Раді Вас бачити!

Пролог

Солоний, каштановий від диму вітер нещадно обпікає моє обличчя, роздуваючи пасма білявого волосся. Я стою нерухомо, наче загіпнотизована, і спостерігаю, як жадібне помаранчеве полум’я поволі зжерає новеньку розкішну автівку мого вітчима. Метал тріщить, чорний душний сморід піднімається до самого неба, розриваючи вечірню напівтемряву. І всередині мене вперше за багато років розливається солодке, майже дике відчуття свободи.

Двері нашого шикарного маєтку у вікторіанському стилі гримають із такою силою, що здається, ніби кришталеві люстри всередині мали б розлетітися на уламки.

— Голлі, чорти б тебе побрали! — глухий, оженерений люттю крик Вітекера розтинає тишу подвір'я.

Він вибігає на ганок, майже не тямлячи себе від сказу. Слідом за ним повільно, мов тінь, виходить мама.

Вітекер не йде — він летить до мене, долаючи відстань у кілька розмашистих кроків. Я навіть не встигаю відсахнутися, як його важка, гаряча долоня з силою впивається в моє волосся, боляче смикаючи назад. Голова закидається, і я змушена дивитися в його почервонілі від гніву очі.

— Ти, мале стерво! — сичить він мені просто в обличчя, розбризкуючи слину. Його хватка настільки міцна, що здається, ніби він ось-ось вирве це пасмо разом із шкірою.

Я бачу в його погляді намір забити мене до смерті. Він дійсно здатний на це просто зараз, на цьому вилизаному газоні.

Але мій погляд ковзає повз нього — туди, де на ґанку стоїть мама. Вона навіть не рухається в наш бік. Її обличчя схоже на порцелянову маску, а очі — такі ж пронизливо-блакитні, як і мої, — залишаються абсолютно порожніми. Вона дивиться, як її єдину доньку катують на її очах, і не робить жодного кроку. Жодного звуку, жодного благального жесту.

Вона вибрала мовчання. Бо у Вітекера є гроші. У нього є статус, влада і важелі впливу на все це вищанське суспільство.

А я? Я — всього лише її донька, яка опинилася занадто невигідною перешкодою на шляху до її красивого життя.

____________

Голлі

Я все ще відчувала той солодкувато-задушливий сморід жаркого полум'я, яке ще кілька днів тому розкуйовдженими язиками поглинало новенький «Ягуар» мого вітчима. Це був мій особистий маніфест бунту, моя єдина розплата за роками пригнічувану лють і безсилля. Але замість жаданої свободи ця витівка привела мене сюди — до «Айронкліффа».

Раніше я вважала це місце лише похмурою міською легендою, якою лякають неслухняних дітей із багатих родин. Але не тепер. Не тоді, коли мама мовчки витягує мою валізу з багажника й важко ставить її перед монументальним входом у будівлю.

Старий пансіон велично та загрозливо височіє на найвищій точці стрімкої скелі. Здавалося, його звели тут навмисно, щоб у жодного бранця не було бодай найменшого шансу втекти: до найближчого населеного пункту — мабуть, кілометрів із сотню суворим бездоріжжям, а машини в цій глушині просто так не їздять. Солоний океанський вітер безжально колихає ідеально укладене біляве волосся моєї матері. Вона дивиться кудись повз мене, боячись зустрітися поглядом.

Я мовчки хапаю важку валізу за ручку і, не вимовивши жодного слова, рушаю геть від неї до масивних сходинок.

— Я люблю тебе, Голлі, — раптом лунає позаду її тремтячий, підкреслено надламаний голос.

Я замираю на місці. Слово, яке раніше мало для мене величезне значення, зараз звучить як знущання та фальш. Я застигаю, але виявляюся просто не в змозі розвернутися. Я не хочу бачити її провину.

Позаду лунає сухий глухий звук дверцят машини, що зачиняються. Двигун розлючено ричить, колеса з прокручуванням виривають гравій з-під землі. Лише після цього я поволі повертаюся й спостерігаю, як автомобіль моєї матері зникає за масивними залізними воротами, залишаючи мене сам на сам із цим монументальним склепом.

Я міцно стискаю кулаки до білизни в кісточках і змушую себе ступити на першу сходинку.

— Міс Аллен? — лунає зверху строгий, металевий голос.

Я піднімаю погляд і бачу перед собою жінку років сорока п'яти. Вона стоїть на узвишші в бездоганно випрасованому костюмі, а в її темно-каштановому, гладко зачесаному волоссі вже виразно сріблиться кілька сивих пасем.

— Місіс Боффорт, директорка «Айронкліффа», — відрекомендовується вона, оглядаючи мене з голови до ніг холодним, оцінюючим поглядом, у якому не проглядається жодної емоції.

— Вітаю, — витискаю з себе я, тримаючи спину максимально рівно та ховаючи за крижаною байдужістю усе те божевілля, що вирує всередині.

Місіс Боффорт м’яко посміхається:

— Голлі, правильно?

Я мовчки киваю.

— Ходімо, я покажу твою кімнату.

— Хтось може допомогти мені з валізою? — виривається в мене, коли я зважую поглядом неподемний багаж, у який мама запакувала залишки мого минулого життя.

Посмішка жінки миттєво зникає, поступаючись місцем гострому роздратуванню:

— Голлі, це не курорт. Впораєшся самостійно. І поквапся, я не збираюся тебе чекати.

Від її владного, володарного тону всередині все стискається, а по спині пробігає холодок. Мені стає геть не по собі. Ковтаючи образу, я абияк хапаю важку валізу й тягну її нагору. Кожен крок дається з боєм: я валькаю цей клятий багаж по кам'яних сходинках, зачіпаючи кожну з них колесами, які з гучним стукотом відбиваються від високих стін.

Нарешті я витягую її на майданчик. Місіс Боффорт уже явно зачекалася, демонстративно склавши руки на грудях. Лише коли валіза нарешті стає на всі чотири колеса, я отримую змогу котити її без диких зусиль. Жінка штовхає масивні дубові двері, і ми заходимо всередину.

«Айронкліфф» зустрічає мене важким запахом старовини, який тут марно намагалися приховати свіжим ремонтом. Високі стелі прикрашає розкішна ліпнина, яка місцями вже вкрилася тріщинами від морської вогкості. Стіни пофарбовані в глибокий темно-зелений колір, проте відвологлі плями підступно пробиваються крізь шар фарби. Нові кришталеві люсти відкидають тьмяне світло на старовинний паркет, який натужно рипить під кожним нашим кроком, видаючи справжній вік цієї будівлі.

— Праве крило — їдальня та бібліотека, — сухо карбує місіс Боффорт, навіть не повертаючи голови, поки ми крокуємо довгою галереєю. — Ліве — навчальні класи та адміністрація. Нагору ведуть сходи до житлових блоків.

Вона робить коротку паузу біля портрета засновника, золочена рама якого місцями облупилася, і додає з холодним викликом:

— Дисципліна тут на першому місці, міс Аллен. Твій вітчим чітко дав зрозуміти, що тобі потрібна тверда рука.

Ми піднімаємося важкими гвинтовими сходами на третій поверх, де темний коридор здається ще вужчим і холоднішим. Дерев'яні поруччя під моєю долонею вологі від морської вогкості, що проникла навіть крізь товсті кам'яні стіни.

Місіс Боффорт зупиняється біля масивних дубових дверей з потемнілою латунною табличкою «304» і дістає з кишені важку зв'язку ключів. Звук їхнього брязкоту лунає в моїх вухах мов брязкіт кайданів.

— Твоя кімната, — вона повертає ключ у замку з глухим, клацаючим звуком і відчиняє двері, пропускаючи мене вперед. — Сусідка на уроках. Розпаковуй речі та приводь себе до ладу. За п'ятнадцять хвилин чекаю тебе на першому поверсі для оформлення документів. Не запізнюйся, Голлі. Тут ніхто не чекає двічі.

Вона розвертається і рушає геть. Глухий стукіт її підборідь лунає коридором, поки остаточно не стихає десь у глибині будівлі.

Я заходжу всередину й випускаю з рук важку валізу. Вона з гучним гуркотом падає на підлогу.

Кімната стрічає мене суворим мінімалізмом і тим самим придушеним запахом вогкості та старого дерева. Два вузьких залізних ліжка, застелені бляклими сірими покривалами, два письмових столи й одна висока шафа, розшита тріщинами по фарбованому фасаду. Єдине джерело світла — високе стрельчасте вікно, у яке із силою б'ється солона морось. За склом — лише суцільна сіра прірва Атлантики та чорні гострі скелі, об які з ревом розбиваються гігантські хвилі.

Я підходжу до вікна й притискаюся лобом до холодного, запітнілого скла. Всередині мене все стискається від пекучого відчуття самотності та безсилої люті. Мама просто віддала мене сюди, мов непотрібну річ, щоб зберегти свій комфорт і прихильність Вітекера. Вона продала мене за спокій у їхньому розкішному маєтку.

— Ну що ж, — шепочу я власному відображенню в склі, відчуваючи, як до горла підступає важка, пекуча грудка, але я вперто ковтаю її назад. — Ласкаво просимо до мого власного пекла.

Я відмовляюся плакати. Відмовляюся ломатися. Якщо вони думають, що це місце зламає мене — вони гірко помиляються.

Я розвертаюся, хапаю зі столу перелік правил і повільно рву його навпіл, кидаючи уламки паперу на підлогу. Тепер час грати за моїми правилами.

Я стягую через голову сорочку, залишаючись у короткому рожевому топі. Зітхнувши, розкриваю валізу. Мій гардероб ніколи не вирізнявся стриманістю чи діловим стилем, тому серед стосу яскравих речей я дістаю коротку білу тенісну спідницю. Я дістаю з косметички яскраво-червону помаду й ховаю її прямо в глибоке декольте топу.

Вийшовши з кімнати, я вирушаю на пошуки ванної.

Дорогою я миттєво ловлю на собі десятки чужих поглядів. Місцеві учні одягнені виключно в похмурі сірі та чорні відтінки, тому мій вигляд тут — як вибух кольору серед цвинтаря. Дівчата довкола зневажливо фиркають, а хлопці стиха шепочуться між собою.

Нарешті знайшовши вбиральню, я підходжу до великого дзеркала. Витягую помаду й впевненими, майже професійними рухами окреслюю контур. Потім підводиться посмішка — соковиті, пухкі губи тепер виглядають ідеально. Мені все ще здається, що лінія моїх вилиць далека від досконалості: ледь помітні дівочі щічки все ще додають обличчю дитячої привабливості. Я поправляю розкуйовджене біляве волосся і з задоволеним виглядом виходжу в коридор.

Спускаюся саме туди, куди вказувала місіс Боффорт. Директорка про щось стиха розмовляє із секретарем, але як тільки її погляд падає на мене, вона замирає. Я вже готуюся до істеричного крику чи чергових нотацій про дрес-код, але жінка лише розпливається в солодкій, загрозливій посмішці:

— О, люба... Ти, мабуть, не помітила правил нашої школи в кімнаті?

— Ні, чому ж, помітила. Я просто їх порвала, — спокійно відповідаю я, виклично зустрівши її погляд.

Напористості мені не позичати, але посмішка на обличчі місіс Боффорт навіть не дрижить.

У цей момент важкі дубові двері розчиняються. До холу чоловік у формі заводить високого хлопця.

— Місіс Боффорт, Нейт Блеквуд знову до вас, — з докором відпортовує охоронець.

Обидва чоловіки миттєво переводять погляди на мене. Особливо Нейт. Його важкий, темний погляд повільно ковзає по моїх відкритих ногах — затримуючись там значно довше, ніж вимагають пристойності. На секунду в мене всередині все стискається, і виникає липке, дике бажання прикритися руками.

Місіс Боффорт, переводячи суворий погляд з нього на мене, карбує кожен звук:

— Голлі, Нейте... Обоє до мого кабінету. Негайно.

Я посміхаюсь і перша заходжу до кабінету, карбуючи кожен крок.

Високий хлопець прямує слідом за мною. На ньому щільна біла футболка, яка вигідно підкреслює його струнке, мускулисте тіло та широкі плечі. Риси його обличчя здаються надто дорослими для школяра: гостра, чітко окреслена лінія щелепи, ледь помітна горбинка на носі та очі... Похмурі, сірі, мов штормове небо над океаном, із ледь помітним крижано-блакитним відтінком.

За Нейтом до кабінету заходить кремезний дорослий чоловік. Судячи зі строгого піджака та стосу зошитів у руках — один із тутешніх учителів.

Місіс Боффорт поволі сідає у своє масивне шкіряне крісло й уважно вивчає нас важким поглядом.

— Містер Ейнслі, що трапилося? — звертається вона до викладача.

Чоловік поправляє окуляри на переніссі й роздратовано зітхає:

— Нейт знову ледь не вчинив бійку на задньому подвір'ї.

— Дякую, містер Ейнслі. Можете бути вільні, — сухо відрізає директорка, не зводячи очей із хлопця.

Викладач мовчки виходить, кинувши на Нейта викривальний погляд і зачинивши за собою двері.

— Отже, Нейте, що трапилося цього разу? — повторює вона запитання, відкинувшись на спинку крісла.

— Нічого, — відрубує він.

Його голос виявляється глибоким, оксамитовим, із легким хрипкуватим відтінком, від якого всередині мене щось мимовільно натягується, мов струна.

— Нейте, ти взагалі усвідомлюєш, що на тебе чекає за чергове порушення? — у голосі місіс Боффорт спалахують за загрозливі нотки.

Хлопець лише демонстративно мовчить, згорнувши руки на грудях і розглядаючи носки своїх темних кедів.

— Чудово, — директорка переводить свій крижаний погляд на мене. — Гадаю, спільне покарання піде вам обом на користь.

Нейт повільно повертає голову в мій бік, і на його вустах з'являється дивна, отруйно-темна посмішка, яка не обіцяє нічого доброго.

— Нейте, ти вільний, іди на уроки, — підсумовує місіс Боффорт, після чого суворо вказує пальцем у мій бік: — А ти, Голлі, негайно йди переодягатися в шкільну форму. А увечері чекаю вас обох на виправні роботи.

Нейт розвертається й виходить, гучно гримнувши масивними дубовими дверима так, що шибки в кабінеті натужно брязкають. Я вичікую коротку паузу, кидаю на директорку останній зухвалий погляд і прямую слідом за ним у напівтемний коридор.

Я біжу за хлопцем, і стукіт моїх підборів гучно відбивається від високих стін коридору.

— Агов!

Нейт різко зупиняється, розвертається й за частку секунди скорочує відстань між нами. Його важка долоня впивається в моє плече, і він із силою притискає мене до холодної кам'яної стіни.

— Чого тобі? — проціджує він крізь зуби, нахиляючись так близько, що я відчуваю його гарячий, прискорений подих.

Я з силою впираюся руками в його груди й відштовхую його від себе:

— Дуже грубо, Блеквуде.

— Що ти хотіла? — роздратовано повторює він, не зводячи з мене своїх штормових сірих очей.

— Уже нічого.

Замість відповіді Нейт повільно підносить руку. Його великий палець із викликом торкається моєї нижньої губи й із натиском проводить по ній, жорстко розмазуючи червону помаду по щоці.

— Придурок! — сичу я, з силою збиваючи його руку зі свого обличчя.

Я розвертаюся й біжу геть, уже ховаючи палаюче обличчя від нечисленних перехожих у коридорі. Вбігаю до ванної кімнати, хапаю паперовий рушник і з люттю стираю залишки червоного пігменту зі шкіри, поки вона не червоніє від тертя.

Повернувшись до кімнати, я важко штовхаю двері. На сусідньому ліжку вже сидить дівчина. У неї яскраве руде волосся, зібране в неохайний високий хвіст, і купа ластовиння на носі. Вона піднімає погляд, переводить його на мій топ та спідницю й драматично хапається рукою за серце:

— О Боже... У мене трохи мікроінфаркт від цього кольору не стався!

Я тихо сміюся. Вона виглядає кумедно й дивно щиро на тлі всього цього похмурого місця.

— Я Голлі, твоя нова сусідка.

— А я Сідні, — дівчина підводиться.

Я протягую їй руку, і вона міцно її потискає. Потім Сідні знову уважно оглядає мій яскравий вбрання:

— Тобі вже видали покарання?

— Ага, — я байдуже знизую плечима й лягаю на протилежне ліжко, закинувши ноги на спинку.

— Не пощастило, — зітхає вона.

Вона дивиться на мене з дитячою невинністю, у якій чується прихована тривога.

— А ти тут чому? — першою запитує Сідні, подаючись трохи вперед.

— Спалила дотла новенький «Ягуар» мого вітчима, — спокійно відповідаю я, а на моїх губах мимовільно з'являється крива посмішка. — Він роками робив моє життя пеклом, а мама просто заплющувала на це очі. Тож я вирішила влаштувати йому яскраве фаєр-шоу прямо на подвір'ї нашого маєтку.

Очі Сідні округлюються від подиву, а потім у них спалахує справжнє захоплення:

— Ого... Це потужно.

— А ти? — перехоплюю я ініціативу. — За що сюди відправили тебе?

Сідні миттєво згасає. Вона опускає погляд на свої носки й з силою стискає пальці на ковдрі.

— Неважливо, — стиха буркує вона.

— Та облиш тобі, — я нахиляюся трохи ближче, намагаючись зловити її погляд. — Ми тепер наче подруги по нещастю. Тут у кожного є свої скелети в шафі.

— Я... — вона вагається, тривожно кусаючи нижню губу, а потім тихим, майже нечутним шепотом зізнається: — Я порізала свого однокласника. Взяла канцелярський ніж і розкроїла йому плече прямо під час уроку.

Я замираю на місці. Повітря в кімнаті на мить стає важким.

— Він пів року знущався з мене, — продовжує Сідні, і в її голосі з'являється важка, задавлена лють. — Розпускав огидні чутки, зіпсував мої речі, а одного разу просто вилив на мене гарячу каву. Усі вдавали, що нічого не відбувається. Учителі, директор, мої батьки... І одного дня в мені просто щось зламалося. Я більше не могла терпіти.

Вона нарешті піднімає на мене свої карі очі, шукаючи в моєму обличчі огиду чи страх. Але замість цього я відчуваю дивне родинне тепло. Липкий острах миттєво зникає.

Навіть не знаю, як сформулювати цю думку, але всередині з'являється чітке усвідомлення: я опинилася в ізольованому пансіоні на краю світу, але моя сусідка — не божевільна психопатка. Вона така сама поламана дівчина, яку довели до межі.

— Знаєш, — я хитро посміхаюся, розправляючи спідницю, — здається, ми з тобою чудово поладнаємо.