Спочатку:
На сторінку книги
Осінній ранок був похмурим.
Над Києвом висів густий туман.
Олександр уже втретє перечитував лист, який нібито надіслала Софія.
«Не шукай мене. Я погодилася стати дружиною барона. Наші почуття були помилкою. Прощавай.»
Він не міг повірити.
— Ні... Це не вона...
Він добре знав її почерк.
Але слова...
Так Софія ніколи б не написала.
У двері постукали.
— Пане графе.
— Заходьте.
До кімнати увійшов Андрій.
— Вас шукає якийсь чоловік.
— Хто він?
— Каже, що колись служив у барона Северина.
— Нехай зайде.
До кабінету несміливо увійшов літній чоловік.
Він нервово зняв капелюха.
— Ви граф Олександр?
— Так.
— Моє ім'я Петро.
— Чим можу допомогти?
Чоловік опустив очі.
— Я більше не можу мовчати...
Він дістав зі старої торби пожовклий конверт.
— Це справжній лист панни Софії.
Олександр різко підвівся.
— Звідки він у вас?
— Люди барона відібрали його в покоївки Марії. Я був серед них...
У кімнаті запала тиша.
— Але...
Петро важко ковтнув.
— Я не знав, що вони задумали. Думав, це звичайне доручення.
— А потім?
— Потім барон наказав спалити лист.
— І ви не спалили?
— Ні.
— Чому?
Чоловік опустив голову.
— Бо в мене теж є донька.
Олександр повільно взяв конверт.
Печатка була неушкодженою.
Руки тремтіли.
Він відкрив лист.
Читав мовчки.
З кожним рядком його очі ставали все вологішими.
— Вона чекала мене...
Прошепотів він.
— Вона не зрадила...
Петро кивнув.
— Барон наказав підробити інший лист.
— Що?
— Щоб ви повірили, ніби панна Софія відмовилася від вас.
Олександр різко стиснув аркуш.
— Негідник...
У дверях знову з'явився Андрій.
— Пане графе...
— Осідлай коня.
— Ви повертаєтеся?
— Просто зараз.
— Але справи в Києві...
— Зачекають.
Його голос був твердим.
— Жодні землі не варті жінки, яку я кохаю.
Тим часом у маєтку Розумовських.
Барон Северин сидів навпроти батька Софії.
— Час спливає.
— Моя відповідь не змінилася.
— Ви впертий чоловік.
— А ви небезпечний.
Барон холодно всміхнувся.
— Тоді подивімося, як ви говоритимете завтра.
Він підвівся й пішов до дверей.
Та раптом вони різко відчинилися.
До кімнати швидко зайшов місцевий судовий урядовець.
— Пане Розумовський!
— Що сталося?
— Знайдено свідка.
Барон насторожився.
— Якого ще свідка?
Урядовець розгорнув документи.
— Людину, яка готова під присягою підтвердити, що барон Северин підробляв листи, підкуповував слуг і поширював неправдиві чутки, щоб примусити панну Софію до шлюбу.
Барон зблід.
Уперше за весь час із його обличчя зникла самовпевненість.
Батько Софії повільно підвівся.
— То ось вона... правда.
У цей момент за вікном почувся тупіт коня.
Софія вибігла на ґанок.
Удалині вона побачила знайомого вершника.
Її серце підказало ще до того, як вона розгледіла його обличчя.
— Олександр...
Він повернувся.
І тепер уже ніщо не могло змусити його знову відпустити Софію.
