Раді Вас бачити!

Осінній ранок видався напрочуд тихим.

У саду лежав густий золотий килим із листя. Холодний вітер гойдав гілки старих кленів, а над річкою стелився білий туман.

Софія стояла біля вікна.

Вона майже не спала цієї ночі.

Учорашня газета змінила все.

Місто гуділо плітками.

Батько мовчав.

Марія плакала, думаючи, що панна цього не бачить.

А Софія лише чекала.

Вона вірила, що Олександр прийде.

Раптом у двері тихо постукали.

— Панно...

— Заходь, Маріє.

Служниця зайшла до кімнати, тримаючи в руках конверт.

— Це щойно принесли.

Софія одразу впізнала почерк.

Серце шалено забилося.

Вона швидко розірвала печатку.

«Софіє. Я мушу негайно їхати до Києва. Якщо не зроблю цього зараз, моя родина втратить маєток, а я не зможу захистити ні тебе, ні наше майбутнє. Повір мені ще трохи. Я повернуся. Обов'язково. Твій Олександр.»

Лист випав із її рук.

— До Києва...

Марія тихо підійшла.

— Панно...

— Він їде...

Вона не плакала.

Лише відчувала дивну порожнечу.

Наче разом із цим листом із її життя зникло сонце.

Тим часом...

Олександр уже стояв на подвір'ї свого маєтку.

Кінь нетерпляче бив копитом.

Дворецький Андрій подавав дорожню сумку.

— Пане графе, може, зачекаєте хоча б до завтра?

— Не можу.

— Дорога небезпечна.

— Знаю.

Олександр озирнувся на будинок.

Саме тут він мріяв колись зустрічати Софію.

Саме тут хотів почути дитячий сміх.

Але спочатку потрібно було врятувати все, що залишив йому батько.

Інакше барон Северин виграє без жодної боротьби.

— Якщо я не повернуся вчасно, він забере її...

Ця думка боліла сильніше за будь-яку рану.

Олександр стиснув у руці маленький сапфіровий медальйон, який Софія непомітно поклала йому до кишені під час їхньої останньої зустрічі.

— Я повернуся, кохана...

Навіть якщо доведеться боротися з усім світом.

Він скочив у сідло.

Кінь рушив уперед.

Колеса карети тихо заскрипіли за спиною.

Осінній вітер підхопив пожовкле листя й закружляв ним над дорогою.

У цей самий час Софія вибігла з маєтку.

Вона не знала чому.

Серце ніби кликало її.

Діставшись пагорба, з якого було видно головну дорогу, вона завмерла.

Удалині рухався вершник.

Вона не могла розгледіти його обличчя.

Та серце підказувало — це він.

— Олександре...

Її голос загубився у вітрі.

Вершник не озирнувся.

Він уже був надто далеко.

По щоках Софії повільно покотилися сльози.

— Я чекатиму...

Скільки буде потрібно.

Лише повертайся до мене...

Осінній вітер поніс її слова вслід вершникові, ніби сам хотів донести їх до чоловіка, який їхав назустріч невідомості.

Софія ще довго стояла на пагорбі.

Доки вершник зовсім не зник за осіннім серпанком.

— Панно...

Марія обережно торкнулася її плеча.

— Холодно. Ходімо додому.

Софія похитала головою.

— Знаєш... мені здається, що разом із ним поїхала частина мого серця.

Марія сумно усміхнулася.

— Коли люди кохають, так і буває.

— А якщо він не повернеться?

Марія міцніше взяла її за руку.

— Не говоріть так. Ви ж самі казали, що він чесний чоловік.

— Так... Але життя не завжди чесне.

Минув тиждень.

Жодного листа.

Жодної звістки.

Щоранку Софія вибігала до воріт, коли чула тупіт коней.

І щоразу розчаровано опускала очі.

— Знову не він...

Навіть слуги вже мовчали, бачачи її очікування.

Того вечора батько запросив Софію до кабінету.

Вона відразу зрозуміла: сталося щось недобре.

Він сидів за столом, не дивлячись на неї.

— Доню...

— Так, тату?

— Сідай.

Його голос був незвично тихим.

Софія повільно опустилася в крісло.

— Я отримав листа від барона.

Вона напружилася.

— Він пише, що готовий пробачити всі плітки... якщо весілля відбудеться до кінця осені.

— Пробачити?

Софія гірко всміхнулася.

— Це він зруйнував моє життя, а тепер ще й пробачає?

Батько важко потер чоло.

— Я більше не знаю, що робити...

— Подивися на мене.

Він підняв очі.

— Ти справді хочеш бачити мене нещасною?

Чоловік мовчав.

— Скажи чесно.

Його очі наповнилися сльозами.

— Ні...

— Тоді не змушуй мене.

Вона підійшла до батька й несподівано обійняла його.

Він здригнувся.

— Я знаю, тобі важко.

— Ти не уявляєш, як важко...

— Ми знайдемо вихід.

— А якщо ні?

Софія усміхнулася крізь сльози.

— Тоді будемо шукати ще.

Батько вперше за довгий час усміхнувся у відповідь.

— Ти стала дуже сильною.

— Ні, тату.

Вона тихо похитала головою.

— Просто тепер у мене є людина, заради якої хочеться боротися.

У цей самий вечір, далеко від дому, Олександр їхав нічною дорогою до Києва.

Втомлений кінь ледве переставляв копита.

Сам він майже не відчував холоду.

У голові були лише її очі.

— Потерпи ще трохи, Софіє... Я повернуся. Обов'язково повернуся...

Він ще не знав, що попереду його вже чекала небезпечна зустріч, яка могла назавжди змінити їхню долю.

Батько довго мовчав.

У кабінеті було чути лише потріскування дров у каміні.

Софія повільно витерла сльози й подивилася йому просто в очі.

— Тату... ви не розумієте.

— То поясни мені, доню.

— Барон не кохає мене.

Батько важко зітхнув.

— Звідки ти можеш це знати?

— Бо людина, яка кохає, не погрожує. Не принижує. Не змушує.

Вона зробила крок ближче.

— Він хоче не мене... Він хоче наші землі.

Батько різко підвів голову.

— Софіє...

— Подумайте самі. Після смерті мами більша частина маєтків записана на мене. Якщо я стану його дружиною, він отримає все.

У чоловіка здригнулися руки.

— Ти впевнена?

— Так.

Вона дістала з кишені аркуш.

— Марія випадково почула розмову барона з його повіреним біля оранжереї. Вона все записала, бо боялася, що їй ніхто не повірить.

Батько швидко прочитав кілька рядків.

Його обличчя зблідло.

— «Після весілля старого Розумовського можна буде усунути від справ...» — прошепотів він.

Аркуш випав із його рук.

— Господи...

Софія опустилася навколішки біля батька.

— Тату... я не хочу втратити вас.

Чоловік міцно обійняв доньку.

— Пробач мені...

— За що?

— Я був сліпим. Думав, що забезпечую тобі майбутнє.

— Ви хотіли як краще.

— А ледь не віддав тебе чудовиську.

Софія заплакала.

— Ми ще можемо все змінити.

Батько мовчав.

Потім рішуче підвівся.

У його погляді вперше за довгий час з'явилася твердість.

— Ніякого весілля не буде.

Софія не повірила почутому.

— Справді?

— Навіть якщо мені доведеться судитися з бароном. Навіть якщо він налаштує проти мене половину губернії.

Вона кинулася батькові на шию.

— Дякую...

Він поцілував доньку в чоло.

— Але є одна проблема.

Софія відступила.

— Яка?

— Нам потрібен Олександр. Лише він зможе допомогти довести, хто такий Северин насправді.

У цей момент у двері гучно постукали.

До кабінету забіг захеканий слуга.

— Пане... біля воріт карета.

— Чия?

Слуга ковтнув слину.

— Барона Северина.

У кімнаті запанувала напружена тиша.

Софія міцно стиснула руку батька.

— Він прийшов не просто так...

Батько повільно випростав плечі.

— Цього разу він почує мою відповідь.

Батько довго мовчав.

У кабінеті було чути лише потріскування дров у каміні.

— Я був сліпим. Думав, що забезпечую тобі майбутнє.

— Ви хотіли як краще.

— А ледь не віддав тебе чудовиську.

Софія заплакала.

— Ми ще можемо все змінити.

Батько мовчав.

Потім рішуче підвівся.

У його погляді вперше за довгий час з'явилася твердість.

— Ніякого весілля не буде.

Софія не повірила почутому.

— Справді?

— Навіть якщо мені доведеться судитися з бароном. Навіть якщо він налаштує проти мене половину губернії.

Вона кинулася батькові на шию.

— Дякую...

Він поцілував доньку в чоло.

— Але є одна проблема.

Софія відступила.

— Яка?

— Нам потрібен Олександр. Лише він зможе допомогти довести, хто такий Северин насправді.

У цей момент у двері гучно постукали.

До кабінету забіг захеканий слуга.

— Пане... біля воріт карета.

— Чия?

Слуга ковтнув слину.

— Барона Северина.

У кімнаті запанувала напружена тиша.

Софія міцно стиснула руку батька.

— Він прийшов не просто так...

Батько повільно випростав плечі.

— Цього разу він почує мою відповідь.

У двері постукали ще раз.

Цього разу голосніше.

Слуга зблід.

— Пане... барон не сам. З ним двоє озброєних охоронців.

Батько повільно вдихнув.

— Запросіть його.

— Але...

— Це наказ.

За мить двері відчинилися.

Барон Северин зайшов до кабінету так, ніби був господарем цього маєтку.

— Добрий вечір.

Його погляд одразу зупинився на Софії.

— Панно має чудовий вигляд.

Софія нічого не відповіла.

Вона лише сильніше стиснула руку батька.

Барон усміхнувся.

— Бачу, ви вже все обговорили.

— Так, — холодно відповів батько.

— Тоді я приїхав почути остаточну відповідь.

Запала тиша.

Северин був упевнений у своїй перемозі.

Та раптом батько рішуче сказав:

— Моєї доньки ви не отримаєте.

Усмішка барона повільно зникла.

— Перепрошую?

— Ви все почули.

— Ви відмовляєте мені?

— Саме так.

Барон зробив кілька повільних кроків уперед.

— Добре подумали?

— Так.

— А як же ваші борги?

Батько мовчав.

— Через місяць банк забере цей маєток.

— Нехай.

— Ви залишитесь ні з чим.

— Зате не продам власну доньку.

Северин тихо засміявся.

— Ви романтик, пане Розумовський.

— Ні.

Батько подивився йому просто в очі.

— Я просто нарешті зрозумів, що для мене важливіше за гроші.

Барон перевів погляд на Софію.

— А ви... справді думаєте, що граф повернеться?

Софія зробила крок уперед.

— Так.

— А якщо він уже знайшов собі іншу наречену в Києві?

Її серце боляче стиснулося.

На мить у душі промайнув сумнів.

Та вона одразу відкинула його.

— Я вірю йому.

— Даремно.

Барон дістав із кишені конверт.

— Сьогодні мої люди бачили графа в Києві. Він вечеряв у товаристві молодої княжни.

Софія мовчки дивилася на лист.

— Я не повірю жодному вашому слову.

Северин усміхнувся.

— Побачимо, панно.

Він поклав конверт на стіл.

— Якщо передумаєте — ви знаєте, де мене знайти.

Барон повільно розвернувся й вийшов.

Коли двері зачинилися, Софія нарешті змогла вдихнути.

Батько взяв конверт, не відкриваючи його, і кинув просто у вогонь каміна.

Полум'я швидко поглинуло папір.

— Брехня не варта навіть того, щоб її читати, — тихо сказав він.

Софія подивилася на батька зі сльозами на очах.

— Дякую... що повірили мені.

Він обійняв доньку.

— Тепер ми боротимемося разом.

А далеко звідси, у Києві, Олександр навіть не здогадувався, що барон уже почав нову гру — гру, у якій брехня могла виявитися небезпечнішою за зброю.

Тієї ночі Софія не могла заснути.

Вона сиділа біля свічки, дивилася на чистий аркуш паперу, але слова ніяк не приходили.

Марія тихо зайшла до кімнати.

— Панно... уже за північ.

Софія сумно всміхнулася.

— Знаю.

— Вам треба відпочити.

— Не можу.

Вона взяла перо.

— Якщо я зараз не напишу йому... він може ніколи не дізнатися правди.

Марія мовчки поставила поруч чорнильницю.

Софія глибоко вдихнула й почала писати.

«Любий Олександре.

Не знаю, коли цей лист потрапить до твоїх рук. Можливо, тоді, коли ти вже повернешся. А можливо, буде запізно.

Барон Северин не відмовився від своїх намірів. Він хоче не мене, а наші землі. Він обманює батька, поширює брехню про нас і намагається посварити нас.

Не вір жодному слову, яке можеш почути про мене. Моє серце належить лише тобі.

Я чекатиму тебе стільки, скільки буде потрібно. Навіть якщо весь світ буде проти нас.

Повертайся живим. Це єдине, про що я прошу.

Твоя Софія.»

Остання крапля чорнила впала на папір.

Софія швидко витерла сльози.

— Маріє...

— Так, панно?

— Знайди людину, якій можна довіряти.

— Ви хочете відправити листа?

— Так.

— Це небезпечно.

— Я знаю.

Вона обережно склала лист і запечатала його воском.

— Але він повинен знати правду.

Марія притиснула лист до грудей.

— Обіцяю... я зроблю все, щоб він його отримав.

Софія вдячно усміхнулася.

— Дякую.

Марія тихо вийшла.

Софія підійшла до вікна.

Осінній вітер кружляв пожовкле листя над подвір'ям.

Вона торкнулася каблучки, подарованої Олександром.

— Я дочекаюся тебе...

Того ж ранку Марія, загорнувши лист у хустку, непомітно залишила маєток.

Вона ще не знала, що за нею вже стежить слуга барона Северина.

Він дочекався, поки вона зверне на лісову стежку, і тихо прошепотів:

— Пан барон захоче дізнатися, кому призначений цей лист...

Осінній вітер знову здійняв листя в повітря.

Доля одного невеликого листа могла вирішити майбутнє двох закоханих.