Спочатку:
На сторінку книги
Це питання німою тінню нависло наді мною. Я стискала в правій руці лист від графа і міркувала.
Батько хоче, щоб я вийшла заміж за заможного чоловіка. Хоче убезпечити родину його грошима, адже лорд Гувін досить добрий, він не полишить родину дружини у скруті. Може ще і інвестує у справу. Однак…
— Мій посаг, — видихнула я, поглянувши на брата. — Ми можемо сплатити твоє навчання з мого посагу.
Гідеон, здавалося, не очікував такої пропозиції. Здивовано дивився на мене, відкривав та закривав рота. Опанував він себе за кілька миттєвостей.
— Без посагу тебе не візьмуть заміж, Емілі.
— Я вже казала, що не прагну якнайшвидше знайти собі чоловіка, — наголосила я. — Поки ми ніяк не можемо впливати на справу родини… Я можу допомогти тобі закінчити навчання.
— Ти пропонуєш це після того, що я тобі вчора наговорив? — легка посмішка промайнула на його обличчі. — Я образив тебе і навіть ще не встиг перепросити.
— Ти мій брат, Гідеоне, — скривилася я. — Наскільки б мені не було сумно вчора, через твої слова та вчинки, ти все ще мій брат. І я допоможу тобі, якщо буду мати таку можливість.
На мить мені здалося, що в зелених очах навпроти промайнули сльози. Та брат швидко кліпнув, і як нічого не було.
— Вибач мені за вчорашнє, — промовив він. — Я знав, що в тебе не прості стосунки з Луїзою. Пам’ятаю, як ви дружили в дитинстві. Ти ніколи не розповідала, що трапилося. Є щось таке, про що мені варто знати?
— Тільки те, що вона завжди використовує людей на свою користь, — промовила я, відкинула ковдру і встала. — Не думай, що вона така ж, як більшість молодих леді столиці. Луїза завжди знайде вигоду для себе. І підставить ближнього, якщо у цьому буде необхідність.
— А можна трохи конкретики? — перепитав він.
— Я не хочу це згадувати, — хитнула я головою. — Вона неодноразово показувала мені своє справжнє лице. І якщо ми почнемо говорити про Луїзу, я почну злитися. А мені це зараз непотрібно.
Говорячи це, я залишила листи на підвіконні, взяла до рук глечик з водою та попрямувала у бік великої кімнатної рослини.
— Емілі, Джо з’їсть тебе, якщо побачить, що ти встала, — Гідеон вже забув про свої питання. Він тепер лише спостерігав за моїми діями.
— Чхати, — пробурмотіла я, обережно опустившись на коліна перед рослиною. Голова пішла обертом від слабкості, та я втримала себе силою волі. — Треба полити наші нові рослинки. Якщо вони загинуть, ми так і не дізнаємося що воно таке.
Брат не заважав мені, поки я поливала основну кімнатну рослину і три паростки, біля яких стирчали різнокольорові шпильки.
— Щось йому світла, здається, бракує, — пробурмотіла я, помітивши жовтий колір на листі головної рослини. — Допоможеш підсунути до вікна?
Гідеон кивнув, встав та виконав моє прохання.
— Дивне листя у цих рослин, — помітив він. — Особливо у цієї. Таке, наче на його кінцях мають бути шипи. Бачиш?
Мене наче блискавкою вдарило. Я підскочила на місці, закрутилася і тільки з третього разу схопила з підвіконня лист, який я вже прочитала.
— Що таке? — Гідеон здивовано поглянув на мене. — Емілі?
— Я знаю, що це за рослина, — видихнула я. — Я вже бачила її. Бачила в дорослому вигляді! Можу поклястися, що коли виросте, буде мати червоні квіти!
— Що?..
Я нарешті знайшла той рядок у листі графа, який мене збентежив. І прочитала його для брата.
— Я маю перепросити ще через те, що можливо винен у вашому стані, леді Браер. Сподіваюся, що ви зрозумієте мене та мій вчинок. Однак, інакше я не міг дати вам зрозуміти, причину мого попередження. Якщо ви в змозі якось вплинути на це, багато людей буде вам вдячно.
— Я нічого не розумію, — пробурмотів брат. — Що зробив граф?
— Метелики, — видихнула я, намагаючись зібрати думки в купу. — Вони були у кімнаті з квітами. Червоними квітами. Листя велике, продовгувате, з шипами. Метелики можуть переносити пилок квітів. Моя сукня вся була в тому пилку. А потім мені стало погано, розумієш?
— Ні, — чесно промовив він. — Хочеш сказати, що граф показав тобі рослину, яку вирощує наш батько?
— Так! — я аж підстрибнула. — Не знаю, звідки вона в нього. Але це точно вона!
— Якщо тобі стало погано, — задумливо пробурмотів він. — То вона отруйна.
— Багато рослин отруйні. Та інколи отруту можна перетворити на ліки. Тут щось інше. Бо це не єдина отруйна рослина, яку вирощує рід Браер.
— І що нового ми сьогодні дізналися? — скинув брови брат.
Його питання поставило мене в глухий кут. Тому що відповіддю було «нічого». І зробити ми з усім цим могли «нічого». Моя радість була неправильною. Я хоч і розгадала маленьку загадку, до великої таємниці було ще йти і йти.
— Вертайся у ліжко, — зітхнув Гідеон. — Подумаємо про це згодом. А я спробую дістатися до паперів батька. Може у них знайдемо щось нове.
Я невдоволено поглянула у бік рослин, які досі залишалися загадкою. І покрокувала до ліжка. Забрала з підвіконня конверт і забралася під ковдру.
— Джо має рацію. Тобі треба відпочити та набратися сил. Наступний захід за кілька днів.
— Подумай з приводу мого посагу, — нагадала я, не бажаючи зараз думати про свята. — І якщо щось знайдеш у паперах батька…
— То розповім тобі, — підхопив Гідеон. — Не сумнівайся.
Він залишив мене саму у досить дивному стані. Здавалося, що я наблизилася до відповідей. Та тільки питань стало ще більше.
Трясця!
Зітхнувши, я розірвала конверт, навіть не прочитавши прізвище. Розкрила лист і здивовано подивилася на предмет, який випав з конверта на ковдру.
Це був крихітний золотий медальйон у формі серця. З випуклим гравіюванням ще одного серця. Створене тонкою рукою майстра, воно наче було зіткано з маленьких паростків та тонких гілочок з листям.
Насупившись, я звернулася за поясненнями до листа, яке можна було назвати короткою запискою.
«Ви відмовилися від мого серця, Емілі, тому я вимушений подарувати вам інше. Це серце ви не зможете розбити та зможете показати всьому світу, не боячись осуду чи заздрощів суспільства. Це серце не змушує вас робити кроки, які вам не до душі. Прийміть цей подарунок від мене, як від доброго друга. З думками про вас, Доріан».
Я застигла, не в змозі навіть вдихнути.
Кронпринц здавався мені менш романтичним та не здатним на ті почуття, які вклав у свій лист. Чи це його нова спроба пожартувати наді мною?
Я перевела погляд на кулон, який тримала в руці.
Красивий, витончений, елегантний та… простий. Він не кричав про свою ціну, не блищав всіма доступними дорогоцінними мінералами. Не привертав зайвої уваги.
— Дякую, Доріане, — пробурмотіла я, поклавши кулон на тумбу біля ліжка.
Чесно кажучи, я не знала, як ставитися до листа та подарунка наслідного принца. Я не вірила в те, що змогла розбити йому серце. Наші розмови були більш схожі на якусь гру, ніж на щось справжнє. Тож і до цього подарунку я вирішила ставитися як до гри. Варто буде обміркувати тільки свій наступний крок до нашої зустрічі на заході за кілька днів.
Я чомусь була впевнена, що принц не пропустить захід, який проводитиме герцог Ардаштійський.
З цими думками я опустилася на подушку і непомітно для себе задрімала.
Поштовх був таким сильним, що я здригнулася та розплющила очі. Втупилася в темряву кімнати, не розуміючи, де я знаходжуся. В перші миті я гадала, що знову почула те, як робітники ламають стіни маєтку. Однак за вікном вже панувала ніч.
Новий поштовх мене просто підкинув на ліжку. Я сіла і потерла кулаками очі.
Якесь дивне відчуття охопило мене. Таке тепле. Таке… знайоме.
Поштовх!
І тільки цього разу я зрозуміла, що стіни маєтку навіть не поворухнулися. Це я. Це мене щось штовхало зсередини. Щось змушувало встати з ліжка. Вийти в коридор.
Я послідувала за цим відчуттям, краєм свідомості зрозумівши те знайоме відчуття — саме так я вперше відчула магію в собі. Тоді я ще не знала, що за мить штора у вітальні сполохне після моєї сварки з Ребекою.
Ноги несли мене вперед коридорами, сходами.
В себе я прийшла вже у винному льоху. Босі п’яти холодив камінь, ніс чесався від пилу. А за стіною, яка раніше була у східній частині льоху, виднівся темний коридор.
Новий поштовх змусив мене здригнутися і піти далі — у невідомість, яку відкрили робітники. Йшла я навпомацки, не бачила перед собою нічого, окрім пітьми.
Холодні стіни стискали мене в обіймах, а я чіплялася за них неслухняними пальцями, поки…
Поки не відчула під ними щось інше. Щось тепле, тверде, шорстке. Потягнувши на себе предмет, який не могла б фізично побачити, відчула, як щось важке випало мені до рук. Випало і зашурхотіло сторінками.
