Спочатку:
На сторінку книги
Сонце стояло високо, але замок здавався вимерлим — похмурий, порожній, занедбаний. Всередині панував безлад. Після безсонної ночі та втечі єдиним бажанням було впасти й заснути. Раєль знайшов уцілілу малу вітальню: дах тут тримався, а в кам’яному каміні навіть збереглися дрова.
За кілька хвилин воїн розпалив яскраве вогнище. Він скинув важкий похідний плащ і постелив його на широку кам'яну лаву, спорудивши для принцеси щось на кшталт м'якого крісла.
— Прошу, Ваша Високосте, — Раєль легко вклонився, ловлячи очима відблиски полум'я. — Королівських перин немає, але тут хоча б не дує.
— Дякую, мій лицарю-викрадачу, — лукаво усміхнулася Ліріель.
Вона сіла, підібгавши коліна до грудей, і простягнула руки до вогню. У цьому затишку вся її палацова строгість випарувалася. Залишилися тільки двоє втікачів. Раєль присів на край лави. На мить запала чарівна тиша, коли слова заважають. Воїн дивився на її освітлене золотим світлом обличчя, відчуваючи, як усередині все перевертається від ніжності.
Він повільно нахилився. Погляд опустився на її губи, рука м'яко лягла на плече, притягуючи ближче. Ліріель затамувала подих. Напруга злетіла до максимуму, до поцілунку залишалися лічені сантиметри... як раптом принцеса схилила голову, вислизнула з обіймів і з абсолютно невинним виглядом потягнулася до каміна.
— Ой, дивись, твій плащ ледь не зайнявся! — вона спритно поправила тріску, що випала з багаття. — Не хочемо ж ми, щоб майбутній король залишився без єдиних штанів і парадного одягу?
Раєль завмер з відкритим ротом, а тоді тихо засміявся, хитаючи головою.
— Ліріель, ти неймовірна, — він підсунувся ближче, заглядаючи в її переможні очі. — Але дозволь нагадати: у нас взагалі-то вже був поцілунок. Там, біля воріт твого палацу. Чи мені це примарилося під дією чиєїсь магії? Чому ти раптом засоромилася?
Ліріель нарешті повернулася до нього. Вона серйозно склала руки на колінах, хоча в куточках губ тремтіла усмішка.
— Той поцілунок? О ні, Раєлю, він не рахується.
— Це ще чому? — щиро здивувався воїн.
— Тому що він був прощальним, — повчальним тоном, наче зачитувала звід палацового етикету, відчеканила принцеса. — Я тоді була впевнена, що ми більше ніколи не побачимося. Я поверталася до суворого батька і нудного нареченого, а ти летів у похід. То був поцілунок розпачу. А оскільки ти примудрився мене викрасти, правила гри змінилися. Прощальний поцілунок анульовано.
Раєль дивився на неї, заворожений цим ходом думок.
— Отже, анульовано? — перепитав він, наближаючись повільніше й рішучіше. — І які ж правила у «привітальних» поцілунків?
Він знову скоротив дистанцію. Ліріель уже готова була піддатися моменту, як раптом стіни здригнулися від важких кроків. До кімнати буквально влетіла Луміра. Її срібна луска аж сяяла, а очі горіли від захвату.
— Ліріель! Раелю! Ви не уявляєте, що ми там знайшли! — з порога заторохтіла драконниця, шалено лопочучи крилами. — Ми обійшли весь замок, там суцільні руїни, павутиння і якісь підозрілі кажани, які обізвали мене некультурною! Але потім ми зайшли у головну залу... І там стоїть трон! Справжній, величезний! І уявляєте — він єдиний у цьому розсаднику пилу лишився цілим! Ні порошинки, ні тріщинки! Раелю, ти просто зобов'язаний сісти на нього просто зараз, це буде так пафосно!
Слідом поважно увійшов Крейг. Він видав довге, приречене зітхання і невдоволено зиркнув на срібну супутницю.
— Вона взагалі не вміє слухати, — глибоким басом прогудів бойовий дракон, сідаючи біля входу. — Я пів години тлумачив їй дорогу: цей трон заговорений стародавньою магією роду Раєля. Він реагує лише на кров істинних господарів, тому час його не торкнувся. Але ні, вона бігла попереду, намагалася почухати об нього спину і ледь не активувала захисні пастки.
— Ну не активувала ж! — обернулася до нього Луміра, нітрохи не зніяковівши. — Зате яка знахідка! Ліріель, ходімо подивимося, там таке гарне різьблення!
Раєль зітхнув і поглянув на принцесу.
— Думаю, ми ще повернемося до цієї розмови, — сказав він, підводячись, і подав дівчині руку.
Романтична ідилія остаточно перетворилася на сімейні розбірки драконів.
Шлях до тронної зали пролягав через довгі зруйновані галереї. Раєль ішов попереду зі смолоскипом. Вогонь вихоплював із темряви залишки колишньої величі: облуплені фрески, покручені свічники та віковічний пил. Ліріель крокувала позаду. Воїн раз у раз обертався, підсвічуючи їй дорогу та пропонуючи руку на крутих уламках каміння. Принцеса щоразу дякувала, торкаючись його долоні, але Луміра просто не могла змовчати.
— Раєлю, ну хто так тримає за руку? — невдоволено протуркотіла срібна драконниця, заглядаючи йому в обличчя. — Ти поводишся з нею як із кришталевим келихом. Сміливіше треба! Лицарі в романах, які я потайки читала у палацовій бібліотеці, у темних коридорах завжди підхоплюють дам на руки. По-перше, це романтично. По-друге, Ліріель не замурзає свої штани. Ну ж бо, покажи свій королівський порив!
Щоки принцеси спалахнули, і вона поспішно смикнула руку назад.
— Луміро, припини! Нас виховували у суворості, і такі манери...
— ...абсолютно виправдані, якщо дамі загрожує пил, — підхопив Раєль.
Він зупинився, обернувся до дівчини й грайливо вклонився:
— Ваша високосте, якщо ваша драконниця наполягає, я готовий виконати обов'язок і донести вас до трону. Що скажете?
Ліріель лукаво примружила очі, окинувши поглядом свій практичний одяг, і стримала сміх:
— Мушу відмовити, мій принце-викрадачу. По-перше, цей костюм створений для того, щоб ходити самотужки. По-друге, якщо ти нестимеш мене, хто триматиме смолоскип? Ми ж не хочемо, щоб Луміра у темряві перечепилася через якісь ґрати й розвалила решту замку.
Позаду пролунав важкий крок. Крейг витягнув масивну шию і легенько підштовхнув Луміру носом убік, змушуючи відійти від людей.
— Не заважай їм, нестерпне ти створіння, — глибоко зітхнув чорний дракон. — І припини читати ті дешеві книжки. Від них у тебе надлишок пафосу. Залиш поради щодо залицянь. Ти порушуєш особистий простір. І взагалі, дивись під лапи. Твоє завдання — йти поруч і нікуди не влізати, а не влаштовувати тут шлюбне агентство.
— Крейгу, ну ти геть не романтик! — ображено фиркнула срібна драконка, викручуючись із-під його масивного крила. — Я дбаю про майбутнє королівства. Наш Раєль — суворий воїн, він вміє тільки мечем махати. Хтось же має навчити його тонкощам палацового флірту! От зараз ми прийдемо до тронної зали, і що він, по-твоєму, має зробити?
— Сісти, — відрізав Крейг, заступаючи їй дорогу правим боком. — Бо це престол його батька з магічним захистом.
— Ну ні! — Луміра спритно прослизнула в нього під черевом і знову опинилася поруч із Ліріель. — Він має підвести сюди Лірі, красиво вклонитися і сказати: «Цей замок мій, але серце належить тобі». Правда ж, Лірі, це було б ідеально?
Принцеса безпорадно закрила обличчя долонями. Раєль уже відверто реготав, хоча його погляд, кинутий на дівчину, став теплим і глибоким.
— Я обов'язково запишу цю промову, Луміро, — пообіцяв воїн. — Але спочатку перевіримо, чи не спопелить мене ця реліквія на місці.
— Не спопелить, я перевіряла! Вона лише трохи лоскочеться магією! — радо запевнила срібна драконниця, підстрибуючи від азарту.
— Ти ТОРКАЛАСЯ її?! — Крейг завмер, а його очі спалахнули грізним золотим вогнем. — Я ж наказав тобі стояти на місці!
Великий дракон прискорив крок, згрібаючи Луміру крилом у надійне «кільце безпеки». Драконниця лише весело пирхала, анітрохи не боячись його люті.
Нарешті Раєль штовхнув важкі обгорілі дубові двері. Вони зі скрипом прочинилися, випускаючи промінь смолоскипа у величезну залу. Навколо лежали уламки даху та розбиті статуї, але в самому центрі, на підвищенні, височів він. Під променем місячного світла, що падало крізь діру в стелі, стояв королівський трон із темного магічного каменю. Він виблискував так ідеально, наче його вирізьбили лише вчора, а стародавні руни на підлокітниках уже пульсували синім світлом, відчуваючи наближення Раєля.
