Раді Вас бачити!

У той час, коли був лише морок і не існувало жодної живої душі та жодного променя надії, у світ увірвалося яскраве світло життя — і цим світлом була богиня незбагненної, дивовижної краси. 

Вона сформувала світ зі своєї живої плоті. Спершу постали материки з високими гірськими масивами, що розкинулися по всьому світу. Найвищі вершини ховалися у білій, мов молоко, пелені хмар. Ріки, що брали початок на цих вершинах, наповнювали холодні, безмежні й водночас мертві простори далеких країв — життям. Вони виростали з маленьких потічків у могутні, довгі ріки, що звивалися на всіх материках, наповнюючи заглибини й западини світу Пейрени, перетворюючись на безкраї моря. Річки були мов вени богині, які наповнювали світ її енергією.

Рівнини, що нагадували прекрасне обличчя богині, вкрилизелені ліси, що велично здіймалися над рештою краєвиду, мов царі природи. На землі й у небі роїлося життя — світ невпинно розвивався. 

Небо й зорі успадкували свою красу від блискучих очей богині. Щоразу із заходом сонця вони сяяли над її світом, а вона, ховаючись за хмарами, спостерігала за всім живим. Великий і багатий світ, створений силою богині Реї, був прекрасним. 

Зародження життя почалося завдяки самій богині. Спершу вона створила бога Мадея, який допомагав їй правити світом Пейрени та материком Есфейрос, де й розпочалася поява перших істот. Вони були розумні, сильні, але водночас крихкі — це була раса людей. Створення рас сприяло зростанню та розвитку молодого світу. 

Людська раса зовні була схожа на саму богиню. Своїм існуванням люди приносили баланс на Есфейросі. 

Мадей, як рівноправний володар Пейрени, забажав, аби була створена ще одна раса. Так з його волі з’явилися харумани. Вони не були схожі на людей — ні зовні, ні внутрішньо. Їхня зовнішність була відразливою: попелясто-темна шкіра, зріст на голову вищий за людський, сила й витривалість вдвічі більші.

В очах богині створена Мадеєм раса була невдалою: харумани не могли зрівнятися з людською вродою, добротою й любов’ю. Їхня агресивна поведінка та жорстокість до всього живого, створеного богинею Реєю, виявилися згубними. Вони руйнували й нищили. З часом часті суперечки переросли у військові конфлікти між людьми та харуманами. Таке поводження розгнівало богиню. Вона наказала Мадеєві знищити його творіння, загнавши їх назад у землю, з якої вони постали. Та творець не послухався. Дізнавшись про намір богині, харумани розлютилися, і їхній жорстокості не було меж. Харумани палили й нищили людські поселення. Вони були нездоланні, поки їх захищав бог Мадей. Тож богиня Рея не бачила іншого виходу, як власноруч зупинити вічний розбрат і війни між расами. Але бог війни Мадей (так назвала його створена ним раса) вирішив протистояти богині й завдав удару першим. 

За сотні років до цього, на день народження Мадея, люди подарували йому меч. Богиня Рея, бажаючи показати людей з найкращого боку, дарувала їм Вічну сталь, з якої вони викували меч і назвали його на честь бога Мадея. Меч був просякнутий магією — він був настільки легкий, що ним міг би впоратися десятирічний хлопчик, а гострота вражала: одним помахом він різав будь-яку броню. Вістря меча огортало голубувате сяйво, що змінювало забарвлення — від світло-блакитного до темно-синього — щоразу, коли день змінював ніч, а ніч — день. На лезі рунами було вигравіювано напис: «Честь гостріша за меч». Люди віддали меч богині Реї, і вона власноруч піднесла його Мадеєві. Та з часом взаємини людей і харуманів настільки погіршилися, що відновити мир стало неможливо, і лише одна раса мала право жити на Есфейросі. Щоб не ділити владу, бог війни вирішив убити богиню Рею, проштрикнувши її мечем.

Однак радіти перемозі Мадей і раса харуманів змогли недовго. Богиня Рея — покровителька, творчиня всього живого, початок і кінець життя — мала кров, отруйну для всього живого; той, хто проллє її бодай краплю, загине жахливою болісною смертю. Так і сталося з богом Мадеєм. 

Смерть була жахливою: наче саме життя в його тілі пожирало його зсередини; краплі крові, що потрапили на його обличчя, розтікалися тілом, роз’їдаючи його. Він палав і водночас холов, мов лід. Крики болю виривалися з горла, відлунюючи на небесах громом.Його тіло розірвалося, прорвавши небо, з якого несамовито, без упину лив дощ, заливаючи поле битви, де насмерть зійшлися дві раси. Багато людей і харуманів втопилися. Ті, хто вцілів, опинилися по різні боки озера — це й зупинило війну на певний час. Люди відійшли на північ материка, а харумани — на південь. 

Відступаючи на північ, люди змогли на довгі роки закріпити ланцюг прикордонних фронтів і зупинити темряву. Дві раси були розділені на арені війни, де джерелом семи бід стала жорстокість і кровожерливість харуманів. 

За кілька десятиліть, щойно зникло Озеро Смерті (так люди назвали його після відступу), настав час, коли люди та харумани знову зійшлися. На бійню прийшли всі, хто міг тримати зброю. Змучені, знесилені сотнями битв люди прийшли померти в ім’я слави своєї богині — матері, яку вже й не сподівалися побачити. Та ще дужче їх вели на поле бою бажання зупинити зло, що прагнуло їх знищити. 

З іншого боку стояли розгнівані люттю, безжальні харумани, сини бога війни, які бажали довершити задумане ним: знищити людський рід і підкорити всі простори Есфейроса. 

Війська зупинилися за сотню метрів одне від одного. Кожен приховував свій страх перед ворогом. У людей перехоплювало подих від кількості ворожих воїнів, але іншого шляху не було: залишилося лише йти вперед і битися. 

Харумани — войовничий народ, чиї серця були твердіші за каміння, а душі — чорніші за саму смерть, — здавалося, не знали страху. Та він все ж був: невидимий запах тривоги легкою хвилею пройшов над їхніми рядами. 

Над військом людей майоріли прапори. З них можна було дізнатися, хто з якого міста та під чиїм полководцем йшов у бій. Але все це вже не мало значення: на полі битви вони ставали одним цілим, пліч-о-пліч, підтримуючи одне одного. Хоча чисельна перевага була на боці харуманів, дух і передчуття перемоги наповнювали людей. Зустрівшись із самою смертю й усвідомивши, що, можливо, це останній день їхнього життя, вони втратили страх. Їм залишилося лише бити ворога з честю та мужністю — до останнього подиху. 

Старовинні книги, легенди, дитячі казки стверджували, що саме в цей день богиня Рея дала життя всьому, що є на материку. Та довкола не було нічого, що могло б нагадати про чудесні луки, могутні дерева, прекрасних тварин, що колись водилися в цих лісах. Все здавалося сірим і мертвим; ніщо не приносило радості в людські серця відтоді, як померла богиня. Сірі хмари клубочилися так низько, що, здавалося, їх можна торкнутися рукою. Вони все густішали й чорніли; за якийсь час вже важко було зрозуміти, день на дворі чи ніч. 

Настав час останньої битви — що дасть свободу або смерть. Ріг прогримів, його відлуння покотилося долиною, подаючи солдатам наказ до наступу. Війська рушили вперед. Земля здригалася від тупоту ніг, звуки гуркоту зброї й броні долинали до гірських масивів, що оточували війська з обох боків і утворювали арену війни. 

У небі вдарив грім — почався дощ. Блискавки прорізали гущу хмар, немов батоги, розтинаючи небо навпіл. Сильний вітер дужчав із кожним кроком. Місиво з болота не давало можливості швидко рухатися. Воїни часом зводили очі вгору — там точилася власна боротьба стихій. Блискавок було стільки, що їхнє сяйво робило ніч схожою на день. 

Між військами вдарив грім. Удар був настільки потужний, що у ту ж мить під ногами здригнулася земля, утворився рів, що розділив війська. Провалля ширшало, відтинаючи обидві сторони. Ряди різко стиснулися. Крики, що сповіщали про небезпеку, потонули в гуркоті грому. Охоплені жахом бурі, землетрусом і громом, війська відступили. 

Раптом з обох боків з’явилися дві вродливі жінки — богині, яких ніхто ніколи не бачив. Одна уособлювала світло, інша — темряву; однак ще ніхто не міг збагнути, хто вони. 

Після смерті Реї її душа розкололася навпіл — на світлу й темну. Донині кожна з половин душі наповнювалася своєю енергією: світла — добром, вірою, молитвами людей, які не полишали надії навіть після смерті Реї; і темна — ненавистю, злістю, жадобою смерті та хаосом, всмоктуючи, мов губка, все, що приносили у цей світ харумани. 

Вони спустилися з небес і кожна стала біля своєї раси; обидві сторони досі розділяло провалля. Богині стояли одна навпроти одної, мовчки дивлячись одна на одну. Кожна вважала, що саме вона має право на існування. 

Над військом людей розвіялися хмари, і над головами простягнувся блакитний океан. Жовтогарячі промені сонця грали відблисками на мокрій броні солдатів. Над харуманами хмаритак і не розвіялися: у них і далі спалахували блискавки й лунав грім. 

Земля знову здригнулася, провалля почало повільно гоїтися, але це зцілення принесло ще більшу катастрофу. З-під землі, мов кроти, полізли вайли — істоти, яких понад тисячу років тому богиня Рея загнала назад у надра землі. Їх створив бог Мадей, але тоді богиня встигла зупинити їх подальше народження й власними силами втихомирила їх під землею. 

Вайлів ставало дедалі більше — мов черв’яків після дощу. Збільшення їхніх лав поруч із харуманами підсилювало шанси темряви на перемогу. 

Богиня світла й добра знала: навіть із її могутньою силою та всім людським військом перемогти буде важко. Тож вона вирішила не допустити подальшого наступу зла на північ. 

Вона зірвалася вгору з подихом вітру й підняла долоні. Земля напружилася — наче шкіра на кулаці.

Промовивши заклинання і змахнувши руками вгору, вона підняла з тремтячої землі гірський масив просто перед вайлами і харуманами. Загострені вершини, кам’яні піки виросли на тисячу метрів до самих небес, перегородивши шлях солдатам темряви. Тих, хто стояв надто близько, гора поглинула; інших підкинуло на сотні метрів угору й розбило об землю. Коли вершини перестали рости, все довкола стихло. Перелякані такою силою богині, харумани й вайли по-справжньому відчули страх; дехто подався назад, споглядаючи на масив, що розділив материк Есфейрос навпіл. Згодом з’ясувалося, що навіть океан ліворуч і праворуч було перетято піками гірських вершин — вони не лишали жодного шансу проплисти на інший бік. 

Багато хто з солдатів темряви не виявив страху — навпаки, ще дужче розлютився, випрямившись перед небезпекою. Один із харуманів зробив крок уперед, на повні груди вдихнув повітря й проричав. Його крик був такий сильний, що його почули по той бік хребта. Деякі воїни здригнулися. Здавалося, навіть гори, чиї вершини губилися в хмарах і ледь не торкалися зірок, можуть не витримати, а орда вайлів і харуманів пройде крізь них, мов водоспад, — і тоді ніщо їх не спинить. Та це була ілюзія страху, що роїлася в людських головах. 

Харуман, який не злякався, підійшов ближче, звів очі вгору і, скривившись, прошипів щось мовою свого народу. Його обличчя було вкрите десятками шрамів — слідами не одного бою. Деякі з них так спотворили риси, що навіть татуювання, якими вкривалися майже всі бійці, не могли їх приховати. 

До нього підійшов інший воїн. Він був не таким дужим і мав менше шрамів, однак теж не відчував страху. Підійшовши впритул до скелі, він сплюнув на неї чорним, їдким слизом. 

Зненацька почався гуркіт. Солдати темряви напружено прислухалися до гір. Шум ущух — і раптом із-за хмар вирвалася велетенська брила. Харуман, що стояв найближче й щойно плюнув у гору, тільки звів голову — його розплющило. Інший глянув на камінь, який впав за півметра від нього, і скривився, мов промовляючи: «І це все?» Та у ту ж мить гуркіт відновився з подвоєною силою. На землю, мов велетенський град — від дрібних камінців до брил, — посипалося каміння, чавлячи війська харуманів і вайлів. Боячись бути розчавленими, харумани й вайли кинулися тікати якнайдалі від гори.

Богиня темряви ввесь цей час намагалася прорвати магічний захист, який захищав гору від руйнування, але, коли побачила смерть свого війська, взялася зупиняти обвал. Вона все сильніше промовляла заклинання, намагаючись послабити каменепад, що не вщухав. Гора з каміння зависла в повітрі. Її висота зростала, час від часу окремі брили проривалися й падали на землю. Війська все далі відступали від небезпеки. Дехто озирнувся й побачив, як їхня богиня стоїть під горою, утримуючи каміння невидимим щитом. Та довго триматися вона не могла: каміння більшало, а сил меншало з кожною миттю. 

З іншого боку хребта богиня світла продовжувала вимовляти заклинання, обвалюючи каміння на богиню темряви. Чари наділяли брили не лише масою, а й магічним тиском, який придушував захист темної богині. Земля й гори дрижали. Війська темряви втратили тисячі бійців. Разом із богинею слабшали й їхні сили. Один із вайлів поглянув на богиню, яка продовжувала утримувати каменепад, і прошепотів одне слово: «Еріда» (мовою вайлів — «захисниця»). Люди ж назвуть її «згубницею». 

Знесилена натиском, Еріда опустила руки, і все, що вона тримала, обвалилося на неї, поховавши її під горою брил. 

Вайли, яких залишилося не так і багато — як і самих харуманів, — відійшли на південь: у безкраї пустелі, скелясті гори й темні ліси, що приховували незвіданий світ. 

З іншого боку материка люди, не маючи й гадки про свою перемогу і великі втрати ворога, теж повернулися у свої домівки, що вціліли після війн. Поверталися вони не з порожніми руками, а зі своєю захисницею — богинею світла. Витративши всі сили, вона знепритомніла й впала додолу, але невидимі сили підхопили її біля самої землі й передали в людські руки. 

Її поклали на віз, запряжений двома білими кіньми, і взяли з собою. 

Багатьох дивувало, що богиня жива. Люди ставили питання, на які не знаходили відповідей. Ще дужче їх непокоїло: хто та інша — така схожа на їхню богиню і водночас зовсім інша? Вони були мов дві краплі води: однакові на вигляд, та за сутністю — світло й темрява.

Інші ж — ті, хто з невтомною надією та вірою чекав повернення богині, — зраділи й не хотіли обтяжувати себе питаннями. Вони просто вірили: вона повернулася, аби їх урятувати й завадити темним силам знищити людський рід, принісши нарешті добро та мир, якого так бракувало. Після сотень років мук і втрат прийшла злагода в їхні краї та сім’ї. 

Подорож додому зайняла чимало часу. Шлях був нелегким і довгим. 

Коли народ, вимучений дорогою, прибув до своїх володінь, богиню поклали у великому храмі, збудованому в прадавні віки на честь Реї. Її помістили на вівтар, на який падало сонячне світло, що проникало крізь отвори в стелі, — і навіть коли сонце клонилося до обрію, промені й далі освітлювали кімнату, аж поки холодне сяйво місяця й зірок не підхоплювало естафету. 

Один за одним минали місяці та роки; люди молилися за життя своєї рятівниці. Ніщо не могло сколихнути волю тих, хто вірив у воскресіння богині. Життя змінювалося, змінювалися пори року. 

Весняне сонце виглянуло із-за хмар, зігріваючи землю й пробуджуючи все живе. Сади цвіли, птахи оспівували весну. Есфейрос прокидався, оживав. 

Настав день весняного рівнодення — день життя, як називають його мешканці. Це величне свято відзначали щороку. Всі, хто мав змогу, збиралися на острові Аргос, що лежав на схід від північної частини материка. 

Тут розташовувалися торгові площі, куди з’їжджалися всі купці півночі Есфейроса. Острів був захищений природним муром — стрімкими скелями заввишки понад сотню метрів. До порту можна було потрапити лише з північної частини острова — вузьким проходом під навислими піками скель; крізь нього був здатен пройти тільки один корабель. 

Аргоський палац стояв у кінці площі. Праворуч від нього височів храм богині Реї, де й поклали саму богиню. 

Цей день належав мешканцям північної частини материка: вони святкували, раділи, пили й їли — адже не щодня їх рятували від харуманів, можливо, назавжди відгородивши від сил темряви. 

Та раптом співи й вигуки стихли: всі погляди піднялися до неба, де місяць закривав сонце, і день обернувся на ніч. Люди злякалися й водночас здивувалися: всі знали, що затемнення мало настати пізніше. Коли день і ніч злилися воєдино, промінь світла осяяв храм, де лежала богиня. Зі всіх отворів линуло небесне сяйво. Воно огорнуло богиню, підняло тіло й поволі перенесло на площу, м’яко опустивши на землю. Вона розплющила очі — вони були, мов небесні зорі в безхмарну ніч. 

Вона була прекрасна. Кінчики її довгого золотого волосся торкалися землі. Пасма переливалися золотаво-білим блиском у сонячному та місячному сяйві. Голову прикрашала тіара з білого золота й коштовностей. Тіло огортала сніжно-біла, ледь прозора шовкова тканина з розрізами біля рук і ніг. Талію стягував золотистий ремінь із великим рожевим коштовним каменем у центрі, а з тонкої лебединої шиї звисав ланцюжок із перламутровим кристалом, огорненимтрьома зеленими листочками. 

Її ніжний голос розповів про все, що з нею сталося, і ким вона стала. 

— Не звіть мене ім’ям минулого, — сказала вона. — Я не Рея. Я — її світла половина, Астерія. Настане день, коли із-за горизонту з’являться білі вітрила. Вони принесуть звістку — і випробування вашої віри.

Як тільки вона закінчила, сліпуче світло на мить осліпило людей — і вона зникла. 

Місяць відступив, і сонце осяяло площу.