Раді Вас бачити!

— Що… Де ми…

— Як мені погано…

У горло підступила важка хвиля нудоти. Я спробував перевернутися на бік — повільно, обережно, — але щось неймовірно важке тиснуло на груди з обох боків і не давало поворухнутися. Наче мене притиснули двома бетонними плитами.

Я відкрив очі.

Ці два коти лежали просто на мені й стогнали так злагоджено, ніби це не ранок, а репетиція їхнього спільного вмирання.

— Якого ви на мені робите?.. Як ми сюди потрапили? — мій голос вийшов не голосом, а хрипким бульканням.

— Та не кричи так… — пробурмотів Хаку, навіть не розплющуючи очей.

На знак протесту він підняв руку з гіпсом і, не розрахувавши сили, з усієї душі вгатив мені по животу.

— Ти що, малий… — у мене аж іскри перед очима посипалися. Я мимоволі підтягнув ноги від різкого болю й кілька разів уривчасто вдихнув, намагаючись не зірватися на лайку. — Злізьте вже з мене!

Вирвалося голосніше, ніж я планував.

Двері кімнати миттєво розчинилися.

На порозі стояла жінка років сорока п’яти — у чорних штанях, білій футболці й такому ж чорному фартуху. Сиве волосся було акуратно зібране, без жодної вибитої пасми.

Вона обвела нас поглядом: троє дорослих чоловіків, згорнутих у купу посеред ліжка — один із гіпсом, другий із виглядом «я зараз помру», і третій — тобто я — який намагається вижити під ними.

Вона м’яко всміхнулася, ніби побачила цілком звичну картину, і спокійно мовила:

— Нарешті прокинулися. Містер Торенс просив передати: щойно поснідаєте — вас чекатиме водій. Вам треба до студії.

— Д-добре… Дякуємо, — лідер спробував підвестися й сів на край ліжка.

Незнайомка тільки кивнула та зникла за дверима так само тихо, як і зайшла.

А я лежав із чітким відчуттям, що вчора моє тіло ухвалило кілька рішень, з якими мій мозок досі не погодився…

— Боже, не давайте мені пити… ніколи… — простогнав Рен із ванної кімнати.

— Це все той адміністратор! «А спробуйте те», «а спробуйте се»… Довбень… — Хаку все ще корчився на ліжку у вчорашньому одязі, просоченому димом.

— Мені вистачило саке… щоб наробити фігні… — пробурмотів я сам собі, втупившись у письмовий стіл біля вікна.

Але в тиші, яка панувала в кімнаті, це прозвучало занадто голосно.

— Якої такої фігні? — вологе обличчя лідера визирнуло з-за дверей ванної.

— Нічого такого… Просто посварився з президентом…

— То як так? — Хаку ледь підвів очі.

— Нічого такого… Я пішов перший…

Я не міг сказати хлопцям, що сталося: вони подумають, що я зовсім йобнутий. Та й хто взагалі спить із президентом своєї компанії?.. Тим паче після трьох коротких зустрічей… і взагалі я все своє життя був із жінками!

— Гррррр… — з розмаху гупнув по стіні.

Тупо. Неймовірно тупо. Треба вибачитися. Сказати, що був не в собі, що напився, що це більше не повториться. Хоча ні — «це більше не повториться» звучить так, ніби визнаєш, що воно взагалі було. А воно було. Господи…

Я спустився до їдальні — і мене одразу «зустрів» класичний набір від похмілля: місо-суп із дрібними прісноводними молюсками — шіджімі, миска рису та холодний чай із женьшенем.

— Па…не… — озвалася до мене молода пухка дівчина з рожевими щоками. Вона заносила страви, злякано зупинилася у дверях і кілька разів кліпнула великими очима, ніби не була певна, чи можна тут узагалі дихати без мого дозволу.

— Сакіто… Мене звуть Сакіто… Я зарано? — я обперся об спинку стільця біля столу, бо ноги все ще відчувалися ватними.

— Ні… авжеж ні. Сідайте, де вам зручно… — вона сором’язливо опустила погляд і продовжила розставляти тарілки.

— А вас як звуть? — я сів за стіл і спер обличчя на руки.

— Міна… — дівчина нервово заправила пасмо волосся за вухо, ледь вклонилася й утекла геть.

— Хм…

Я окинув їдальню оком — і на секунду завис, бо мозок відмовився приймати це за «дім». Швидше — картинка з каталогу, де все ідеально виставлене.

Світло було м’яке, тепле. Під ногами — сіра плитка, гладка й холодна, яка, здається, ніколи не бачила ні розлитого соусу, ні чиїхось босих стоп о третій ночі, що крадуться до холодильника «просто попити молока».

Праворуч — обідній стіл, за яким я сидів: темно-сірий, масивний, зі скляною поверхнею. Стільці чомусь різні — чорні й білі. Хтось явно хотів бути дизайнером.

Далі — величезні вікна й скляні двері на терасу, завішані світлими фіранками та темними шторами. За ними виднілися кущі, дерева й зона для барбекю — таке собі «щасливе життя», яке я до цього бачив лише у романтичних фільмах.

Так, я їх теж дивлюся…

Зліва тягнулася кухня, я так розумію, для нашого користування: білі нижні шафи, темні верхні. Жодних рушничків, магнітиків, баночок. Просто рівні фасади й блискуча чорна стільниця, в якій світло відбивалося так, ніби вона завжди мокра.

А посередині — острів. Межа: тут готують, тут розкладають тарілки… а тут, здається, дуже зручно посадити когось і…

Стоп.

Ні. Про що я?

— А ти не думав помитися? Від тебе тхне, наче ти щойно виліз з мусорного баку… — я сіпнувся від неочікуваного голосу Рена.

— У студії… Я ще не відчуваю себе тут як удома… — ліниво протягнув я.

Міна знову з’явилася перед нами, швидко поставила якісь солодкі пиріжки з рисового тіста й утекла.

— Не дивуйтеся… Вона нас боїться…

— Або вона наша фанатка! — миттєво повеселішав Хаку, який усього за пів години вже виглядав як нова копійка: випрямлене блискуче волосся, чорно-червоний светр, з-під нього визирала біла майка, сині рвані джинси й купа металу на руках, шиї та пальцях.

— Коли ти встиг усі речі перевезти сюди? — я сьорбнув суп і відчув, як нудота потроху відступає.

— У день, коли вас виписували. Президент надіслав водія, і ми з ним швидко все спакували…

— Швидко? Та ти ж ще та шмоточниця… — віджартувався Рен.

— Та не так уже й багато в мене речей! — образився басист.

Ми поїли, і вже за сорок хвилин сіли в чорний мерседесівський бус. У такому класі ми ще не їздили, але Кейн і його компанія, швидше за все, могли собі це дозволити. Просто ми про це не знали. Бо ніколи не бачили, як живуть інші гурти цього лейблу.