Спочатку:
На сторінку книги
Гідеон помовчав кілька миттєвостей, а потім промовив:
— Я не можу повністю відповісти на твоє питання. Я і сам не знаю. Та я підтримую твоє занепокоєння. Як ти маєш знати, моє навчання коштує чимало. І от вже як кілька місяців не було жодного грошевого надходження у королівський банк Лонтапору на моє ім’я. Батько мені нічого прямо не каже. Та мені стало відомо, що нещодавно він шукав спонсорів. Саме задля цього він полишав тебе з сестрами на два місяці. І щось мені підказує, що їх він не знайшов.
Я прикусила губу, поринувши у не найрадісніші думки.
— Не переймайся про це, — промовив Гідеон, накривши мою руку своєю долонею. — Принаймні не сьогодні. Сьогодні ти шукаєш залицяльників, один з яких може стати твоїм чоловіком.
Я закотила очі:
— Ми обидва знаємо, що це лише традиція. Я можу і не вийти заміж цьогоріч. Це нічого не змінить. Я все ще сподіваюся отримати місце твого помічника у справі родини, так і знай.
Гідеон м’яко посміхнувся.
— Потім розкажеш чому навчилася. А зараз… ми приїхали.
Карета похитнулася та зупинилася. І я не стрималася — визирнула у віконечко.
Будівники забрали занадто багато місця під парк з фонтанами та статуями, і здавалося, наче я знову втекла з маєтку, щоб опинитися за високими міськими стінами.
А у центрі цього парку стояв велетенський замок зі світло-сірого каменю. Безліч товстих та тонких веж, блакитна черепиця, широкі балкони з витонченими балюстрадами.
— Палац у Лонтапорі схожий на цей? — спитала я перед тим, як брат першим вийшов з карети.
— Ні, — відгукнувся Гідеон. — Він трохи менше. І левітує. Грандіозніше за нього виглядає тільки Велика бібліотека.
Перехопивши подив у моєму погляді, він вийшов, щоб обійти карету та відчинити для мене дверцята.
— Ти жартуєш? — тільки й видихнула я, перехоплюючи його пальці.
— Може сама колись побачиш, — посміхнувся старший брат. І за мить посерйознішав. — А тепер зберися, Емілі. Тобі сьогодні варто скласти гарне враження про себе.
Він мав рацію. Знайду я собі чоловіка чи ні, не мало значення. Я уперше офіційно з’являюся серед вищого суспільства. Я маю запам’ятатися з кращого боку.
Наша карета рушила далі, залишивши нас біля головного входу у королівський палац Ретільванії. Я прийняла руку брата і піднялася сходами, щоб опинитися у виру натовпу, який чекав, поки дворецький назве ім’я їхнього роду. Я знала половину з тих аристократів, що чекали у холі. Декого особисто, про декого чула.
— Лорд Браер, — до мого брата підійшов один зі слуг корони. Він схилив голову і продовжив, — ваш батько просив переказати, що вашу сестру сьогодні супроводжуєте лише ви.
— Дякую, що переказали його слова, — кивнув Гідеон. А коли слуга пішов, перехопив мій погляд і знизав плечима.
Угу, не думай про проблеми родини, Емілі. Звісно! Це ж так просто зробити, коли все про них кричить!
— Гідеоне…
— Не зараз, сестро, — сухо та холодно відгукнувся він, обводячи поглядом натовп аристократів у яскравих та вичурних вбраннях. — Не виказуй нічого.
Натякнув так натякнув.
— Корона запрошує графа Шентер і його дочку до зали! — почувся гучний голос слуги зі сходів.
Від натовпу відділився сивий чоловік у чорному. Поряд із ним йшла невисока дівчина у білосніжній сукні, яку прикрашав розсип діамантів на спідниці. Вони першими піднялися сходами та зникли разом зі слугою короля за поворотом.
Минуло, здавалося, лише кілька миттєвостей, коли на сходах знову з’явилася людина корони та назвала наступну пару.
А нам залишалося лише чекати. І от чого-чого — а саме чекати я не любила. Мене аж підкидало на місці, якщо я не могла зробити щось прямо тут і зараз.
Зайняти себе зараз було нічим. І я просто крадькома роздивлялася сукні інших дебютанток. Дорогі тканини всіх відтінків райдуги, прикраси з золота, срібла та дорогоцінного каміння, високі вичурні зачіски. Якби я була просто дочкою барона, мені, можливо, і було б ніяково серед аристократів у боги знають якому коліні. Однак це була лише одна сторона монети.
Інша ж сторона була більш яскравою. Бо я була донькою одного з трьох найвпливовіших купців міста. Одного із тих, кого називали королями торгового кварталу. Я була дочкою Пряного короля.
Скинувши підборіддя я перехопила не дуже приємний погляд однієї з дівчат і вигнула брову. Вона кілька миттєвостей оцінювала мою сукню, зморщивши носик. А потім звела погляд і стикнулася з моїм. Зніяковівши, аристократка миттєво опустила погляд.
