Спочатку:
На сторінку книги
Париж зустрів її холодним дощем і запахом свіжої кави з маленької кав’ярні на розі. Каміла стояла під парасолькою, вдивляючись у місто, яке ще не знало її болю. Вона почала з чистого аркуша. Нове ім’я на дверях її невеликого ательє — «K. Lumière». Нове житло. Нові вулиці. Нове серце, яке ще вчилося не озиратися назад.
Але ночами вона все ще чула, як її ім’я звучить у його голосі.
...
Він стояв на станції, змінивши в руках папірець з її адресою. Те, що залишилось від неї — її лист, її погляд у дверях офісу і його жорстокий вибір мовчати тоді, коли вона просила — лише лишись.
— Вона в Парижі, — прошепотіла Роза.
— Це вже нічого не змінить, Еліасе, — сказав Нейтон.
Але він не міг не поїхати.
...
Париж. Його поїзд прибув під вечір. Він ходив вулицями, шукав її в кожній дівчині з темним волоссям і впевненим кроком. Питав у людей. Збирав нитки.
Та коли нарешті знайшов її вітрину — вона була зачинена.
На склі крейдою було написано: «Закрито до весни. Дякую за розуміння. — K.»
Він лишився стояти там до ночі. Бо вперше усвідомив: вона дійсно пішла.
І, можливо, цього разу — назавжди.
