Раді Вас бачити!

Я відкрив пиво, зробив ковток і запалив цигарку. Дим розчинився в повітрі та заповнив легені. Як і біль, який я постійно намагався вдавати, що не відчуваю.

Різким, майже божевільним рухом я застрибнув на парапет. Хотілося побачити все ближче. Глибше. Відчути висоту не лише очима, а тілом — щоб вона пройшла крізь кістки, крізь шкіру, щоб я зрозумів, наскільки малий у порівнянні з цим світом.

Чи думав я про те, щоб просто впасти?

Ні.

Але зухвалість у моєму вчинку все ж була. Кожен погляд униз змушував голову ледь помітно паморочитися, а вітер ставав усе різкішим, штовхаючи в спину так наполегливо, ніби перевіряв, чи справді я впевнений у своїй рівновазі. У якийсь момент кеди ковзнули по вологій поверхні парапету, і я раптом відчув, як тіло втрачає опору.

Дихання перехопило, серце різко вдарило десь під горлом, а погляд мимоволі впав униз — у темну прірву між будівлями. Саме тоді, у цій крихітній частці секунди, я вперше за весь вечір відчув справжній страх. Реальний, тваринний. Я зрозумів, що не готовий померти ось так — через випадковість, через дощ і власну дурість. Не тут. Не зараз.

Із вуст вирвався короткий, хрипкий крик.

І саме в цю мить я відчув, як чиясь рука різко схопила мене за талію й з силою смикнула назад. Світ хитнувся, лінія горизонту перекосилася, і за секунду ми вже падали — той, хто мене тримав, спіткнувся, не розрахувавши вагу, і потягнув мене за собою.

Я розплющив очі й побачив перед собою незнайомого чоловіка. Його обличчя було надто близько — настільки, що я відчув гаряче дихання й міг роздивитися кожну зморшку, кожен ледь помітний відблиск світла на шкірі. Він дивився на мене нереально світло-сірими очима з явним нерозумінням, ніби сам ще не усвідомлював, що саме щойно сталося.

Я різко підвівся, відчуваючи, як кров приливає до обличчя, і простягнув йому руку, уникаючи зустрічі з його очима — чистими, холодними, майже сріблястими у світлі нічного місяця.

Незнайомець прийняв мою допомогу без жодного слова, підвівся і спокійно обтрусив свій білий плащ.

Він був стрункий, на голову вищий за мене. І не просто привабливий — а дивно, майже тривожно красивий. Білосніжне волосся спадало на очі й торкалося соковитих рожевих вуст, у вухах було декілька гарних, одразу видно дорогих сережок, а з-під гольфа виглядали візерунки чорних тату.

Мій погляд мимоволі зупинився на рівному носі, чіткій лінії щелепи й міцній шиї, де навіть у темряві я бачив, як проступали напружені м’язи й тонкі вени. У ньому поєднувалися витонченість та сила — і це збивало з пантелику.

— То… — протягнув він глибоким, низьким голосом. — Чому такий молодий хлопець вирішив зробити таку велику дурницю?

Його погляд ковзнув по мені зверху вниз — уважно, без поспіху, ніби він намагався зрозуміти більше, ніж я міг сказати.

— Це… це була випадковість. Я просто хотів відчути свободу… трохи струснути себе, — мій голос мимоволі стих, і я сів на підлогу, обпершись спиною об бетонний виступ.

— Досить трагічною могла бути випадковість, я тобі скажу, — на його обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.

Він присів поруч навпочіпки й кивнув на пачку цигарок у моїй руці, без слів просячи одну.

Я дістав цигарку. Незнайомець саме натягував на руки тонкі шкіряні рукавички, тому підвів обличчя до мене так близько, щоб я міг вкласти її просто в його злегка прочинені вуста.

Це було… занадто особисто для звичайної ситуації, чи не так?

Але я мовчки зробив це. Зрештою, він щойно врятував мені життя. У мій день народження.

— А ви тут працюєте? — запитав я, аби заповнити тишу.

— Можна й так сказати. Сьогодні повернувся.

Він дістав запальничку — важку, металеву, схожу на стару Zippo — і підпалив цигарку. Полум’я на мить освітило його обличчя, після чого він сів поруч і глибоко затягнувся.

Я сам не помітив, як почав розглядати його рухи — спокійні, точні, витончені. Дим повільно виходив із його вуст, розчиняючись у холодному повітрі, а мій погляд знову й знову чомусь повертався до його шиї, до лінії, де напружувалися м’язи під світлою шкірою. Воно мене наче приворожило, чесне слово…

— Гадаю, ви щасливі, що повернулися?

Я не дивився на нього прямо, лише краєм ока ловив білу пляму його плаща на фоні темного даху. Десь унизу гули машини, а вітер тягнув запах мокрого асфальту й нічного міста.

— Не сказав би. Забагато “але”. — Він глянув у мій бік. — Тож не відволікаємося від тебе, самовбивце-початківцю. Чому ти один у такий час гуляв по краю?

— Хм… — я глибоко видихнув, відчуваючи, як холодне повітря дряпає легені, і поклав голову на коліно. — Знаєте, насправді не дуже-то я й хочу жити… але вдячний, що ви не дали мені померти.

Крапля дощу впала на руку і повільно скотилася між пальцями. Я дивився, як вона зникає, і не піднімав очей.

Він знову посміхнувся, і я майже впевнений, що його очі ледь помітно засяяли.

— Я просто не бачу сенсу жити. Усе занадто важко… усе, про що я мріяв, звелося до мінімуму. І по факту все, що я маю, — це робота, яка дозволяє не вмерти з голоду й знімати дешеву квартиру на околиці.

Вітер раптом посилився, розтріпав моє волосся, а його — майже не зачепив, ніби той стояв поза законами природи.

— А що ти сам намагався змінити?

Я ледь усміхнувся, провів пальцем по вологій поверхні даху.

— Майже нічого… Я просто мирюся з тим, що наді мною і з моїх друзів знущаються.

У горлі з’явився комок. Слова застрягли десь між грудьми й горлом, і я відчув, що ще трохи — і я зламаюся.

— Що ж, мій друже, не ти один і не ти останній, — незнайомець різко повернувся до мене, майже ніс до носа.

Я навіть не зрозумів, коли він встиг опинитися настільки близько.

— Але все, чого ти можеш бажати, — у твоїх прекрасних руках.

Він підняв руку повільно, без жодної поспішності, ніби давав мені час відсахнутися.

Його пальці торкнулися мого підборіддя — холодні. Дотик був легкий, але чомусь відчувався для мене сильніше, ніж мав би. Та моє тіло не мало сил опиратися.

Я почувався іграшкою в руках лялькаря. І ловив себе на думці, що хочу цього.

— Я маю для тебе угоду…

— Що? — тихо прошепотів я.

— Я дам тобі рік. Рік, щоб ти зміг полюбити це життя. І себе. Якщо в мене вийде — рівно через триста шістдесят п’ять днів я заберу твоє життя на цьому ж місці.

Він нахилився ближче. Я відчув ледь солодкий запах його парфуму, змішаний із ароматом щойно скуреної цигарки та дорогого алкоголю.

— Якщо ж ні, тоді я дам тобі обрати нагороду, яку сам захочеш. Навіть мене.

На останніх словах його очі повільно ковзнули по моїх губах, ніби він чекав на якусь реакцію.

— Ви що… божевільний? — було єдине, що я зміг вимовити. Усе це звучало як відверта нісенітниця. Як жорстокий жарт.

Він різко підвівся, і вітер одразу підхопив поли його плаща.

— Я даю тобі час до обіду сьогоднішнього дня.

Чоловік просто розвернувся й пішов до виходу. Його кроки були тихими, майже нечутними. Аж раптом біля дверей він кинув ще один погляд на мене, оголив білосніжні зуби та, посміхаючись, крикнув:

— І, до речі, з днем народження, Сакіто.

— Що?.. Звідки ви… — але двері вже зачинилися, і його силует зник, залишивши після себе тільки багато питань та стукіт дощу по металевих вентиляційних коробах.