Раді Вас бачити!

І зараз мене найбільше цікавило лише одне: що буде далі… Ну... і як дивитися Йому в очі.

Автомобіль спускався з пагорба від нашого нового дому, і я ловив себе на думці, що тут усе зроблено так, аби люди не зустрічалися навіть поглядами. Вікна або занадто високо, або за шторами. Двори заховані за височенними парканами. А мешканці виїжджають лише в тонованих машинах...

Ми вискочили на ширшу дорогу. Кілька хвилин і вже проїжджали повз знайомі місця, де життя завжди кипить: перехрестя, будівлі зі скла, в якому відбивається небо й чужі обличчя; вулиці, де запах парфумів змішується з кавою, вихлопами й чимось солодким із найближчої пекарні.

І мене різко накрило відчуттям, що ми щойно виїхали з іншого світу — стерильного, дорогого, «правильного» — і повернулися в реальність. Де не можна сховатися за парканом. Де ти або пливеш у цьому потоці, або тебе просто зносить.

Ми піднялися на звичний дев'ятий поверх. Акі, щаслива, сиділа в білому офісному костюмі зі спідницею-олівцем і чекала нас зі стопкою документів.

У приміщенні було якось інакше. Наче його нарешті привели до ладу: відчистили, провітрили й провели обряд вигнання демонів… точніше, вигнання Еріка з Хаторі.

— Хлопці… — видихнула вона.

І, не чекаючи, кинулася до нас та обійняла так міцно, ніби хотіла переконатися, що ми справжні.

— Привіт, мала, — я обійняв її у відповідь.

— Як ти тут без нас? — Хаку цьомнув її в щоку.

— Ой… я так переживала… Якби не президент, я думала, вас повбивають… — вона майже просльозилася, але швидко взяла себе в руки й, відступивши, повернулася до рецепції.

— Так, він у нас святий… — прошипів я.

— Добрий день! — звісно, коли б він ще приперся…

Кейн стояв у проході, ніби просто матеріалізувався з повітря.

— Пане Сакіто, чи не про мене ви розмовляли? — спокійно запитав він, і в голосі звучала та сама впевненість, яка мене дратувала.

Сьогодні він був схожий на «звичайну людину». Бог Олімпу зійшов із п’єдесталу — чесне слово. Тонкий темно-синій светр виглядав трохи завеликим, але я одразу зрозумів: це не «не підійшов розмір», а якийсь модний бренд. І завдяки широкому, розтягнутому вирізу я чудово бачив його чітко окреслені ключиці…

Далі очі ковзнули вниз. Чорні джинси облягали його довгі ноги так, що це було майже виклично — і чудово демонструвало всім навколо, що він «чоловік» у всіх сенсах цього слова…

— Ні, пане президенте… Ви точно не межуєте зі святими… — я одразу відчув, як усі свердлять мене поглядами.

— Добре. Тоді можемо перейти до важливіших тем? — серйозно промовив він і підійшов до стопки папок.

— Так, авжеж. А до чого саме? — вирішив уточнити Рен.

— Ми підготували нові контракти. На п’ять років. Можете прочитати в головному офісі на п’ятнадцятому поверсі або тут — як вам комфортніше.

— До речі, містере Торенс, у всіх контракти на п’ять років, а в контракті Сакіто, здається, помил… — почала Акі, але Кейн обірвав її.

— Там усе правильно, — відрізав він.

Авжеж. Усе «правильно». У мене ж, по факту, лишився рік… уже навіть менше.

Він, мабуть, тільки й чекає моменту, коли зможе втілити в життя всі свої хворі фантазії, але принаймні я впевнений, що в моїх друзів буде все чудово.

Ми розібрали теки. Хлопці вирішили піднятися до нього в офіс і вивчити все там. А я поставив підпис прямо в приймальні — мені все одно вже нічого не допоможе, гірше не стане — і пішов із ними хоча б заради того, щоб випити безкоштовної кави.

Офіс виявився на весь п’ятнадцятий поверх — наче окрема держава всередині будівлі. Купа столів, світла й цих однакових облич із бейджами, які рухаються швидко й мовчки, ніби кожен боїться, не дай Боже, випасти з ритму життя фірми.

— Не хочеш випити кави в мене? — промурчав Кейн, коли хлопці зайшли до однієї із зал для нарад.

— Добре. Ходімо, — відповів я, бо іншої нагоди поговорити на самоті могло й не випасти…

Кабінет президента був темний і просторий — надто просторий, щоб у ньому комусь було затишно. Вікна — тоновані, і крізь них денне місто виглядало як вечірнє.

Посеред кімнати стояв широкий стіл. На ньому — ноутбук, кілька планерів і ручок. Крісло за столом виглядало як трон у сучасній версії.

Праворуч, уздовж стіни, від стелі до підлоги тягнулися білі стелажі, повністю забиті книгами. Їх було так багато, що мені на секунду здалося: він або справді читає, або просто любить, щоб довкола було щось мовчазне, що не сперечається й не тремтить від його присутності, на відміну від простих смертних…

Ліворуч — маленький бар. Справжній. З пляшками, від яких я б, мабуть, «улетів» одразу після першого ковтка…

І, звісно, вазони. Пара величезних листяних — ті самі, як у нашому новому домі.

Я ковзнув поглядом по кабінету ще раз і раптом чітко зрозумів: він і справді обирав той дім для нас сам.

— Сідай. Хочеш, розбавлю каву віскі? — запитав чоловік, наливаючи собі.

— Я на роботі…

— Сакіто, ми вже не настільки чужі одне одному, — сказав він спокійно, констатуючи факт. — Я можу дозволити собі налити тобі випити.

Я бачив, як хижо він усміхнувся і ніби мимохідь прикусив нижню губу.

— Про це… — почав я.

Але не встиг договорити.

У кабінет майже влетів низенький кумедний чоловік у віці — в окулярах, класичному костюмі й краватці, з таким виглядом, ніби біг сюди без зупинки з першого поверху.

— Пане! Ударник тут! — задихаючись, випалив він.

Кейн ковтнув свою коричневу жижу так спокійно, ніби почув про доставку фруктів, а не про нову людину, яка зараз має увійти в наше життя. І, ігноруючи моє побіліле обличчя, промовив:

— О, чудово… Веди її в зал для нарад. Де основна частина гурту Yoru no Kizu.

І от у цей момент у мені щось клацнуло.

Ніби маленький сухий замок у грудях, який тримав мене зібраним, просто зламався. Я відчув хвилю жару по тілу — від шиї до живота — і зрозумів, що нервую сильніше, ніж коли-небудь раніше. Гірше, ніж перед сценою. Гірше, ніж коли Ерік заносив ту металеву трубу.

Бо це було інше.

Прийняти в гурт нову людину — це не «найняти працівника». Це наче всиновити дитину. Це рішення мало б бути нашим. Усіх. Ми мали б бодай поговорити. Зрозуміти, хто вона. Як нам зігратися. Як довіряти людині, яка стане частиною звуку, частиною ритму, частиною нас…

Я різко підвівся зі стільця — так, що той мало не перекинувся.

— Що це означає?! — вирвалося з мене.

— Вам потрібен ударник. Я даю вам його, — спокійно відповів він і ще раз ковтнув віскі.

— І що означає «її»?..

Кейн підійшов впритул. Надто близько. Я відчував, що він на голову вищий за мене… і я не про зріст. Я про його вплив, про його енергію. Він давив одним поглядом.

— Грибочку… — промовив він тихо, з тією самою небезпечною ласкавістю. — Не хочу нагадувати тобі, хто зверху… кхм… у цій компанії. Але…

— Та все одно! Це наш гурт! Такі рішення не приймаються без нас! — я вже майже зривався на крик і бачив, як зацікавлені очі час від часу заглядають у кабінет.

Він навіть не моргнув.

— У тебе занадто мало часу, щоб перебирати.

Мені стало так огидно, що закортіло плюнути йому в обличчя.

— Судячи з усього, програєш ти, — кинув я і, не чекаючи відповіді, вийшов із кабінету й попрямував до зали для нарад.

Туди, де на мене вже чекало неминуче розчарування.

Торенс вийшов за мною.

Ми зайшли до приміщення, де були хлопці.

Я завмер на порозі й кілька секунд просто мовчки дивився на друзів. Рен і Хаку весело теревенили з невисокою дівчиною з довгим чорним волоссям. На ній було пудрове широке худі, чорні лаковані лосини й конверси. Вона сміялася, жваво махала руками та щось розповідала.

А я… я навіть зі спини впізнав її.