Спочатку:
На сторінку книги
Каміла стояла перед величезним дзеркалом, поправляючи сережку. За вікном Париж палаті нічним світлом — місто мрій, місто шансів. У неї була важлива презентація у модному арт-просторі на Монстри. Все мало бути ідеально.
Але щось тривожить її. Вона відчувала погляд. Щось знайоме… занадто знайоме.
— Ти нервуєш? — запитав її новий шеф, Матьє. Француз з магнітними очима, ревнивим характером і несподіваною добротою. Він міг бути жорстким, але завжди підтримував її. І, здається, хотів більшого.
— Просто хвилююсь, — Каміла посміхнулась, але думки вже були десь інде. В Україні. У його погляді.
Еліас.
Він не витримав.
Коли побачив її фото в новинах — про презентацію, про її успіх, про те, як вона сміється поруч з новим босом — його щось стиснуло зсередини. Це було нестерпно. І він… поїхав.
І ось зараз він стояв серед натовпу. Чорна куртка, капюшон, очі в тіні. Він дивився на неї, на сцену. Вона виступала, впевнено трималася, ніби вже ніколи не була слабкою поруч з ним. І це його боліло.
Матьє, помітивши, що Каміла почала губитися в словах, підійшов ближче, поклав руку на її плече. І тоді Еліас стиснув кулаки. Його серце калатало.
Після презентації він ішов за нею. Вулицями Монмартру. Вона повертала голову, ніби відчувала щось. Його присутність.
— Хто там? — раптом запитала, зупинившись. Але вулиця була пуста.
Він сховався за вітрину книжкової крамниці. І в цю мить вона глянула прямо туди. В очі, які ховав під капюшоном.
Вони обидва завмерли.
Париж замовк.
Це була мить, яка не потребувала слів.
Але потім з-за рогу вийшов Матьє.
— Все добре? — запитав, поглядаючи в той бік.
Каміла повільно відвела погляд.
— Так, здалося.
А Еліас стояв і розумів: це вже не та Каміла. Вона змінилася. Стала сильною. І, можливо… уже не його.
Або все ж таки…?
