Раді Вас бачити!

На ранок я відчував себе як пожована жуйка, яку виплюнули на асфальт і розкатали шинами машини. Тіло було важке, голова — наче набита ватою, а думки липли одна до одної, як той бруд під підошвами після дощу.

Дякую тобі, незнайомцю, за те, що примудрився за один вечір поламати мене й усе, що я про себе знав. Але, як би там не було, потрібно було повертатися в реальність і їхати на роботу. Тим паче що ті тирани сьогодні вже у місті, а від гурту чомусь не було жодного повідомлення.

Усередині ворушилося дивне, незрозуміле хвилювання. Передчуття чогось вкрай поганого. Я не міг пояснити, що саме мене гнітило, але від цього стискало шлунок, не даючи зосередитися та тверезо оцінювати ситуацію.

Я вийшов на вулицю й, майже нічого не помічаючи навколо, просто побіг до метро. Я знав: моя інтуїція ніколи не підводить. І, швидше за все, я був потрібен хлопцям. Можливо, Ерік і Хаторі вже отримали відгуки про останні концерти… А як відомо, навіть якщо робота зроблена добре, ці люди все одно знайдуть, до чого причепитися.

На щастя, я дістався студії дуже швидко й буквально влетів у приміщення, але різко загальмував, побачивши перелякане обличчя Акі. Вона тремтячими руками показала на двері, за якими лунали крики й чийсь надривний плач.

Я одразу кинув рюкзак на підлогу й пішов до репетиційної. Стук серця заглушив усе навколо — я ніби відключився від реальності й чув тільки глухе: бам-бам-бам.

Коли я відчинив двері, у мене просто пропав дар мови. Підлога пішла з-під ніг.

Рен і Хаку сиділи на підлозі. Обличчя Хаку було залите сльозами, він ридав, стискаючи праву руку, і тільки повторював, що ми не винні, що ми стараємося, що ми все робимо правильно.

Рен ледве тримався. Його обличчя було багряно-фіолетове, з губ текла кров, ніс, здається, був зламаний, але він усе одно намагався заспокоїти Хаку й хрипко просив його замовкнути.

У якусь мить усі перевели погляди на мене.

— О, ну нічого собі! Яка персона пошанувала нас своєю присутністю! — протягнув Ерік.

Товстий чоловік із гладко виголеною головою, у бездоганному класичному костюмі, повільно рушив у мій бік. У руці він стискав металеву трубу від штатива — і мені не потрібно було пояснювати, для чого саме вона зараз йому знадобиться.

Хаторі в цей час розвалився в кріслі й задоволено сміявся. Він завжди нагадував мені пацюка: худий, низький, із зубами, що випирали вперед, та довгим кривим носом із горбинкою. Цей образ він ще більше псував хімічною завивкою та безглуздими шифоновими сорочками з кльошними штанами, які мали вигляд «творчого стилю», але насправді виглядали як дешева спроба бути в тренді.

— Якого хера ти робиш? Зовсім уже з глузду з’їхав?!

Ненависть просто заполонила мене. Я нічого не розумів і вже не намагався себе стримувати. Погляд метався від хлопців до металевої штанги в руках цього жирного ідіота, і в голові стояв лише один гул — лють.

— А не треба мене розчаровувати, мразота мала! — обличчя Еріка налилося багряним, шия роздулася, ніби ось-ось лусне. — Ви що думаєте, якщо нас немає, то можна приходити коли заманеться і грати як хочеться?!

Він замахнувся.

Але я, сам не розуміючи, як, ухилився. Тіло спрацювало швидше за думку. Я подався вперед і врізав йому в живіт першим.

Я більше не думав про наслідки. Мене засліпила злість від вигляду понівечених друзів. І я хотів помститися за них. Зробити хоча б щось.

Ерік зігнувся, важко видихнув, але втримався на ногах. І не дивно — я був удвічі худіший і на голову нижчий.

Я навіть не встиг нічого зробити, коли відчув рух позаду.

Хаторі.

Я не помітив, як він уже стояв у мене за спиною. Удар припав просто по ногах — чимось важким, тупим. Біль різко прострілив униз, підкосивши мене.

— Сакі… ні… Сакіто… — Рен намагався крикнути, але зміг лише прохрипіти, захлинаючись кров’ю.

Я опустився на одне коліно, впершись руками в підлогу. Перед очима на секунду потемніло.

— Ви що, виродки, думаєте, вам нічого за це не буде?.. — якийсь дивний захисний механізм увімкнувся сам. Я раптом почав сміятися. Глухо, уривчасто, майже в істериці. Так, ніби мене зараз не намагалися вбити й вивезти десь за місто. — Як же ви мене дістали…

— Мовчи, паскудо… Дякуйте, що ми ще не продали вас компаніям, які взагалі не терплять таких бездар і використовують їх зовсім для інших цілей! — крикнув Ерік, і слина бризнула з його рота, наче отрута.

— Там би вам точно знайшли, чим зайняти рот, — засміявся Хаторі.

Як мене бісили ці «жарти». Тупі, нікому не потрібні жарти, які вилітали від них у бік як жінок, так і чоловіків. «Жарти», якими вони принижували лише тому, що в них була влада та гроші.

Я закинув голову вгору й глибоко вдихнув, намагаючись зловити повітря, поки Ерік знову піднімав металевий стрижень для удару.

— Ну давай… чого ти чекаєш?.. — сказав я.

За мить почув, як метал розрізає повітря, і вже приготувався, але нічого не сталося.

Пауза — настільки неочікувана, що я навіть не одразу наважився відкрити очі, ніби боявся, що це лише коротка затримка перед тим, як мене не стане.

Коли ж розплющив їх, то на мить просто перестав розуміти, що відбувається.

Прямо перед моїм обличчям, за якихось п’ять сантиметрів, застигла рука в чорній тонкій рукавичці. Вона міцно тримала металеву трубу, якою продюсер щойно збирався мене вдарити.

Я повільно перевів погляд на Еріка.

І побачив, як його обличчя змінює колір. Ще секунду тому воно було багряним від злості, налитим кров’ю, а тепер стрімко біліло, наче він побачив смерть, яка прийшла за ним, і це його останні хвилини на землі. Очі цього виродка розширилися, губи беззвучно ворухнулися, але слова застрягли десь у горлі.

— Т… Торенс?.. — заїкаючись, пискнув Хаторі за моєю спиною, і в його голосі вперше за весь час прозвучало щось схоже на страх.

— П-президенте… що… що ви тут робите?.. — Ерік наче вмить перетворився на безпритульне боязке щеня.

А я все ще тупо дивився на руку перед собою, не в змозі звести погляду. Мені здалося, що я десь уже бачив ці рукавички. Аж поки не відчув запах.

Занадто знайомий аромат…

Теплий, глибокий, із виразними деревними нотами й м’якою солодкістю ванілі. Не різкий, не нав’язливий — той самий, що я відчував на даху. І помилитися не міг.

У голові раптом блиснула вчорашня сцена — тонка рукавичка, яку він натягував на руку… і я, що вкладаю йому цигарку просто в прочинені вуста.

Невже…

Я повільно, майже боячись цього руху, повернув голову вбік.

Рука відпустила трубу. Та вислизнула з пальців Еріка й з різким дзвоном упала на холодну плитку.

Чоловік присів поруч. Той самий незнайомець, думки про якого не давали мені заснути сьогодні вночі…

Він дивився на мене тими ж світло-сірими очима, які ще вчора здавалися спокійними й майже байдужими. Зараз у цьому погляді було щось зовсім інше — напруження, тривога і страх, настільки відкритий і неприхований, що від нього ставало не по собі.

— Як ти?.. — його голос змусив моє серце забитися швидше. Він був низький, спокійний, навіть занадто спокійний для всього, що тут відбувалося.

— Що ви тут робите?.. — я застиг, не знаючи, як реагувати.

Та раптом тіло затремтіло. Спочатку я навіть не зрозумів, що це зі мною, але ноги стали ватними, руки ослабли, і в наступну мить я просто почав завалюватися вперед. Наче в мені хтось натиснув кнопку «викл.». Я був певен, що зараз гепнуся просто на підлогу.

Але не впав…

Його руки легко підхопили мене, втримали, притягнули до себе, і я навіть не встиг нічого усвідомити. Усе сталося надто швидко. Моя голова опинилася на його плечі, і я лише чув власне важке дихання.

— Хей… ти ще не дав мені відповідь, тож не втрачай свідомість, будь ласка, хлопче, — тихо сказав він, ніби ми зараз були тут удвох, без цих криків, без крові, без усього цього божевілля, яке зводило мене з розуму.

Я намагався розплющити очі, але повіки були важкі, наче налиті свинцем. Більше не відчував нічого, окрім наступаючої тиші та легкого поколювання в кінчиках пальців рук.

Я ледве ворухнув губами.

— Я згоден… — слова прозвучали майже беззвучно, але я знав, що мій новий знайомий почув.

Його рука повільно ковзнула по моєму волоссю, наче намагаючись заспокоїти, і я знову відчув ту дивну хвилю, що розливалася по тілу та горіла у грудях. Але тепер я відчував, що нарешті в безпеці…

Хоча головою й розумів, що це тільки початок і дороги назад немає.