Раді Вас бачити!

Голлі

Після уроків Сідні схопила мене за рукав і з палаючими очима наполягла, що ми просто зобов'язані піти до шкільної бібліотеки. За її словами, серед суворих академічних фоліантів там ховалася вражаюча колекція пікантних еротичних романів, які вона давно мріяла прочитати. Я лише посміхнулася й погодилася — робити в цьому похмурому пансіоні все одно було нічого.

Ми штовхнули масивні дубові двері й опинилися у просторі, від якого в мене на мить перехопило подих.

Бібліотека «Айронкліффу» вражала своєю старовинною, величною красою. Вона більше нагадувала давній замковий зал, ніж шкільне приміщення: височенні стелі з темного різьбленого дерева, вітражні ланцетні вікна, крізь які поливалося м'яке бурштинове світло вечірнього сонця, і нескінченні ряди двоярусних стелажів. Повітря тут було просякнуте шляхетним ароматом старовинного паперу, шкіряних палітурок та сухої деревини. Поміж високих книжкових шаф ховалися затишні закутки з глибокими шкіряними диванами та м'якими оксамитовими кріслами, створеними для того, щоб годинами тонути в читанні.

Ми повільно блукали крізь вузькі лабіринти стелажів. Сідні з азартом проводила пальцями по корінцях, тихо шепочучи назви й шукаючи ті самі "заборонені" полиці, а я неквапливо роздивлялася довколишню велич, насолоджуючись рідкісною тишею цього місця.

Нарешті Сідні з переможним вигуком витягла з нижньої полиці жаданий том у яскравій палітурці й одразу з головою поринула в гортання сторінок.

Я ж блукала далі, поки мій погляд не зачепився за знайоме ім'я на масивному корінці — Стівен Кінг. Я витягла важку книжку й проведення пальцями по шорстких літерах.

Кінг завжди був моєю слабкістю та головним джерелом натхнення. Його вміння оголювати найнапрямніші, найтемніші куточки людської душі, створювати атмосферу задушливого страху й водночас непереборного азарту захоплювало мене з дитинства. Його книги вчили мене головному: найстрашніші монстри ховаються не під ліжком, а всередині нас самих. I саме це вміння дивитися страху прямо в очі, не кліпаючи, зараз допомагало мені тримати удар у стінах «Айронкліффу».

Пройшовши до найближчого затишного куточка, я поклала книжку на невеликий дубовий столик поруч із глибоким оксамитовим диваном, плануючи влаштуватися зручніше.

— Голлі, скоріше йди сюди! Ти мусиш це побачити, тут такі картинки! — стиха, але емоційно вигукнула Сідні з сусіднього ряду.

Я посміхнулася й на кілька хвилин відійшла до дівчини, аби помилуватися її знахідкою. Проте коли я повернулася назад до свого дивану, серце прискорено вкололо.

Мій Кінг так і лежав на столику, але тепер розгортка була злегка привідкрита. Поміж жовтуватих сторінок стирчав невеликий клапоть цупкого білого паперу.

Я підійшла ближче й повільно витягла записку. На ній чітким, розмашистим і дещо зухвалим почерком було виведено лише кілька слів.

«Чекаю на тебе, Голлі. Нижче по скелі, човникова станція».

На моїх губах сама собою з'явилася трохи дурнувата, але зухвала посмішка.

У цей момент поруч на оксамитовий диван сяйливо опустилася Сідні. Вона буквально сяяла від щастя, міцно стискаючи в руках знайдену книжку.

— Що це в тебе? — запитала вона, допитливо вказуючи підборіддям на клаптик паперу в моїх пальцях.

— Схоже на побачення, — хитро відповіла я.

Карі очі дівчини миттєво розширилися від подиву й тривоги.

— Ти ж не підеш?

— Піду, чому ні? Все одно зараз вільний час, — я недбало знизала плечима, перевертаючи записку в руках.

— Це небезпечно, Голлі, — Сідні подалася вперед і нахилилася до мене майже впритул, стишуючи голос до ледь чутного шепоту, аби нас не почула сувора бібліотекарка: — А якщо це Нейт?

— І що з того?

— Нейт небезпечний! Ти взагалі розумієш, у що вляпаєшся?!

— Сідні, перестань, — м'яко зупинила я її, підвівшись із дивана. — Мені просто потрібно трохи розвіятися. Припини так хвилюватися.

Дівчина подивилася на мене неймовірно недовірливо й розгублено, але змусити мене змінити рішення вже ніхто не міг.

— Покладеш Кінга назад? Зустрінемося вже в кімнаті, — я грайливо підморгнула подрузі й, не чекаючи на нові вмовляння, неквапливо рушила до виходу з бібліотеки.

Я неквапливо пройшла крізь гучні коридори навчального корпусу, ігноруючи зацікавлені погляди учнів, і вийшла через важкі задні двері на свіже повітря.

Солоний вітер миттєво вдарив у обличчя, роздмухуючи волосся. Я обігнула масивну будівлю й рушила вбік стрімкого океанського крутовиська. Звідси відкривався краєвид на безкраю, темно-синю водну гладінь, яка з гуркотом розбивалася об гострі чорні скелі далеко внизу.

Десь там, біля самої води, ледь проглядалася напівзруйнована дерев'яна споруда.

Шлях до неї виявився справжнім випробуванням. Стежка, заросша дикими колючими кущами та мохом, стрімко вела донизу по слизьких кам'яних сходинках, які, здавалося, розсипалися від кожного кроку. Морська піна розліталася на метри довкола, роблячи каміння небезпечно слизьким.

— Чортове побачення, — тихо лаялася я про себе, перечіплюючись через виступаюче коріння й насилу утримуючи рівновагу. — Якщо я зламаю тут ногу, то особисто встромлю комусь цю записку в горло.

Кросівки ковзали, вітер вибив зі мене весь хід, а натягнута на обличчя фланелева сорочка ледь захищала від солоних бризок. Але назад я повертатися не збиралася.

Нарешті, подолавши останній крутий узвіз, я ступила на хиткі дерев'яні дошки причалу.

Закинута човникова станція виглядала похмуро й велично. Напівгнилі залізобетонні палі, оброслі черепашками, випирали з води; потемнілі від часу й вологи дощаті стіни за загрозливим рипом гнулися під поривами вітру. Усередині панувала напівтемрява, розбавлена лише вузькими смужками світла, що пробивалися крізь щілини в даху. Повітря тут було важким, насиченим запахом іржі, водоростей та гнилого дерева.

Я повільно переступила поріг, вдивляючись у темряву.

— Ну і де ти, королю гір? — голосно вигукнула я в порожнечу.

Відповіддю мені був лише гучний ГРИМ!

Важкі дерев'яні двері за моєю спиною з силою зачинилися під поривом вітру або чиєїсь залізної руки. Замок із глухим клацанням заклинило, і станція поринула в суцільний напівморок.

Можливо, за його задумом, я повинна була злякатися, впасти в істерику й почати барабанити кулаками в заперті двері. Але мене не так легко залякати.

— Ну і хто мій таємний шанувальник? — виклично вигукую я в напівтемряву, спираючись спиною на вологу стіну й розглядаючи тіні.

Десь біля самих дверей лунає тихий, тихий і отруйний сміх:

— Шанувальник? Ти надто високої думки про себе, пташко.

Нейт повільно виходить із суцільної тіні на слабке смужкове світло, що пробивається крізь дошки. Я не бачу його силует повністю, але виразно бачу його сірі очі. Вони сяють у темряві, мов у хижака, який заманив здобич у пастку, і він дивиться на мене з важким, неприхованим інтересом.

— Чого тобі? — спокійно питаю я, навіть не поворухнувшись.

— Просто цікаво, як швидко ти зламаєшся, — байдуже кидає він, підходячи на пару кроків ближче.

Я не стримуюся й голосно, щиро сміюся. Я б не казала, що це взагалі неможливо, але зламати мене буде надто складно.

— Що смішного? — у його голосі з'являються перші небезпечні нотки роздратування.

— А ти спробуй, можливо, у тебе вийде, — я знущально знизую плечима. — Не вийшло у моїх однокласників, у моїх батьків... може, хоч у тебе вийде?

Він стрімко скорочує дистанцію між нами. Його висока фігура виростає переді мною, перекриваючи останнє світло.

— Ти цікава, Аллен, — хрипко промовляє Нейт, оглядаючи моє обличчя. — Що взагалі привело тебе сюди?

— А тебе?

— Ти перша, — з натиском чеканить він.

— Я не граю за твоїми правилами, Блеквуде, — м'яко, але з чистим викликом відповідаю я.

Хоч я й не можу детально розгледіти його риси у цій темряві, але я буквально шкірою відчуваю, як на його губах розпливається задоволена, хижа посмішка. Гра почалася.

— Ще раз питаю, чому ти тут?

— Я підпалила тачку мого вітчима, — спокійно відповідаю я, виклично дивившись йому прямо в очі.

З його горла виривається короткий, тихий смішок.

— За що?

— Ти не відповів на моє питання. Чому ти тут?

— Ні, маленька, — Нейт повільно хитає головою, і в його голосі знову звучить ця бісова зверхність. — Я відповідаю лише на те, що хочу. А на це — не хочу.

— Пішов ти, — відрізаю я й розвертаюся, роблячи крок до виходу.

Але я не встигаю зробити й двох кроків. Його сильна рука блискавично хапає мене за зап'ястя й із силою притягає до себе. Я врізаюся плечем у його тверді груди. На мить усе зупиняється: я чітко відчуваю, як ритмічно й важко б'ється його серце, і який він несподівано теплий у цій вологій, крижаній пастці.

— Не так швидко, — хрипко шепоче він над моїм вухом.

— Відпусти. Або кажи.

— А якщо і не відпущу, і не скажу? — у його голосі чується насмішка.

Я трохи відхиляю голову назад, ловлячи його погляд у напівтемряві, і цілюся в найвразливіше місце:

— Я розумію, що тобі важко. Тебе це зламало? Образило? Хто тебе не кохав... мама?

Його пальці, що стискали моє зап'ястя, миттєво перетворюються на залізні лещата.

— Мені боляче! — виривається в мене.

— Ніколи... ніколи не кажи про мою маму. Зрозуміла?! — проціджує Нейт.

Його голос більше не холодний — він палає чистою, неприхованою люттю. Він відштовхує мене з такою силою, що я ледве утримуюся на ногах і боляче вдаряюся стегном об дерев'яний виступ.

Користуючись моментом, я розвертаюся, смикаю важку засувку й відкриваю двері, намагаючись вискочити на свіже повітря. Але Нейт реагує миттєво: його рука зверху з гуркотом вдаряє по дереву, і двері знову із силою зачиняються прямо перед моїм носом.

Я залишаюся стояти спиною до нього, затиснута між дерев'яними щитами й його тілом.

Я буквально шкірою відчуваю, як важко й переривчасто він дихає мені в потилицю, випромінюючи небезпечне жарке дихання. Я щойно наосліп натиснула на його найчутливішу ахілесову п'яту. Можливо, мені варто було б пожалкувати про це.

Але точно не сьогодні.

— Ти мені нагадуєш кажана, — витискаю я з себе, намагаючись опанувати прискорене дихання й не відвертаючись від зачинених дверей.

— Чому? — його голос лунає прямо над моїм вухом, тепер уже без колишнього спалаху гніву, але із завислою в повітрі, глухою небезпекою.

Я повільно розвертаюся в його обіймах, опиняючись затиснутою між важким деревом і його міцним тілом. Мої губи розтягуються в легкій, отруйно-ніжній посмішці:

— Бо ти володар похмурих закутків, Блеквуде. Обираєш напівтемряву, боїшся прямого світла й заманюєш людей у свої сутінкові печери, аби видаватися великим і страшним, — я злегка нахиляю голову, зустрівшись із його темним, прикутим поглядом. — Ти сліпий до всього світлого, але чудово орієнтуєшся в чужих страхах. І, головне... ти судорожно чіпляєшся за свою самотність, висячи догори ногами у власному викривленому світі.

Я роблю крихітний крок уперед, майже торкаючись чолою його підборіддя, і знижую голос до грайливого, хтивого шепоту:

— Тільки от яка халепа: кажани лякають лише тих, хто боїться темряви. А я, Блеквуде, у ній виросла.

Нейт замирає, і я виразно бачу, як у його розширених зіницях на мить гасне зверхність, поступаючись місцем палаючому, неопираному азарту.