Раді Вас бачити!

Голлі

Я багато чого в житті так і не змогла зрозуміти. Як насправді формується щира дружба? Яке призначення кожного з нас у цьому брудному світі? Що було б із моїм життям, якби тато досі був живий?

І прямо зараз я категорично не розуміла іншого: чому за всі ці роки я жодного разу не бачила Ноя Блеквуда поруч із моїми батьками? Вони існували разом тільки тут — на цьому знімку, на який я беззупинно дивлюся вже третій день поспіль.

— Чому ти взагалі так довго возишся з цією «Керрі»? — тихо запитує Сідні, зручніше вмощуючись у своєму ліжку перед сном.

— Просто дивлюся на неї під іншим кутом, — відповідаю я, не відриваючи очей від сторінок.

— Та там кут один: хто ображає дівчину — той помирає, — хихикає вона.

Я легенько посміхаюся, але згодом питаю вже серйозніше:

— Ти хотіла вбити його?

— Кого?

— Того хлопця... який тебе образив?

— Ні, я... це було просто в моменті, розумієш? — Сідні зітхає, обхоплюючи ковдру руками. — Точка кипіння. Коли ти більше терпіти просто не в змозі.

Вона нахиляє голову й уважно вдивляється в моє обличчя:

— А яка була твоя точка кипіння?

— Мій вітчим, він...

Я міцно стискаю ноги, відчуваючи, як до горла підступає глухий нудотний ком лише від однієї згадки про той жахливий день.

— Ти не хочеш про це говорити? — м'яко перебиває Сідні.

— Не хочу. Але ж ти явно хочеш дізнатися?

— Дуже, — чесно зізнається вона. — Можливо, перед сном уявлятиму, як власноруч вбиваю його.

Я мимоволі всміхаюся — ця дівчина справді трохи навіжена, але в цьому є своя чарівність.

— Він зґвалтував мене, — карбую я гірку правду, яка роками пекла мене зсередини.

Деякий час у кімнаті панує мертва, важка тиша. Сідні просто завмирає на місці й навіть не рухається, шокована моїм зізнанням. Я миттєво натягую на обличчя свою звичну, фальшиву посмішку — той захисний панцир, який ношу вже занадто довго.

— Усе добре, чесно. Точка кипіння вже минула, — намагаюся звучати якнайспокійніше.

— Мені так шкода, Голлі... — тихо шепоче вона.

— Усе справді добре, чесно. Давай лягати, бо я не хочу завтра ходити, як сова з чорними мішками під очима.

— Добре... Зате тепер я точно зможу уявити, як жорстоко вбиваю твого вітчима.

— Це було б просто чудово, — легенько сміюся я.

Я нарешті вкладаюся в ліжко й вкриваюся ковдрою. Але бажання спати немає зовсім. Мозок пульсує від адреналіну та спогадів.

Я терпляче чекаю годину, а може й більше, поки Сідні не почне тихо та мірно сопіти уві сні. Переконавшись, що вона міцно спить, я повільно й безшумно підводжуся з ліжка. Мої ноги ступають на холодну підлогу. Я швидко одягаю темні лосини та тепле худі Нейта, яке так і не віддала йому після тієї ночі на скелях. Воно досі зберігає його специфічний запах — суміш терпкого тютюну, нічного шторму та гіркого парфуму.

Обережно відчинивши важкі двері, я вислизаю з кімнати в темний, абсолютно порожній коридор «Айронкліффу», готова знайти той клятий архів на цокольному поверсі.

Мої тихі кроки ледь чутно відбиваються від високих кам'яних стін похмурого коридору. Раптом попереду лунає важке шаркання — хтось із патрульних чи наглядачів. Я миттєво згортаюся в глибоку тінь між масивними колонами й тамую дихання. Чекаю кілька довгих секунд, поки кроки остаточно віддаляться, і знову продовжую свій шлях.

Я повільно спускаюся до головного холу, а звідти — ще нижче, у цокольний поверх. Це саме те похмуре, холодне місце, де ми нещодавно прибирали разом із Нейтом. Я добре пам'ятаю, що праворуч, у глибині темного коридору, були ще одні масивні дерев'яні двері.

І дійсно, підійшовши ближче, я помічаю стертий металевий напис: «Архів».

Я з надією торкаюся важкої латунної ручки й тисну донизу. Вони зачинені. Наглухо.

— Чорт, — тихо проціджую я крізь зуби.

Я, звісно, не особливo розраховувала, що двері виявляться відчиненими, але якась маленька дитяча надія все ж жевріла всередині. Недовго думаючи, я дістаю з коміра худі маленьку металеву шпильку. Колись у минулому мені вдалося відкрити подібний замок... Правда, я вже й гадки не маю, як саме це зробила і з якого боку підступитися до свердла.

— Що ти тут робиш, Аллен?

Від цього несподіваного, оксамитового й небезпечного голосу прямо над моїм вухом по моєму тілу миттєво біжить табун липких мурашок. Я різко повертаюся.

Нейт стоїть практично впритул, повністю перекриваючи собою вузький коридор, через який я щойно пройшла. На ньому темна футболка, а сірі очі в цій напівтемряві здаються майже чорними.

— А ти? — намагаючись утримати рівний тон, кидаю я.

— Я слідкую за порядком, — спокійно відповідає він, злегка нахиляючи голову.

— Це твої офіційні обов'язки? Чи ти сам собі це вигадав?

— Просто слідкую за тобою, пташко, — Блеквуд робить крок уперед, змушуючи мене спиною притиснутися до дверей архіву. — Що ти шукаєш у цьому архіві?

— Тобі яка різниця?

— Ти взагалі можеш хоч раз відповісти без свого чергового «питання на питання»? — у його голосі чується легке роздратування.

— Ні, це моя фішка, Блеквуде.

— Я бачу, — він отруйно посміхається. — Допомогти?

Я підозріло примружуюся й повільно відходжу вбік. Нейт неспішно занурює руку в кишеню штанів, дістає важку залізну зв'язку ключів і без жодних зусиль відмикає старий замок. Клацання лунає на весь порожній коридор.

— Звідки в тебе ці ключі? — здивовано виривається в мене.

— Я розумний, — вальяжно відповідає він.

— Це не відповідь.

— Ти теж не відповіла, чому ти тут, — паррує він, опускаючи руку.

Я натягую наймилішу зі своїх фальшивих посмішок:

— Дякую, що відкрив. Тепер можеш іти.

Я штовхаю масивні двері й збираюся зробити крок у темряву архіву, але Нейт діє миттєво. Його залізні пальці міцно затискають моє зап'ястя, зупиняючи на місці. Подих гарячим струменем торкається моєї щоки, коли він нахиляється до самого мого вуха:

— Простого «дякую» надто мало, пташко.

— Що ти хочеш від мене? — мій голос звучить значно різкіше й нервовіше, ніж я планувала.

— Я піду з тобою, — карбує він.

— Ні.

— Так.

Я із силою вириваю свою руку з його мертвої хватки:

— Тоді я просто піду до себе! Я зайду в цей архів одна або не піду туди взагалі!

— Ні, Аллен. Ми підемо разом.

Перш ніж я встигаю бодай зреагувати, Нейт буквально штовхає мене всередину кімнати.

Тут панує важкий, задушливий запах давнього пилу, вогкості та павутиння. Я відразу кілька разів гучно чхаю, прикриваючи обличчя долонею. За моєю спиною з глухим луном зачиняються двері — Нейт повертає ключ і клацає вимикачем. М'яке, тьмяне жовте світло самотньої лампочки під стелею освітлює невеличке приміщення, повністю заставлене високими залізними стелажами. На них рядами стоять важкі картонні коробки та папки, кожна з яких акуратно прономерована та датована.

— Так що ти шукаєш? — Нейт складає руки на грудях, спираючись спиною на одні з дверей.

— Ти був тут раніше? — я повільно повертаюся до нього, оглядаючи стелажі.

— Один раз.

— І що ти шукав?

— Яка різниця?

— Можливо, ми шукаємо одне й те саме, — я зупиняюся й пильно дивлюся прямо в його сірі очі. — Ти знав?

— Знав що? — він навіть не кліпає.

— Що наші батьки вчилися тут разом?

— То ти це шукаєш? — у його голосі з'являється небезпечна, гостра насмішка.

— Ти знав?! — мій голос здригається.

— Так. І я знаю надто багато, пташко.

— І що саме ти знаєш?! Скажи мені!

— Я не скажу тобі нічого, — Нейт робить крок уперед, і його обличчя спотворюється від раптової, неприхованої люті. — Але одне ти повинна закарбувати у своїй дурній голові: саме через твою кляту родину моя мати наклала на себе руки. Тому я буду ненавидіти тебе й увесь твій рід до кінця своїх днів.

У його голосі звучить стільки отрути, стільки давнього, застарілого болю й глухого страху, що повітря між нами буквально вибухає.

Це стає моєю останньою краплею. Всі сили, які я тримала в собі весь цей тиждень, миттєво випаровуються. Я відчуваю, як мої очі проти волі гаряче наповнюються сльозами. Світ перед очима розмивається.

З усієї сили штовхнувши Нейта в груди, я вискакую з архіву, залишаючи його в темряві цокольного поверху, і наосліп біжу геть.

Я біжу темними коридорами, практично не відчуваючи під собою підлоги. Дерев'яні мости, важкі двері, похмурі портрети на стінах — усе перетворюється на один суцільний, розмитий від сліз калейдоскоп.

Ввалившись до порожньої, крижаної ванної кімнати, я з усієї сили вчіпляюся пальцями в краї санфаянсової раковини, аби просто не впасти на слизьку кахляну підлогу.

Мої очі немилосердно печуть від солоних сліз. Руки дрібно й неконтрольовано трусяться, ноги стають абсолютно ватними. Холодний, липкий піт стікає по скронях і спині під товстим худі.

«Заспокойся, Аллен. Дихай. Просто дихай», — наказую я собі, але легені відмовляються працювати.

Повітря стає надто густим, ніби я знаходжуся під водою. Кожен вдих зупиняється десь у горлі, перетворюючись на болісний, рваний хрип. Грудну клітку стискає залізними лещатами, а серце гатить об ребра з такою божевільною швидкістю, що здається, ось-ось розірветься на шматки.

Слова Нейта про його матір, зрада колишнього, обличчя вітчима, ізолятор, холодні стіни «Айронкліффу» — усе це навалюється одночасно, наче лавина, що ховає мене під собою. Захисний панцир, який я так ретельно будувала роками, остаточно розсипається на пил.

У вухах починає наростати високий, оглушливий дзвін, що перебиває навіть шуми шторму за вікном. Темрява починає повільно наступати з країв зору, звужуючи світ до однієї точки. Я намагаюся вхопитися за край раковини міцніше, але пальці більше не слухаються, ковзаючи по мокрій кераміці.

Заморочилося в голові. Підлога під ногами різко йде вбік.

Останнє, що я відчуваю перед тим, як остаточно зануритися в суцільну, чорну бездну — це гіркий присмак власних сліз і відчуття невагомості від падіння.

_____________

Нейт

Голлі здається майже невагомою на моїх руках. Вона знепритомніла прямо на моїх очах, зламавшись під вагою всього, що я на неї вивалив. Я мовчки ніс її темними коридорами «Айронкліффу», відчуваючи, як її слабке, дрібне тремтяче тіло притискається до моїх грудей, і приніс її прямо в кімнату.

Сідні тихо сопить на сусідньому ліжку, навіть не підозрюючи, що відбувається поруч.

Я обережно опускаю дівчину на матрац, намагаючись не видати жодного звуку. У цей момент вона повільно, важко відкриває очі. Я миттєво роблю крок назад, повністю розчиняючись у глибокій тіні біля шафи. Вона не бачить мене в цій темряві, але я відчуваю всім тілом — вона знає, що я тут. Вона відчуває мій подих.

Її блакитні очі червоні від сліз, згаслі й беззахисні.

Я ж так цього хотів. Я мріяв про той день, коли доведу її до межі, коли змушу цю зухвалу «пташку» плакати й благати про милість. Але, дідько... я не отримав від цього жодного грама задоволення. Спогад про те, як її маленьке, виснажене тіло безпомічно впало на холодну кахляну підлогу від панічного нападу, тепер пече мені груди, наче розпечене залізо.

Вона виснажено кладе голову назад на подушку й тихо, майже беззвучно плаче, кусаючи губи, аби не розбудити Сідні.

Я стою в тіні й дивлюся на неї надто довго. Не можу відвести очей від її блідого обличчя, поки її дихання нарешті не вирівнюється, вона не заплющує очі й остаточно не поринає в важкий сон.

Тільки тоді я розвертаюся й просто йду геть, тихо зачинивши за собою двері. Всередині мене більше немає жаги помсти — тільки дика, небезпечна прірва, яка починає затягувати нас обох.

__________

Десять років тому. Нейт

Школа була справжнім пеклом. Я повільно виходив із шкільного автобуса, коли в мій бік раптом кинули порожню бляшанку з-під коли. Вона з силою вдарилася об моє плече, і я ледь не впав на асфальт, але в останній момент встиг міцно схопитися за іржаві поручні. Ззаду пролунав гидкий дитячий сміх. Огидно зітхнувши, я нарешті вибрався з цього триклятого автобуса на свіже повітря.

Я повільно дійшов до ґанку нашого великого двоповерхового будинку в класичному колоніальному стилі. Відкривши масивні вхідні двері, я зайшов усередину.

Мене одразу зустрів неприємний, липкий холод.

— Мамо? — мій голос пролунав піскляво, ледь чутно в порожньому холі.

Мати мала бути вдома. Вона завжди була вдома й чекала на мене в цей час. Я байдужо кинув важкий рюкзак просто на підлогу й пішов шукати її.

Зайшовши на кухню, я побачив, що там порожньо й тихо. Жодного обіду на плиті. А вона ж завжди щось готувала до мого повернення — спагеті, свіжий салат чи бодай щось легке. Перше передчуття біди гостро вкололо в груди.

Я піднявся на другий поверх. Заглянув у спальню батьків — порожньо. Залишалася тільки одна кімната в кінці коридору. Кабінет.

Я штовхнув двері, зробив крок усередину... і застовпенів на місці.

Під стелею висіла моя мати.

Моє серце зупиняється. Всі звуки навколо — шум вітру за вікном, цокання годинника в коридорі, моє власне рване дихання — миттєво зникають, залишаючи лише дзвінку, вакуумну тишу.

Я стою в дверях кабінету, врісши ногами в підлогу, і не можу поворухнутися. Повітря застрягає десь у горлі. Розум відмовляється сприймати те, що бачать очі: тіло найріднішої людини, яке безпорадно гойдається під стелею в моторошній, холодній тіні кімнати.

Ніби крізь туман я дивлюся на її занімілі руки, на перекинутий поруч важкий дубовий стілець, на акуратно складений аркуш паперу, що лежить на краї робочого столу.

Я навіть не розумію, як реагувати. Кричати? Бігти до неї? Намагатися підняти, обняти, врятувати? 

— Мамо... — знову виривається з моїх грудей лише благальний, тихий шепіт.

Але відповіді немає. Тільки холодний колоніальний будинок, який щойно перетворився на склеп мого минулого.