Спочатку:
На сторінку книги
Минуло десять днів.
Осінь ставала дедалі холоднішою.
Софія щоранку виходила до воріт маєтку, вдивляючись у дорогу. Кожен вершник змушував її серце битися швидше.
Та щоразу це був не він.
Не Олександр.
Вона поверталася до кімнати, силкуючись усміхнутися, але з кожним днем це ставало дедалі важче.
— Панно... — тихо сказала Марія, заносячи чай. — Ви майже нічого не їсте.
— Не хочеться.
— Так не можна.
Софія сумно всміхнулася.
— Коли людина постійно чекає... апетит зникає.
Марія опустила очі.
Її мучило сумління.
Вона більше не могла мовчати.
— Панно...
— Так?
— Мені треба вам дещо розповісти.
Софія одразу помітила, як тремтять її руки.
— Що сталося?
Марія важко вдихнула.
— Ваш лист...
Софія різко підвелася.
— Він отримав його?
По щоках Марії покотилися сльози.
Вона похитала головою.
— Ні...
У кімнаті стало так тихо, що було чути потріскування дров у каміні.
— Як... ні?
— Я не змогла його передати.
Софія зблідла.
— Чому?
Марія заплакала.
— Дорогою мене зупинили люди барона.
— Що?
— Вони забрали лист. Сказали, що якщо я хоч комусь розповім, мене виженуть... або зроблять ще гірше.
Софія повільно опустилася на стілець.
Її руки тремтіли.
— Тобто...
Вона насилу вимовила слова.
— Олександр навіть не знає, що я писала йому?
— Ні, панно...
Марія впала перед нею навколішки.
— Пробачте мені... Я дуже боялася.
Софія дивилася на неї довгу мить.
Потім сама опустилася поруч.
— Маріє...
Покоївка не сміла підняти очей.
— Подивися на мене.
Марія повільно підвела голову.
— Я не серджуся.
— Але через мене...
— Винен не ти.
Софія міцно обійняла її.
— Винен той, хто залякує людей і думає, що страхом можна керувати чужими долями.
Марія розплакалася ще сильніше.
— Я думала, ви мене проженете...
— Ти моя подруга, а не просто покоївка.
Ці слова змусили Марію заплакати ще дужче.
Та раптом до кімнати зайшов батько.
— Що сталося?
Софія піднялася.
— Тату... барон перехопив мого листа до Олександра.
Батько зблід.
— Отже... він знав про кожен наш крок.
— Так.
Чоловік стиснув кулаки.
— Я більше не дозволю йому керувати нашим життям.
Софія підійшла до вікна.
Осінній вітер кружляв листя над алеєю.
Вона тихо прошепотіла:
— Якщо ти зараз думаєш, що я тебе покинула... знай, це неправда. Я люблю тебе так само, як і в день нашого першого поцілунку.
Далеко від маєтку, на дорозі до Києва, Олександр саме діставав із поштової сумки один-єдиний конверт.
На ньому був знайомий почерк.
Але всередині лежав зовсім інший лист.
Підроблений.
І після його прочитання вираз обличчя Олександра різко змінився...
