Спочатку:
На сторінку книги
Вони залишили все позаду — офіси, інструкції, мовчання в коридорах.На задньому сидінні — коробка зі старими фото і документами, які більше не мають влади над ними.Попереду — дорога, що веде до озера. Там, де нічого не змушує бути кимось іншим.
Анастеша сиділа в авто, дивилася, як вітер гойдає золоті поля. Її долоня — в його руці.— Вперше дихається легко, — сказала вона.— Бо тепер ти — моя свобода, — відповів Еліас.
Та серед тиші розгортається лист, забутий між сторінок:
«Ви думаєте, що це кінець? Це тільки пауза. Ми ще зустрінемось».
Вільні. Але ненадовго.
Вони поїхали далеко — подалі від галасливого міста, від офісів, брехні, минулого. Їхні дні стали простішими, а ночі — щирішими. Каміла навчилась посміхатись без маски. Еліас більше не ховався за костюмами і контрактами. Вони були просто вони.
Та доля не забула про них.
Одного дня їм зателефонували. Запросили на новий проєкт — щось масштабне, інноваційне. Але тепер не як боса й помічницю. А як партнерів.
Каміла кинула погляд на Еліаса:— Ми справді це зробимо? Разом?
Він усміхнувся:— Тепер ти — моя рівна. Я не боюся ділити все.
Вони погодились. Не тому, що прагнули слави. А тому, що цього разу — це був їхній вибір. Їхня гра. Їхнє життя.
