Спочатку:
На сторінку книги
У кабінеті барона Северина було темно.
Лише полум'я каміна кидало на стіни моторошні тіні.
Барон повільно крутив у руці келих із вином.
Навпроти стояв чоловік у чорному плащі.
— Ти впевнений?
— Так, пане бароне.
— Ти бачив їх?
— На власні очі.
Барон примружився.
— І що саме?
— Вони були разом біля річки. Граф зробив панні пропозицію... а вона погодилася.
Келих із силою вдарився об стіл.
— Неможливо...
Северин підвівся.
Його обличчя більше не приховувало злості.
— Значить, вони вирішили грати проти мене...
Він підійшов до вікна.
За шибкою шумів дощ.
— Даремно.
Барон усміхнувся.
Але ця усмішка була холодною.
— Якщо не можна отримати любов... можна отримати покору.
— Що накажете?
Северин повільно обернувся.
— Починаймо.
Наступного ранку Софія прокинулася від гучного стуку у двері.
— Панно!
До кімнати вбігла Марія.
Її обличчя було білим від страху.
— Що сталося?
— Усе місто говорить про вас...
Софія не зрозуміла.
— Про мене?
Марія простягнула їй місцеву газету.
На першій сторінці великими літерами було написано:
«Граф Олександр звабив доньку Розумовського перед весіллям із бароном.»
У Софії затремтіли руки.
— Ні...
Очі швидко бігали рядками.
У статті брехня змішувалася з напівправдою.
Автор натякав, що граф нібито хотів одружитися лише заради спадку.
— Це... неправда...
Сльози самі покотилися щоками.
Саме в цей момент до кімнати увірвався батько.
У руках він теж тримав газету.
— Софіє!
Його голос тремтів.
— Скажи, що це брехня!
Вона дивилася на нього зі сльозами.
— Тату... ми лише...
— Ви зустрічалися?
Вона мовчала.
Цього мовчання вистачило.
Батько важко опустився в крісло.
— Господи...
Марія тихо вийшла, залишивши їх удвох.
— Він не використовував мене, — тихо сказала Софія. — Він мене кохає.
Батько лише похитав головою.
— Люди повірять не твоїм словам... а тому, що вже написано.
Тим часом Олександр теж отримав примірник газети.
Він прочитав заголовок один раз.
Другий.
Потім мовчки зім'яв газету.
— Це справа рук Северина.
— Пане графе... — тихо промовив Андрій.
— Осідлай коня.
— Ви їдете до барона?
Олександр подивився просто йому в очі.
— Ні.
Його голос був незвично спокійним.
— Я їду захищати жінку, яку кохаю.
Та він ще не знав, що барон уже підготував останній козир.
У його кишені лежав документ із підробленим підписом батька Софії.
Документ, який міг назавжди розлучити закоханих.
