Раді Вас бачити!

***

Ранок наступного дня прийшов як і завжди з першими променями сонця. Вчорашній день залишив темний відбиток на моєму настрої. І нехай після сніданку батько більше нічого не казав. Та я допомагала увечері Джозі збирати речі. Вмовляла її не лити сліз, обіцяла, що Гідеон все вирішить. І сама не вірила цим словам. Бо відправити дочку жити у маєток нареченого… це вже удар по репутації родини. А не лише примха.

Сьогодні після обіду вона мала поїхати. Мала полишити дім родини. І від однієї цієї думки у мене все всередині переверталося.

Я вже збиралась виходити зі своєї кімнати, коли дім сколихнув крик.

Різкий, пронизливий. Жіночий.

Штовхнув двері, я кинулася коридором, серце шалено гупало у грудях. Повернула за ріг і побачила відчинені двері до кімнати батька. Звідти лунали кроки, паніка, метушня.

Усе всередині стиснулося від поганого передчуття.

Я переступила поріг і застигла на місці, не в змозі повірити власним очам. Кілька служниць закривали своїми спинами все важливе. Мить. І вони розступилися.

На широкому ліжку, між розкішних подушок і важких простирадл, нерухомо лежав Майлз Браер.

Його очі були розплющені, але застиглі. Шкіра — сіріша, ніж зазвичай, і вкрита ледь помітними фіолетовими плямами, що виступали на шиї, скронях, пальцях.

— Мертвий, — прошепотіла я, сама до кінця не повіривши собі. Служниці здригнулися від мого голосу, а збоку… збоку я почула тихий схлип.

Озирнулася.

Збоку від мене, притискаючись спиною до стіни, стояла бліда Джозі. Вона витріщала очі, притискала долоню до рота. І тремтіла. А в великих сірих очах блищали сльози. Сльози по людині, яка спаскудила їй життя.

Та втішати її я не стала.

Я зробила крок ближче до ліжка і насупилася.

Ці плями на його шкірі. Невеличкі, з нерівними краями… Я знала, що сталося. Та поки сама не вірили.

Отрута.

Я знала, витяжки з яких рослин могли таке вчинити. Ми всі — діти Пряного короля — знали. Бо всі компоненти для такої отрути вирощувалися на наших плантаціях.

Однак чи для приготування отрути купляв ці трави Король Есенцій чи використовував окремо для інших цілей… я не знала.

Що я знала, так це те, що батько не став би самостійно травитися. Не випив би таку суміш за власним бажанням. А так, щоб він не помітив… Тільки якщо змішати цю отруту з алкоголем… Тоді дивного смаку чи запаху не буде.

Служниці металися кімнатою, як розбурхані пташки. Одна намагалася щось пояснити іншій, хтось стояв на колінах і молився, інші просто тупо витріщались на тіло.

Хоч вони і удавали, що діяли… Це було неправдою

Я відступила, повільно вдихнула й рушила геть. У кімнаті я не бачила ані келихів, ані глечиків. Нічого такого, на чому могла б залишитися отрута. Залишалося лише одне місце, де я зможу знайти відповіді — кабінет.

Наблизившись до потрібних дверей, всередині все стислося. Батько ніколи не залишав його відчиненим. Двері завжди замикалося на ключ. Завжди.

Але сьогодні двері були прочинені. Ледь.

Я застигла перед ними на мить, вдихнула та видихнула. А потім штовхнула двері — замок хруснув. Зламаний.

Всередині було темно і тихо. Лише ранкове світло пробивалося через вузьке вікно, кидаючи гострі тіні на письмовий стіл. Стіл, на якому темною баштою виднівся стос паперів, а на самому кутку стояв глечик і срібний келих.

Я повільно простягнула руку, підняла його. Усередині було порожньо, однак аромат вина я вловила. Батько і справді перед сном вживав алкоголь. А це значить, що отрута могла бути додана в нього.

Та хто зламав замок до кабінету? Навіщо?

Я роззирнулася, ковзнула поглядом по паперах, які розсипалися по стільниці. І… застигла

Поміж документів, угод та листів я помітила дивний аркуш паперу. Пожовклий, зім’ятий з одного краю. І на ньому — рядки, написані чітким, розбірливим почерком.

Не батьковим.

Я знала цей почерк. Занадто добре.

Тремтячою рукою я схопила цей аркуш і затамувала подих. Перед очима попливло, та я вчепилася рукою у край стільниці, намагаючись зберегти спокій. І прочитати те, що написала Ребека.

«Якщо ви читаєте це, значить усе вже сталося. Я не пишу, щоб просити прощення. Я не думаю, що вчинила погано. Він на це заслуговував.

Батько був монстром. Для нього ми всі були лише товаром. Його гнів, його плани, його гордість — це все руйнувало нас. Мене. Джозі. Емілі. Навіть Гідеона.

Я звільнила нас усіх. І себе теж. Нарешті. Тепер Джозі вільна. Вона нікуди не поїде, бо угоди про її і мої заручини — обидва екземпляри — більше не існують. Я їх знайшла.

Нехай Гідеон посяде місце голови. Він зможе. Я вірю в це. А я…

Я ніколи не була частиною цього світу. Я не леді, це брехня, в яку всі ви вірили. Я не хочу цього більше. Я йду туди, де не треба вдягати маску щодня. Де я зможу дихати.

А ще я хочу вибачитися перед Емілі. Зранку я поїду до лорда Шерве. Я скажу йому, що ти хочеш повернути свого коня.

Якщо все вдалося , то я вже залишила за спиною столицю. Бурульку буду доглядати, обіцяю.

Прощавайте і будьте щасливі. Ваша сестра, Ребека»

Я стояла посеред кабінету, стискаючи аркуш, який з кожним прочитаним рядком ставав важчим. Повітря стало густим, як сироп. Погляд затуманився. Ребека. Вона… втекла, як колись і погрожувала. І цього разу — це остаточно.

Я опустилася в батькове крісло, дивлячись на недопите вино. Все сталося надто швидко. Надто раптово.

І від розуміння того, що зробила Ребека, мене починало нудити.

Це я старша! Я мала захищати її та Джозі! Це я мала зупинити батька! А тепер… тепер моя сестра стала вбивцею, а я… я їй чомусь за це вдячна.

День тягнувся, як у тумані. Після виявлення тіла до маєтку викликали міську варту. Вони приїхали швидко, мов шуліки на запах смерті. Писар занотовував усе до найменших дрібниць, слуги відповідали розгублено, а Джозі не могла вимовити й слова. Вона сиділа у кріслі в батьковій кімнаті, змертвіла, наче сама стала частиною цього страшного ранку.

Коли приїхав лікар, довелося показати листа. Без нього нас могли б звинуватити у всьому. Лікар довго мовчав, читаючи, а потім лише кивнув: отрута з алкоголем — сильна й підступна. Те, що залишилося в глечику, підтверджувало написане.

Ребеку оголосили в розшук. І на цьому все.

До вечора все вщухло. Ми з Джозі сиділи одна навпроти одної у східній вітальні, нам подали заспокійливий чай, а за відкритим вікном чутно було пісні цвіркунів.

Дивлячись на те, як Джозі охоплює долонями чашку і намагається знайти в ній бодай якусь підтримку, я не втрималася:

— Все буде добре. Якщо ти через батька…

— Він це заслужив, — пробурмотіла вона та відставила чай, навіть ковтка не зробивши. Звела на мене погляд великих очей і тихо додала. — Я більше за Ребеку хвилююся. За її голову нагороду оголосили. Як вона тепер буде? Вона ж тепер вбивця… Як їй з таким тягарем на плечах?

Я видихнула на цих словах. Я боялася, що Джозі не зможе пережити смерть батька. Навіть з огляду на те, що і як він чинив. Однак… Моя сестра виявилася сильнішою, ніж я гадала.

— Вони не знайдуть її, — промовила я та зробила ковток гарячого чаю. — Ребеку завжди важко було шукати, навіть з магією. Повір, я знаю про що кажу.

Джозі здригнулася від моїх слів, охопила плечі руками і прошепотіла:

— Вона… врятувала нас. Мене, тебе…

— І себе, — додала я. — Вона не пропаде. Ти ж знаєш нашу сестру.

— О так, — вперше за день на обличчі Джозі з’явилося щось, що нагадувало посмішку. Сумна, крихка, але щира. — Сподіваюся, ми ще з нею колись побачимося.

— Вона рано чи пізно скучить, — запевнила я її. — І напише нам.

Ми сиділи вдвох, мовчки пили чай, наче це могло змити бодай частину того, що пережили сьогодні.

Повз вітальню, приглушено, пройшли дві служниці. Їхні кроки шаруділи по килиму, а слова, які вони шепотіли одна одній, долинули до мого слуху наче з туману — спершу нерозбірливо, а тоді чіткіше.

— Чула новину? Знову біля Південної Детії пірати корабель потопили.

— Не вперше ж… Там рідко хто плаває.

— Кажуть, то був наш корабель. З Ретільванії. Срібне… чи то вітрило. Чи щось таке…

— Бідні люди. Пірати ж нікого живим не лишають. Тільки якщо у рабство.

Срібне вітрило.

Чашка вислизнула з моїх рук і впала на мармурову підлогу, розлетівшись на безліч гострих друзок. Тонкий дзвін скла пронизав простір, і все довкола завмерло.

Джозі здригнулася, наче прокинулася зі сну.

Я вже не чула її. Серце калатало в грудях, як шалене. Срібне вітрило… Корабель Гідеона. Мій брат. Мій… єдиний брат…

— Стійте! — я рвучко підвелася і кинулася в коридор, наздоганяючи служниць. Мій голос луною рознісся в коридорі. — Як ви сказали, називався корабель?!

Вони зупинилися, розгублено повернувшись до мене. Молода дівчина з тацею в руках, старша — з мітлою, обидві перелякані, не від мого питання, а, мабуть, від того, що побачили в моїх очах.

— Я… не знаю точно, леді Емілі, — пробелькотіла старша. — Таке ім’я казали… Срібне Вітрило… Люди з гавані сьогодні в столицю приїхали. Наче до міського голови. Бо це корабель королівський був. Кажуть, пішов на дно. Пірати напали зненацька…

— Ніхто не вцілів? — мій голос хрипів, став глухим, майже не схожим на мій власний.

— Так пірати ж…, — прошепотіла друга.

Мене хитнуло. Стіни ніби наблизилися, повітря згустилося.

Я повільно повернулася до вітальні, перехопила переляканий погляд сестри.

— Емілі, що трапилося?

Я не відповіла. Лише подивилася на неї. Усе в мені кричало. Але я мовчала.

— Емілі?

Сльози не текли. Вони застрягли десь глибше, у самому серці. Там, де щойно обірвалося щось важливе й тепле.

— Джозі, — я тихо сіла на місце, не в змозі зрозуміти, куди мені сховати очі. — Ти маєш дещо знати. Про Гідеона.

Я розповіла їй про лист з Лонтапору, про академію і кляті книги. Про те, що він поїхав, взявши з мене обіцянку мовчати. Що сьогодні вартовим я брехала, ніби-то старший брат скоро зайде до них, щоб обговорити деталі події. А потім промовила те, у що поки не хотіла вірити.

Бо не можна в один день втратити одразу кількох членів родини. Просто не можна!

Джозі слухала мою плутану розповідь і з кожною миттю ставала все блідішою. В очах навпроти знову з’явилися сльози.

— Вони ж можуть помилятися, Емілі? — тихо спитала вона, а я помітила з якою силою сестра втискає нігті у свої долоні.

— Можуть, — тихо підтвердила я. — Якщо це помилка, то ми скоро про це дізнаємося. Гідеон, якщо дістався берегів Лонтапору, напише листа…

— А якщо це правда? — це питання вдарило мене. Однак Джозі трималася з останніх сил. — Якщо його дійсно вбили пірати?

— Я…, — голос надломився. — Я не знаю, Джозі. Я… справді не знаю.

Мені не хотілося вірити в ті чутки, які принесла нам випадкова розмова служниць. Я навіть уявляти не хотіла, що це може бути правдою.

— Треба йти спати, — тихо промовила сестра, підвівшись першою. Вона виглядала шокованою і зламаною. — Сьогодні треба спати. Емілі.

Вона кивнула мені. І не чекаючи відповіді, поквапилася геть. Я чула, як швидко вона підіймається сходами. Як зачиняються двері у її кімнату. Можливо, я б могла почути і її схлипи, та стіни приглушали їх.

Я ж ще якийсь час простояла на місці, відчуваючи себе спустошеною та розбитою. А потім повернулася і вийшла з вітальні. Повільно покрокувала до сходів, упевнена, що не зможу навіть очей заплющити, не то що заснути. Повітря в коридорі здавалося холоднішим, ніж зазвичай.

Та вже на середині сходів я зупинилася. Раптово щось змінилося.

Пульс магії зрушив повітря. Ледь вловимий, мов вітерець, що пройшов по шкірі. Такий знайомий — і геть чужий водночас. Я завмерла, дивлячись униз, у напрямку головного входу. Магічний прояв, який я відчула… був мені знайомим. Я вже знала, хто творив таку магію.

І не повірила сама собі.

Я повільно зійшла кількома сходинками вниз, і чим сильніше наближалась до дверей, тим виразніше ставало це дивне тремтіння у повітрі.

Моє серце забилося швидше.

Я ступила до дверей — і перш ніж пальці торкнулися бронзової ручки, щось у мені вже знало, що буде далі.

Я відчинила.

На порозі стояв чоловік. Його високий силует був огорнутий темним плащем, вологим від нічного туману. Обличчя ховав глибокий каптур, але навіть у півтемряві я побачила, як срібно-платинове волосся вибивається з-під нього, м’яко сяючи у світлі ліхтаря ззовні.

Ми мовчали кілька секунд. Він не робив кроку вперед. Лише дивився на мене з-під тіні.

А потім повільно зняв каптур.

Його очі були темно-смарагдовими, глибокими, ніби в них жили ліси, які ніколи не бачили людей. Вилиці високі, риси обличчя — різьблені, мов з білого каменю. Але найперше, що я побачила — те, від чого в грудях щось стислося, — були його вуха.

Вуха, які при перших наших двох зустрічах були звичайними. Не привертали жодної уваги. Які лише здавалися такими через те, що він ховав їхню справжню форму магією.

А тепер вони були справжніми. Витонченими, подовженими. Ельфійськими.

— Привіт, Емілі, — спокійно, майже тихо промовив він. Його голос був теплим, глибоким, як осінній вечір. — То що, тобі потрібен друг?