Раді Вас бачити!

Репетиція закінчилася через три години. Ми вийшли з кімнати спітнілі, оглушені власним звуком і повністю виснажені. У вухах ще дзвеніли останні акорди, а пальці неприємно поколювало від струн.

Як завжди, ніхто навіть не став пропонувати інший варіант — ми мовчки спустилися ліфтом і рушили до Udagawa Café. Невелике, трохи затісне місце в бічному провулку Сібуї, де завжди пахло обсмаженою кавою, вершковими соусами й старим деревом. Тут часто сиділи такі самі, як ми, — музиканти, студенти, фрилансери, люди, які намагалися пробитися у світ.

Ми зайняли столик біля вікна. Попереду було три години до виступу в клубі Mushi — черговому темному підвалі з липкою підлогою і дешевим світлом, яке безжально висвітлювало втому на обличчях.

Девід одразу втупився у свій телефон, гортаючи щось із серйозним виглядом, ніби вирішував долю світу. Хаку, не знімаючи куртки, просто ліг на стіл, поклавши голову на складені руки. Рен сидів навпроти мене й дивився так, ніби хотів сказати щось давно назріле.

— Як думаєш, після закінчення контракту ми зможемо знайти адекватне агентство? — запитав він тихо.

У його голосі більше не було надії.

Я ковтнув гарячу каву.

— Чувак, ми повинні це зробити. Залишився лише рік. Хіба ми не сильні? Ми витримаємо.

Я спробував усміхнутися, але відчув, що усмішка вийшла крива й порожня. Вона не переконала навіть мене.

Хаку повільно підняв голову. Його карі очі виглядали неприродно темними в тьмяному світлі кафе. Він відкинув чорний чубчик з чола й глухо усміхнувся.

— Дай Боже, щоб ми дожили цей рік… — тихо промовив він і підняв рукав светра.

Під тканиною проступали глибокі синці — темно-фіолетові, ще свіжі.

— Якого…? — у мене вирвалося голосніше, ніж варто було. За сусіднім столиком хтось обернувся.

Я нахилився ближче й уже тихіше прошипів:

— Якого хера? Знову?

Хаку знизав плечима.

— Ви всі пішли раніше. Я затримався забрати кабелі. Коли виходив, Ерік якраз передавав черговий конверт Хаторі. Вони вирішили, що я не мав цього бачити.

Рен стиснув щелепу.

— «Головне не по обличчю», — з відразою повторив він улюблену фразу Еріка.

Усередині в мене щось різко стиснулося. Не від страху — від безсилля.

— Ох і сволоти… — видихнув я. — Але ми ж не потягнемо суд із ними. Вони спеціально платять нам рівно стільки, щоб вистачало тільки на проживання. І трохи на їжу. Щоб не здохли, але й не втекли.

За вікном Сібуя жила своїм життям — сміялася, світилася, шуміла. Люди поспішали у своїх справах, навіть не здогадуючись, що за кілька кварталів від них хтось продає чужу кров за кілька додаткових нулів на рахунку.

Їли ми в повній тиші. Кожен дивився у свою тарілку так, ніби там можна було знайти відповідь. Ми були спустошені й виснажені не стільки фізично, скільки морально. Ніхто не бачив виходу з цієї ситуації, але й говорити про це більше не хотілося.

Тож після трапези ми мовчки розплатилися, забрали інструменти зі студії й поспішили до клубу.

Mushi виявився кращим, ніж я очікував. Зал був чистий, простора сцена височіла над натовпом майже на метр, а звукова система виглядала пристойно — не той дешевий набір колонок, що хрипить на високих частотах. Уздовж стіни тягнувся великий бар із підсвіченими полицями, заставленими пляшками, а за ним стояли VIP-столи.

Приємна молода дівчина в червоній сукні підійшла до нас і показала дорогу до гримерки яку ми ділили ще з двома гуртами.

Було тісно, гамірно й задушливо. На моє здивування, нас фарбував хлопець — худорлявий, із вибіленим волоссям, який явно підкатував до Хаку. Він занадто довго затримував пальці на його щоці, занадто часто нахилявся ближче, ніж це зазвичай роблять візажисти, — із цілком зрозумілим підтекстом.

Це, зрештою, було не дивно. У Хаку був майже дитячий бейбі-фейс, великі темні очі й невисокий зріст, що дивним чином притягував збоченців.

Я видихнув і відкинув голову на спинку стільця. Туш і чорні тіні трохи пекли повіки, тональний крем стягував шкіру, ніби перетворював моє обличчя на маску.

За сорок хвилин ми вже були на старті. Повністю готові до натовпу неадекватних підлітків, які кричать, депресують, шукають у наших піснях порятунок або хоча б тимчасову втечу від реальності.

Коли ми вийшли на сцену, світло одразу вдарило в очі. Серце билося швидше, ніж зазвичай, але це була приємна паніка. На сцені було відчуття, що виступ — це мій наркотик. Я втрачав контроль над своїми думками й діями.

Коли зір поступово повернувся, я побачив, що зал забитий під зав’язку. Жодного вільного столу, жодного спокійного проходу. Розмальовані, скажені діти — із блиском у очах і чорними смугами під ними — кричали нам привітальні слова й штовхали одне одного під ритм першої пісні.

Saraba.

Девід ударив у барабани, Хаку повів бас, ми з Реном вступили гітарами, і хвиля звуку накрила зал.

Краплі поту стікали по моєму обличчю та шиї. Пальці ковзали по струнах — інколи болісно, інколи з інтимною ніжністю. Іноді я підходив до Рена, клав підборіддя йому на плече або нахилявся так, щоб облизнути шкіру на його шиї — фансервіс, відпрацьований до автоматизму.

Натовп вибухав. Особливо дівчата, що дивувало мене кожен раз.

Їм подобалося бачити напругу, якої насправді не існувало. Подобалося вірити в те, що між нами є щось більше, ніж музика. І ми давали їм цю ілюзію. Вона продавалася краще, ніж будь-який мерч.

Але для нас це була лише частина вистави — робота. Чесно, я давно перестав цього соромитися.

Дві години пролетіли майже непомітно. І коли ми повернулися до студії забрати свої речі, втома накотила хвилею — різкою й безжальною. Я почав відчувати, як мене тягне донизу. Тому що ми віддавали всіх себе навіть у таких вузьких колах фанатів…

Хлопці, з дивної випадковості, так і не згадали про мій день народження. Ні жарту, ні кривої пісеньки, ні навіть «з днем народження, старий». І я не міг їх звинувачувати — у нас вистачало проблем і без календарних дат. Тож вирішив просто промовчати.

Я попрощався з ними, ніби це був звичайний вечір, зайшов у сусідній цілодобовий магазин, узяв банку дешевого пива й повернувся до будівлі. Охоронець втомлено пропустив мене, нагадавши, що о третій він іде спати й двері будуть зачинені.

Ліфт повільно повіз мене вгору — на тридцятий поверх. Я знав, що двері на дах майже ніколи не зачиняють, тому вирішив, що це ідеальне місце для самотнього святкування моїх «шалених» двадцяти шести років.

На даху мене одразу зустрів різкий порив холодного вітру й рідкий осінній дощ, що майже миттєво намочив куртку та волосся. Повітря було сире й колюче, воно пробиралося під одяг, чіплялося за шкіру, змушуючи здригатися, але вид на все місто вартував усього цього.

Токіо лежало під ногами — величезне, масивне, залите тисячами вогнів, і під цим світлом навіть холод відступав на другий план. Хмарочоси здіймалися вгору, немов темні велетні, що загубилися серед сучасного неонового світу, машини внизу здавалися повільними світлячками, а люди — майже невидимими мурахами.

Я підняв голову вверх.

Небо сьогодні було надзвичайно зоряним і чистим — таке рідко побачиш у великому місті, але цієї ночі зорі пробивалися крізь темряву вперто й рішуче, ніби навмисне нагадуючи, що десь там мене хтось чекає та любить.

І саме серед цього світла й холодного вітру мені раптом стало дуже самотньо. Настільки, що я навіть не відразу зрозумів, чому в очах пече. Лише коли по щоках скотилися дві тонкі сльози, я усвідомив, що сумую — за батьками, за сестрою, за своїм домом, який колись здавався тісним, а тепер — недосяжним.

Я не мав права здатися. Принаймні, так собі казав.