Раді Вас бачити!

Примірка готових нарядів та обговорення тих, що відшиють під замовлення, зайняла надто багато часу. Я втомилася, Ребека вже пішла, а Джозі сиділа у кріслі й прикриваючись планшеткою, читала один із тих романів, які полюбляла наша мати.

— Так, зупинимося на цьому, — втомлено кивнула я, обравши фасони, тканини та прикраси. — Дякую, що знайшли час.

Модистка тільки стримано посміхнулася і кивнула:

— Тепер мені треба поговорити з вашим батьком, леді Браер. І узгодити грошовий бік нашої угоди.

— Я проведу вас, — Джозі легко схопилася з місця, наче і не була нічим зайнята. — Прошу, за мною.

— До зустрічі, Емілі.

— До зустрічі, — відгукнулася я й полегшено видихнула, коли помічниця модистки послабила шнурки корсета.

Мені допомогли вдягтися, і я поквапилася за Джозі. Гадала, що розмова між модисткою та батьком вже завершилась. Однак…

— Вони ще там? — здивувалася я, побачивши сестру у східному коридорі навпроти дверей, що вели у кабінет батька.

Сестра стояла біля вікна, продовжуючи перерване читання. І не звертаючи на мене уваги, кивнула. А я… я не стрималася.

Тихесенько підійшла до дверей і приклала до них вухо.

— Я вже сказав, — голос батька був тихим, мені насилу вдавалося зрозуміти почуте. — Ці мережива ми відкидаємо. Смарагди? Ще і жовті смарагди? Чому вони? Бурштин нічим не гірший! 

— Але, лорде…

— Те, що це обрала моя донька, ще нічого не означає, — перервав модистку лорд Браер. — Або так, або я підшукаю іншого вмільця для пошиву одягу.

Я відскочила від дверей за мить до того, як вони відчинилися. У коридор першою вийшла модистка. Її обличчя вкривав рум’янець, а губи тремтіли.

Вона не подивилася на нас з сестрою, поквапилася до виходу. Ми з Джозі обмінялися поглядами. І не помітили, як слідом за жінкою вийшов і наш батько.

— Що ви тут робите? — його питання повисло у повітрі. — У вас немає справ?

— Є, батьку, — я першою відповіла і стала між ним та Джозі, щоб та встигла заховати книжку. — Якраз планували прогулятися парком, який наш дідусь висадив навкруги маєтку. Якщо ви, звісно, не заперечуєте.

— Де Ребека?

— Я не знаю.

Лорд Браер примружився і, не сказавши більше ні слова, покрокував до сходів. Ми з Джозі знову мовчки обмінялися поглядами та поквапилися за ним. Наступну сцену ми спостерігали вже зі сходів.

Батько наче відчув, коли варто вийти. Тому що Ребека стояла у дверях маєтку, коли голова дому спустився на перший поверх. Там вона і залишилася, коли батько її покликав.

— Ти кудись зібралася, Ребеко? — це було те питання, яке ми з сестрою почули, підійшовши до сходів.

— Так, на прогулянку.

Хто-хто, а наймолодша з роду Браер ніколи не ніяковіла перед батьком. Вона його побоювалася, але коли мала змогу відповісти — завжди відповідала.

— Із ким?

— Це не має значення, батьку.

— Це має дуже велике значення, — я чула, як поступово крижаніє тон лорда. — Якщо ти знову підеш до міста. Якщо я знову дізнаюся, що ти спілкувалася з кимось із простолюдинів…

— То що ви зробите? — з викликом спитала сестра, скинувши підборіддя. 

Джозі злякано схопила мене за руку. А я застигла на місці, розуміючи, що бурі не уникнути.

— В моєму домі буде так, як я сказав! — гаркнув Майлз Браер. І від звуку його голосу першим бажанням було присісти та сховатися. — І ніяк інакше!

Я бачила, як Ребека вже відкриває рота, щоб кинути щось таке, про ще буде жалкувати. І кинулася сходами вниз.

— Ребеко! — награно весело покликала я її. — Ось ти де! Ми якраз шукали тебе з Джозі. Ходімо у парк. Погода сьогодні чарівна. Батьку, ти ж не проти?

Прикладаючи майже всі сили на те, щоб утримати усмішку, я повернулася до батька.

То, як він дивився на Ребеку, а тепер і на мене…

— Ідіть.

Це єдине, що він видихнув. 

— Дай тільки грошей. І я полишу твій будинок, — прошепотіла Ребека за моєю спиною.

І все б нічого. От тільки лорд Браер почув те, що вона сказала.