Спочатку:
На сторінку книги
— Ребека, повернись негайно!
Саме цей крик змусив мене здригнутися і прийти до тями. Озирнувшись, я не зрозуміла, де знаходжуся. Чому у вікно прослизає яскраве сонячне проміння.
А потім все раптово стало на свої місця.
Я знаходилася у спальні, сиділа поверх ковдри. Ноги змерзли, а руки стискали книгу. Незнайому книгу, яку я знайшла у коридорі, про який ніхто з нас до учора не знав.
Як я повернулася — я не пам’ятала. Все було наче в тумані.
Кілька разів струснувши головою, я опустила погляд. На моїх колінах лежала пухка книга у шкіряній палітурці. На обкладинці золотою фарбою, яка не потьмяніла за роки, було намальоване величне дерево.
— Ребека! Ану повернись! — голос батька став голосніше.
— Я усьому навчилася! — молодша сестра не збиралася слухатися. — Тепер у мене є справи у місті!
— У юної леді не може бути жодних справ без супроводу!
— А я не леді! Годі вже, батьку!
Я замружилася, намагаючись позбутися дивного дзвону у вухах. Зі мною щось було не так. Однак, я ніяк не могла зрозуміти, як цьому протидіяти. Тому зробила єдине, що зараз могла — відкрила кригу.
Старі сухі сторінки зашурхотіли, наче намагаючись силоміць перекинути мене на середину книги. Та я перехопила їх і відкрила на самому початку. Там, де чиєюсь легкою рукою був залишено перший запис.
«Любий нащадку, якщо ти читаєш ці рядки, то мене вже немає в живих. Це значить, що мій «скарб» знайшли. І ти маєш знати, що мені дуже прикро, адже це означає, що в тобі прокинувся магічний дар».
— Скарб? — прошепотіла я, насупившись. — Не може бути…
Однак могло. І це підтверджували наступні рядки.
«Мене звати Хісарія, і у твоїх руках, любий нащадок, мій щоденник. У цій книзі моє життя, моє знання та відповіді на всі твої запитання. Так, я теж мала магічний дар. Однак, обрала шлях людей. Та це історія, про яку ти ще не скоро захочеш дізнатися. Ця книга містить у собі багато усього, що не могло б вміститися без магії. Мій щоденник зачаровано, він буде давати відповіді сам, тобі варто лише поставити питання. Від себе зараз можу сказати тільки те, що я не була божевільною чи навіженою. Мені довелося створити цей образ, щоб щоденник не знайшли ті, кому він не має дістатися. А зараз я можу з тобою лише попрощатися та побажати успіху. Магія, яку ти успадкував чи успадкувала від мене, це тягар. Пробач мені за це. Твоя… хтось… Хісарія».
Я відвела погляд убік.
Тож, виходить, що прабабуся була і при здоровому глузді, і з магічним даром. Та чому вона нікому про це не казала? Чому вся родина була впевнена у тому, що магії у нас ніколи не було?
Варто мені було про це подумати, як книга вирвалася з рук, зашурхотіла сторінками, налякавши мене до гикавки, і розкрилася посередині. Сторінки були всі списані, однак літери складалися в незнайомі слова, які просто неможливо було прочитати. А потім… я знову відчула цей поштовх магії. Літери почали виділятися зі слів, притягатися одна до одної, складатися у нові слова. А все зайве поступово всмоктувалося у папір, наче і не було ніколи написано рукою моєї прабабці.
«Магія, яку ти маєш, нащадку, не така, як в інших чарівників. Та я не розповім тобі більше, допоки ти не поставиш питання, від якого буде залежати все. Поки ти сам чи сама про це не знаєш, це буде убезпечувати тебе».
Приїхали. Мало того, що успадкувала я від Хісарії не тільки колір волосся, а ще і магію, так ця магія якась не така. І що це має означати?
Я з очікуванням подивилася на книгу, яка вже не лякала мене, а зацікавила так, що я не помічала нічого навкруги. Однак це моє питання вона проігнорувала.
— Чудово, — пробурмотіла я вже вголос. — І які питання мені тобі ставити тоді?
І знову ніякої реакції.
— Емілі! Емілі, прокидайся!
Я встигла сунути книгу під ковдру за мить до того, як двері прочинилися й у спальню увірвалася Джозі. Її руки тремтіли, а в великих очах читався переляк.
— Що таке? — я встала, сильніше накинувши ковдру на книгу. — Знову Ребека?
— Вона перетнула межу, — сестра притисла долоні до живота. — Батько настільки злий, я його таким давно не бачила. Ти маєш з нею поговорити. Батько щось сказав про заміський пансіонат. Ти ж розумієш, що якщо він туди відправить її…
— Ребека втече і ніколи не повернеться, — зітхнула я, закінчивши речення за сестру.
— Благаю, піди до них. Зроби щось.
Я гадки не мала, чим можу зарадити у цій ситуації, однак погодилася. Ребеку я, навряд чи, могла б у чомусь переконати. Як і батька. Вони обидва були уперті, як ті барани. Все що я могла в цій ситуації, це згладити кути. Знову. Як завжди.
Джозі привела мене на перший поверх і повела через великий зал далі. Ми пройшли кухню і зупинилися біля вітальні, де за клавесином сиділа молодша сестра. Ребека не торкалася музичного інструменту, демонстративно склавши руки на животі, і дивилася кудись у вікно.
— Сестро, — обережно гукнула я, зробивши крок у її бік, — чим ми можемо тобі допомогти?
— Мені не потрібна ваша допомога, — буркнула вона, а голос здригнувся.
— Ребі, — Джозі обігнула мене і присіла навпочіпки біля сестри. — Я не хочу, щоб батько відсилав тебе.
— Я теж цього не хочу, — прошепотіла Ребека. — Там з мене все одно леді не зробити! Я не стану, такою як ви! Як він цього не розуміє?!
Ребека схлипнула і сховала обличчя в долонях. Джозі обійняла молодшу і поглянула на мене, шукаючи підтримки. Але тут я нічим зарадити не могла. Проте…
— Де батько? — сухо спитала я, ухваливши рішення.
— Там, де вино, — прошепотіла Ребека, схлипуючи.
Я давно не бачила її в сльозах. Напевно, ледве не з того дня, коли померла мама.
