Раді Вас бачити!

Гучний дзвінок телефону різко відірвав мене від подушки, і вже в ту саму секунду я зрозумів, що спізнився на репетицію. Не потрібно було навіть дивитися на екран — у моєму житті було надто мало людей, які телефонували так настирливо і з самого ранку.

Я натиснув кнопку відповіді й одразу почув крик Рена, нашого лідера. Він сипав прокльонами й клявся задушити мене шнуром від гітари, якщо я не з’явлюся в студії за тридцять хвилин.

Я машинально глянув на годинник і гірко всміхнувся. Тридцять хвилин. Я живу за сорок від студії. І це за умови, що потяг не затримається й світ раптом не вирішить підкласти мені ще одну підніжку.

— Йду, — відповів я, знаючи, що це напівправда, і поклав слухавку.

Я прикрив очі рукою, відчуваючи, як за повіками пульсує тупий біль. Усе це давно здавалося марним. Репетиції, концерти, обіцянки, нескінченні “майже”, що ніколи не ставали “нарешті”. Кожен новий день нагадував попередній — із тією ж втомою, тією ж надією, яка вже давно не гріла…

У мене не було ні сил, ні бажання повертатися в той задушливий офіс. До тих людей, які називали себе продюсерами, а насправді були лише вправними продавцями чужих мрій. Вони посміхалися так, ніби робили нам ласку, дозволяючи виступати в дешевих клубах і на корпоративах, де ніхто не слухав музику — лише напивався до нестями.

Але гроші самі себе не зароблять.

Я змусив себе підвестися й, не витрачаючи часу на пошуки чогось чистого, натягнув учорашній одяг. Футболка просочилася запахом поту, пилу й дешевих освітлювальних ламп. Раніше мені подобалося це відчуття. Воно означало, що я нарешті професійний музикант. Тепер воно лише нагадувало про мою ненависть до свого життя.

Колись я справді вірив, що маю талант, що одного дня ми піднімемося вище підвальних клубів і дешевих афіш. Я горів музикою так, що не помічав нічого довкола. Вона була не просто захопленням — вона була єдиним доказом того, що я чогось вартий.

Але не зараз… не зараз.

Я підійшов до холодильника й мимохіть глянув на календар, прикріплений магнітом до дверцят. Червоне коло на сьогоднішній даті привернуло мою увагу.

11.09.

Я завмер на секунду, намагаючись згадати, що це мало означати, і лише тоді усвідомив.

Сьогодні мій день народження.

Двадцять шість.

Буду чесний з вами, я не думав, що доживу навіть до двадцяти п’яти, тому сьогодні, у день мого двадцять шостого дня народження, я навіть відчув легке розчарування. Колись мені здавалося, що життя різко обірветься. Але воно якогось дідька просто тягнулося, ніби гумка, що ось-ось лусне, та вперто не рвалася.

І так, моє життя з народження нагадувало суцільну халепу. Та якщо вищі сили й існували, вони наполегливо попереджали мене про кожен неправильний вибір — просто я вперто робив його знову й знову. Можливо, у глибині душі я був переконаний, що повинен пережити всі негаразди світу, ніби це якась особиста спокута за щось, про що я навіть не пам’ятав. І я слухняно приймав удари, переконуючи себе, що це частина шляху.

Кинувши ще один сумний погляд на дату, я швидко випив холодного молока просто з пакета, відчуваючи, як воно неприємно стискає шлунок, схопив рюкзак і вибіг із квартири.

На вулиці вже відчувалася осінь, хоча літо вперто не хотіло здаватися. Погода трималася на дивній межі — між задушливою спекою й різкою прохолодою. Сонце світило яскраво, але в повітрі вже відчувався запах сухого листя й дощу.

Токіо був моєю дитячою мрією. Я уявляв його сяючим, неоновим, сповненим можливостей. Містом, яке змінює долі.

Насправді ж воно виявилося схожим на улюблене аніме, фінал якого розбиває серце — красиве, атмосферне, і в кінці всіх вбивають.

Та, скоріше за все, я просто втомився. І більше не отримував задоволення від барів, дивних знайомств і людей у химерних костюмах та блискучих сукнях з агресивним макіяжем.

Хоча хто б говорив, правда?

Ми й самі виглядаємо не краще. Як і більшість японських гуртів, фарбуємося перед кожним концертом, перетворюючись на карикатурні версії себе. І так, мені подобається це перевтілення — ставати диким, зухвалим, майже демонічним віжуал-кей бунтарем.

Можливо, саме тому люди часто затримували на мені погляд навіть у повсякденному житті — хтось із цікавістю, хтось із осудом. Важко не помітити фіолетово-чорне рване волосся, що спадало на очі й ззаду доходило майже до лопаток, десять сережок у вусі, пірсинг у губі, чорну шкіряну куртку й порвані джинси. Я ніколи не виглядав як людина, до якої тягнуться, — радше як та, що відштовхує. Особливо через вираз обличчя, який завжди показував, куди кому піти і що зробити.

Єдине, чого незнайомці не бачили, — мої татуювання. Вони ховалися під одягом, окрім тих, що залишалися на руках.

Я ніколи не хотів оголюватися перед публікою — чи то через сором, чи то через небажання ставати об’єктом ментального облизування звідусіль.

Думаючи про це, я звернув у провулок, що вів до станції Кіта-Сенджу.

Асфальт тут був страшенно потрісканий, а над головою тягнулися дроти, заплутані, мов мої думки. Десь попереду шкварчала риба — запах смаженого тягнувся від маленького ранкового кафе й змішувався з дешевою кавою в пластикових стаканах.

Біля входу в метро вже стояли люди — школярі в однакових формах, офісні працівники в бездоганних костюмах, жінки з сумками, що виглядали дорожчими за мою місячну оренду. Усі вони рухалися швидко й зосереджено, ніби кожна секунда їхнього життя була кимось запрограмована. Чесно, майже все населення виглядало більше роботами, ніж людьми.

Я купив квиток і спустився вниз. Поїзд прибув точно за розкладом — як завжди. Токіо могло руйнувати мрії, але запізнюватися не дозволяло ніколи.

Якимось дивом я проліз до вагона і втиснувся між чоловіком із портфелем та дівчиною з навушниками. Дивлячись на власне відображення в темному склі, я помічав сліди дорослішання. Моє обличчя ставало більш мужнім, риси — чіткішими, але я все ще виглядав як гарний актор-невдаха. Можливо, мені потрібно було просто піти баристою? Або лікарем? Хах… Авжеж…

За вікном миготіли станції, рекламні щити, тунелі. Потім — пересадка. Лінія Хібія до Сібуї. Ще кілька зупинок — і район почав змінюватися. Будинки ставали вищими, вітрини — яскравішими. Життя тут лилося на повну і не зупинялося ні на мить. Та чим ближче була ніч, тим гучнішими ставали пісні й голоси, і тим більше цікавих екземплярів вилазило на прогулянку.

І десь під цією блискучою поверхнею знаходилися як дорогі, знамениті компанії, так і нікому не відомі, майже рабовласницькі. Наша компанія не була ні тим, ні тим. Вона стабільно трималася на плаву, але в неї були рівні. І ми потрапили не на найвищий.

Я пройшов повз кілька невеликих магазинів і кав’ярень. З однієї тягнуло свіжою випічкою, з іншої — гірким ароматом обсмажених зерен. В одній із них я взяв каву навинос і, обпікши пальці об гарячий стакан, рушив швидким кроком у бік студії.

Вона розташовувалася на дев’ятому поверсі скляної тридцятиповерхової будівлі, що різко контрастувала з тісними провулками навколо. Фасад відбивав небо й сусідні хмарочоси так чітко, що здавалося — у вікнах існує ще один паралельний світ.

Я пройшов повз охоронця, кивнув і зайшов усередину. Там усе ще пахло ремонтом і новими меблями — свіжою фарбою, лакованим деревом, пластиком. Тим самим “запахом успіху”, якщо судити з рекламних буклетів. І щоразу, коли я опинявся тут, мене накривало дивне відчуття: ніби я не хлопець із дешевої квартири в Адячі, а хтось значно серйозніший. Наче маю справу з контрактами та інвестиціями.

У приймальні за стійкою вже сиділа Акі. Її темне волосся було акуратно зібране, а тонка оправа окулярів надавала їй вигляду суворої студентки, хоча насправді вона була єдиною тут людиною, яка ще вміла посміхатися щиро. Із репетиційної кімнати долинали глухі звуки бас-гітари й легке, майже нервове тремтіння хай-хету — хлопці вже розігрівалися.

Сонце заливало простір крізь панорамні вікна, і в його променях пил кружляв у повітрі, мов зимовий сніг, нагадуючи, що пора зробити генеральне прибирання.

— Привіт. Ти спізнився, — протягнула Акі, дивлячись на мене поверх окулярів.

— Так… як завжди, — я хмикнув і поставив стакан із кавою на край стійки. — Верхівки немає?

— Ні, на ваше щастя. Вони повернуться з переговорів лише завтра.

Вона лагідно посміхнулася, і я зрозумів, що вона думає про те саме, що й я. Якби Ерік і Хаторі були тут, розмова почалася б не з жартів. І, ймовірно, закінчилася б не словами.

Я відчинив двері до репетиційної.

Рен стояв посеред кімнати — худий, високий, із червоним стирчачим волоссям, яке виглядало так, ніби його ніколи не зачісували. На його обличчі читалося невдоволення.

— І що цього разу? — розвів він руками.

— Небажання прокидатися, Рен, — відповів я, скидаючи рюкзак на підлогу.

Біля мікрофона чекала моя чорна Gibson Les Paul Standard. Єдине, чим я тут по-справжньому пишався, — наші інструменти. Продюсери економили на нас, але не на техніці. Гарна картинка продавалася краще.

— Давайте вже! — крикнув Девід, наш барабанщик. Накачений американець із русявим волоссям і холодними блакитними очима, які дивно контрастували з його постійною усмішкою.

— Вперед, — я взяв гітару й відчув знайому вагу на плечі.

Девід відбив рахунок. За ним увійшов Рен, глибокий бас Хаку підхопив ритм, і тоді вступив я.

Музика полилася так, ніби ми кричали — тільки не словами, а нотами. Інструменти підхоплювали одне одного, мій голос то зривався в хрип, то ламався на високих нотах, але це вже не мало значення. У ці миті ми переставали бути окремими людьми. Ми ставали чимось єдиним — суцільною емоцією, хвилею, що здіймалася й розбивалася об стіни кімнати.

І вся біль, що накопичувалася в мені днями й тижнями, на якийсь час зникала. Ніби я викидав її у звук, у крик, у струни, що тремтіли під пальцями.

Це був єдиний момент, коли я справді відчував, що живу.