Раді Вас бачити!

Дощ невпинно стукав по козирку над моїм вікном, і цей глухий, монотонний звук болем віддавався у скронях. Усю ніч моє ліжко здавалося найнезручнішим місцем на планеті. Я крутився з боку на бік і прокидався від кожного шереху в сусідніх квартирах, кроків у коридорі та скрипу старих труб. Ніби все навколо — місто — змовилося добити мої останні нервові клітини.

Відчуття було огидним, таким, ніби ось-ось захворієш: важка голова, пекучі очі та дивна слабкість у тілі. Але я знав, що це не застуда. Це було звичайне безсоння. І причина в нього була цілком конкретна.

Очі того незнайомця засіли глибоко в моїй свідомості. Я намагався знайти хоч якесь логічне пояснення всьому, що сталося на даху, прокручував нашу розмову знову і знову, ніби від цього вона раптом стане менш абсурдною.

«Я дам тобі рік. Рік, щоб ти зміг полюбити це життя. І себе. Якщо в мене вийде — рівно через триста шістдесят п’ять днів я заберу твоє життя на цьому ж місці».

Це звучало як повне божевілля. Як якась жалюгідна, жорстока насмішка. Але водночас у його голосі не було ані тіні жарту. І це, мабуть, лякало найбільше.

Я перевернувся на спину й утупився в стелю, відчуваючи, як дратівливо стискаються зуби. Мене зачепили навіть не слова, а він сам. Його спокій. Його впевненість. Те, як він дивився на мене. Наче має владу над моїм життям. І вже знає відповідь.

— Дідька! — я гупнув по ліжку.

Можливо, це був лише сон? Або я збожеволів?

Хоча ні, у цьому не було нічого примарного. Навпаки — усе було занадто реальним. Він ніби зачаровував, змушував погодитися ще до того, як договорив свою пропозицію. Наче в ньому була якась магнітна сила, яку неможливо пояснити — і від якої неможливо було сховатися.

І взагалі, я ще ніколи не бачив людину з настільки правильними, майже неприродно ідеальними рисами. Навіть волосся… Я готовий був поклястися, що воно біле, натуральне, не фарбоване.

А його постать… широкі плечі, але водночас дивно вузька, витончена талія. Рухи спокійні, впевнені, без жодної зайвої метушні. Наче він узагалі існував в іншій реальності, а я просто випадково в неї вліз.

— О боже… — простогнав я, уткнувшись обличчям у подушку.

Я не розумів сам себе. І, якщо чесно, найбільше мене обурювала навіть не його дивна пропозиція, а те, що мене раптом так сильно зачепив… чоловік. Ну от чого я думаю про нього вже три години поспіль???

Пам’ять, ніби навмисне, підкидала деталі одну за одною. Те, як він усміхався. Як ледь провів язиком по верхній губі — вона стала вологою та виблискувала в місячному сяйві — і як на це зреагувало моє тіло. Я наче був готовий дивитися на це вічність… і мені пекельно хотілося відчути смак його вуст…

На цій думці я раптом напружився й різко втягнув повітря, відчуваючи, як усередині піднімається якесь дивне, нервове збудження — не приємне, а тривожне, лоскотливе. Воно підступило до горла важким клубком, ніби повільно душило, не даючи заспокоїтися.

Хотілося просто втекти. Куди завгодно. Вийти з квартири, піти під дощ, сісти в перший-ліпший потяг — аби тільки не залишатися тут, у цій кімнаті, наодинці з цими думками…

Та єдине, що я міг, — це вийти закурити на свій маленький балкон.

Затягнувшись на повні легені, я виставив обличчя під крижаний дощ, і лише він трохи вгамував ту пожежу, що палала десь у грудях. Краплі били в обличчя, наче дрібні голки, пробирали холодом до самих кісток, витягуючи з мене весь цей безлад.