Раді Вас бачити!

Голлі

Я швидко прийняла душ, змиваючи з себе залишки їжі й важкий день, змінила забруднений одяг на чистий комплект. Мені сказали зібрати речі лише на один день, тому мій рюкзак виявився майже порожнім: шовкова піжама, базові засоби гігієни та комплект одягу на завтра. Більше жодних подробиць. Лише суха вказівка: «Відправка на перевиховання». Буде цікаво побачити, що це за місце таке і що за катування вони вигадали. І, чорт забирай, неймовірно цікаво, чому Вівіан так смертельно злякалася одного лише імені містера Шифера. Що ховається за цими дверима?

Усі учні були на уроках, тому довгі коридори «Айронкліффу» зустріли мене мертвою, задушливою тишею. Я неквапливо спустилася до головного холу, де біля важких вхідних дверей уже чекала місіс Боффорт. Вона не зронила жодного слова — лише зверхньо окинула мене холодним поглядом і кивком голови наказала йти за нею.

Ми рушили не до стандартного виходу й не до того підвалу, де ми колись порсалися з Нейтом. Директорка дістала з кишені масивний зв'язок іржавих ключів, відімкнула непомітні залізні двері в кінці східного крила, і ми почали спускатися вниз.

Сходи вели глибоко під землю. Повітря з кожним кроком ставало дедалі важчим, просоченим задушливим запахом вогкості, гнилого дерева та старого, пліснявого каміння. Світло тьмяних ламп ледь пробивало суцільну темряву. По кутках звисали важкі, липкі павутиння, а з високої стелі де-не-де з тихим, дратуючим звуком капала крижана вода. Це було не просто підвальне приміщення — це був справжній похмурий бункер, вирізаний прямо в товщі скелі, куди ніколи не проникало сонячне світло.

Кожен мій крок лунав гучним відлунням, але замість страху я відчувала лише наростаючий, небезпечний азарт.

Ми зупинилися біля ще одних масивних, оббитих залізом дверей. Вони виглядали так, ніби пам'ятали ще перших в'язнів цієї скелі. Директорка повільно дістала найважчий ключ і з гучним, іржавим скреготом повернула його в замку.

За дверима ховалася крихітна камера, більше схожа на тюремну одиночку. Всередині панувала суцільна сірість: монолітна кам'яна кушетка без жодного матраца чи ковдри, старий чавунний умивальник, з якого повільно капала брудна вода, і такий самий примітивний туалет у кутку.

— Я туди не піду, — відрізала я, роблячи крок назад і стискаючи лямку рюкзака.

— Тебе ніхто не питає, — байдуже відповіла Боффорт.

Не чекаючи мого опору, жінка з нежіночою силою штовхнула мене в плече. Я втратила рівновагу й влетіла всередину. Важкі двері з гучним, глухим гуркотом зачинилися прямо перед моїм носом, і замок із мерзенним клацанням заклинило.

Усередині запанувала суцільна, непроглядна темрява.

— Гей! Ви не маєте права! Відчиніть! — вигукнула я й щосили вдарила кулаками по металевому полотну.

Звук удару боляче відбився в моїх вухах. Я лупила по дверей знову і знову, поки долоні не запекли від болю, а костяшки не збилися до крові. Але залізній перепоні було байдуже.

Я зупинилася, важко дихаючи. Втративши надію достукатися, я притулилася вухом до холодної поверхні дверей, намагаючись уловити хоч якийсь звук — кроки, шелест одягу. Але у відповідь була лише мертва, задушлива тиша.

Повітря тут виявилося неймовірно важким і холодним, воно немов осідало на вогкій шкірі після душу крижаною росою. Темрява була настільки густою, що, навіть підвівши долоню до самого обличчя, я не бачила власних пальців. Жодного віконця, жодної шпарини, крізь яку могло б пробитися світло.

Тільки я, холодний камінь і ця клята, глуха ізоляція.

___________

Я навіть не зрозуміла, скільки часу минуло. Година? День? Ціла вічність? Єдине, що я змогла тут зробити — це забитися в куток і спати. Більше в цій замурованій ямі робити було нічого. Добре, що я здогадалася взяти хоч якісь речі, тож змогла згорнути светр і зробити подобу подушки. Але без ковдри було пекельно холодно — сирість проникала прямо в кістки.

Мені ставало реально погано. Ці глухі кам'яні стіни стискалися, ніби намагаючись розчавити мене. І цей важкий, липкий страх... У мене з'явилося стійке відчуття, ніби хтось некліпаючи дивиться на мене з цієї цілковитої темряви.

Раптово моє обличчя осяяв яскравий, засліплюючий промінь ліхтаря.

Очі миттєво почали палати від різкого світла після кількох годин темряви. Я закрила обличчя долонями, намагаючись заховатися від цього болючого сяйва. Звідки тут світло?!

Я піднялася на тремтячі ноги й напомацки потягнулася вперед, шукаючи джерело світла. Коли мої пальці нарешті торкнулися корпусу ліхтаря, я гарячково почала намацувати кнопку, щоб вимкнути його. І в ту ж секунду мої подушечки пальців відчули тепло. Тепло чужого тіла.

Я злякано відсахнулася й крикнула, вдаряючись спиною об холодну стіну. Намагалася силою розплющити очі, щоб розгледіти тінь за ліхтарем, але через спрямований на мене промінь бачила лише темну, розмиту пляму.

А потім кімнатою розлився тихий, знайомий сміх:

— Ти така нікчема.

Це, матір його, Нейт.

Гнів спалахнув миттєво, засліплюючи сильніше за будь-який ліхтар. Я кинулася на нього й з усієї сили вибила ліхтар із його рук. Той із гуркотом упав на підлогу й покотився в куток, м'яко освітлюючи невеликий п'ятачок кімнати.

Нейт стояв нерухомо, відкинувши голову назад і самовдоволено посміхаючись.

— Тобі смішно?! — виривається в мене, поки груди важко ходять від люті.

— Так, — спокійно відповідає він, навіть не намагаючись приховати азарт в очах.

— Ти просто йолоп, Блеквуде.

Хлопець повільно підійшов до ліхтаря, підняв його з підлоги й повернув промінь убік, більше не засліплюючи мене.

— Як? Що ти тут робиш? — виривається в мене плутаний потік питань.

— Рятую твою дупу, — байдуже кидає він.

— Я не просила!

— Ну й ладно, тоді продовжуй сидіти тут, — Нейт байдуже знизує плечима й робить кілька кроків убік, прямо до суцільної кам'яної стіни.

І просто зникає в непроглядній пітьмі.

Я замираю. Повітря стає надто тихим. Може... це була просто моя уява? Може, від холоду й темряви в мене почалися галюцинації, і його тут взагалі не було?

Нервово ковтнувши слину, я повільно підходжу до того місця, де щойно стояв хлопець. Світла від ліхтаря більше ніде не видно. Я витягую тремтячу руку вперед і пальцями торкаюся шорсткої, вогкої поверхні кам'яної стіни.

І в ту ж секунду з пітьми виринає пальці, міцно хапають мене за зап'ястя й із силою тягнуть уперед!

— Відпусти мене! — вигукую я, намагаючись вирватися.

— Ти сама пішла за мною, — лунає його спокійний, глухий голос десь із темряви.

Його залізна хватка надійно охоплює мою долоню. Він... надто теплий. Після кількох годин у крижаній одиночці це відчуття проникає прямо під шкіру, і мені на мить бісово хочеться просто притиснутися до нього, аби зігрітися.

Ми йдемо якимись вузькими, похмурими тунелями. Вони зовсім інші, ніж решта підвалів — старіші, дикіші, висічені прямо в товщі скелі. Нарешті Нейт клацає вимикачем і знову вмикає ліхтар. У його тьмяному жовтому світлі я бачу безкінечний, високий коридор із вогкими стінами.

— Куди вони ведуть? — тихо запитую я, оглядаючись довкола.

— Куди захочеш, — байдуже відповідає він.

Нейт іде трохи попереду, прокладаючи шлях у темряві, але все ще міцно тримає мене за руку, не даючи спіткнутися.

Ми йдемо ще кілька хвилин, аж поки попереду не з'являється легке свіжіше дихання вітру. Поступово в кінці тунелю спалахує м'який, сріблястий проблиск місяця.

Ми виходимо на вулицю. Але це не вершина скелі, де стоїть «Айронкліфф». Ми біля її самого підніжжя.

Темний океан вирує прямо перед нами. Важкі, пінисті хвилі з гуркотом б'ються об темні валуни, розбризкуючи крижану солону воду, яка ледь не зачіпає нас із Нейтом. Тут, біля самої води, нічний вітер здається ще холоднішим і запеклішим. Я висмикую свою долоню з його руки й мимовільно охоплюю себе за плечі, здригаючись усій тілом.

Нейт зупиняється й уважно мружиться, спостерігаючи за мною:

— Тобі холодно?

— Ні, все нормально, — проціджую я крізь зуби, намагаючись, щоб вони не цокотіли.

Хлопець нічого не відповідає. Він просто мовчки відстібає блискавку, знімає свою важку худі й одним рухом накидає її мені на плечі. Вона велика, закриває мене майже до стегон і все ще зберігає живальне, глибоке тепло його тіла.

Я дивлюсь на океан, який просто гіпнотизує мене. Я ніколи не бачила такого руйнівного, такого страшного океану. Він вирував точно так само, як і гнів, що розпирав мене зсередини.

— Що зробив твій вітчим? — раптом перебиває тишу Нейт. Його голос лунає майже вільним від звичної зверхності, пробиваючись крізь гул хвиль.

— Про що ти? — я повільніше переводжу на нього погляд, глухіше кутаючись у його теплу кофту.

— Ти спалила його автівку, пташко. Він щось зробив тобі?

— Тобі яка різниця? — огризаюся я, відчуваючи, як усередині знову закипає захисна лють. — Ти хочеш знати все про мене, але я про тебе не знаю взагалі нічого.

— Тобі й не потрібно, — спокійно карбує він, спираючись плечем об холодний валун.

— Ти типу намагаєшся бути загадковим?

— Я і є загадковий.

— Не лести собі, кажан, — фиркаю я.

— Кажан? — Нейт злегка підводить брову, а в його очах спалахує небезпечний вогник.

— Ти знаєш... Кажани орієнтуються в суцільній темряві завдяки ехолокації. Вони посилають тонкі імпульси й слухають, як світ відбивається від перешкод, щоб бачити те, що приховано від інших. Ти робиш те саме, Блеквуде. Ти випробовуєш людей, провокуєш їх, посилаєш свої отруйні імпульси й чекаєш, як відгукнеться їхній біль, аби точно знати, куди вдарити. Ти живишся темрявою, бо тільки в ній почуваєшся господарем.

Він посміхається, але в його посмішці є щось таке, що щиро лякає мене. І водночас, попри весь цей глухий страх, мені катастрофічно, до божевілля хочеться доторкнутися до нього. Знову відчути це гаряче тепло його шкіри, яке досі зберігає його кофта на моїх плечах.

— Звідки ти дізнався про ці тунелі? — тихо запитую я, переводячи погляд на темну воду.

— Я тут уже третій рік, пташко. Був час роздивитися кутки, — байдуже відповідає він.

— Чому так довго? Тебе що, взагалі неможливо виховати?

— Типу того, — Нейт нахиляє голову вбік, вивчаючи моє обличчя. — Сподіваюся, ти тут теж надовго.

— Навіть не сподівайся, — виклично відрізаю я, хоч голос трохи тремтить від холодного вітру. — Мені тут не подобається.

— Мені теж, — його посмішка згасає, а погляд стає важким, майже оксамитовим. — Але ти ж розумієш... Звідси є лише два виходи: перевиховання або...

— Або? — мій голос мимоволі стишується.

— Або смерть.

Я міцно закусую нижню губу. Повітря в легенях наче замерзає. Я навіть не думала про це під таким кутом.

— Хтось уже?.. — виривається в мене перш, ніж я встигаю себе зупинити.

— Невже тобі не страшно почути історію про Амелі? — його голос стає зовсім тихим, майже шепотом, який легко пробиває гуркіт океанських хвиль.

Від цього імені та його темного, пронизливого тону по моєму тілу миттєво пробігає тисяча липких, крижаних мурашок. Нейт повільно робить крок до мене, не зводячи своїх очей з моїх. А я просто замираю на місці, фізично не в змозі відвести погляд від цього небезпечного, затягуючого виру.

— Хто така ця Амелі? — мій голос стає ще тихішим, майже повністю розчиняючись у гуркоті океанських хвиль.

Нейт підходить занадто близько. Настільки, що я відчуваю дихання його тіла в цьому крижаному нічному повітрі. Його обличчя залишається в тіні, але очі палають тим самим темним, небезпечним вогнем.

— Вона була тут недовго, лише місяць, — повільно розгортає він, і в його голосі немає ні краплі жалю — тільки суха, розрахована жорстокість. — Така ж дика, завзята й некерована, як і ти. Вважала, що зможе переграти «Айронкліфф», що її волю нікому не зламати.

Він зупиняється за крок від мене, випростовуючись на весь зріст:

— Амелі закохалася. В одного зі тутешніх хлопців. Вони вигадали собі ілюзію, ніби романтика й почуття можуть стати їхнім сховищем від цього пекла. Вважали, що кохання робить їх сильнішими за правила Боффорт і Шифера. Але тут почуття — це не сила, пташко. Це найзручніша петля, яку ти сама затягуєш у себе на шиї.

Вітер з силою кидає мені в обличчя солоні бризки, але я навіть не кліпаю, слухаючи його.

— Коли їх викрили, хлопець зламався першим. Він просто відмовився від неї, щоб урятувати власну шкуру й уникнути підвалів. А Амелі... її емоції просто спалили її зсередини. Гнів, зрада, біль — вона не змогла з цим впоратися. Однієї такої ж штормової ночі вона просто прийшла на самий край цієї скелі. Вона не шукала виходу. Вона просто крокнула вниз, прямо на ці валуни.

Нейт простягає руку й повільно, майже невагомо торкається кінчиками пальців мого підборіддя, змушуючи підняти голову й подивитися йому прямо в очі.

— «Айронкліфф» спише все на нещасний випадок або перевиховання. Але правда в тому, що її вбила власна слабкість. Тож якщо ти збираєшся грати зі мною в ці ігри, Аллен... переконайся, що ти не злетиш із цієї скелі услід за нею.

— Ти думаєш, я закохаюсь у тебе? — зухвало питаю я, хоч серце в грудях калатає як шалене.

— Я думаю, ти вже закохана в мене, — спокійно відповідає він, а в кутиках його губ грає отруйна посмішка.

Я різко відкидаю його руку. Огидне, самовдоволене дівчисько! Обернувшись, я опускаюся на мокрий, крижаний камінь і міцно охоплюю свої коліна руками, намагаючись сховати тремтіння.

— Дуже по-дорослому, — кидає Нейт і беззапрошувально сідає поруч.

— Ти такий козел! — виривається в мене крізь зціплені зуби. — Що я тобі зробила? Чому ти не можеш зняти свою броню та нарешті показати справжнього себе?

— Я знаю тебе два дні, пташко. Ти думаєш, я буду тобі довіряти?

— А скільки тобі часу потрібно?!

— Для тебе — надто багато.

По моєму нутру хвилею піднімається гаряча, засліплююча злість. Я більше не можу це терпіти — його спокій, його зверхність, його кляту гру.

— Відведи мене назад, — відрізаю я.

— Ти точно цього хочеш? — він примружується, вивчаючи моє обличчя.

— Це краще, ніж знаходитися поруч із тобою!

Я підхоплююся на ноги й, не чекаючи його, швидким кроком іду в той бік, звідки ми прийшли. Хлопець залишається сидіти на камені, навіть не намагаючись мене зупинити.

Я навмання повертаюся в темну зяючу пащу тунелю. В голові пульсує лише одна чітка думка: цьому хлопцю не можна довіряти. У нього надто багато таємниць. І я бісово хочу їх дізнатися — навіть якщо він мені нічого не скаже.