Спочатку:
На сторінку книги
Минув місяць.
Осінь добігала кінця.
У саду маєтку Розумовських на деревах залишилося лише кілька золотих листків. Вітер був уже холодним, але цього ранку ніхто не звертав на це уваги.
Сьогодні був день, якого чекали всі.
День весілля Софії та Олександра.
Ще від світанку весь маєток ожив.
На кухні пахло свіжим хлібом і яблучними пирогами.
У дворі слуги прикрашали арку осінніми квітами та кленовим листям.
Марія забігла до кімнати Софії.
— Пані... ой, ще не пані. Скоро будете.
Софія розсміялася.
— Ти сьогодні така схвильована, ніби сама виходиш заміж.
— Я просто дуже щаслива за вас.
Марія підійшла ближче й тихо сказала:
— Пам'ятаєте, як ви плакали біля цього самого вікна?
Софія кивнула.
— Пам'ятаю.
— А сьогодні ви усміхаєтеся.
— Бо сьогодні він поруч.
У двері обережно постукали.
— Доню... можна?
— Заходьте, тату.
Батько зайшов до кімнати й на мить завмер.
— Яка ж ти... красива.
Софія підійшла й обійняла його.
— Дякую.
— Пробач мені за все.
— Тату...
— Якби можна було повернути час назад...
Вона лагідно поклала руку на його плече.
— Не треба. Минуле вже позаду. Найголовніше, що зараз ми разом.
У чоловіка заблищали очі.
— Мама дуже пишалася б тобою.
Софія вже не стримувала сліз.
— Мені її сьогодні дуже не вистачає...
Батько ніжно поцілував доньку в чоло.
— Я впевнений... вона зараз дивиться на нас.
У саду вже чекали гості.
Музиканти почали грати тиху мелодію.
Олександр стояв біля арки й помітно хвилювався.
Андрій тихо всміхнувся.
— Пане графе, ви зараз виглядаєте так, ніби збираєтеся на дуель.
— Мені здається, на дуелі було б простіше.
— Не вірю своїм вухам.
— Що?
— Людина, яка не боялася барона, боїться власного весілля.
Олександр розсміявся.
— Не боюся... Просто хочу, щоб цей день був ідеальним.
У цю мить з'явилася Софія.
Вона повільно йшла алеєю.
Побачивши її, Олександр завмер.
— Неймовірна...
— Що? — тихо запитала вона, підійшовши ближче.
— Я щойно забув усі слова, які хотів сказати.
Софія усміхнулася.
— Значить, будемо мовчати разом?
— Ні.
Він узяв її за руки.
— Люблю тебе.
— І я тебе люблю.
Під оплески гостей вони обмінялися обручками.
Коли настав час першого танцю, небо раптом проясніло.
Легкий вітер зірвав із високого клена останній золотий листок.
Він повільно кружляв у повітрі й м'яко опустився біля їхніх ніг.
Марія тихо прошепотіла:
— Кажуть... коли падає останній осінній листок, усі щирі бажання обов'язково здійснюються.
Олександр почув її слова.
Подивився на Софію.
— Тоді я загадую одне бажання.
— Яке?
— Щоб через багато років ми так само трималися за руки й сміялися з моїх невдалих жартів про вік.
Софія голосно засміялася.
— Навіть якщо тобі буде сімдесят?
— Особливо тоді.
— Домовилися.
Вона ніжно поцілувала його.
Гості вибухнули оплесками.
Над маєтком лунав сміх.
Десь далеко дзвонили церковні дзвони.
Осінь завершувалася.
А для Софії та Олександра саме починалася нова історія — історія їхньої родини, у якій уже не було місця страху, брехні чи самотності.
Попереду на них чекали нові світанки, нові мрії й багато щасливих осеней.
Кінець роману «Осіння пристрасть».
