Раді Вас бачити!

Голлі

Минуло сім днів з того моменту, як Боффорт випустила мене з ізолятора. Тиждень абсолютної, здавалося б, сірості й рутини. Але я все одно не могла викинути з голови ту ніч: темні підземні тунелі, гуркіт океану біля підніжжя скелі, крижаний вітер і тепло його кофти, яке ще довго залишалося на моїх плечах.

Я з усіх сил намагалася триматися від Нейта подалі. Блеквуд — це ходяча катастрофа, суцільні неприємності, у які я не збиралася влазити знову. Але в цьому концтаборі під назвою «Айронкліфф» доля мала на мене власні плани, і мені довелося отримати абсолютно новий експірієнс.

Як виявилося, у нашій «елітній» розкладі є обов'язкові заняття з фехтування.

Ми з Сідні зайшли до роздягальні, де вже панував шум і запах свіжої лакованої шкіри та антисептика. Спочатку ми переодягнулися в щільні спортивні костюми, а поверх почали натягувати важке, білосніжне екіпірування.

Це був цілий ритуал. Спочатку — захисний пластирон на груди, який щільно прилягав до тіла й мав берегти від сильних прямих ударів. Зверху на нього надягався важкий, товстий колет із довгими рукавами та коміром-стійкою, який надійно закривав шию. Далі йшли такі ж цупкі фехтувальні штани до колін на бретелях і високі гетри, що повністю закривали ноги. На руки ми натягнули спеціальні рукавички з довгими манжетами, які заходили прямо під рукави колета, а в руках опинилися важкі сірі маски із міцною металевою сіткою, через яку світ здавався розкресленим на дрібні клітинки.

Я покрутила в руках рапіру. Гнучке, але гостре металеве лезо відбивало холодне світло ламп.

— Ти взагалі колись тримала це в руках? — пошепки запитала Сідні, гарячково застібаючи блискавку на своєму колеті й з острахом розглядаючи зброю.

— Ні, — відрізала я, перехоплюючи рукоятку зручніше й натягуючи маску на обличчя. — Але звучить як чудовий спосіб випустити пару.

Ми з Сідні заходимо в просторий спортивний зал з високими стелями та дзеркальними стінами. Моє дихання під маскою на мить замирає — я миттєво впізнаю Нейта за статурою, навіть коли він стоїть спиною до мене. Але він не один. На його плечі буквально висить Вівіан, щось щебечучи йому на вухо. Після тієї перепалки в їдальні вона жодного разу не підходила до мене. Ця думка неприємно зачіпає: якщо мене після бійки відправили в крижаний ізолятор під землею, то що взагалі з нею зробили?

Зал наповнюється тишею, коли всередину заходить тренер. Містер Елордi.

Він розправляє плечі, оглядаючи нас, і дружньо всміхається:

— Ну що, мої друзі? Так, новенька, йди до мене.

Я неохоче підходжу до чоловіка. Він вищий за мене, але все ж не такий високий і кремезний, як Нейт. У нього коротке каштанове волосся, акуратно виголене по боках, і теплі карі очі. Його тоненькі губи розтягуються в підбадьорливій посмішці:

— Ти колись фехтувала?

— Ні, ніколи, — чесно відповідаю я.

— Супер, люблю новачків! Так, всі інші розбиваємося по парах. Голлі, вірно?

— Так.

— Ходи сюди, я допоможу тобі опанувати базову стійку.

Містер Елорді стає за моєю спиною, підходячи значно ближче, ніж цього вимагає просте тренування. Він нахиляється, торкаючись моїх плечей, щоб розправити їх, і повільно проводить долонею вздовж моєї руки, коригуючи хват рапіри. Його подих торкається моєї шиї, коли він нахиляється, аби виправити положення моїх стегон.

І саме в цей момент я перехоплюю погляд через увесь зал.

Нейт стоїть у своїй фехтувальній стійці навпроти суперника, але його рапіра завмирає в повітрі. Всі його рухи стають рвучкими й неточними. Замість того, щоб відбивати випади, він пропускає простий удар у захисний колет, запізнюючись із захистом. Його темний погляд прикутий до рук тренера на моїй талії. Я фізично відчуваю, як від Блеквуда хвилями виходить лють.

Він робить ще один абсолютно недолугий випад, плутається в ногах і майже втрачає рівновагу.

— Блеквуде, ти сьогодні взагалі на тренуванні чи десь у хмарах? — гукає йому суперник.

Це стає останньою краплею. Нейт різко зриває з обличчя фехтувальну маску. Його волосся скуйовджене, вилиці натягнуті від гніву, а в очах палає справжня, неконтрольована дикість. Він з усієї сили кидає маску об дерев'яну підлогу — глухий, важкий гуркіт лунає на весь зал.

Нічого не пояснюючи, Нейт розвертається й швидким, розмашистим кроком прямує до виходу, важко грюкнувши дверима.

У залі панує тиша. Містер Елорді лише легенько хитає головою, поправляючи мою руку з рапірою, і з легким смішком каже:

— Ну, схоже, у когось сьогодні явно не день для спорту. Не зважай, Голлі, продовжимо.

Присутність тренера надто близько починає мене дратувати, особливо після цієї дикої вистави, яку влаштував Нейт. Я злегка повертаю голову й, намагаючись зберегти ввічливий тон, тихо кажу:

— Містер Елордi, можна трохи більше дистанції, будь ласка? Мені так буде легше зосередитися.

Його тонкі губи знову розтягуються в розуміючій посмішці. Він абсолютно спокійно відступає на крок назад, не виказуючи жодного ображеного вигляду:

— Звісно, Голлі. Без питань. Повага до особистого простору — це теж частина етикету фехтування.

Він відходить на безпечну відстань і далі пояснює все тільки словами та власним прикладом, показуючи рухи зі своєю рапірою. І з цього моменту тренування перетворюється на щось неймовірне.

Захисна маска приховує моє обличчя від усього світу, створюючи мій власний, маленький простір контролю. Я роблю перший правильний випад — лезо рапіри розсікає повітря з легким свистом. Потім ще один. І ще.

З кожною хвилиною я відчуваю, як сталь у моїй руці стає продовженням мого власного тіла. Ритмічний стукіт лез, човникові рухи ніг, концентрація на кожній секунді — це вимагає стільки уваги, що з моєї голови нарешті вилітають усі дурні думки. Зникає страх перед Шифером, глухий біль від ізолятора, плітки про Амелі і... Блеквуд із його отруйними очима.

Тут є тільки я, зброя й холодний розрахунок.

Коли Елорді поставить мене в пару із Сідні, ми починаємо навчальний бій. Ми обоє плутаємося, сміємося під масками, пропускаємо легкі уколи й знову стаємо в стійку. Я відчуваю, як піт стікає по спині під важким колетом, як приємно гудуть м'язи ніг від напруги, але всередині з'являється дивне, майже забуте відчуття легкості.

Коли лунає гучний дзвоник, який сповіщає про кінець уроку, я знімаю маску й важко дихаю, здуваючи вологе пасмо волосся з лоба.

Це заняття... це була єдина річ у цьому клятому «Айронкліффі», яка мені справді сподобалася. Єдине місце, де я відчула себе не в'язнем, а бійцем.

_____________

Вийшовши з душу, я відчувала приємну фізичну втому. Вода змила піт, але не змогла змити гіркий осад від думок, які знову гарячково крутилися в голові. Змінивши екіпірування на звичайну форму, я рушила на останній урок — англійську літературу.

Я щиро ненавиджу літературу. У книжках надто романтизують кохання, перетворюючи його на якесь святе почуття. На жаль, його не існує. Це я остаточно зрозуміла за три дні до свого шістнадцятиріччя, коли мій на той момент хлопець переспав із моєю найкращою подругою. Тоді я просто зламала йому носа й спалила всі його речі. Що таке взагалі кохання? Для кого воно потрібне, окрім слабких людей, які шукають собі виправдання?

Я опустилася на стілець поруч із Сідні. Коли до кабінету зайшла міс Трунер, увесь клас важко зітхнув. Вона була надто романтичною для цього похмурого місця. Можливо, їй було років тридцять — молода, з ніжним поглядом, миловидним обличчям та вічними рожевими рум'янцями на щоках.

Жінка підійшла до дошки, взяла крейду й розмашисто написала великими літерами:

«Що таке кохання?»

Я тихо, зверхньо засміялася — ця ж сама думка крутилася в моїй голові буквально хвилину тому.

— Міс Аллен? Вам смішно? — міс Трунер повернулася до мене, уважно вивчаючи моє виклично підняте підборіддя.

— Кохання не існує, — відрізала я, зустрівшись із нею поглядом.

— Ти надто молода, щоб казати це так упевнено, Голлі, — м'яко зауважила вона.

— Але я побачила й зрозуміла достатньо.

— Проте про нього пишуть століттями. Про нього писали Шекспір, Байрон, Гюго й Йоганн Вольфганг фон Ґете...

— У цьому й проблема, — перебила я її. — Про нього пишуть, змагаються в красномовстві, але насправді його немає. Це просто хімічна реакція. Звичайний сплеск ендорфінів та дофаміну, який люди плутають із чимось величним.

Міс Трунер трохи підняла брови:

— Цікава думка. Хтось має що додати до позиції міс Аллен?

І, звісно ж, з заднього ряду пролунав цей глибокий, оксамитовий бас, від якого всередині все стиснулося:

— Дивлячись про яке кохання ми кажемо. Наприклад, до батьків воно одне. Але до дівчини чи хлопця — зовсім інше.

— Нейте? Дуже цікаво, — щиро здивувалася вчителька. — Ти зазвичай мовчиш на моїх уроках. І що ж для тебе кохання?

Я повільно повертаюся назад, аби подивитися на нього.

Нейт вальяжно сидить за останньою партою, підпереживши підборіддя рукою. Його пронизливі сірі очі миттєво зустрічаються з моїми. Погляд Блеквуда настільки важкий, темний і прикований до мого обличчя, що я на мить просто забуваю, як дихати.

— Кохання — це почуття, яке відчуває не кожен, бо не кожен цього заслуговує, — спокійно, але з небезпечним підтекстом вимовляє Нейт, не зводячи з мене своїх сірих очей.

Міс Трунер щиро посміхається, розправляючи свої плечі:

— Так приємно, що саме ця тема викликала стільки емоцій та дискусію.

Я різко розвертаюся назад до дошки, намагаючись заховати палаючі щоки. Хоча відчуваю всім нутром цей пекельний, важкий погляд, що буквальному пропалює мою спину.

Міс Трунер оглядає клас, який після випаду Нейта занурився в повну мовчанку:

— Окей, дискусія, я бачу, завершена?

— Ні, у мене є що сказати, — голосно кажу я, знову піднімаючи голову.

Усі погляди миттєво переводяться на мене. Я стискаю кулаки під партою й карбую кожне слово:

— Кохання — це біль. Бо кого б ти не кохав, це обов'язково принесе тобі біль. І так буде завжди. Це може бути щось дрібне — коли людина просто забула, яку каву ти любиш, або щось нищівне — коли вона тебе зрадила. Це все одно біль. Навіть у книжках про кохання завжди пишуть через призму страждань.

У кабінеті запановує абсолютно мертва тиша. Всі мовчать, навіть вчителька. Вона розгублено дивиться на мене, ніби намагаючись усвідомити й переварити мої слова, за якими ховається значно більше, ніж просто підлітковий цинізм.

Міс Трунер повільно зітхає, але вирішує не продовжувати цю небезпечну тему. Вона просто повертається до дошки й мовчки продовжує урок, розбираючи тему за програмою.

Але повітря в кабінеті до самого дзвоника залишається натягнутим, як струна.

Решту уроку я вже практично не чула. Ця розмова про кохання ніби остаточно вибила з мене останні сили, залишивши всередині лише дзвінку порожнечу.

Коли нарешті лунає довгоочікуваний дзвоник, клас наповнюється шумом — усі гарячково починають збирати речі. Я повільно складаю підручники до сумки. Аж раптом Нейт, проходячи повз мій стіл до виходу, навмисно із силою штовхає мене плечем. Мій блокнот, зошити та книжки з гуркотом вилітають із рук і розсипаються по підлозі.

Блеквуд навіть не обертається, лише карбує свій байдужий крок далі.

— Козел, — тихо проціджую я йому в спину.

І тут мені вирішив допомогти якийсь хлопець, якого я раніше чомусь взагалі не помічала. Він спритно нахиляється й допомагає мені підняти розсипані речі.

— Дякую, — здивовано кажу я, приймаючи свій блокнот.

— Та нема за що. Я Девід, — він тепло посміхається.

— Голлі.

— Так, я знаю. Ти достатньо наробила шуму в перші дні, — у його голосі немає насмішки, лише щирий інтерес.

— Ми раніше не бачилися.

— Так, я був... — він трохи ніяковіє й відводить погляд своїх карих очей убік.

— Я зрозуміла, — коротко кажу я, зчитуючи його реакцію.

Мабуть, він теж провів чимало часу в підвальному ізоляторі. Його волосся значно темніше, ніж у Нейта, а сам він суттєво худорлявіший. Але його посмішка... вона зовсім не лякає. Навпаки, у ній є щось відкрите, що мимовільно притягає до себе.

Сідні легенько штовхає мене лігтем у плече:

— Голлі, ми ж збиралися в бібліотеку, пам'ятаєш?

— О, так, — я повертаюся до хлопця. — Зустрінемося ще, Девіде.

— Обов'язково, — відповідає він.

Я забираю свої речі, і ми із Сідні виходимо з кабінету, прямуючи до бібліотеки.

Сідні весело підстрибує поруч, коли ми йдемо коридором:

— І як тобі наш Деві?

— Хто? — перепитую я, відволікаючись від своїх думок.

— Ну, Девід.

— Він милий, — щиро відповідаю я.

— Він не просто милий, він просто неймовірний!

— А ти звідки знаєш?

— Я не знаю, він просто... такий, ніби цуцик, його хочеться обійняти, — посміхається вона.

— Можливо.

— На жаль, він на мене уваги взагалі не звертає, — зітхає дівчина.

— Він тобі подобається?

— Ні, мені взагалі ніхто не подобається.

— Ти кохала колись?

Сідні раптово замовкає й опускає очі додолу. На мить її весела маска зникає:

— Я кохаю.

— І що з ним?

— Він відвернувся від мене, коли все сталося... тому я йому більше не подобаюся.

— Мені шкода.

Ми заходимо до величезної, напівтемної бібліотеки «Айронкліффу». Дівчина миттєво посміхається — так швидко й природно, ніби нічого й не відбулося:

— Слухай, ти не повинна ховати свої емоції за цією посмішкою, — тихо кажу я, зупиняючись між стелажами.

— Ти не зрозумієш, Голлі. Не всі такі сильні, як ти, — спокійно відповідає вона й іде далі, до своїх улюблених любовних романів.

Я залишаюся позаду й повертаю в бік похмурої секції трилерів, аби знайти щось зі Стівена Кінга. Але на нижній полиці мій погляд раптом чіпляється за важкі, пиляві альбоми випускників. Вони акуратно розставлені за роками.

На моєму обличчі з'являється легка посмішка. Цікаво, як виглядали ті, хто вчився в цьому пеклі до нас?

Я дістаю перший альбом — 1997 рік. Безглузді зачіски, кумедні чубчики, занадто великі піджаки й натягнуті посмішки підлітків минулого століття. Я з легким смішком гортаю сторінки: 1997, 1998... На знімках 1998 року хлопці в смішних светрах намагаються виглядати круто, а дівчата хизуються дивними макіяжами.

Але коли я відкриваю альбом за 1999 рік, посмішка миттєво згасає. Світ навколо наче зупиняється.

Я не можу повірити власним очам.

З чорно-білої фотографії на мене дивиться молода, посміхнена дівчина з моїми рисами обличчя, а поруч із нею — високий хлопець, який обіймає її за плечі. Це мої батьки. Вони вчилися в «Айронкліффі». Мені ніхто й ніколи про це не казав.

Тремтячими пальцями я гортаю сторінку далі й натрапляю на портрет загального випускного класу. Моя увага миттєво приковується до хлопця, який стоїть у верхньому ряду, біля моїх батьків.Ті ж самі холодні, гострі риси обличчя, той самий важкий, зверхній погляд, від якого сиплять мурашки.

Під фотографією чіткий підпис: Ной Блеквуд.

Серце робить божевільний перевороти в грудях. Це батько Нейта. Вони вчилися тут разом. Мої батьки та його батько були в цих стінах в один і той самий час.

— Ти що тут робиш?

Я різко закриваю важкий альбом, аж пил злітає в повітря, коли чую поруч голос Сідні.

— Та просто альбоми розглядала, — намагаючись говорити якомога невимушеніше, відповідаю я. — Де моя улюблена «Керрі»?

Дівчина посміхається, дістає з сусідньої полиці потрібну книжку Кінга й протягує її мені:

— Чекаю тебе на дивані!

— Уже йду, — я посміхаюся подрузі у відповідь.

Щойно Сідні повертає за стелаж, я знову обережно відкриваю альбом за 1999 рік. Серце калатає десь у горлі. Тремтячими пальцями я обережно витягую фотографію, де мої батьки та Ной Блеквуд стоять разом, і швидко ховаю її між сторінками «Керрі».

Підхопивши книжку, я йду до Сідні. Вона вже вмостилася на м'якому дивані й весело дригає ногами — вона завжди так робить, коли її захоплює якась цікава історія чи книга.

А я сідаю поруч, але думками все ще там, на тій світлині. Батько Нейта стояв занадто близько до моєї матері й батька, як для звичайних однокласників. Вони виглядали як близька компанія. Вони точно були друзями. Але я змалку знала всіх маминих і татових шкільних товаришів. І головне — мама ніколи в житті не згадувала, що вони навчалися в «Айронкліффі». Чому вони приховали це від мене?

— Слухай, Сід, — тихо кличу я.

Дівчина відривається від сторінки й піднімає погляд:

— Так?

— Ти знаєш історію цієї школи?

— Ні, ніколи не цікавилася, — вона знизує плечима. — Але, здається, десь на цокольному поверсі є архів чи щось таке. Там зберігають старі документи й всякий мотлох.

— Дякую.

— А тобі навіщо? — Сідні примружується з легким інтересом.

— Та просто цікаво... Хтось же побудував це місце і створив усі ці дивні правила.

Вона посміхається й знову повертається до свого роману, а я відкидаюся на спинку дивана, стискаючи книжку в руках. Все всередині підказує: ця фотографія — лише перша ниточка в клубоку брехні, який мені доведеться розплутати.