Спочатку:
На сторінку книги
Сутінки повільно огортали старовинний маєток графа Олександра. За високими вікнами кружляло осіннє листя, а в бібліотеці потріскували поліна в каміні.
Олександр сидів за масивним дубовим столом, але вже пів години не міг зосередитися на жодному документі.
Перед очима знову й знову поставало обличчя Софії.
Її тремтячий голос у парку.
Її сльози.
Її слова:
"Я хочу, щоб мене хоча б запитали..."
Він важко видихнув.
— Чому саме ти?.. — тихо прошепотів він.
За своє життя він бачив багато красивих жінок. На балах вони посміхалися, фліртували, мріяли стати графинями.
А Софія була іншою.
Вона не намагалася справити враження.
Не грала роль.
Вона просто була собою.
Саме це підкорило його серце.
Раптом у двері постукали.
— Пане графе.
— Заходьте, Андрію.
До кімнати увійшов літній дворецький.
— Для вас лист.
Олександр машинально взяв конверт.
На ньому не було підпису.
Лише кілька слів:
"Якщо вам небайдужа панна Софія, прочитайте негайно."
Його серце стиснулося.
Він швидко розірвав печатку.
Руки ледь помітно тремтіли.
"Барон Северин змушує пана Розумовського віддати доньку за нього. Весілля хочуть оголосити найближчими днями. Якщо не втрутитися зараз, буде запізно."
Олександр зблід.
— Ні...
Лист випав із рук.
У грудях закипав гнів.
— Він не посміє...
Перед очима постала Софія.
Її усмішка.
Її сльози.
Її страх.
Він різко підвівся.
— Осідлати коня!
Дворецький здивовано підняв голову.
— Просто зараз?
— Негайно!
— Але вже вечоріє...
— Я сказав — негайно!
Андрій мовчки вибіг із кімнати.
Олександр підійшов до вікна.
Дощ починав посилюватися.
Він дивився в темряву й стискав кулаки.
— Я не дозволю зламати твоє життя, Софіє...
Тим часом...
У маєтку Розумовських було тихо.
Софія сиділа біля вікна своєї кімнати.
Перед нею на столі лежала смарагдова каблучка.
Вона так і не наважилася навіть торкнутися її.
— Панно...
До кімнати тихо зайшла покоївка Марія.
— Ваш батько просив передати вечерю.
— Я не голодна.
— Ви майже нічого не їли сьогодні.
Софія сумно всміхнулася.
— Коли болить серце... їжа не рятує.
Марія опустила піднос.
— Панно... вибачте мені.
— За що?
— Я випадково почула розмову барона зі слугою.
Софія різко підвела голову.
— Що саме?
Марія озирнулася на двері й прошепотіла:
— Якщо ви не погодитеся добровільно... він знайде спосіб змусити вас.
Кров відлила від обличчя Софії.
— Ні...
— Я боюся за вас.
Софія відчула, як по спині пробіг холод.
Вона повільно підійшла до дзеркала.
Довго дивилася на своє відображення.
— Невже моє життя вже вирішене?..
По щоці скотилася сльоза.
Та цієї миті вона навіть не здогадувалася, що Олександр уже мчить крізь осінню ніч до її маєтку.
А попереду на нього чекала пастка, яку підготував барон Северин.
