Раді Вас бачити!

Дощ тихо стукав у високі вікна маєтку. Осінь остаточно вступила у свої права. Листя кружляло над подвір'ям, а холодний вітер розгойдував старі липи.

Софія сиділа біля каміна з нерозгорнутою книгою. Вона вже вкотре ловила себе на думці, що читає один і той самий рядок і не розуміє жодного слова.

Після зустрічі в парку її серце вже не належало їй.

— Панно Софіє, пан просить вас до кабінету.

Служниця говорила тихо, але в її голосі чулося хвилювання.

— Батько?

— Так.

Софія повільно підвелася.

Коли вона відчинила двері кабінету, батько стояв біля вікна. Він навіть не обернувся.

— Ти хотів мене бачити?

Він мовчав.

Ця тиша лякала більше за будь-які слова.

Нарешті він важко видихнув.

— Софіє... сьогодні до мене приходив барон Северин.

Її серце пропустило удар.

— І?..

Батько заплющив очі.

— Він попросив твоєї руки.

Наче земля пішла з-під ніг.

— Ні...

Ледь чутний шепіт зірвався з її губ.

— Я... не погодився одразу, — швидко додав батько. — Але...

— Але що?

Він повернувся.

Його очі були сповнені болю.

— Наш маєток закладений. Борги зростають. Якщо ми не знайдемо грошей найближчим часом... ми втратимо все.

Софія повільно похитала головою.

— Невже... заради грошей ти готовий віддати мене?

— Не кажи так!

— А як мені казати?

Її голос затремтів.

— Я ж твоя донька!

Вона вже не стримувала сліз.

— Невже ти справді думаєш, що я буду щасливою поруч із цією людиною?

Батько мовчав.

— Подивися на мене!

Софія майже кричала.

— Я боюся його! Чуєш? Боюся!

У двері раптом постукали.

— Заходьте, — тихо сказав батько.

Двері відчинилися.

До кабінету впевнено увійшов барон Северин.

На його обличчі сяяла ввічлива усмішка.

— Прошу вибачення за несподіваний візит. Мені здалося, що буде доречно обговорити нашу майбутню родину особисто.

Софія різко зробила крок назад.

— Я не давала згоди.

Барон спокійно подивився на неї.

— Це питання часу.

— Ні!

— Панно, емоції минуть.

— Ніколи!

Вона дивилася на нього з таким розпачем, що навіть батько опустив очі.

Северин повільно дістав із кишені невелику оксамитову коробочку.

Відкрив її.

Усередині сяяла старовинна каблучка з великим смарагдом.

— Це родинна реліквія моєї сім'ї. Незабаром вона стане вашою.

— Заберіть її!

Софія відступила ще на крок.

— Я не стану вашою дружиною.

Барон усміхнувся.

Але його очі стали крижаними.

— Ви ще зміните свою думку.

— Ніколи!

— Побачимо.

Він зачинив коробочку й поклав її на письмовий стіл.

— У вас є три дні.

Після цих слів він розвернувся й вийшов.

Двері тихо зачинилися.

У кімнаті запала важка тиша.

Софія повільно опустилася в крісло.

Вона більше не плакала.

Лише дивилася на смарагдову каблучку, ніби це була не прикраса, а вирок.

А в цей самий час до маєтку графа Олександра мчав вершник із листом, на якому великими літерами було написано:

«Барон Северин заручається із Софією Розумовською».

Олександр ще не знав, що цей лист змусить його ризикнути всім, що він мав.