліріель підняла голову. І тут не видима сила підхопила її, та плавно й впевнено підняла в повітрі на висоту двох людських зростів.

Чоловіки, від несподіванки, відступили по розкриваючи роти.

- Я – сказала низьким голосом принцеса – чаклунка. Тікайте. Інакше я розвію вас мов пил.

Вона зависла над галявиною, весільна сукня огорнула її мов хмара. Волосся, підхоплене вітром, розвіювалось. Раптом, трава навколо чоловіків, спалахнула без жодного джерела вогню. Дим піднявся у гору сірими стовпами. Вони відступили ще на крок заворожено дивлячись на дівчину.

Крейг набрав повні легені й видихнув. Тепер не вогнем. Просто повітрям. Гарячим. Різким. Всі троє чоловіків. Відлетіли на декілька кроків. Вони переглянулись й побігли. В різних напрямках. Гучно, швидко.

Дракон обережно опустив принцесу на землю й затоптав траву.

- Непогано для дівчини яка не вміє битись – з легкою повагою промовив дракон. – Та ще й, «будь ласка».

- Ти для всіх крім мене невидимий. – вона дивилась на нього кліпаючи очима. – Що ж нам тепер робити?

- Триматись разом – відповів дракон.

І тільки зараз зрозумів, що квіти в його лусці, теж невидимі для інших. Ці квіти, тепер, тільки для неї. Чомусь ця думка була не така вже й неприємна.

- Тобі треба передягтися – подумавши сказав Крейг – Ти занадто привертаєш увагу.

Він скинув мішок з шиї. Ліріель порившись в ньому трохи, знайшла сорочку та штани. Сорочка виявилась такою великою , що дівчина просто зникла в ній. Плечі звисали. Поділ звисав до колін. Рукави довгі. Навіть кінчиків пальців не видно. Вона підкотила рукава, стало трохи краще. Штани, взагалі, окрема історія. Ліріель затягнула їх мотузкою, підкотила.

- Нормально? – запитала вона дивлячись на дракона.

Крейг змовчав про те, що, зараз, вона схожа на мішок з картоплею перев’язаний посередині.

- Функціонально – стримуючи сміх сказав він.- Навіть непогано… здалеку.

Принцеса туго скрутила волосся та сховала їх під шапку.

- Будемо вважати, що це комплімент. – видихнула вона та вдягла чоботи на декілька розмірів більші.

Вони рушили уперед. Дівчина у величезному, для неї одязі, з чоботами, що хлюпають при кожному кроці й чорний дракон. Квіти в його лусці тихо погойдувались на вітру, а як би хтось міг його бачити, то помітив би в очах щось дуже підозріле. Схоже на посмішку.