Раді Вас бачити!

Першими їх помітили рибалки. Щоранку, щойно сходило сонце, вони виходили в море — вірили, що саме тоді прокидається все живе, зокрема й риба, якої намагалися впіймати якнайбільше, а собі залишали невеличку частину, щоб прогодувати сім’ю.

Батько з сином виходили в море одними з перших і бралися до лову. Навколо стояла тиша, лише далекий шум берегових хвиль її порушував. Невеликий човен погойдувався на воді. Єдине вітрило було змотане, аби вітер не відніс човен у відкрите море. Син рибалки помітив на горизонті вітрило й сказав про це батькові, але одне вітрило тут нікого не дивувало: часом кораблі проводили в океані десятки днів, шукаючи прохід на інший бік, і завжди поверталися з однаковими новинами. Батько виплутував із сітей перелякану рибу, що все ще намагалася втекти у свій світ — туди, де почувалася якнайкраще. Тим часом син розглядав корабель, що виринув з-за горизонту й прямував до них. Піднісши до ока підзорну трубу, яку він завжди носив із собою — любив вдивлятися в безмежні простори океану й недосяжні небесні зорі, — хлопець добре розгледів судно: воно йшло на всіх вітрилах прямо на них. Корабель не був схожий на жоден із тих, що інколи швартувалися в порту його містечка Ельдайн. Біля самого краю обривистого берега височів маяк заввишки понад п’ятдесят метрів. На його вершині щоночі запалювали вогонь, який притягував кораблі.

Батько, не відриваючись від сіток, буркнув синові, щоб той покинув забави та взявся до роботи. Але хлопець не міг відірватися: корабель дедалі дужче манив і заворожував його. Цікавість і тривога не полишали його. Раптом з-за горизонту виринуло ще два вітрила, потім іще два. Вони з’являлися без упину, немов привиди, що проходять крізь стіни: їх більшало — десятки, а то й добру сотню; злічити було неможливо. Син рибалки заціпенів від подиву й не міг повірити власним очам.

— Батьку, батьку! Поглянь сюди! — вигукнув син, показуючи на горизонт і не відриваючи від нього погляду.

Старий рибалка підвів сірі очі й, прижмурившись, глянув у напрямку, куди вказував син, — і не повірив своїм очам. Щоб пересвідчитися, що це не обман зору, він вихопив із рук сина підзорну трубу й навів її на горизонт.

— О, богине, допоможи та спаси, — пробурмотів чоловік. — Потрібно сповістити інших.

Батько з сином спустили біле потерте вітрило, вхопили весла і попрямували до берега, де сповістили місцеву охорону, що складалася з десятка солдатів.

Один із охоронців, який першим був оповіщений про невідомих гостей, спочатку не міг повірити старому рибалці, поки сам не переконався. Він вийшов із містечка і, зробивши кілька кроків назустріч океану, побачив на власні очі величезну флотилію кораблів, що все швидше наближалися до берега. Прослуживши лише тиждень, він розгубився і не одразу згадав, що в такій ситуації потрібно робити. Не чекаючи, коли прокинеться вартовий, син рибалки сам прийнявся сповіщати околицю про чужинців. Він швидко піднявся крутими сходами на вершину маяка і випустив із велетенського рогу звук грому, що розіллявся по всьому містечку Ельдайн.

Жителі Ельдайна жили тут поколіннями; нинішня молодь уже й призабула, що означає цей сигнал, що невпинно лунав із рогу маяка, попереджаючи варту і викликаючи людей на вулиці, більшість яких були у власних домівках.

Молодий солдат сповістив головного командира, який одразу ж відіслав його до королівського міста Аделії по допомогу. 

Береги містечка захищали високі, обривисті скелі, які тягнулися вздовж берега і були неприступною стіною. Піднятися на гору можна було тільки вузькими стрімкими сходами, які звивисто вели вгору.

Кораблі застигли у двох сотнях метрів від берега. Корабель, що плив попереду всіх, наблизився найближче, але не зайшов у порт, а тільки кинув якір і застиг серед морської тиші. На воду спустили човен. У ньому сиділи восьмеро пасажирів, які спрямували його до берега. Добравшись до суші, вони легко й уміло виштовхнули човен на берег. Вони прив’язали його до одного із залізних кілків, розкиданих уздовж берега.

Чужинці повільно піднялися сходами, де на них уже чекала стража і налякане населення, але цікавість була більшою за страх. Усі прагнули якнайретельніше розгледіти незнайомців, мандрівників, які прийшли з-за океану, невідомих земель, про існування яких вони навіть не здогадувалися.

До цього часу військо з кількох десятків воїнів, зібране в Аделії, прибуло до Ельдайна. Вони відтіснили місцевих жителів убік, приготувавшись самостійно прийняти непрошених гостей.

Восьмеро незнайомців повільно один за одним піднялися нагору, де виходили на вузьку ґрунтову дорогу, яка завела їх до містечка. Як тільки вони вийшли на головну площу, їх відразу обступила варта, спрямувавши на них свою зброю. За спинами солдатів продовжував збиратися люд містечка, задні ряди намагалися зазирнути один перед одним, ледь не вилазячи на спину сусіда, що стояв попереду, намагаючись хоча б щось розгледіти, діти вилазили на дахи домівок і верхівки дерев, що росли біля площі, звідти вони могли з легкістю спостерігати за дійствами, що відбувалися на головній площі портового містечка.

Семеро незнайомців були під два метри заввишки. Виглядали молодо: великі очі, видовжені обличчя, загострені вилиці. З-під срібних шоломів їм на плечі спадало довге золотаве волосся, за яким ховалися гострі вуха — деталь, що одразу впала людям у вічі. З плечей спадали довгі плащі; передпліччя облягали шкіряні наручі. Металевої броні на них не було: натомість — простий шовковий одяг або легкі шкіряні панцирі. Різнилися вони лише кольором строїв. У більшості, що стояли позаду головного ельфа, за плечима звисали дерев’яні луки, місцями оздоблені сталлю й різьбленими візерунками. На одному з луків сталева накладка повторювала крило птаха.

Восьмий незнайомець вирізнявся найдужче: на зріст він був, як дванадцятирічна дитина. Густе волосся закривало добру частину обличчя. На ньому був темно-коричневий шкіряний обладунок і темно-синій плащ. За спиною висіла велика сокира — декому здалося, що навіть завелика для нього.

Кожен із них мав по-своєму унікальний вигляд.

Першим заговорив командир варти Аделії.

— Мене звуть Азард, — представився він. Його голос лунав упевнено й гучно, вселяючи силу й упевненість людям і своїм воякам. Усі, хто був на площі, могли чути їхню розмову. — Я командир війська королівства Аделії й прибув на поклик людей Ельдайна, щоб дізнатися, хто саме прибув на наші землі.

— Мене звуть Істтар, — мовив незнайомець і вклонився; услід за ним вклонилися й інші. Його голос був спокійним і впевненим: хоч і не таким гучним, як у командира Аделії, його чули всі. — Ми — ельфи, — продовжив він. — Прибули з-за океану разом із моїм супутником і другом, представником гномів Андварі, — кивнув у його бік, і той також вклонився. — Ми прибули не руйнувати та шкодити вашим землям, а допомогти вам. І щоб це зробити, мені потрібно зустрітися з вашим королем.

— Невже ви гадаєте, що я так просто проведу вас до короля? — кинув командир. — Ми не знаємо, хто ви такі і чи насправді ви ті, за кого себе видаєте.

— Розумію вашу турботу про короля, — спокійно відказав ельф. — Та звістку від богині Астерії ми можемо передати тільки йому.

Командир варти на мить знітився й розгубився, почувши ім’я їхньої рятівниці — богині Астерії, — і не знав, що відповісти. Він якийсь час мовчав, переводячи погляд з обличчя на обличчя. Люди позаду ніби чекали дива, перешіптуючись і перекидаючись здогадками.

Азард глянув на ельфа й сказав:

— Як саме ви можете довести, що вас послала богиня Астерія?

— Нічим, — відповів Істтар. — Тільки словами: «Честь гостріша за меч».

Почувши слова, викувані на мечі Мадея, люди загомоніли, перешіптуючись між собою. Вартові перезирнулися.

— Невже більше сотні королівських вояків боїться семи ельфів і одного гнома? — вигукнув гном, ступивши вперед.

— Гаразд, — нарешті мовив Азард, коротко порадившись із помічником. — Але зброю доведеться залишити тут.

Ельфи, а особливо гном, були дещо незадоволені цією вимогою, та вибору не мали: зброю здали на зберігання варті Ельдайна.

— Тільки не загубіть, — сказав гном і поклав сокиру у скриню.

Усі рушили головною дорогою, що виходила з містечка. Щоб швидше дістатися до замку Аделії, їм надали коней. Разом із двома десятками вояків, що обступили незнайомців і тримали їх у полі зору, загін вирушив дорогою до столиці королівства.

Попереду їхали Азард і десяток найкращих вояків Аделії; за ними — ельфи та гном. Колону замикала решта вояків; частину залишили стерегти Ельдайн і його мешканців. Незнайомці говорили мало, зрідка перемовлялися між собою мовою, незрозумілою для людей.

Дорога вела через ліс. Їхали спокійно, оминаючи схили й пагорби. Так вони дісталися мосту через озеро Саргас; на іншому березі міст виходив на тракт, що вів углиб королівства. До заходу сонця залишилося зовсім мало. Сонце завмерло над обрієм, ніби прощаючись: його промені ковзнули верхів’ями лісу й міськими дахами — і згасли за краєм землі.

Караван вояків вийшов із лісу, де перед ними простягнувся голий степ. Ним, мов ріка, тягнувся той самий тракт; він вивів їх через невеликий перевал, за яким відкрився замок Аделії, оточений велетенськими мурами неймовірної товщини. Вони здавалися неприступними й такими міцними, що не піддалися б навіть найбільшим катапультам королівства.

По обидва боки брами височіли кам’яні вежі з вартовими — у них були луки, сагайдаки та мечі на поясах. На віддалених кутах мурів стояли ще дві вежі. Підібратися до замку було б нелегко: увійти можна лише через передню браму, дерев’яну й оббиту залізом, із загостреними шипами. Із заходу та сходу тяглися урвища, а з півночі замок прикривали гори.

Військо разом із ельфами та гномом піднялося пологим схилом до самої брами. Командир зістрибнув із коня й підійшов до воріт та постукав. Умить на воротах привідчинилося мале віконце: холодні очі вартового окинули прибулих — і віконце так само швидко зачинилося. Тієї ж миті задзвеніли ланцюги, і важкі стулки брами розійшлися, впустивши прибулих у фортецю Аделії.

Капітан провів гостей через усю фортецю до палацу, що височів над дрібними будинками, які, мов гриби, вкривали двори. Як і в Ельдайні, люди виходили на вулиці: щойно помічали чужинців, кидали справи й допитливо розглядали їх.

Вони увійшли до великої зали. Мов на постаменті велично стояв дерев’яний трон, укритий різьбленими візерунками, а на наверші спинки виблискував невеликий коштовний камінь. Високу стелю підпирали з кожного боку — по чотири мармурові колони. На стінах горіли жовтим полум’ям факели, відблиски яких грали у вітражах.

На стелі висіли прапори. Своєю формою вони нагадували вістря меча. На світло-зеленому тлі в центрі сяяло жовтогаряче сонце з променями, а в його диску вимальовувався обрис зеленого дерева.

Гноми та ельфи, залишені посеред зали, на якийсь час лишилися самі. За кілька хвилин важкі двері розчахнулися: до зали увійшли два десятки вартових і швидко розмістилися уздовж периметра. Разом із ними з’явився командир Азард — він піднявся сходами й став праворуч від трону. Коли всі зайняли місця, у дверях показався чоловік років п’ятдесяти: коротка сива борода й таке ж сиве волосся; кругле обличчя підкреслювали великі карі очі. На ньому — синій мундир, на якому вимальовувалися герб, сонце і зелене дерево, на руках були чорні рукавиці. Права рука тримала золотаво-біле руків’я меча. Він зайняв місце на троні.

— Перепрошую, що змусив вас чекати. Вітаю у нашій скромній твердині — захисниці королівства, — промовив король. — Мене звуть Дардан; я правитель Аделії.

— Я і мої супутники вітаємо вас, королю Дардане, — відповів ельф. — Мене звуть Істтар; я правитель ельфів, — він уклонився. — Позаду мене — мої добрі друзі, що супроводжують мене і мого…

— Я — Андварі, король гномів, правитель славного народу Мардук, що прийшов із далеких земель за океаном, — урвав його гном, гордо підвівши голову.

— Що ж, славні правителі своїх народів, що привело вас у далекі краї Есфейроса? — спитав король Дардан.

— Невже вам не доповіли про справжню мету нашого прибуття? — здивовано озвався ельф.

— Так, командир мого війська усе розповів про те, що відбулося в Ельдайні, — відповів король. — Але я хочу почути це з ваших вуст особисто.

Щойно Істтар збирався почати, двері прочинилися — до зали ступив юнак років двадцяти п’яти: коротке темне волосся і глибокі очі, точнісінько як у короля.

— Доброго дня, батьку, — сказав він. — Вітаю вас, командире Азарде.

— Доброго дня, ваша величносте, — відповів командир, вклонившись.

— Це ті гості, про яких ви доповіли? — запитав юнак, звертаючись до Азарда. У відповідь юнак дістав лише кивок.

— Я — Меланф, син Дардана, — ввічливо промовив спадкоємець і вклонився.

— Дякую, що приєднався, — звернувся батько до сина. — Істтар, покровитель ельфів, та його друг Андварі, король народу Мардук, хочуть розповісти про своє прибуття на наші землі.

— Гадаю, це буде дуже цікава історія, — погодився Меланф. — Але перш ніж ви почнете, дозвольте одне запитання: звідки ви знаєте нашу мову і так уміло нею користуєтеся?

— Ви цілком вправі ставити запитання, і я готовий відповісти, — мовив ельф. — Кожен із нашого народу, живучи за десятки горизонтів звідси, має власні культурні цінності, звичаї й мову. Ми розмовляємо мовою вищих ельфів, що бере початок від часів зародження перших праельфів. А щодо вашої мови — ми дізналися про неї дві сотні років тому, коли спорядили експедицію на пошуки нових світів і вперше вийшли до ваших берегів. Ми воліли не втручатися: перед тим як відкритися вам, намагалися дізнатися більше про ваш народ — ваші звичаї, що ви любите й чого цураєтеся, що цінуєте й поважаєте; так само вивчали й вашу мову. Зібравши відомості, наші розвідники повернулися додому. І коли настав час знову зустрітися з людьми, ми вивчили вашу мову — щоб легко спілкуватися й порозумітися.

— У нас і в наших предків немає записів чи бодай легенд про вашу расу, — недовірливо зауважив король. — Такі, як ви, не лишилися б поза увагою людей; вас важко не помітити. Як вам удалося не відкритися іншим?

— Ми вміємо маскуватися, — відповів ельф. — Перші розвідницькі загони складалися з невеликих груп, якнайбільш подібних до людей. Гострі вуха легко сховати під шоломом; одяг — і поготів.

— Я вас зрозумів, — відповів король, роздивляючись своїх гостей.

— Тобто в минулому ви були дослідниками? — сказав Меланф. — Але все ж таки: що через стільки років знову привело вас сюди на наші землі? — недовірливо кинув словами в гостей син короля.

— Якщо ви гадаєте, що ми вивчали вас, аби легше напасти, — ви глибоко помиляєтеся, — мовив ельф. — Ми…

— Якби ми хотіли вас підкорити, то давно зробили б це, — урвав його гном. — Не стояли б тут перед вами й не розповідали про себе та свій народ.

— Ніхто й не думав вас звинувачувати, — зауважив Дардан. — Втім, що саме привело вас сюди?

— Ми тут на прохання, — спокійно відповів ельф.

— І хто ж вас попросив? — спитав король.

— Звісно, не ми, — з недовірою кинув Меланф. — У нас усе гаразд, і навряд чи найближчим часом щось зміниться.

— Нас попросила богиня Астерія, — відповів Істтар.

Король злегка поворухнувся на троні й глянув праворуч — на Меланфа та на командира Азарда.

— Але чому саме вас вона обрала для цього? — поцікавився король.

— Щоб допомогти вам і захистити Есфейрос, — відповів Істтар.

— Звідки нам знати, що ви не намагаєтеся втертися в довіру? — зауважив Меланф. — Можливо, ви лише відволікаєте нас, щоб вдарити в спину; до того ж самі зізналися, що знаєте про нас майже все.

— Ходімо звідси, Істтаре, — буркнув гном, обернувшись, щоб піти. — Ми їм не потрібні, як і вони нам.

— Стійте! — вигукнув король Дардан і підвівся. — Якщо сама богиня привела вас до нас, то чому саме зараз? У нас усе гаразд, нам немає від кого захищатися. Наше військо чисельніше й сильніше, ніж будь-коли.

— А як же ваші вороги на півдні? — зауважив ельф. — Ті, що по той бік хребта, який розділяє Есфейрос навпіл. Сама богиня створила його, аби захистити вас від вайлів та харуманів.

— Саме так, це творіння богині, — погодився король. — Хребет такий високий, що й птахи не перелетять; порода настільки міцна, що її не розбити й не прокласти крізь неї тунелю.

— Ця порода ще не знала наших молотів і кайл, — пробурмотів гном.

— Невже ті, хто по той бік хребта, можуть прорватися до нас? — поцікавився Азард, нарешті озвавшись.

— Це неможливо, — заперечив Меланф. — Гори не зруйнувати, особливо тим, хто по той бік. До того ж вони захищені чарами.

— А якщо це будуть не вони? — зауважив Азард.

— А хто ж тоді? — поцікавився Меланф.

— Їхня богиня — Еріда, — відповів він.

— За легендою, її поховала богиня Астерія під горою каміння, — гордо мовив син короля, ніби сам це вчинив. — Відтоді минуло багато часу; про неї вже забули. Навряд чи тепер хтось зможе її віднайти.

Король поринув у власні думки, що вперто не відступали. Він тихо сидів на троні, намагаючись вслухатися в слова сина, та думки розповзалися. Слова то долітали, то стихали, не складаючись в одне ціле.

— Що ж, — мовив Істтар. — Якщо ви так певні в своєму захисті, ми полишимо ваше королівство. Щойно зійде сонце — відпливемо додому.

— Я не казав вам іти, — поспішно спинив його король. — Гадаю, вам слід залишитися й добре все обговорити. Щоб вирішити це належним чином, мені потрібно скликати Раду королів у королівстві Міррос, у столиці Гелліон. Там і визначимо вашу подальшу долю.

— Але, батьку, — вигукнув заперечно Меланф, але одразу стримав себе.

Король поглянув на сина і відповів: — Я король, і я так вирішив.

Син короля покірно послухався і відступив.

— Нехай буде так, — відповів ельф.

— А можна швидше, тому що я зголоднів і хочу відпочити з дороги, — зауважив гном.

— Я накажу послати гінців, аби вони попередили про скликання Ради королів, — сказав король. — А завтра, із першими променями сонця, вирушимо в дорогу. Тепер вас проведуть до зали, де ми разом повечеряємо, а після — до ваших покоїв, щоб відпочили з дороги.

— І ще одне, — звернувся до короля ельф.

Король глянув на ельфа і помітив його зелені очі. — Чи можу я відпустити одного зі своїх охоронців назад до кораблів, щоб сповістити інших, що все гаразд і ми залишимося тут на певний час?

Король погодився й наказав дати коня та двох охоронців для супроводу.

Ранкове світло ще не встигло поглинути останню вечірню зорю, коли все було готове до виїзду на північ, до королівства Міррос. Ельфи й гном стояли біля входу палацу. До них пригнали тих самих коней із Ельдайна. До гурту додали ще одного коня — чорного, мов беззоряна ніч. Серед інших він вирізнявся своїм розміром. Важка грива спадала на бік і трохи затінювала очі. Граційний і могутній, невловимий, мов вітер, він полонив погляди.

Із дверей вийшов король Дардан.

— Ви готові вирушати? — запитав він.

— Так, — відповів Істтар. — Ми чудово відпочили у кімнатах, які ви нам надали, і готові в дорогу.

Король кивнув.

— У вас прекрасний кінь, — зауважив один із ельфів.

— Так, він чудовий, — відповів король, погладжуючи коня по шиї. — Мені його подарували два роки тому.

— Як звуть цього красеня? — вигукнув гном.

— Хрісаор, — відказав король.

— Прекрасне ім’я для такого гарного коня, — зауважив ельф.

— Час вирушати в дорогу, — сказав король Дардан. — Нас супроводжуватимуть ще двадцять моїх найкращих вояків — сподіваюся, ви не заперечуєте?

— Ні, не заперечуємо, — відповів Істтар.

Шлях був довгий. Він вів вершників крізь густі ліси й просторі луки, де буяли квіти, трави й посіви. Час від часу загін робив короткі зупинки в невеликих поселеннях королівства Аделії. Люди впізнавали короля за строєм і охороною, що супроводжувала його; Дардан у відповідь вітав свій народ. Дехто дивувався такій появі володаря, та ще більше поглядів приковували незнайомці.

Звістка про них швидко розлетілася усім королівством. Ширилися найрізноманітніші вигадані історії: для одних це були харумани, що змінили вигляд, для інших — довгоочікувана допомога в майбутній боротьбі з ворогами. Так минали дні: уночі відпочивали, а зі світанком знову вирушали в дорогу.

За весь шлях нічого серйозного не сталося. Дорогою кожен розповідав про свою домівку й культуру; король цікавився, чи знайдеться щось спільне з ельфами та гномами, та більшість зіставлень лише підкреслювала відмінності. Раси, звичаї, погляди — різні. Єднало одне: віра в богиню Астерію.

Вдалині замаячила столиця — місто-фортеця Гелліон. Вона стояла на острові посеред річки Сакри; її холодні води, що беруть початок у північних горах Мірроса, обіймали острів кільцем. Острів височів над просторими луками, розстеленими довкола течії. Здавалося, всі дороги ведуть до Гелліона, а люди, що прямували до міста, нагадували комах, які злітаються на вечірнє світло.

На роздоріжжі перед в’їздом височів фонтан: шість колон, оздоблених різьбленими візерунками — гіллям і в’юнкими, мов змії, рослинами. На самому шпилі в три яруси спадала прозоро-блакитна вода, виблискуючи у сонячних променях. Далі до невеликого острівця вів обгороджений міст, обабіч якого стояли залізні ліхтарі.

На острівці, межею між мостами, стояли два гігантські дерева — мов велетні з корінням, яке нагадувало щупальця, що вросли в землю й обросли мохом і водоростями.

Обабіч дерев стояли вартові у міцних сталевих обладунках. На грудях викарбувано герб королівства: птах із довгим хвостовим пір’ям, що летить на яскраву зорю. У кожного в руках — алебарда, на голову вища за вояка. З-під шоломів виднілися молоді обличчя вартових.

Уздовж головної дороги фортеці, мов гриби, височіли будинки з червоними дахами. На фасаді одного з будинків красувався рельєф богині Астерії: шовк огортав її, довге волосся спадало й прикривало тіло, а довкола вилися квіти.

Посеред фортеці розкривалася велика площа. У центрі стояв фонтан зі статуєю жінки, що тримала на руках дитину. Довкола фонтану буяли квіти — жовті, червоні, помаранчеві, білі. По колу стояли дерев’яні лави.

З іншого боку, біля другого входу, розкинувся ринок із невеликими ятками. За прилавками продавці виставляли вироби ручної роботи, коштовні прикраси, одяг, ліки й цілющі трави. На прилавку, обкладена льодом, лежав риб’ячий улов — від малого до великого. Дивакуваті риби, з гострими, мов кинджали, носами й великими зубами, лякали перехожих навіть мертвими. Поруч продавали зерно, а неподалік — свіжовипечений хліб і булочки з того самого зерна; їхній аромат розносився по площі, манячи покупців. Навпроти стояв торговець птахами: кожен виводив свою пісню — подекуди це були пронизливі крики, але траплялися й приємні для слуху.

Неподалік працювала кузня, звідки лунав дзвін молотів. З димаря виривалися важкі клуби диму; вітер враз по раз підхоплював їх, підіймав угору й розвіював.

Піч дихала пекучим жаром, а за кам’яним столом, над ковадлом, стояв коваль. Він підіймав руку з молотом і різко опускав — удари сипалися по розпеченому залізу. Біля горна працював молодик: качав міхи, підтримуючи жар у печі.

За кілька кроків стояв торговець зброєю. На прилавку красувалися мечі, кинджали, луки, списи, сокири й щити. Поруч висіли обладунки: шоломи, нагрудники, наплічники та інше.

Були й ті, хто пропонував послуги наглядача: у нього за плату можна було залишити речі й забрати їх будь-якої миті. Інші працювали провідниками, обіцяючи довести до будь-якого міста чи селища п’яти королівств.

Площу наповнювали звуки й запахи, гомін розмов. Усе довкола свідчило про спокійне, хоч і рутинне, життя людей.

Король Аделії Дардан з ельфами та гномом, повільним ходом наблизилися до палацу, де їх особисто зустрів король Мірроса.

— Вітаю вас на землях Мірроса, — мовив король Дайнок. — Королю Дардане, як минула ваша подорож?

— Дякую за прийом, ваша величносте, — відповів Дардан і потис руку. — Дорога видалася довгою та спокійною. Привів із собою гостей з-за океану.

— Про них мені вже доповіли, — кивнув Дайнок, поглядом ковзнувши по ельфах і гномі.

— Вітаю вас на наших землях. Я король Дайнок, — мовив він, звертаючись до незнайомців.

— Мене звуть Істтар, король ельфів. Поруч — мій друг Андварі, король народу Мардук. Ми несемо звістку від богині Астерії.

— Гучні імена й важливі слова, — мовив Дайнок.

— Краще поговорімо про це в спокійнішій обстановці, — зауважив Дардан.

— Ти маєш слушність, друже мій, — погодився Дайнок. — Ходімо до Зали Ради. Про коней не турбуйтеся.

Усі увійшли слідом за королем Дайноком. Він провів їх до головної зали палацу. До трону вела червона доріжка; позаду стояла ущент заповнена книжкова шафа. Високу стелю підпирали дерев’яні колони, і на кожній звисав стяг королівства Міррос. Крізь великі аркові вікна лилося світло. У центрі звисала кована залізна люстра.

Посеред зали на підлозі була намальована мапа материка Есфейроса з кордонами та столицями п’яти королівств. Південь материка від півночі відділяв гірський хребет. На південному боці не було жодних позначок міст чи кордонів — лише темні пасма гір і жерла вулканів.

— Столиці інших королівств розкидані далеко від Мірроса, — почав Дайнок, побачивши, що всі зацікавилися мапою. — Щоб дістатися сюди, їм потрібен час.

— Деякі наші міста стоять біля хребта. Люди назвали його Хребтом Дракона.

— Чому саме Дракона? — поцікавився гном.

— За легендами, ці землі колись населяли дракони, яких створила сама богиня, — відповів Дайнок, стоячи на мапі на тому самому місці, де проходив гірський хребет. — Їх намагалися приборкати, мов диких коней, та марно. Зрештою богиня загнала їх глибоко в землю й навіки поховала там.

Гостей розмістили у палаці, а ввечері влаштували частування. Ельфи, які ніколи не куштували вина чи жодних хмільних напоїв, скривилися: напій їм не припав до смаку — ні того вечора, ні згодом. Проте Андварі вино пішло «як мед»: щоки почервоніли, сміх полився, жартівливі історії посипалися — і стіл вибухнув веселощами.

Король гномів кілька разів ледь не задрімав за столом, тож першим підвівся й попрямував до своїх покоїв. Інші ж залишилися й продовжили розмовляти та обмінюватися думками про подальший розвиток їхнього дружнього союзу.

Відтоді, як король Дардан послав гінців скликати інших володарів, минуло вже чимало днів. Одним із перших з’явився король Фараден, правитель королівства Саррамон, у супроводі невеликого загону; його одразу провели до палацу. Згодом прибув король Тарамон — правитель Арагартеса, а слідом — король Отен із королівства Вальєс.

Коли всі правителі прибули й зібралися у головній залі палацу, першим взяв слово король Дайнок і представив гостей. Далі виступив Істтар. Він пояснив причини прибуття і розповів, хто спонукав їх вирушити в далеку подорож, що тривала понад рік. Істтар описав землі, де мешкають ельфи й гноми, їхні культури та звичаї, а також додав, що давно знають про людей, проте не бажали втручатися без потреби.

— Ми прийшли з миром і наміром допомогти, — завершив правитель ельфів Істтар. — Просимо дозволу оселитися на ваших землях, щоб обмінюватися знаннями та разом зміцнити й примножити ваші й наші сили.

— Та якщо вважаєте нашу присутність зайвою і гадаєте, що богиня Астерія помилилася щодо загрози з півдня — від вайлів і харуманів, — ми покинемо ваші землі назавжди, — додав король гномів Андварі.

У залі згас гомін. Королі зважували «за» й «проти», схилялися одне до одного, перемовлялися півголосом. Обговорювали можливий напад із півдня. Згадали, як одному з вайлів удалося пробратися на їхній бік: його знайшли мертвим біля підніжжя гір; тіло виявив вартовий військового табору, розташованого неподалік. Підраховували чисельність військ усіх королівств. Та головна суперечка точилася довкола самих ельфів і гномів: чи не пастка це? Сумніви лунали, але без запалу — адже якби вони були ворогами, удар був би раптовим, без попередження.

Більшість прийняла рішення із важкістю і недовірою, але було вирішено дати можливість ельфам і гномам залишитися.

— Ми прийняли рішення дозволити вам залишитися, — висловив за всіх король Дайнок. — Тільки залишилось ще одне запитання: у якому королівстві ви будете жити?

— Я, Істтар, король ельфійського народу, і мій друг Андварі, король гномів, раді вашому рішенню дозволити нам залишитися. Ми не прагнемо жити в одному з ваших королівств чи міст: наш дім — ліс, і ми залюбки оселимося в одному з тих, що на ваших землях. Якщо дозволите, я покажу місце, яке нам найліпше підійде.

Істтар стояв, вдивляючись у короля Дайнока й чекаючи його згоди. Щойно той кивнув, ельф ступив на намальовану на підлозі мапу, оглянувся й зупинився у центрі, закривши собою половину королівства Арагартес. Це помітно роздратувало короля Тарамона: брови насупилися, а гострий погляд уп’явся в ельфа.

— Як я казав, — провадив ельф, — ми не займатимемо територій замків, міст чи поселень. Наш народ і наша культура істотно відрізняються від ваших — і ми шануємо ці відмінності; так само, як і природу та все живе, створене богинею Реєю. Віддавна, від самого зародження нашого народу, наші життя пов’язані з живим світом, тому ми оселимося в лісах, віддалених від міст і сіл: щоб менше впливати на людей і їхню культуру й дати всім час прийняти нас. Водночас ми зможемо періодично обмінюватися знаннями. Ми займемо ліси королівства Міррос у північно-східній частині, — додав Істтар і вказав на мапі посохом, обводячи уявну межу.

— Я гадав, що ви захочете зупинитися у замках одного з королівств, — сказав король Дайнок. — Що ж, я, Дайнок, король Мірроса, дозволяю вам оселитися в лісах мого королівства.

— Я, король Тарамон королівства Арагартес, дозволяю вам оселитися й у моїх землях, — підтримав Дайнока правитель.

Згодом ельфи оселилися також у королівствах Саррамон та Арагартес. Істтар відступив убік і повернувся на своє місце край мапи.

— Ваша черга, королю Андварі, — голосно мовив король Дайнок.

— Ми, гноми, народ невибагливий; найкраще місце для нас — гори. Печери, що ми видовбуємо, стають і домівкою, і фортецею.

Він торкнувся мапи:

— Перше місце — на північному заході, де бере початок хребет Андуріан (названий на честь першого правителя Мірроса).

На мапі гори тягнулися, мов змія, розмежовуючи кордони королівств: їхній «хвіст» виростав у Мірросі, далі перетинав північний схід Арагартеса, вигинався, розтинав навпіл Саррамон і закінчувався біля підніжжя Хребта Дракона — у кратері вулкана Анте. Кратер лежав на стику трьох королівств.

Розподіл земель завершено: кожен народ отримав свою територію й місце для життя. Рішення ухвалено; залишалося лише оселитися — для ельфів і гномів це не становило великих труднощів. Звістка про нових гостей швидко облетіла королівства: когось вона обурила, когось здивувала, дехто зрадів і прагнув якнайшвидше познайомитися з новоприбулими гостями. Та з часом і незадоволені втихомирилися, потеплішали й почали звертатися до нових сусідів по допомогу й за порадою.

Ельфи принесли із собою свою культуру. Про береги за океаном вони говорили рідко й неохоче: там, за десятками горизонтів, лишилися їхні родини. Та прийшли вони з іншою метою — вберегти Есфейрос. Про давню силу народу нагадували споруди: замки й оселі, зведені тут за зразком тих, що залишилися вдома.

У горах гноми створили нові підземні палаци з великими приймальними залами й довгими коридорами, схожими на лабіринти.

Час минав, королі помирали, передаючи управління своїм спадкоємцям, оберігаючи та зберігаючи культурні цінності власного народу й усіх королівств, утримуючи союз і дружбу між собою. З часом об’єднані народи утворили Альянс Світла. П’ять королівств, три раси об’єдналися для спільних зусиль, щоб за першої ж нагоди перемогти ворога, назавжди знищивши його.

З часом люди дізнавалися про ельфів і гномів щораз більше.

Ельфи — прекрасна й мудра раса. Вони виважені, мудрі та чітко дотримуються своїх законів. Їхній розум і кмітливість гострі, мов клинки. У їхньому народі виокремлюють три класи.

Вищі ельфи. Більш схильні до магії. Вони знаються на закляттях і чарах; кожен маг має власний посох із кристалом на наверші — сховищем магічної сили.

Лісові ельфи. Віддають перевагу лукам і коротким клинкам. Вони самі вирощують потрібні породи дерев (насіння яких було привезено з-за океану) й майструють із них луки, оздоблюючи рунними вставками. У бою це безшумні мисливці: стріляють здалеку, а в ближньому бою працюють парою кинджалів, що завжди висять на поясі.

Ельфи-розвідники. Прудкі й мовчазні, мають дар невидимості. За легендами, він веде свій початок від праельфів. Невидимість триває недовго — 15–20 хвилин — і доступна не більш як тричі на добу; між застосуваннями потрібен відпочинок. Надмірне виснаження смертельно небезпечне.

Поєднання цих трьох сил — магії, лісового воїнського ремесла й невидимості — робить їх надійними союзниками й небезпечними супротивниками. Їхні громади шанують природу, ведуть записи в хроніках та навчають молодь, передаючи знання предків, аби кожен знав: сила ельфів — у розумі, дисципліні та єдності.

Гномів у народі подекуди помилково називають «чорними ельфами». Вони неперевершені майстри у ковальстві, видобутку коштовного каміння та їхній подальшій обробці. Вони також є чудовими будівельниками. Їхні міста під горами тягнуться довгими коридорами, що нагадують лабіринти, й ведуть вони до великих пишних зал, а стіни вкриті рунними різьбленнями. Тут, під землею, вони зберігають скарби, коштовне каміння та метали, з яких виковують чарівні персні, зброю і ще багато різноманітних предметів.

Вони навчили людей краще добувати руду та зводити кузні, що у рази перевищували місцеві за потужністю. Гноми показали, як робити сплави й добирати домішки, аби гартувати сталь і творити надійні та міцні леза.

Загалом — це добрий і працьовитий народ, але згодом вони сильно постраждали від людської жадібності й заздрості, що ледве не призвело до війни, тому до людей вони ставилися з недовірою і бажали триматися на відстані. Більшу частину свого життя вони ховаються в глибинах своїх печер, а дехто за все своє життя жодного разу не виходив на поверхню.

Існує легенда, що гноми знають точне місце перебування прихованих у землі металів. Їхня мета — якнайкраще охороняти потаємні скарби та метали, які мають магічну силу, аби вони не потрапили до лихих рук.

Життя гномів тихе й розмірене. Та коли постає загроза, що може зачепити не лише їх, а й людей, вони стануть пліч-о-пліч і не відмовлять у допомозі. Втім, відтоді як гноми оселилися в Есфейросі, відвертих небезпек майже не було: частіше до них звертаються з мирними проханнями — виготовити прикраси, зброю чи міцні лати.

Гном зазвичай сягає дорослій людині лише до пояса, та попри невисокий зріст вправно володіє сокирою й молотом.

Усі гноми носять бороди: чим вони яскравіші й густіші, тим привабливішим здається власник для протилежної статі. Кажуть, у бороді «закладено» чоловічу силу та відвагу: зістригши — втратиш назавжди. Достеменно цього ніхто не знає — може, то лише легенди, — та так ведеться з давніх-давен, і старих звичаїв ніхто не збирається змінювати.

Чужинці з-за океану стали людям і друзями, і союзниками — так утворився Альянс Світла.