Раді Вас бачити!

Минуло понад тисячу двісті років відтоді, як ельфи й гноми ступили на землі людей. 

Люди так звикли до них, що майже забули, що вони прибули боронити людство від вайлів і харуманів. Та згодом поповзли чутки: нібито вайли й харумани відновили сили й от-от прорвуть гірський хребет, зведений богинею Астерією. Мовляв, настануть лихі дні: зло вирветься й підкорить всі королівства. Більшість вважала це звичайними балачками, однак поміж вигадок чулося й правдиве: темні сили таки мали прохід через гори. Про нього першими довідалися вартові на прикордонних землях королівства Вальєс.

Одного дня, йдучи повз прохід, про який досі ніхто з людей не знав, солдат, що ніс службу почув гуркіт каміння. У горах таке траплялося часто й зазвичай не привертало особливої уваги, але юнак тільки став до служби, тому цікавість взяла гору. Він знав про «витівки» гори, та саме сьогодні в душі відчувалась тривога. Поміж гуркотом до його вух долинав шепіт — кликав щораз дужче, манив до себе.

Важкі лати поверх кільчастої кольчуги й меч, яким юнак володів упевнено, надавали відчуття захисту. Підйом давався важко: брили завбільшки з пів його зросту не давали швидко рухатися; обминаючи їх, він ковзав по дрібному камінні, наче по льоду. Але така дрібниця не могла остудити його цікавість.

Підійшовши до самої гори він вхопився за виступ руками й підтягнувшись, видерся нагору. Перед ним тяглася кам’яна стежка, що ховалася в темній розщілині, яка мовби розтинала гору навпіл. За спиною досі сяяло сонце: його промені освітлювали майже увесь хребет, та світло не могло пробитися крізь темну вуаль щілини. Він поглянув в обидва боки та провів очима розщілину від низу до того місця, куди міг дотягнутися погляд. 

Солдат ступив уперед і нахилився до розщілини, намагаючись щось розгледіти чи почути. Наповнивши легені повітрям, грубим голосом гукнув. У відповідь озвався гул, який, поволі стихаючи й віддаляючись, зник. Серце тремтіло, та вартовий зібрався з силами, оголив меч і виставив лезо перед собою і ступив у пітьму.

Повільними, непевними кроками він рушив назустріч страху й невідомому. Першим увійшов меч: лезо проковтнула пітьма, мов відкусивши шматок. Він провів клинком ліворуч і праворуч, перевіряючи, чи немає перешкод. Зібравшись, відкинувши похмурі думки, затамував подих і увійшов всередину. Перед ним тяглася та сама стежка — вона вела дедалі глибше, вигинаючись і гублячись між кам’яними стінами.

Стежка ледь проглядалася у світлі, що просочувалося крізь щілини: тонкі промені, мов голки, прошивали гору. Цікавість все більше брала гору.

Майже навшпиньках вартовий просувався далі, крок за кроком заглиблюючись. Прохід був вузький, місцями лати терлися об стіни й видавали сухий скрегіт. Минаючи поворот за поворотом, юнак раптом зупинився: неподалік долинув гомін голосів. Він тихцем підкрався до рогу стіни й, обережно висунувши голову, спробував глянути вперед, але марно огляд закривав скелястий вигин, як і шолом, зменшував можливість все оглянути. Він стягнув «казанок», як жартома називали його солдати, і поволі поставив позад себе. Тихцем він підійшов ближче — та раптом по стіні майнула тінь. Він відсахнувся, притулився до стіни спиною й завмер, серце билося так швидко, що ледь не вилітало з грудей. Переборовши хвилю страху, він знову зазирнув — нікого. Він рвучко перебіг до іншого рогу й виглянув ще раз.

Його очам відкрилася невелика природна зала. Зі стелі, мов крижані сосульки, звисали сталактити. У глибині шурхнуло — до печери увійшло небачене йому раніше створіння: статурою схоже на людину, та з тоншими, жилистими руками й ногами; обличчя з вузьким носом і великими чорними очима, вуха ховалися під рідким чорним волоссям. Шкіра була темно-синього кольору, але в печері, де єдиним світлом був факел на стіні та кидав тьмяне світло, здавалася майже чорною.

Створіння споряджувалося, мов до битви. Лати прикривали лише частину тіла: стегна й гомілки захищали сріблясті пластини із загостреними шипами, а груди темно-коричневий нагрудник. Легкий шолом він опустив на голову: той прикривав тім’я й ніс. На чорному ремені з пряжкою-черепом висів вигнутий кинджал завдовжки з пів руки, на руків’ї виблискував темно-синій кристал.

Вартовий озирнувся позад себе на шурхіт, але коли знову виглянув — печера спорожніла. Він обвів поглядом темні закутки, намагаючись вловити бодай тінь незнайомця, й відчув, як із кожною миттю страх тяжіє в грудях. Раптом посеред зали, розставивши ноги на ширину плечей, стояв воїн темряви. Він спідлоба вп’явся поглядом у вартового, повільно вдихаючи й видихаючи, а тоді різко прошипів крізь рідкі, гострі, мов леза, зуби.

Юний вартовий відштовхнувся долонями від стіни, ніби відкидаючи страх, і стрімко кинувся до виходу, краєм ока озираючись назад. Майже в повній темряві він перечепився через шолом — печеру розітнув різкий дзенькіт.

Він біг, не озираючись, прагнучи якнайшвидше дістатися виходу й попередити інших про таємний хід. Позаду чулося тупотіння ніг. Раптом біля шиї ковзнуло холодом, ніби хтось її схопив холодними руками. Він схопив себе за горло — але нічого не відчув.

Він встиг дістатися виходу й прорватися крізь чорну завісу, за якою виднілися схил і долина. Шурхіт кроків раптово урвався. Юнак вибіг на той самий виступ, на який дерся півгодини тому, розвернувся до ущелини, де клубочилася густа пітьма, й вихопив меч. Руки тремтіли. Навколо стояла глуха тиша.

Задихаючись, юний вартовий вдивлявся в тінь. Усе тіло волало — тікай, та пітьма манила; здавалося, вона вже просочилася в нього й розтеклася венами, намагаючись утримати його.

Раптом із згустку темряви вистрибнув переслідувач з кинджалом у руці — мов хижак, що кидається на здобич із засідки. Він замахнувся, але різкий замах меча відбив лезо, від удару вартовий ступив крок назад.

Сонце майже зайшло: зависло над обрієм, ледь торкаючись його червоним обідком. Вітер стих — як і все довкола. Тишу розривало лише шипіння воїна темряви та його незрозумілі слова — вони звучали різко й гучно. Повітря наче наситилося смертю й затріщало від напруги.

Солдат підняв меч над головою й посипав противника ударами, використовуючи всі свої вміння, які він здобув під час навчання та тренувань, але цього було недостатньо. Супротивник легко й швидко ухилявся та парирував удари, при цьому кривлявся та насміхався, оголюючи рідкі темно-жовті зуби. Від цього вартовий лише дужче гнівався. Зціпивши зуби, він знову й знову завдавав ударів — лезо об лезо, удар за ударом; дзвін меча й кинджала лунав по всій долині.

Навички фехтування допомагали зберігати юному солдатові рівновагу, та брак досвіду дався взнаки. Вони схрестили зброю над головами, зустрілися поглядами — і раптом воїн темряви різко штовхнув його, і слідом встромив кинджал, пробивши лати й кольчугу. Солдат схопився за рану; глянув на закривавлену долоню, перевів погляд на вайла — і в цей момент вайл поштовхом ноги виштовхнув солдата на схил. Ледве живе тіло покотилося вниз, доки не врізалося у валун.

Над урвищем нависла постать. Вайл-розвідник ступив уперед, збираючись спуститися й добити вартового, та раптом завмер: у далині залунали крики. З обох боків збігалися вартові, які вже певний час розшукували зниклого юнака; його зміна мала скінчитися саме перед цією злощасною пригодою. Вайл розчинився у пітьмі.

Вартові перегукувалися, водячи очима по скелях. Один угледів блиск металу й покликав інших. Як тільки вони наблизилися, побачили вартового. Старший солдат присів біля тіла й обережно перевернув його. Обличчя було закривавлене та вкрите дрібними камінцями.

— Вілоне, Вілоне, ти живий? — вигукнув командир варти, боячись найгіршого.

Вілон повільно розплющив очі, зціпивши зуби від нестерпного болю.

— Швидко! Клич лікаря! — гаркнув старший до солдата, що стояв поруч, такого ж молодого, як і Вілон.

— Скажи, що сталося? — він нахилився до нього.

Юнак важко проковтнув, стулив повіки, перекосився від болю й прошепотів:

— Вони… там… — він знову проковтнув, кожне слово віддавалося болем. — Там. Вони стежать за нами…

Закривавленою, подряпаною правою рукою Вілон вказав на місце де був вхід до ущелини. Рука безсило впала, погляд скосився й завмер. Молодий вартовий помер, так і не дочекавшись допомоги.

Про жахливий випадок і останні слова юного вартового — того ж дня доповіли начальникові прикордонного табору, розташованого неподалік місця трагедії.

Табір стояв біля невеликого гірського пасма. Його збудували для спостереження та на випадок можливих вторгнень із протилежного боку хребта. Уздовж хребта Дракона ланцюг подібних укріплень стояв приблизно через кожні двадцять кілометрів.

Дерев’яні фортеці вміщували до трьох сотень вояків. Периметром височіли сторожові вежі, звідки вартові вдивлялися у кам'янисті пустки. Довкола тягнувся рів із загостреними кілками; через нього перекидався підйомний міст, який на ніч підіймали, а на світанку опускали.

Головним командиром табору й усього війська був Летус. Того ж дня йому доповіли про загибель Вілона та його останні слова — звістка занепокоїла його. Недовго роздумуючи, Летус наказав двом десяткам вояків прочесати місцевість: перевірити кожну щілину й печеру в секторі, де загинув Вілон. Особливу увагу приділили вказаній солдатом місцевості, та нічого не знайшли — лише меч, що випав із його руки під час падіння; його знайшли під уступом. Саму ущелину виявити не вдалося: вхід був майстерно замаскований — пітьма, що ховала прохід, магічним чином застигла каменем і зрослася зі скелею.

Наступного дня на варту став новий солдат: він охороняв ту саму ділянку, де загинув Вілон. Перед заступанням кожного попереджали: помітиш на тій ділянці тріщину, щілину чи печеру — негайно доповідати командирові Летусу. Минали дні й тижні — жодних нових незрозумілих подій не трапилося, і сама ущелина не виявляла себе.

Минуло близько чотирьох місяців від смерті вартового. Дехто вже й забув про те, що сталося, та командир табору пам’ятав і не втомлювався попереджати варту про небезпеку. Коли відбулася ротація, на ту саму ділянку заступив новий вартовий — його перевели з прикордоння королівства Саррамон.

Як тільки він заступив на варту, почув гуркіт каміння. За п’ять років служби такого з ним не траплялося: звук ніби кликав, шепіт голосів, що заманював. Перш ніж доповідати, він вирішив піднятися й перевірити самостійно. Майже тим самим шляхом, яким колись рухався Вілон, він видерся на кам’яний виступ. Попереду чорніла ущелина, що ховала свої таємниці за темною завісою. Він наблизився, намагаючись пробити поглядом пітьму, але вона не піддавалася. Гуркіт ущух. Наче прокинувшись, вартовий збагнув: те, що йому чулося голосами, було всього лише падінням каміння. Про знайдену ущелину він негайно доповів командирові.

На уступі перед ущелиною стояв Летус із кількома вояками. Вони увійшли в ущелину й оглянули її, та далі не просувалися: аби не потрапити на очі вайлам чи харуманам та не виказати себе.

Летус вирушив до короля Валарона, правителя королівства Вальєс, щоб доповісти про знайдену ущелину. Він прибув до прикордонної фортеці Верденс-Тор, де й зустрівся з королем.

— Ви певні, що це саме та ущелина, про яку говорив померлий вартовий? — спитав король Валарон.

— Не певен, — відповів Летус. — Але й не можу стверджувати протилежне. Ущелина, яку ми щойно знайшли, на тому самому місці, де загинув молодий вартовий Вілон. Завдяки йому ми були завчасно попереджені про можливу небезпеку…

— Пам’ятаю, — перебив король. — Мені так само болісна втрата солдата.

— В останні хвилини він показував рукою на те саме місце, де тепер цей прохід. Наступного дня після його смерті ми ретельно прочесали околицю й нічого підозрілого не знайшли: ані слідів, ані печер, ані тріщин. Лише меч загиблого — саме там, де нині вхід до ущелини.

Король поволі ходив залом, де вони залишилися удвох; королівська варта стояла за дверима. Зупинившись, він обернувся до Летуса, глянув йому в очі й спокійно спитав:

— Що ви пропонуєте?

— Гадаю, слід дослідити ущелину й з’ясувати, куди вона веде, — відповів Летус. — Можливо, це один із таємних переходів крізь хребет Дракона, яким користуються вайли та харумани. Можливо, вже не перший рік.

— Щодо таємного переходу ви, може, й маєте рацію, — кивнув король. — Скільки, на вашу думку, років вони ним користуються?

— Важко сказати, — знизав плечима командир. — Рік, два… а може, він з’явився зовсім недавно. Такий випадок на моїй пам'яті стався в перше. А я на службі вже п'ятнадцять років.

Король кивнув, погоджуючись, і знову поринув у роздуми. Після миті мовчання сказав:

— Ви чудовий командир. Гадаю, ви впораєтеся з тим, щоб відібрати найкращих воїнів, здатних дослідити ущелину й дізнатися, куда вона веде.

— Дякую за довіру, — вклонився Летус. — Я негайно зберу найкращих солдатів із табору й накажу вирушати в розвідку. Але ще одне…

— Я слухаю.

— Якщо вони дістануться на інший бік і виявиться, що ущелина таки приведе їх на землі вайлів і харуманів, чи можна їм залишитися там і зібрати більше відомостей про плани ворога?

— На словах це звучить привабливо, але краще не ризикувати, — відповів король, але, подумавши, додав: — Якщо з’явиться безпечна нагода і вони матимуть шанс повернутися живими — так, можна спробувати. І зберіть невелику, непомітну групу, щоб не здіймати шуму.

— Слухаюся, — чітко відказав Летус. — Дозвольте вирушити до табору для виконання наказу?

— Так, — кивнув король. — І нехай усе це, поки що, залишиться між нами.

Летус кивнув, добре розуміючи: будь-який розголос може обернутися лихом.

Командир вклонився, полишив палац і фортецю Верденс-Тор.

Летус відібрав найкращих солдатів які зарекомендували себе під час служби. У таборі він дослівно передав обраним наказ короля й роз’яснив завдання для розвідки.

Останні розпорядження пролунали в кабінеті командира. П’ятеро вояків — дехто з них відслужив не один рік, переходячи з табору в табір і піднімаючись у чині — були готові вирушати в небезпечну дорогу. Вони вислухали настанови командира; головне завдання було одне: повернутися живими.

Старшим загону призначили Рануса. Його суворе, мужнє обличчя й міцна статура, збережені попри роки, викликали повагу — інколи навіть добру заздрість. Його любили й слухалися, як вправного, досвідченого воїна.

Також у складі був не менш досвідчений Оден — вправний фехтувальник; на щорічних табірних турнірах він незмінно посідав перші місця. До загону приєдналися Тіалін і Мелос: понад три роки у строю, зібрані й сміливі, вони не відступали перед труднощами. Наймолодшим був Меріор, ельф-розвідник: жвавий і кмітливий, служив менше року, обраний насамперед завдяки своїм ельфійським здібностям (дар невидимості) та став першим представником ельфів у цьому таборі.

— Слухайте уважно, — сказав Летус. — Мета одна: розвідка й повернення додому. Ранус головний. Якщо натрапите на ворога — бій лише за крайньої необхідності. Максимум — дві ночі. На третю — ви повертаєтеся, байдуже з чим. Головне завдання — повернутися живими.

— Так і буде, командире, — відповів Ранус.

— Чудово. Щасти. Нехай береже вас богиня Астерія.

Під покровом ночі, щойно сонце сховалося за обрій, п’ятеро розвідників ковзнули крізь чорну завісу ущелини. Запалені факели лизали полум’ям скелясті стіни; жар потріскував і дихав теплом. Світло факелів відганяло пітьму, але вона, мов терплячий мисливець, усе одно підповзала ззаду. По стінах бігали та розросталися тіні, викривлюючись у дивні, незрозумілі обриси, не схожі на своїх власників. Йшли один за одним, тихим кроком, майже без звуку. На кожному повороті Ранус жестом наказував завмерти й розвідати шлях, як тільки, упевнившись, що все чисто, вони продовжували рух.

Кожен оглядав стіни вдивляючись у розщілину, що звужувалася і височіла над їх головами. Оден провів долонею по каменю — холод ущипнув пальці. У повітрі висіла сирість, від каменю тягло мокрим холодом.

Солдати увійшли до ще однієї печери, що ховалася в ущелині. Це була вже третя кімната — кожна відрізнялася розмірами й формою. У попередній, була прірва, але була вузька карнизна стежка вздовж стіни: перейти її можна було лише боком, притиснувшись спиною до стіни. Розмов не вели, аби не виказати себе, — користувалися лише жестами. Зовні Ранус залишався спокійним, але відчуття тривоги не покидало його, адже будь-якої миті все могло піти не за планом.

Шлях був довгий і виснажливий. Місцями стіни так звужувалися, що прослизнути можна було лише боком; далі ущелина раптом розширювалася і в проході вміщалися вже двоє.

Ніхто не виказував стомленості, переважно через те, що її ніхто не помічав: усі відчуття були сконцентровані на тому, аби у разі неочікуваного нападу дати відсіч. Що далі, то частіше серце стискалося, особливо коли десь угорі над головами, зривалося різке хрипке посвистування.

— Скільки ми вже пройшли? — прошепотів Тіалін.

Ранус жестом наказав мовчати. За наступним поворотом загін зупинився. Командир підкрався до рогу скелі, обережно визирнув — ворогів не видно — і прошепотів:

— Гасимо факели.

Вогні згасли один за одним; розвідники збилися докупи.

Менше ніж за сотню метрів темрява рідшала: в отворі тремтіло тьмяне сяйво — чи то від багаття, чи то від факелів. 

 — Я вже думав, що цьому проходу кінця не буде, — прошепотів Мелос.

— Підберемося ближче. Непомітно. По одному, — шепнув Ранус.

Зігнувшись і ступаючи майже беззвучно, п’ятеро розвідників попрямували до виходу.

Підібравшись ближче відчули легкий запах смоли. Вихід був широким і кожен по черзі зміг визирнути. Вони трималися в тіні, якнайменше висовуючись. Тіалін із Мелосом поповзли до краю й підняли лише голови. Ранус, притиснувшись спиною до стіни, непомітно виглянув назовні; Оден і Меріор трималися за ним.

Долину заливало яскраве полум’я: на трьох велетенських кам’яних вежах стояли чаші, у яких горів вогонь. На кожній чатував вайл. Вежі стояли в різних точках і утворювали на землі трикутник.

— Можемо спуститися й лягти за тим насипом. Нас не побачать, — прошепотів Оден.

— Світло з веж сюди майже не доходить. Шанс є, — додав Мелос.

— Ранус? — звертаючись, сказав Оден.

— Гаразд. Йдемо по одному, — відказав командир. — Меріор перший. Готовий?

— Готовий, — ледь чутно.

Ельф розтанув у повітрі.

— Без нього, ми б так далеко не заходили, — прошепотів Тіалін. Попри те, що не раз бачив, як ельфи-розвідники зникають, це щоразу його вражало.

Під час спуску до них час від часу долинав шурхіт камінців. Меріор з’явився внизу, схований за насипом, і махнув рукою: усе чисто.

— Тіаліне, ти наступний, — прошепотів Ранус.

— Слухаюся, — відгукнувся він.

Один за одним за кілька хвилин всі вже були внизу за кам’яним насипом. Неподалік звивалася добре протоптана стежка; її обриси проглядалися в мерехтінні найближчої вежі та у світлі повного місяця, що щойно вийшов із-за хмар. Перша вежа стояла досить далеко, аби її світло не видало їх, та Ранус не став ризикувати й наказав триматися обережніше. Визираючи з-поза насипу, вони бачили усе, що відбувалося між двома найближчими вежами. Третя височіла немов між ними, але ген-далеко: виднівся лише вогонь у чаші та тіні споруд довкола. Це був прикордонний табір вайлів.

У далині, в світлі вогню двох веж, виднілися істоти велетенських розмірів, що підіймали та опускали такі ж неймовірно великі молоти, якими розколювали навпіл одним-двома ударами каміння.

Великі тіні, що утворювали велетні, як і сама гора, не давали можливості добре все розгледіти. Ранус взяв сумку, яку ніс Тіалін, розв’язав її та всунув у неї руку, намагаючись щось знайти; намацавши, він витягнув підзорну трубу.

Ранус приклав її до правого ока, закривши ліве, і став вдивлятися в освітлену вежами місцевість.

Велетні й далі молотили камінь; поруч наглядали вайли. Варто було комусь сповільнитися — наглядач бив батогом, утричі довшим за нього самого; свист ударів долітав і до розвідників. Подрібнене каміння складали у великі кошики, сплетені з гілля, чіпляли їх на спини інших велетнів, і ті несли їх до урвища, яке знаходилося за якихось двадцять метрів від їх укриття.

Велетень мав по чотири пальці на долонях і ступнях. Він не мав броні чи одягу. Шкіра була попелястого кольору. Лиса голова — без вух; замість носа — дві щілини, широкі, наче людський кулак. Щоразу, скидаючи каміння в прірву або приймаючи удар батога, він вивергав глухий, громоподібний рик — і знову йшов за новою ношею.

Кожен поглянув крізь оглядову трубу. Мелос жадібно вдивлявся у підзорну трубу, не бажаючи ділитися нею з Меріором, та ельф зрештою домігся свого й відібрав її.

— Навіщо вони розбивають каміння? Що хочуть знайти? — прошепотів Меріор, не відриваючи ока від труби.

— Напевно, добувають руду, — шепотом відповів Тіалін.

— Ні, — спокійно заперечив Ранус. — Тут щось інше. Навіщо тоді стільки варти? Я нарахував майже два десятка по периметру — і це лише біля цих двох веж. Далі за табором, певно, понад півсотні вояків.

— Руду видобувають у шахтах, — зауважив Оден, — а не на поверхні, та й вони не заглиблюються.

— Залишаємося до завтрашньої ночі: якщо нічого не дізнаємося — повернемося додому, — наказав Ранус.

— Може, повернемося вже зараз? — несміливо мовив Меріор. — Наказ Летуса ми виконали.

— Також він казав, — підхопив Оден, — якщо буде нагода безпечно довідатися про плани вайлів і харуманів, можна залишитися й розвідати більше. Поки ми тут, загрози немає. Як гадаєте, командире?

Ранус не одразу відповів: спостерігав за вежами, велетнями й вартою. Тільки коли Оден звернувся знову до командира, він глянув на Одена.

— Усе вірно, — кивнув Ранус. — Маємо шанс дізнатися більше про вайлів і, можливо, харуманів. Поки бачу лише вайлів, але цим варто скористатися. Якщо всі згодні?

— Підтримую, — сказав Оден.

— Ми теж, — разом промовили Тіалін і Мелос.

— І я… — невпевнено прошепотів Меріор.

— Гаразд. Вертаємося в ущелину; там перекусимо та заночуємо.

Оминаючи каміння, п’ятеро, мов примари, піднялися стежкою до ущелини.

Ранус розв’язав мішок і дістав пайки. Багато провіанту не брали: житній хліб із місцевого зерна (його печуть у поселенні неподалік табору в королівстві Вальєс), десяток яблук, в’ялене оленяче м’ясо та вода. Цього достатньо, щоб втамувати голод.

— Нема в дорозі ліпшого за хліб та оленину, — ледве вимовив Тіалін, пережовуючи їжу.

— Неймовірно смачно, — усміхнувся Мелос.

— І мені також, — додав Оден.

— Командире, що далі? — тихо запитав Меріор, так і не наважившись щось з'їсти.

— Я повертаюся, — відповів командир. — Стану на варту, а ви лишайтеся тут і відпочиньте. Через дві години Оден мене замінить.

Ніхто не став суперечити, адже всіх тягнуло до сну, особливо після смачної вечері.

Ранус повернувся до насипу, продовжуючи спостерігати за діями, які раз у раз повторювалися.

Удари сталевих молотів, свист батогів і крики велетнів не давали Меріору заснути; він думав про завтрашній день дивлячись на нічне небо. Воно було всіяне зорями — мов поле, обсипане посівним зерном. У розсипі зірок вимальовувалися химерні фігури. Через пітьму тягнувся Ельфійський Шлях — світла стежка, що завжди нагадувала про дім і дорогу до нього. Подейкують, саме він вказав шлях ельфам та гномам до земель Есфейроса. Можливо, так і було, а можливо — це всього лиш вигадка людей, яку ельфи не проти підтримати.

Теплий нічний вітер ледь ворушив одяг сплячих розвідників. Тіаліну снилися жахіття: він крутився й щось бурмотів під ніс. Оденові снився дім і сім'я — через службу він страшенно за цим скучив. Мелос сопів. 

— Що ти тут робиш? — прошепотів Ранус до Меріора.

— Не можу заснути: Тіалін бурмоче й крутиться, а ще крики й гупання велетнів заважають, — відповів Меріор.

— Тоді сідай поруч. Удвох чергувати легше.

— Можливо, вам краще поспати; я побуду замість вас, — сказав Меріор.

— Ні, — заперечив він, — щось не хочеться.

Місяць поволі котився до обрію, поступаючись сонцю. Небо світлішало, зорі одна по одній танули в ранкових променях. Раптом повітря розітнув рев велетня — удвічі дужчий, ніж до цього. Рев миттю розбудив сплячих. Вони визирнули з ущелини, та Ранус жестом наказав залишитися на місці.

Один із вайлів знову й знову бив хлистом кам’яного руйнівника, що стояв навколішках й не міг підвестися. Тіло велетня було в крові; багряні смуги від ударів покривали все тіло. Вайл не зупинявся, продовжуючи бити, через що й поплатився: велетень з риком зірвався на ноги, розмахнувся і вдарив його молотом так, що той відлетів майже до вежі. Знесилений велетень оперся на молот і завмер, важко дихаючи. Вмить його взяли в кільце інші вайли — вони були готові обсипати його градом ударів батогів, гострими мов клинки. Вайли вже змахнули батогами — й раптом завмерли. Вони розступилися, і всередину ступив вайл, що разюче відрізнявся від інших.

Меріор, задивившись, висунувся надто сильно й необережним рухом зсипав камінці; ті покотилися вниз, видавши ледь чутний шурхіт. На звук озирнувся лише вайл: попри відстань, він почув його, провів поглядом схил, а тоді знову повернувся до велетня.

Вайл заговорив, наче звертаючись до велетня. Коли скінчив, підняв праву руку й навів її на нього. Спалахнула блискавка, грім оглушливо вдарив: розряд прошив тіло, велетень затрусився й упав до ніг вбивці. За наказом інші велетні підхопили тіло, донесли до урвища, скинули вниз і згодом присипали уламками.

До Рануса і Меріора приєдналися й інші, які також були свідками цього дійства.

— Хто це був? — прошепотів Оден.

— Це чаклун, — відповів Меріор.

— Хто? Чаклун? — перепитав Мелос.

— Так, — кивнув ельф. — Вони володіють силою, подібною до ельфійських магів.

— Звідки ти це знаєш? — спитав Ранус.

— Мені мати розповідала в дитинстві, що є інші істоти — зовні не схожі на нас, ельфів, зате мають силу, подібну до ельфійських магів, — прошепотів Меріор.

— І звідки вона це знає? Вона що, зустрічала їх раніше? — скептично кинув Тіалін.

— Не знаю. Більше вона нічого не казала, — знизав плечима Меріор. — Я про це й забув… аж поки не побачив його сьогодні.

— Що далі робитимемо? — озвався Оден.

— Повертаємося додому, — упевнено сказав Тіалін.

— Підтримую: ми дізналися достатньо, — додав Мелос.

— Ні, — заперечив Ранус. — Залишаємося. Треба з’ясувати, що саме вони намагаються видобути. Та розвідати по можливості.

Тіалін зиркнув на командира, незадоволений почутим.

— А якщо це затягнеться? Ми що, сидітимемо тут, поки велетні не відкопають те, що шукають? — буркнув він.

— Гадаю, вони вже близько до знахідки і можуть впоратися до наступної ночі, — спокійно відповів Ранус.

— Чому ти так впевнений? — додав Мелос.

— Вони не шкодують своїх робітників: мучать їх до останнього, ніби ті їм більше не знадобляться. Значить, кінець близько, — мовив Ранус. — Якщо я маю рацію, ми довідаємось щось важливе. Але якщо до завтрашньої ночі вони не завершать — повертаємось додому.

— Гаразд, — здався Тіалін. — Сподіваюся, воно того варте.

Небо затягнуло хмарами. Вони не давали пробитися сонячному світлу; виднівся тільки сонячний диск. Тіні хмар накрили все навколо. Але завдяки денному світлу можна було розгледіти більше місцевості.

Вогні на трьох вежах не згасали. Вайли далі шмагали велетнів. До роботи додали ще двох замість загиблого — тепер у каменоломні було шестеро руйнівників: троє розбивали скелю, інші троє носили уламки до урвища.

Ранус із загоном побоювалися бути поміченими, тож повернулися в ущелину й стали чекати ночі. Після виснажливої варти Ранус і Меріор заснули. Оден, Тіалін і Мелос відпочивали, обмінюючись історіями про давні пригоди, час від часу виглядаючи з печери, аби переконатися, що все спокійно. Протягом дня до ущелини ніхто не підходив: унизу безупинно трощили каміння.

День минув швидко. Ранус і Меріор прокинулися перед заходом сонця. Ніч обіцяла бути такою ж довгою, як учора, тож на відпочинок часу не лишалося, також вирішили перекусити перед розвідкою. У мішку ще залишилася частина в’яленої оленини, також на всіх дісталося по два шматки хліба. Кожен ковтав їжу поспіхом запиваючи водою.

Повітря пахло смолою й вогким каменем; вдалині чулися глухі удари молотів. Ніч знову огорнула долину. Цього разу вона була ще темніша, ніж вчора. На небі не було жодної зірки; навіть найяскравіша зоря, що показує шлях мандрівникам на північ, не могла пробитися крізь завислі в небі хмари, які об’єдналися з тінями ночі. Вежі все ще заливали світлом значну частину місцевості, але темрява грала на руку розвідникам.

Ранус глянув на загін, його очі блищали рішучістю. — Пора зайнятися справжньою розвідкою, — впевнено сказав він.

Всі спустилися тією самою стежкою й зупинилися перед дорогою, якою повільно проходили велетні. Потрібно було лише перебігти на інший бік. Рухатися швидко та злагоджено: одна помилка — і їх могли помітити. Йшли по одному — саме тоді, коли останній велетень, скинувши каміння, повертався по нову ношу, а наступний був ще далеко й не міг їх помітити. Під покровом темряви, у півприсяді і перебіжками, один за одним, всі опинилися на іншій стороні дороги й сховалися за масивною брилою.

— Тіаліне, залишаєшся тут, — наказав Ранус. — Слідкуй за дорогою. Нам усім разом важко буде бути непоміченими.

За якихось сто метрів від нього, за низьким насипом, лишився Мелос — де було видно всю ділянку між двома вежами, яку вони освітлювали. Оден зайняв позицію за невеликою будівлею біля стежки, що вела до табору вайлів.

Ранус і Меріор повільно підійшли ближче до табору; довкола були великі намети.

— Нам треба дістатися головної будівлі, — прошепотів Ранус, вказавши на дерев’яний дах із низьким шпилем, на якому тремтів прапор.

Ховаючись за наметами від вартових, що час від часу проходили повз, вони підкралися до будівлі. Біля входу стояли двоє охоронців харуманів — мов дві статуї з чорного каменю, в обладунках, із великими дволезими сокирами в руках. Навколо була тиша. Ранус із Меріором підійшли до найближчого намету, що стояв біля головної будівлі. Химерний будинок був оздоблений черепами, бивнями й іклами невідомих тварин.

Усе навколо навівало страх. Раптом тишу перервала блискавка і грім: спалах пронісся по темних хмарах — але за мить їхні обриси миттю розчинилися в пітьмі.

— Тобі потрібно пробратися всередину й з’ясувати наміри вайлів і що саме вони намагаються добути, — прошепотів Ранус. — Тільки оглянь: нічого не чіпай і не забирай. Зрозумів?

Меріор мовчки кивнув.

Вартові стояли при вході з опущеними сокирами впертими в землю. Із дверей вийшов чаклун. У світлі факелів його постать виростала, мов тінь. Він був високий із витягнутим обличчям, світло-сірою шкірою, широкими очима під тонкими, майже намальованими бровами. З плечей спадав темний плащ, під яким виднілися наплічники з білими візерунками. На руках — темно-сірі рукавиці; груди прикривав нагрудник із світло-блакитним каменем у центрі, вирізьбленим у вигляді листка із трьома загостреними кінцями. На поясі висів короткий кинджал. Шкіряні поножі прикривали ноги. Минаючи Рануса й Меріора, він розчинився тінню між наметами.

Меріор застосував свої магічні сили — і став невидимим. Він зник із поля зору: тіло ніби розчинилося в повітрі. Він попрямував до дверей будівлі. Повільно й безшумно прослизнув всередину. Двері були прочинені; їх прикривала криваво-червона занавіска. Вартові ніяк не зреагували, коли занавіска ледь ворухнулася.

Кімната була порожня. На чотирьох дерев’яних колонах горіли факели. У кінці кімнати стояв стіл із чорного дерева й різьблене крісло. Меріор поглянув і озирнувся з відчуттям, що хтось стежить за ним, але, оглянувшись, нікого не виявив.

Свічка на столі кидала світло на хаотично розкидані рукописиз незрозумілими написами. Між рукописіввиднілася карта. Розсунувши їх, він міг розгледіти карту. Це була частина території харуманів і вайлів. На ній вимальовувалися прикордонні землі вздовж усього кордону хребта Дракона. Деякі місця були помічені чорним хрестом. Червоним колом була позначена територія, де вони перебували зараз. Синя лінія вздовж темно-коричневих скель позначала ущелину й прикордонний табір людей.

Час спливав — не на користь Меріора. Чари невидимості слабшали, тож треба було повертатися. Він розклав рукописи, як було до цього, й рушив до виходу. Раптом пролунав крик, розірвавши безмовну тишу; звук долинав з іншого краю табору. Меріор завмер і прислухався. Крик пролунав знову.

Він вийшов з будівлі й попрямував до Рануса — та того не було на місці. Чари невидимості зникли. Меріор почав хвилюватися все сильніше й кинувся до місця де мав бути Оден, але було порожньо, як і не було Мелоса. Він звів очі на залиту світлом площу й побачив Мелоса: той стояв навколішки зі зв’язаними за спиною руками. Неподалік, обличчям до землі, лежав Оден.

З-за вежі на площу виповзла гігантська тінь, а за мить вийшов і її власник — велетень. У стисненій долоні він тримав Тіаліна; назовні стирчала лише голова, він кричав, щоб його відпустили. За наказом одного з вайлів велетень повільно опустив руку й розтиснув пальці. Тіалін упав на землю. Велетень розвернувся й, мов рухома гора, зник за вежею разом зі своєю тінню.

До Меріора тихо підкрався Ранус і легенько торкнувся плеча. Ельф здригнувся, але заспокоївся, впізнавши командира.

— Ти щось дізнався? — поцікавився Ранус.

— Не багато, — відповів Меріор.

— Зрозумів, — сказав сухо командир.

— Нам потрібно їм допомогти, — сказав Меріор підіймаючись.

— Зачекай. — зупинив його Ранус. — Не поспішай. Зараз ти нічим не зарадиш. Я щось придумаю.

Меріор послушно кивнув.

Вони стежили за тим, що відбувалося на піщаній арені: Тіалін і Мелос стояли навколішках один біля одного, Оден і далі лежав нерухомо. Полонених охороняли четверо вайлів з кинджалами в руках. Раптом вони синхронно повернули голови в бік, звідки вийшов чаклун. Він підійшов до полонених, нахилився, наче принюхуючись, після чого обвів поглядом все навколо й заговорив людською мовою.

— Я знаю, що вас більше, — викрикнув він. — Ваш людський сморід вас видав. Виходьте — познайомимося ближче. — Він змовк, обводячи поглядом темні закутки. — Не хочете першими? Тоді почну я. Мене звуть Мелафор, я тут головний. Якщо не вийдете зараз — ваші друзі помруть.

— Це моя вина. Я мушу йти, — прошепотів Ранус, не зводячи погляду з площі.

— Я піду з тобою, — відгукнувся Меріор.

— Ні, — відрізав командир. — Я йду сам. Якщо щось станеться ти єдиний, хто зможе повернутися додому й усе розповісти.

Меріор не став його зупиняти: він знав, що командира не переконати. Ранус зробив крок вперед, полум’я освітило постать Рануса він був стриманий, а очі холодні. Він розвів руки, тримаючи в лівій руці меч. Він зробив декілька кроків і жбурнув клинок у бік. Меріор стежив за всім, наче за театральною грою, де актори по черзі входять на сцену.

— Отже, мій нюх не підвів, — вигукнув чаклун. — Вітаю у наших чудесно-жахливих землях. Мелафор усміхався, але посмішка його була холодна. Він розвів руки, мов хотів обійняти гостя. Раптом змахнув рукою — і до Рануса підскочив вайл, схопив його, притяг до інших і силував стати навколішки. Ранус пручався, та удар по нозі змусив підкоритися.

— Усі в зборі, — сказав чаклун. — Жаль тільки ваш друг, що намагався врятувати іншого, відмовився коритися, за що і поплатився життям. — Чаклун вказав на тіло Одена.

— Ах ти, бездушна…

— Щооо? — протягнув Мелафор, перебиваючи Мелоса. — Ви, мов діти. Хіба не бачите: нас створили такими, і ніхто не в змозі нас змінити чи зупинити.

Ранус зиркнув люто на чаклуна, сплюнув на землю й пробурмотів лайку в його бік. До нього підійшов вайл і приставив кинджал до горла. Чаклун лише всміхнувся. Тіалін і Мелос мовчали, спопеляючи Мелафора поглядами; в їхніх очах палала ненависть. Будь у них в руках меч, то в ту ж мить вони б кинулися у бій, незважаючи на перевагу ворога.

Чаклун підійшов до Рануса, кивком наказавши вайлу відступити.

— Скажи, — почав він, кожне слово нагадувало шипіння змії, — звідки ви, людці, дізналися про вхід? Скажеш — можливо, пожалію й уб’ю швидко.

— Не кажи йому! — випалив Мелос, і вайл одразу приклав йому до горла кинджал.

— А чому б і ні? — злісно озвався Ранус. — Скажу. Один із ваших смердючих вайлів підказав нам, де ущелина. От ми й завітали.

— І хто ж він? — спокійно спитав чаклун.

— Не знаю, — відрубав Ранус. — Особисто не бачив. А якби бачив — навряд чи впізнав би… або лишив би його в живих. Ви ж всі на одну, бридку пику.

Чаклун підвівся, обвів своїх воїнів поглядом і заговорив рідною мовою. Один із вайлів вийшов вперед. Мелафор кивком наказав двом іншим схопити його й забрати зброю. Взявши під руки, його потягли в невідомому напрямку.

Ставши невидимим, із-за валуна повільно вийшов Меріор. Він підкрався до чаклуна й замахнувся кинджалом. Але крижана рука Мелафора, мов кліщі, схопила його зап’ясток: лезо кинджала завмерло біля самого обличчя чаклуна, і чари невидимості розвіялися. Меріор спробував висмикнути руку, але марно. Мелафор викрутив йому зап'ястя і Меріор тихо скрикнув від болю й впустив кинджал.

— Дурна ельфійка, — прошипів він. — Хотіла вбити мене, могутнього чаклуна?

— Він ельф, — з люттю мовив Мелос. — Розплющ очі, опудало.

Вайл, що стояв поруч, вдарив його руків’ям по скроні; Мелос похитнувся, та встояв.

— Ти впевнений? — спокійно спитав Мелафор, незважаючи на образу.

Мелафор схопив лівою рукою Меріора за горло і стиснув його так, що ельф хапав повітря ротом. Він підніс праву руку до обличчя ельфа, розставив пальці й почав промовляти незрозумілі слова, які відрізнялися від мови вайлів. Повільно, ніби витягуючи щось ізсередини, потяг руку до себе — обличчя Меріора скривилося, шкіра наче попливла. Чаклун різко відкинув руку в сторону: обличчя, яке знали його друзі по службі, зникло. Перед усіма постала молода ельфійка: витончені риси, довге світле волосся. Мелафор одним помахом руки кинув її до інших. Вона опустилася на коліна й торкнулась рукою горла, на якому досі відчувалися примарні пальці чаклуна.

Усі з подивом глянули на неї.

— Пробачте мені, — тихо мовила ельфійка ніжнішим, незвичним для них голосом.

Всі мовчали. В небі вдарила блискавка, після чого прокотився грім. Тіалін відчув краплі дощу на обличчі, і за мить почався рясний дощ. Полум’я на вежах пригасло, і світла стало менше.

Небо й далі розривали блискавки; одна вдарила в місце, де велетні трощили каміння. Удар відкинув двох руйнівників у різні боки, один проричав від болю.

Чаклун глянув туди, де спалахнуло, та зблякле світло веж не дозволяло як слід щось розгледіти. Він рушив до розкопу; четверо вайлів пішли за ним услід, ще один залишився стерегти в'язнів.

Ельфійка глянула на свій кинджал, ручка якого виднілась з-під піску, тоді перевела погляд на вайла, який ні на секунду не зводив з них очей. Вона поглянула на Рануса, він ледь кивнув головою. В ту ж мить Ранус окликнув вайла й жбурнув йому в обличчя жменю піску. Вона миттю дісталася до кинжала й жбурнула його в вайла. Кинджал вп’явся в груди, і він упав замертво.

Ранус висмикнув кинджал із тіла й розрізав пута Тіаліна. Ельфійка стала навколішки біля Одена й обережно перевернула його на спину. Обличчя зблідло, а очі були розплющені. Мертвий погляд дивився в небо.

— Меріоре… чи як тепер тебе називати? — крикнув Тіалін, і досі лютий через обман. — Ти раніше не могла сказати правду? Може, ми ще чогось не знаємо про тебе?

— Тіаліне, — гаркнув Ранус. — Зараз не до цього. Треба тікати — якнайшвидше.

— Тоді хоч ім’я скажи, — вперто додав Тіалін.

— Ірріель, — відповіла ельфійка. — Ірріель.

— Ходімо, — мовив Ранус, віддавши кинджал Ірріель. — Йому вже не допоможеш.

З темряви визирнули двоє вайлів. Вони вихопили кинджали. Один розтанув у повітрі — скориставшись тією ж магією, яку до цього використовувала Ірріель. Усі стали щільніше, прикриваючи одне одному спини. Інший вайл стояв непорушно, лише стежив за витівками свого напарника.

Мелос зойкнув — лезо розпороло йому ногу. Тіалінові кинджал розрізав рукав, а Рануса зачепило по руці — кров капала в дощові калюжі, фарбуючи воду.

— Дивіться на землю! На мокрій землі мають лишатися сліди! — сказала Ірріель.

— Чому ми маємо тобі вірити? Може, ти з ними заодно! — огризнувся Мелос.

— Досить! — перекрив гуркіт грому Ранус. — Робіть, що вона каже!

Усі вдивлялися в землю, намагаючись крізь дощ вловити обриси слідів невидимого. Раптом Мелос звалився на землю: лезо глибоко розітнуло лівий бік. Він схопився за рану. Інші зімкнулися навколо товариша. Тіалін штовхнув Рануса й показав на відбитки, що на мить проступали в багнюці й одразу танули. Командир кивнув: сліди кружляли навколо них.

Тіалін міцніше стиснув руків’я. З криком він встромив меч вперед — клинок застряг у невидимому тілі. Лезо офарбилося темною кров’ю, а краплі дощу окреслили силует вайла, що миттю проявився перед очима. Тіалін висмикнув клинок, і ворог впав на землю.

Другий вайл, оскалив зуби. Зникати, як товариш, він не збирався. Одним різким рухом метнув у Ірріель метальний ніж — вона встигла відбити кинджалом. Інший ніж потрапив у Рануса й поранив йому руку. Він застогнав від пекучого болю, притиснувши лівою рукою рану. Намацавши лезо, він схопив його пальцями й ривком висмикнув його, кинувши додолу. Ірріель розлютилась і стрімко кинулася на вайла — і в секунду розтанула в повітрі. Вайл напружився, кидаючи погляд навсібіч. Він закричав від раптового порізу на руці, а за мить — і на нозі. Вайл закрутився навколо себе, видаючи грубе шипіння; ще два порізи з'явилися на його тілі, один із них прийшовся під рукою, і фатальний — по горлу. Вайл вхопився руками за горло, захлинаючись кров’ю впав замертво. Ірріель з’явилася перед тілом вайла. Кинула короткий погляд на товаришів, заплющила очі, знепритомніла й упала поруч.

Ранус швидко підбіг і підхопив Ірріель на руки. Тіалін тим часом притискав рану Мелоса шматом тканини, вирваної з власного рукава. Вони попрямували до входу в ущелину, тримаючись у тіні схилів і каміння.

Біля дороги довелося зупинитися, сховавшись за насипом. Велетні вже не скидали каміння з урвища.

Ранус обережно поклав ельфійку на землю й підклав під голову сумку, з якої раніше діставав підзорну трубу.

Мелос дедалі більше знемагав від болю. Тіалін нервував і боявся, що той не доживе до того як вони повернуться додому.

— Ти куди? — запитав Тіалін. — Ми мусимо вибиратися звідси, поки інші не дізналися, що ми втекли.

— Я мушу дізнатися, що сталося на розкопках, — відповів Ранус. — Гадаю, вони щось знайшли. Я швидко повернусь. Приглянь за нею.

Ранус попрямував до вежі, де вогонь майже згас. Тримаючись узбіччя, за кілька кроків він зник в темряві. Перебіжками, змінюючи укриття й вдивляючись у пітьму, він шукав вартових, та нікого не трапилося. Зупинився біля вежі, сховавшись за кам’яним насипом. Дощ не вщухав; по дорозі біг тонкий потічок, розмиваючи пісок і утворюючи рівчак.

Погляд Рануса вп’явся у вайлів і чаклуна: вони спостерігали, як їхні вартові дедалі жвавіше розгрібали каміння; до роботи долучилися ще двоє. Велетні стояли осторонь: один лежав мертвий, інший ричав від болю — на його тілі була велика рана від опіку.

Гриміло дедалі дужче. Блискавка шваркнула в схил — каміння посипалося бурхливим потоком. Ніхто не звернув уваги, лише велетні загуділи й відступили. Чаклун продовжував стояти, мов укопаний, втупившись у місце розкопок.

Мелафор ворухнувся й ступив уперед саме тоді, коли з-поміж каміння повільно витягали щось важке. Ранус припав до підзорної труби, але вайли заслонили собою огляд. Вони переступили через завал і зупинилися перед чаклуном.

Через мить вайли розійшлися в сторони; лише двоє залишилися, підтримуючи молоду жінку в чорному. Довге волосся спадало їй уздовж спини аж до землі, дощ не давав розгледіти обличчя.

Раптом вогні на вежах згасли, грім і блискавки вщухли, а вдалині спалахнуло яскраве сяйво. Ранус знову підніс трубу, витерши лінзу від дощу. Біле світло линуло від жінки й засліпило всіх навколо; вайли мимоволі відступили. Темрява розсіялася, і в ній окреслилися силуети чаклуна та велетнів, що прикривали очі руками.

Вона піднялася над землею, ще дужче розсіюючи пітьму. Грім розкотисто вдарив, і блискавки одночасно влучили у вежі, запаливши вогонь. Після чого її тіло опустилося до землі й знову опинилося в руках вайлів. Її поклали на ноші та понесли в бік табору.

До чаклуна підійшов вайл і щось прошепотів. Мелафор обернувся до дороги — за його наказом туди рушили вайли й двоє велетнів. Земля здригнулася від їхніх важких кроків.

Тим часом Ранус повернувся, підхопив непритомну Ірріель і вискочив на дорогу. За ним йшли Мелос і Тіалін. Дорога була яскраво освітлена, і щойно вони виринули з-за насипу, вайли їх помітили й кинулися навздогін. Ранус із розвідницею на руках, швидко дерся стежкою до входу в ущелині.

— Залиш мене, я довго не протримаюся, — прохрипів Мелос, показуючи на рану, з якої не зупиняючись текла кров.

— Ні. Ми дойдемо разом — і ще сміятимемося над цим за кухлем пива, — скривився в посмішці Тіалін.

— Ти сам знаєш, і я знаю — це не так. Я краще залишуся. У тебе ще є шанс вижити й допомогти Ранусові та Ірріель.

— Тіалін, швидше! Вони наздоганяють! — крикнув Ранус.

Тіалін озирнувся: вайли стрімко наближалися.

— Йди, — видихнув Мелос. — Йди! — Він глянув Тіалінові в очі, ледве стримуючи сльози.

Попри порив залишитися з другом, Тіалін рвонув вгору. Мелос сів край дороги, зустрічаючи ворогів. Першим підскочив один із вайлів: перестрибнув насип і кинувся на Мелоса. Одним ударом він відбив його атаку й убив вайла; тіло впало до його ніг. Біль скрутив Мелоса, кров ринула з рани. На нього навалилися ще двоє — їхні кинджали добили його.

Ранус із Ірріель були вже за кілька метрів від ущелини. Тіалін дерся стежкою, оминаючи каміння, чіпляючись руками і відштовхуючись ногами.

Перед ним опинився камінь, що звалився з неба; за ним впав ще один. Він озирнувся. Внизу стояли велетні та кидали в нього величезні брили. До гори стрибками, немов хижі істоти, піднімалися вайли.

Тіалін ліз вгору, ковзаючи, але через каміння, що падало біля нього, перешкоджалорухатися швидше. Оглянувшись знову, він перечепився і зсунувся вниз. Камінь звалився біля нього, змусивши його відстрибнути в сторону, і в цей момент у стрибку на нього летів вайл з простягнутим кинджалом. Тіалін ударом меча відкинув його; вайл покотився вниз.

Ранус був уже в ущелині. Тіалін добігав до входу. Вайли все швидше наближалися. Тіалін наблизився до входу і простягнув руку Ранусу, — у ту ж мить камінь, кинутий велетнем, розчавив його.

Ранус застиг від жаху. В думках промайнули всі дні, що минули у знайомстві з Оденом, Тіаліном, Мелосом. Вони померли, він не міг цього повірити, звинувачуючи лише самого себе в їхній смерті. Але їх — Рануса й Ірріель — наздоганяла та ж смерть вона й пробудила закляклого командира. Камінь, що летів прямо в прохід, змусив його швидко зорієнтуватися: він підхопив ельфійку на руки і кинувся тікати ущелиною.

Злість, страх і ненависть збурили кров; серце Рануса забилося швидше — напруження й рішучість дали йому сил. Він біг, не озираючись. Ірріель щось шепотіла, та він не звертав уваги.

В його голові одне за одним спливали обличчя друзів — він струшував головою, відганяючи настирні марення. Позаду пролунав рев. Ранус озирнувся, через що спіткнувся й впустив Ірріель. Вони були в одній із печерних кімнат. Все стихло тільки шум дощу відлунював у вухах.

Ранус обережно посадив Ірріель під стіну й спробував розбудити її; вона бурмотіла ельфійською мовою. Раптом, ніби вирвавшись із кошмару, розплющила очі й подивилася на Рануса.

— Де всі? Тіалін, Мелос… де вони? — слова застрягли в горлі Ірріель, коли вона побачила, як Ранус опустив погляд.

На її очах виступили сльози.

Вайли витягнули застряглий камінь у проході й кинулися наздоганяти. Вдалині долинав рев — вайли мчали ущелиною, немов змагаючись, хто перший їх впіймає.

— Нам потрібно йти, — сказав Ранус. — З тобою все гаразд?

— Так. Здається, все в порядку. Трохи в голові паморочиться й болить, — сказала Ірріель і підвелася, взявши його руку.

Вони швидко побігли вперед, пригинаючись у низьких проходах. Ірріель бігла попереду. Через якийсь час вона зупинилася від утоми. Їй було погано від того, що надто рано знову скористалася чарами невидимості. Ранус важко дихав інколи оглядаючись через плече.

В небі загриміло ще дужче. Одна з блискавок ударила у вершину гори. Гора затремтіла; позаду них посипалося каміння, дещо з нього заклинило в проході. Ірріель похитнулася й впала на коліна. Ранус допоміг їй підвестися, і вони знову побігли. Позаду пролунав крик.

Гора весь час дрижала; відчувалось, як по схилах котиться каміння, гул якого перекривав шум дощу.

Вони різко зупинилися. Перед ними зяяв провал — той самий, через який вони колись переправлялися; тоді вздовж стіни тягнувся уступ, що допоміг їм. Після землетрусу він обвалився.

— Доведеться стрибати, — сказав Ранус. — Ти перша.

— Гаразд, — не впевнено відповіла вона.

— Ти зможеш, — киваючи, відповів Ранус, дивлячись їй у вічі. — Я в тебе вірю.

Вона кивнула. Відійшовши якнайдалі для розгону, вона нахилилася вперед, різко розбіглася й відштовхнулася від самого краю прірви. Ірріель опинилася на протилежному боці, але приземлилася на одну ногу, друга звисла над урвищем; та все ж зуміла підвестися. Поштовхи ставали все сильнішими.

Ранус рвонув слідом. Ледь дострибнувши в останню мить, він ухопився за кам’яний уступ. Ірріель підбігла, схопила його за руку й допомогла підтягнутися та видертися на гору.

Із-за повороту вискочив вайл, а за ним — інший. Вони зупинилися на протилежному боці прірви; за їхніми спинами лунали голоси решти, що наближалися.

Ранус і Ірріель стали до бою. Вайли легко перестрибнули прірву й кинулися вперед, але ельфійка з командиром відбили атаку й скинули їх у прірву. Тієї ж миті вони побігли далі, не зважаючи на різкі повороти й завалене каміння.

— Я їх затримаю, — сказав Ранус, біжучи.

— Ні, ми встигнемо, — відповіла Ірріель.

— Ні, не встигнемо. Разом — ні. Самотужки ти матимеш більше шансів дістатися виходу.

— Ні, — різко заперечила вона. — Я не хочу втратити й тебе.

Вони зупинилися.

— Залишилося зовсім трохи. Без мене ти встигнеш — і зможеш розповісти все іншим.

— Але…

— Послухай мене, — перебив її Ранус. — Передай всім: вони знайшли Еріду — богиню хаосу. Вона у них, але її стан дуже тяжкий. Їй ще довго відновлювати сили. Тож у нас є шанс підготуватися до майбутньої війни. Так і передай. А тепер — все: біжи, біжи.

Вона побігла оглядаючись. Ранус вихопив меч із піхов і рушив назустріч вайлам. Він не знав, чого чекати — смерті чи перемоги, але знав одне: якщо стримає їх, Ірріель встигне дістатися виходу.

Страх відступив сам собою, наче його ніколи й не було. Яким би сильним і мужнім ти не був, страх смерті рідко полишає воїна — він майже невід’ємна частина бою. Та зараз Ранус відпустив його, і він відчув полегшення.

Вдалині він чув тупотіння, яке швидко наближалося. Ранус міцно стиснув руків’я меча, вдивляючись у темряву, з якої вистрибнув вайл.

Ірріель все швидше наближалася до виходу. Кожен крок здавався вічністю, вона все сильніше намагалася бігти, але сили її підводили. Вона оглядалася назад, очікуючи, що Ранус ось-ось має з’явитись, але його не було. За черговим поворотом в далині з'явилося яскраве світло — це був вихід, він, мов рука, потягнув її до себе.

Почався сильний обвал: каміння градом сипалося на шляху Ірріель. Вона перестрибувала через брили, інколи різко зупиняючись, намагаючись ухилитися від падаючих уламків. Незважаючи на небезпеку, вона зуміла дістатися виходу.

Ірріель вибігла з ущелини й зупинилася на краю виступа. Позаду каміння замурувало вхід товщею каміння. Одна з брил упала по виступу— Ірріель не втрималась на ногах і полетіла вниз. Скотившись по схилу вона перевернулася на спину й відчула по всьому тілу сильний біль. Її очі дивилися на блакитне небо, по якому теплий вітер ганяв невеликі білі хмаринки, а сонце зігрівало обличчя. Від отриманих травм і втоми вона знепритомніла.

Сонячні промені, що пробивалися крізь велике вікно, змусили Ірріель прокинутися. Її вкривала тепла шовкова ковдра. Вона підвелася, озирнулася — й зрозуміла, що знаходиться в своїй кімнаті. Ірріель не могла повірити, що вона вдома, жива. На мить їй здалося, що все, що з нею сталося, було сном. На неї нахлинули спогади не втримавшись розплакалася.

Через деякий час вона взяла себе в руки, та оглянула кімнату.

Праворуч від ліжка стояла шафа з її одягом. Навпроти ліжка знаходилося велике дзеркало, а біля нього — столик з парфумами, гребінцем і шкатулкою з прикрасами. Усе це було їй знайоме. 

Вона оглянула себе й побачила декілька синців та порізів, що загоїлися. Вдягнувшись, розчесала довге волосся й вийшла в коридор, яким попрямувала до кабінету, де зазвичай в цей час бував її батько. Ірріель розчахнула важкі двері й увійшла.

За столом, сидів чоловік років шестидесяти і щось писав. Великі карі очі глянули на Ірріель — це був король та її батько Валарон, правитель королівства Вальєс, що охороняє прикордонні землі.

Вона підійшла до столу. На ньому лежали листи з наказами та розпорядженнями. Вона дивилася на батька.

— Прости мене, батьку, — видавила із себе Ірріель. В її голосі звучав жаль.

Він не відповів; лише підвівся з-за столу й підійшов до неї.

— Ти мене обманула. Ти могла загинути, як і всі інші, — прогримів батько, але, зрозумівши, що перебільшив, його голос став м’якшим. — Чому ти збрехала? Навіщо сказала, що їдеш до матері в Тихий Ліс навчатися? Я собі місця не знаходив, коли дізнався, що ти накоїла. Я думав, що більше ніколи… Розумієш? Ніколи…

Ірріель обняла його за шию, шепочучи «вибач». Він міцно обійняв у відповідь.

Ірріель була напівельфійкою: мати — ельфійка, батько — людина. Такі союзи заборонялися як суспільством, так і законом, але це не зупинило тоді ще молодого принца, який закохався в ельфійку. Його батько заборонив йому з нею зустрічатися, і він мусив підкоритися. Та щойно принц став королем, його вже ніхто не міг зупинити: він таємно заручився з коханою. Але навіть після цього вони не могли жити відкрито. Їхні зустрічі були рідкістю, але це не віддалило їх, а навпаки — ще дужче зміцнило їхні стосунки. З часом такі відносини між людьми та ельфами відбувалися все частіше, а саме ставлення обох рас стало м'якшим. Але всупереч заборонам, кохання перемогло і на світ з’явилася Ірріель.

Він глянув в її очі, сповнених сліз.

— Тепер все гаразд, — сказав він заспокоюючи її. — Ти вдома, і все буде добре. Тепер ти залишишся і допомагатимеш мені.

— Але, батьку…

— Я все сказав, — урізав він, сідаючи в крісло.

— Я мушу тобі дещо розповісти.

— Сподіваюся, це не пов’язано з прикордонними землями.

— Майже.

— Ірріель, — спокійно мовив король. — Невже я не ясно сказав…

— Це стосується вайлів, харуманів і їхньої богині, — швидко випалила вона, намагаючись його зупинити.

У ту ж мить король завмер і глянув на доньку.

— Що ти сказала?

— Еріда. Богиня хаосу. Вайли знайшли її.

Після деякої миті мовчання король відповів:

— Це лише легенди. Її не існує. Кажуть, на неї впала гора каміння і поховала її навіки.

— Я прошу, вислухай мене, — благально сказала Ірріель. — Вислухай і повір: легенда була правдива. Її справді завалило камінням, але вайли її знайшли й відкопали. Ти знаєш, де я була, я впевнена, тобі все розповіли…

— Гаразд, — відповів він, намагаючись зупинити її.

Король занепокоївся: остання війна з вайлами була більше тисячу років тому; тепер про неї нагадували лише легенди — у старих рукописах і переказах, що передавалися з уст в уста. Дехто й зовсім перестав вірити, що богиня Астерія досі існує, а про Еріду тим більше. Адже, за словами ельфів і гномів, які прибули на її поклик, востаннє її бачили саме тоді.

— Гаразд, — повторив він. — Розповідай все, що знаєш.

Її розповідь була довгою — від самого початку, від тієї миті, як їх відправили в ущелину. Вона говорила, не оминаючи подробиць. Король уважно слухав. Звістка, що його донька самотужки впоралася з вайлом, налякала його як батька, та він не виказав цього. Він все ще сердився на її вчинок. Він вислухав Ірріель до кінця.

— Дякую, що розповіла, — сказав він. — Тепер залиш мене: мені потрібно подумати.

— Дякую що вислухав, — відповіла вона.

Ірріель залишила батька наодинці. Король відкинувся на спинку крісла й поринув у думки.

Через деякий час він взяв перо й чистий аркуш, написав кілька рядків, згорнув і скріпив печаткою з гербом королівства. В ту ж мить до зали увійшов молодий вартовий. Король велів йому взяти найшвидшого коня й їхати до королівства Міррос, та власноруч передати королю Орніксу листа. Солдат вклонився й швидко зник за дверима.