Раді Вас бачити!

До того, як вона його побачила… до того, як світ зсувся.

Я не шукала цього.

Не мріяла про кохання. Не вірила в нього.

У мене були лише мрії про кар'єру, творчість і свободу.

Я хотіла пройти стажування, довести всім — особливо собі — що я чогось варта.

Але тоді… я побачила ЙОГО.

Це було звичайне ранкове світло.

Шум кавоварки. Люди в ділових костюмах.

Хтось зачинив двері, хтось гримнув папкою.

А потім — тиша.

Бо він увійшов.

Чорна сорочка, бездоганний піджак, погляд, яким можна різати скло.

І всі — абсолютно всі — завмерли.

Я теж. Хоча намагалася не показати. Я опустила очі в телефон, зробила вигляд, що читаю повідомлення, як дурна.

Але його кроки — чіткі, спокійні — були як удари серця.

"Це містер Вард," — прошепотіла дівчина поруч. — "Тримайся подалі. Він — наче з льоду. І жінок не терпить у своєму офісі…"

Я кивнула. Але з якоїсь причини — хотіла подивитися ще раз. Просто… ще раз.

Я підвела очі — і зустріла його погляд.

Темний. Глибокий. Порожній.

І в ту мить я подумала:

"Цей чоловік не вміє кохати."

І я помилилася.

Бо він не просто вмів.

Він зробив це так, що я не змогла забути… навіть після того, як він зник.

Після 18:00 — не просто час.

Це ми. Це те, що було дозволено лише тоді, коли всі пішли.

Коли правила більше не діяли.

Коли серце билося заборонено — але чесно.