Спочатку:
На сторінку книги
Еліас стоїть за кулісами. Він прийшов. Але пізно. Він бачив, як вона озиралась. І не наважився підійти. Він не вірив, що має право.
У його руках — коробка. Її перший ескіз. Те, що він колись знайшов і зберіг. Він залишає його на її столику. І зникає в натовпі.
Коли Каміла бачить коробку — вона розуміє.
Він був. Але щось утримує його.
Далі буде
Локація: маленька кав’ярня біля виставкового залу. За вікном дощ. Каміла сидить мовчки, з руками в кишенях пальта. Еліас навпроти — з гарячим чаєм і тривожним поглядом.
Еліас:
— Каміло, я знаю, як тобі болить… Але ти зробила все, що могла.
Каміла (опускає погляд):
— Я запрошувала його не просто як гостя. Я… хотіла, щоб він побачив, хто я. Що я можу. Що я більше не тікаю…
Еліас:
— А він знову не прийшов.
Каміла (мовчки киває, ковтає сльозу):
— Знаєш, я все життя боялася бути слабкою. А зараз… я вперше дозволила собі вірити, що він буде поруч. Просто буде.
Еліас:
— Це не твоя провина. Ти виросла. Ти вже не та, що колись стояла осторонь. Він не прийшов — значить, ще не доріс.
Каміла (ледь усміхається):
— А мені треба йти далі, так?
Еліас (бере її за руку):
— Іти й творити. Бо сьогодні весь зал бачив не дівчину з пораненим серцем, а дизайнерку з вогнем в очах.
Каміла (шепоче):
— Я просто хотіла, щоб він пишався…
Еліас:
— І він ще буде. Або хтось, хто справді залишиться. Бо ти вже не чекаєш — ти живеш.
