Спочатку:
На сторінку книги
Минуло два дні.
Для Софії вони здалися вічністю.
Після тієї зливи вона жила лише спогадами. Згадувала його теплі долоні, тихий голос, обіцянку боротися за неї.
Але барон не відступав.
Щодня до маєтку приїжджали його посланці.
Щодня батько ставав дедалі похмурішим.
Того вечора Софія не витримала.
Вона тихо вийшла з маєтку й попрямувала до річки — місця, де завжди знаходила спокій.
Осінній берег був майже безлюдним.
Вода повільно несла золоті листки.
Вітер лагідно торкався її волосся.
Софія заплющила очі.
— Хотіла побути сама?
Вона різко озирнулася.
Олександр.
Він стояв за кілька кроків, тримаючи капелюх у руці.
— Як ви мене знайшли?
Він усміхнувся.
— Серце підказало.
Вона тихо засміялася.
— Це звучить зовсім не по-графськи.
— Зате щиро.
Кілька хвилин вони мовчки дивилися на річку.
— Мені страшно, — першою заговорила Софія.
— Я знаю.
— Що буде з нами?
Олександр повільно повернувся до неї.
— Не знаю.
— Це не дуже заспокоює.
Він сумно всміхнувся.
— Зате це правда.
Вона опустила голову.
— Я не хочу жити без права вибору.
— І не будеш.
— А якщо мене силоміць віддадуть барону?
Олександр зробив крок ближче.
— Тоді я проситиму твоєї руки першим.
Софія здивовано підняла очі.
Він дістав із кишені маленьку оксамитову коробочку.
— Це каблучка моєї матері.
Його голос тремтів.
— Колись вона сказала мені: «Одружуйся лише з тією жінкою, без якої не зможеш уявити жодного дня».
Він відкрив коробочку.
Усередині блищала тонка золота каблучка з маленьким сапфіром.
Олександр повільно опустився на одне коліно.
— Софіє...
Вона затулила рот долонею.
— Я не можу обіцяти легкого життя.
Не можу пообіцяти, що завтра все стане добре.
Але можу пообіцяти, що жодного дня не дозволю тобі боротися самій.
Я любитиму тебе, навіть якщо весь світ буде проти нас.
Чи станеш ти моєю дружиною, коли ми здобудемо право бути разом?
Сльози потекли її щоками.
— Так...
Ледь чутно.
— Так, Олександре...
Він підвівся.
Обережно взяв її руку.
Надягнув каблучку.
Вона тремтіла від хвилювання.
— Вона така гарна...
— Не красивіша за тебе.
Софія тихо засміялася крізь сльози.
— Ви вмієте змушувати мене червоніти.
— І хочу бачити твою усмішку щодня.
Вона дивилася на нього так, ніби хотіла запам'ятати кожну рису його обличчя.
— Можна... дещо?
— Звичайно.
Вона несміливо зробила крок назустріч.
Олександр ніжно торкнувся її щоки.
Їхні погляди зустрілися.
— Якщо зараз передумаєш...
Вона не дала йому договорити.
Ледь помітно похитала головою.
— Не передумаю.
Він дуже обережно нахилився.
Їхні губи зустрілися в першому, несміливому поцілунку.
Короткому.
Ніжному.
Такому, що змусив обох забути про холодну осінь, про барона, про страх і весь світ навколо.
Коли вони відсторонилися, Софія притулилася чолом до його плеча.
— Тепер мені вже не страшно...
Олександр поцілував її в чоло.
— А мені є заради чого боротися.
Та за густими кущами тихо тріснула гілка.
Ніхто з них цього не почув.
Невідомий вершник поспішно зник у сутінках.
А вже цієї ночі барон Северин дізнається не лише про їхню зустріч, а й про поцілунок, який може змінити долю всіх.
