Раді Вас бачити!

Голлі

Увечері я вдягла вільний сірий спортивний костюм і повільно спустилася донизу. Навчальний корпус уже поринув у дрімоту, і в головному холі не було жодної душі.

Я тихо штовхала важкі вхідні двері й вийшла на прохолодне вечірнє повітря. Океанський вітер миттєво обпалив щоки холодом. Повернувши голову праворуч, біля масивної кам'яної арки я помітила сизий струмок диму, що повільно розчинявся в сутінках.

Я повільно, майже безшумно виглянула за ріг.

Спираючись плечем про холодну гранітну стіну, стояв Нейт. Світло тьмяного ліхтаря м'яко окреслювало його силует, перетворюючи кожну лінію на витвір мистецтва. Він стояв у розслабленій, виклично-зверхній позі, злегка закинувши голову назад. Між його довгих, чуттєвих пальців тліла тонка сигарета.

Він зробив глибоку, повільну затяжку. Рубіновий вогник на кінчику спалахнув яскравим, гарячим світлом, підсвічуючи його чітко окреслені вилиці, гостру лінію щелепи й темні, небезпечні очі. М'язи на його шиї натягнулися, коли він на кілька секунд затримав дим у легенях, а потім повільно, крізь ледь прохилені пухкі губи, випустив щільну густу хмару. У кожному його русі відчувалася тваринна грація, прихована сила та дика, небезпечна привабливість, від якої в мене перехопило подих, а по тілу пробігла хвиля задушливого жару.

У цей момент Нейт повільно повернув голову.Його сірий погляд уповільнено ковзнув у мій бік і миттєво прикував мене до місця.

Серце дико катольнуло десь під горлом. Порушивши заціпеніння, я різко відсахнулася назад і миттю забігла назад у хол, притиснувшись спиною до важких дверей, поки власне прискорене дихання луною відбивалося від високих стель.

Саме в цей момент двері кабінету прочинилися, і на поріг вийшла місіс Боффорт з пашкою паперів у руках. Її уважний, холодний погляд миттєво прикував мене до місця.

— Голлі, чудово, що ти тут, — сухо мовила вона, злегка поправляючи окуляри. — А де містер Блеквуд?

— Я йому не мати, щоб слідкувати за кожним його кроком, — спокійно відповіла я, склавши руки на грудях і намагаючись приховати прискорене дихання.

У цю саму секунду важкі вхідні двері гучно відчинилися, впускаючи всередину клуби вогкого океанського повітря. На порозі з'явився Нейт. Він неквапливо засунув руки в кишені штанів і кинув на директорку байдужий погляд.

— Вибачте. Просто дихав свіжим повітрям, — його голос звучав так само низько й хрипко, а в кутку губ досі жевріла ледь помітна тень зухвалої посмішки.

— Що ж, раз усі в зборі — пройдемо за мною, — суворо підсумувала місіс Боффорт, навіть не чекаючи на наші пояснення.

Ми мовчки рушили за нею. Жінка провела нас крізь довгий напівтемний коридор до непримітних залізних дверей, за якими повертом донизу вели круті кам'яні сходи. Коли ми спустилися на цокольний поверх, вона клацнула вимикачем. Старі люмінесцентні лампи неприємно затріщали, спалахнувши тьмяним, мертвотно-жовтим світлом.

Підвал зустрів нас задушливим, сирим холодом та важким запахом гнилі. Стіни з темного каменю були вкриті товстим шаром чорної плісняви, а зі стелі повільно капала солона вода.

Наша задача була відмівати підвал від чорної плісняви. Це жах. Що за покарання таке? 

Щойно важкі кроки місіс Боффорт та завгоспа стихли нагорі, а двері цокольного поверху з клацанням зачинилися, тиша в підвалі стала практично відчутною на дотик. Лише поодинокі краплі води з гучним звуком зривалися зі стелі, падаючи в іржаві відра.

Я з силою вмочила важку щітку в мильну воду й почала з люттю терти вкриту пліснявою стіну.

— Знаєш, хлопчик, твій мовчазний протест виглядає максимально безглуздо, — розітнула я тишу, не повертаючи голови. — Чи ти боячись розкрити рот, втратиш статус шкільного альфа-самця?

Нейт навіть не здригнувся. Він повільно викрутив ганчірку, і струмінь брудної води з плюскотом упав на цементну підлогу.

— Заткнися, — процідив він крізь зуби. Його голос лунав загрозливо низько, відбиваючись від сирих стін. — Твій голос діє мені на нерви більше, ніж цей сморід.

— Оу, яка вразлива королівська натура! — я отруйно посміхнулася, спираючись на держак щітки й виклично оглядаючи його мокру від поту й мила футболку, яка обліпила його точене тіло. — Якщо тобі важко працювати поруч зі мною, можеш поплакати в куточку. Я нікому не скажу.

Нейт різко повернувся до мене. Очі спалахнули темним, небезпечним вогнем. Він ступив крок у мій бік, скорочуючи відстань до мінімуму, і з силою кинув щітку у відро. Бризки брудної піни летіли прямо на мої спортивні штани.

— Ти гадаєш, що це гра, пташко? — він нахилився до мого обличчя, випромінюючи лиховісне тепло. — Вважаєш себе занадто розумною? Подивимося, як ти заспіваєш, коли залишишся тут одна.

З цими словами він розвернувся й рушив до виходу.

— Ей! Ти куди зібрався? Їхній наглядач повернеться за годину! — вигукнула я йому в спину, але Нейт навіть не зупинився.

Він легко штовхнув важкі двері, вийшов у коридор і... КЛАЦ!

Замок із глухим звуком заклацнувся. Чи то двері зачинилися самі під своєю вагою, чи то цей ідіот навмисно засунув засувку з іншого боку — але лампи під стелею раптом загрозливо заблимали, кілька разів тріснули й з гучним тріском остаточно згасли.

Підвал поринув у непроглядну, суцільну пітьму.

Повітря миттєво стало важким і крижаним. Солоний запах океанської вогкості раптом здався мені задушливим. Легені стиснула дика, тваринна паніка. Серце дико калатало в ребра, лунаючи в вухах мов набайт. Поодинокі краплі води, що капали зі стелі, тепер здавалися кроками когось невидимого й страшного в цій підземній пастці.

— Блеквуд! — крикнула я, але власний голос видався мені чужим і тремтячим.

Скинувши гумові рукавички, я наосліп кинулася вперед, перечепившись через відро, яке з гуркотом покотилося підлогою. Не пам'ятаючи себе від страху, я добігла до дверей і з силою вгатила по них долонями:

— Нейт, відчини! Заразо, відчини негайно!

Я з силою смикнула залізну ручку. На мій подив, двері піддалися й із натужним рипом прочинилися. За ними вився напівтемний, але бодай трохи освітлений коридор.

Я вискочую на перше освітлене перехрестя коридорів. Він стоїть біля високого ланцетного вікна, повернувшись до мене спиною, і повільно струшує з рук залишки мильної піни.

— Ти взагалі придурок?! — кричу я, намагаючись приховати тремтіння в голосі за глухою люттю. — Навіщо було вимикати світло й зачиняти двері?!

Хлопець поволі розвертається. У його похмурому сірому погляді не проглядається ані краплі провини — лише холодна, дратувальна зверхність.

— По-перше, двері заклинило від протягу, а світло в цій дірі гасне по п'ять разів на день, — його голос лунає низько та байдуже, із легкою хрипотою. — А по-друге... ти надто голосно верещиш як для дівчини, яка п'ять хвилин тому корчила з себе безстрашну бунтарку.

Я роблю крок до нього, згортаючи руки на грудях:

— Я не верещала. І взагалі, ти міг би бодай попередити, що йдеш, а не залишати мене в тухлій темряві!

Він злегка нахиляє голову вбік, повільно оглядаючи мене згори донизу — від розкуйовдженого білявого волосся до забруднених у милі штанів. У куточку його губ з'являється отруйна посмішка:

— Я не зобов'язаний піклуватися про твій комфорт. Ти хто взагалі така?

— Голлі, — відрубую я, зухвало зустрівши його погляд. — Голлі Аллен.

— Нейт, — сухо кидає він у відповідь, навіть не думаючи називати прізвище чи простягати руку для знайомства.

— Що ж, Нейте, якщо ти вважаєш, що твоя привілейована пика дає тобі право поводитися зі мною як із порожнім місцем — ти сильно помиляєшся.

Він підходить упритул. Вся його розслабленість миттєво зникає, поступаючись місцем небезпечній, майже тваринній напрузі. Нейт нахиляється до мого вуха так близько, що я відчуваю гаряче дихання та свіжий аромат тютюну.

— Слухай сюди, Голлі, — тихо, майже інтимно вимовляє він, і від звуку мого імені з його вуст по спині пробігає дивний холодок. — Мені плювати, хто ти й звідки приїхала. Але в цих стінах ти гратимеш за моїми правилами. Або твоє перебування тут перетвориться на пекло.

— Спробуй змусити мене, — так само тихо, але з чистим викликом відповідаю я, не відводячи очей.

Ми замираємо на відстані кількох сантиметрів один від одного, дивлячись око в око. Перша іскра між нами спалахнула.

Він отруйно посміхається, вивчаючи моє обличчя з дикою, дратувальною зверхністю.

— Ти вже боїшся мене.

— Не дочекаєшся, — витискаю я з себе, хоча серце в грудях калатає як божевільне.

Нейт повільно нахиляється до мого вуха. Його гарячий подих обпікає шкіру, викличучи по спині цілий рій морозних мурашок:

— Побачимо.

Він розвертається й неквапливою, розслабленою ходою рушає геть по напівтемному коридору. Нейт іде, залишаючи по собі дивне, важке відчуття — суміш люті, неочікуваного жару та важкої напруги, яку я ніяк не можу скинути.

Остаточно забивши на це кляте покарання та миття підвалу, я повертаюся на свій поверх і штовхаю двері кімнати. Сідні все ще сидить за письмовим столом, схилившись над підручниками під тьмяним світлом настільної лампи.

— Ти якось надто швидко, — дівчина піднімає на мене здивований погляд, відкладаючи ручку.

— Я не збираюся грати за правилами й терпіти це самодурство, — роздратовано буркаю я, кидаючи спортивну кофту на ліжко. — Що може статися гіршого? Я вже тут, на самому дні. Нижче падати просто нікуди.

Сідні повертається до мене всім тілом, і її обличчя раптом стає тривожним і надто серйозним:

— Голлі, чесно... якщо ти не почнеш удавати, що виправляєшся, наслідки можуть бути куди гіршими.

— Що ти маєш на увазі? — я зупиняюся посеред кімнати й підозріло мружуся.

— Ти ніби не розумієш, — стиха промовляє Сідні, озираючись на двері, мов нас можуть підслуховувати. — «Айронкліфф» — це лише верхівка айсбергу. Для зовсім «невиправних» є інші заклади. Там методи виховання такі, що це місце здасться тобі раєм. І найогидніше — з точки зору закону вони абсолютно чисті. Бо наші батьки, відправляючи нас сюди, підписали повну відмову від претензій і дозвіл на будь-яку «ресоціалізацію».

Я лише шоковано кліпаю очима, стоячи в заціпенінні. Слова Сідні важким вантажем осідають у голові, і я просто не можу перетравити цю інформацію.

Куди ж, бісового батька, я потрапила?

____________

Наступного ранку я вирішила діяти обачніше. Мій вибір упадає на дещо менш екстравагантне, але все одно стильне вбрання: затишну фланелеву сорочку в клітинку та темно-сіру спідницю — дещо довшу, ніж учора, проте вона все одно вигідно підкреслює талію. Сідні ж обрала суворий класичний образ: білосніжну сорочку, застібнуту на всі ґудзики, та строгі чорні штани.

— Ходімо, — бадьоро підморгає дівчина, перехоплюючи ремінець своєї сумки. — Запрошую тебе на справжню екскурсію. Я покажу не лише класи, а й познайомлю з місцевим «паноптикумом».

Ми виходимо в гомінкий коридор, і Сідні одразу починає ввести мене в курс тутешніх таємниць.

— Бачиш он того високого блондина біля вікна? — вона ледь помітно вказує підборіддям убік юнака з ідеальною зачіскою та нудьгуючим виглядом. — Це Маркус. Син відомого сенатора. Відправили сюди за те, що він влаштував перегони на викраденому спорткарі й розбив три поліцейські машини. А батько заминав скандал два тижні.

Ми повертаємо до їдальні, де за окремим кутовим столиком сидить гурт дівчат у темних брендових піджаках. Вони зверхньо розглядають усіх довкола, шепочучись між собою.

— А це наша «елітна зграя», — продовжила Сідні із сухою посмішкою. — Гарненька брюнетка в центрі — Вівіан. Її батьки — медіамагнати. Вона підпалила приватну картинну галерею своєї мачухи просто з помсти. Усі вони тут не за погані оцінки, Голлі. Тут зібралися ті, від кого заможні родини вирішили просто відкупитися й заховати подалі від очей преси.

Ми виходимо у внутрішній дворик пансіону, де солоний вітер з океану приємно освіжає обличчя. У центрі подвір'я, біля старого фонтана, стоїть Нейт. На ньому темно-сірий худі та вицвіла джинсовка, а довкола нього, як завжди, снує юрба дівчат і хлопців, які буквально ловлять кожен його погляд.

Сідні різко притишує крок і міцніше впивається пальцями в мій лікоть:

— А ось щодо Блеквуда... тримайся від нього якомога далі, Голлі. Я серйозно.

— А з ним що не так? За що він сюди потрапив? — цікавлюся я, не зводячи очей із його високого силуету.

— Жодна людина в «Айронкліффі» цього не знає, — стиха відповіла Сідні, тривожно озираючись. — Про його минуле ходять лише чутки, але факт залишається фактом: навіть місіс Боффорт його побоюється. Він тут робить усе, що заманеться, тримає в кулаці весь пансіон і зламає кожного, хто встане на його шляху. Не зв'язуйся з ним. Це небезпечно.

Я дивлюся, як Нейт поволі повертає голову й зустрічається зі мною поглядом. У його сірих очах знову спалахує той самий темний, насмішкуватий вогник, і я лише міцніше стискаю кулаки.

Вона радить мені тікати, але я відчуваю, що це лише початок нашої гри.

— До речі, нам пощастило, — Сідні дістає з кишені свій роздрукований папірець і порівнює його з моїм. — Наш розклад абсолютно однаковий. Ми в одному класі, тож тобі не доведеться блукати цими безкінечними коридорами наодинці.

— А Нейт? Він теж навчається з нами? — як би між іншим запитую я, спостерігаючи, як Блеквуд на подвір'ї повільно засуває руки в кишені джинсів.

Сідні різко зупиняється й суворо дивиться на мене, узявшись у боки:

— Голлі, ти взагалі мене слухаєш? Я ж казала: тримайся від нього подалі! Він як ходяча катастрофа. Не шукай пригод на свою голову, бо Блеквуд знищить тебе й навіть не помітить.

Я лише невизначено знизую плечима, намагаючись удати, що її попередження мене абсолютно не хвилюють.

— Гаразд, менше з тим, — зітхає Сідні, повертаючись до нашого маршруту. — Давай краще про розпорядок. Тут усе просто, як у казармі: зараз ідемо на перші два уроки, потім загальний обід у їдальні. Після цього — ще два блоки занять. А далі — вільний час аж до відбою.

— Вільний час? — здивовано перепитую я. — І що, ми можемо робити все, що заманеться?

— У межах території — так. Можеш сидіти в бібліотеці, гуляти біля скель, тренуватися в спортзалі чи просто стирчати в кімнаті. Головне — не порушувати правила.

— А які тут головні правила? Крім того, що не можна палити машини й різати людей? — із легкою іронією цікавлюся я.

Сідні виразно повертається до мене й виділяє кожне слово, показуючи два пальці:

— Є два золотих заповіді «Айронкліффу», за порушення яких вилітають негайно. Перше — ні з ким не влаштовувати бійок і відкритих сварок, бо тут за це карають немилосердно. І друге... — вона знижує голос до шепоту: — Жодного інтиму. Тобі категорично заборонено переступати межу й спати з будь-ким із тутешніх хлопців. За цим стежать особливо жорстко.

На моїх губах з'являється виклична посмішка. 

Ми з Сідні заходимо до кабінету й займаємо вільну парту в середньому ряду. Через хвилину до аудиторії неквапливо входить Нейт і прямує до самого кінця класу, вальяжно сідаючи біля вікна.

Впродовж усього уроку я майже не чую монотонного бубоніння вчителя. Уся моя увага прикута до Блеквуда. Нейт взагалі не слухає матеріал і навіть не розгортає підручник. Він просто відчужено дивиться у вікно на океанські хвилі, розбиваючи про скелі, і зрідка крутить у пальцях сріблясту запальничку.

Цей хлопець викликає в мене надто багато запитань. Він здається настільки крижаним, темним і недосяжним, ніби під цією байдужою маскою ховається щось надзвичайно небезпечне. Загадковість буквально притягує мене, змушуючи роздивлятися кожну лінію його профілю.

Раптово Нейт повільно повертає голову. Його сірий, проникливий погляд впивається прямо в мене, ловлячи на гарячому.

Серце пропускає удар. Я миттєво відвертаюся до дошки й роблю максимально зайнятий вигляд, ніби із захопленням вчитуюся в написані формули. Проте до самого уроку мені вже немає жодного діла — увесь залишок заняття шкіру на потилиці буквально обпікає його важкий, насмішкуватий погляд.

Щойно лунає дзвоник, учитель першим виходить із кабінету. Я швидко скидаю зошити до сумки й вже планую миттєво зникнути в коридорі, але шлях виявився перекритим.

Нейт стоїть у дверному отворі, вальяжно спершись плечем об одвірок. Він повільно випускає однокласників по одному, але коли вбік виходу ступаю я, його рука важко перегороджує шлях.

— Усі вільні. Вийшли, — кидає він недбало, навіть не повертаючи голови до решти учнів.

Сідні кидає на мене тривожний погляд, але під моїм кивком швидко виходить. Двері за нею зачиняються, і ми залишаємося сам на сам у порожньому кабінеті.

Нейт повільно розвертається й робить крок до мене. Зблизька його краса здається майже непристойною: високі, різкі вилиці, тонка лінія роздратованих губ і сірі очі, які під сонячним світлом здаються прозорими, мов уламки криги. Він одягнений у просту сіру футболку, але під щільною тканиною виразно вгадується рельєф грудей та широкі, міцні плечі.

— Тобі не здається, Аллен, що спостерігати за мною весь урок — це вже трохи занадто? — він отруйно посміхається, злегка нахиливши голову. — Сталкінг — це не дуже красиво.

— Не ущасливлюй себе настільки, Блеквуде, — я виклично складаю руки на грудях. — Я просто вивчала тутешню фауну. Хотіла зрозуміти, чи всі місцеві ідіоти мають однаковий вираз обличчя, чи ти унікальний.

Його посмішка стає ширшою. Нейт скорочує відстань між нами до небезпечного мінімуму. Я відчуваю, як від нього віє дорогим тютюном та свіжим океанським вітром. Поволі підвівши руку, він просуває довгі, чуттєві пальці в моє біляве волосся біля скроні. Затиснувши пасмо між пучками, він злегка нахиляється й вдихає його аромат.

По моєму тілу миттєво пробігає гаряча хвиля задушливого жару, а дихання спирає.

— Тобі личить цей колір, пташко, — хрипко шепоче він, але в його очах спалахує зверхній, насмішкуватий вогник. Він відпускає пасмо й тихо тиснеться від власного жарту: — Хоча твоя безпорадність спостерігати за мною нишком — це справді кумедно.

Я не відводжу очей і роблю крок ще ближче, майже торкаючись грудьми його тіла. Мої губи розтягуються в повільній, хтиво-зухвалій посмішці, а в погляді з'являється чистий вогонь.

— Тобі здалося, що це безпорадність, Нейте? — тихо, практично в самі його губи вимовляю я, проводячи пальцем по його міцній щелепі. — Я просто вибирала місце, куди встромити ніж, коли ти найменше цього очікуватимеш.

Нейт замирає. Насмішка на його обличчі миттєво згасає, поступаючись місцем небезпечній, темній напрузі.

Раптом двері кабінету з гуркотом відчиняються, і на порозі з'являється викладач із стосом паперів у руках.

— Що ви тут робите? — суворо запитує він, переводячи підозрілий погляд із мене на Блеквуда.

Я повільно повертаю голову до вчителя, а на моїх губах розпливається м'яка, абсолютно безневинна посмішка:

— Нічого особливого, містере Деніелс. Вже йдемо.

Я з силою впираюся долонями в широкі груди Нейта, відштовхую його вбік і, карбуючи кожен крок, виходжу з порожнього класу.

Просто біля дверей чекає Сідні. Дівчина тривожно переминається з ноги на ногу, але, побачивши мене цілою та неушкодженою, полегшено видихає й одразу підбігає ближче:

— Ти як? О Боже, я так хвилювалася! Він тобі нічого не зробив?

— Все добре, — спокійно відповідаю я, але перед очима все ще стоїть той момент, коли його сірі очі темніли від моєї зухвалості.

Я несвідомо закусую нижню губу, згадуючи його важкий, пристрасно-небезпечний погляд і те, як міцно натягнулися м'язи на його щелепі.

Сідні миттєво помічає мій вираз обличчя. Вона мружиться й хитро посміхається:

— Так-так... І що це за вираз обличчя? Що у вас там трапилося?

— Та нічого такого, — я грайливо знизую плечима, йдучи поруч із нею по коридору. — Просто мило поспілкувалися.

— З Нейтом Блеквудом? Мило?! — Сідні аж зупиняється на місці від шоку й сплескує руками. — Не вірю жодному слову! Він взагалі не вміє спілкуватися «мило»!

— Уяви собі, бувають і винятки, — посміхаюся я, відчуваючи, як усередині розгоряється солодкий азарт перед нашою наступною зустріччю.