Раді Вас бачити!

Молодий вартовий осідлав найшвидшого коня в королівській конюшні, затягнув вузди й вирушив із замку Верденс-Тор на північ — до столиці королівства Міррос, міста Гелліон. Прудкий кінь летів галопом дорогою, піднімаючи копитами куряву позаду. Це був один із найшвидших скакунів у всьому королівстві: світло-коричневий, з білою плямою на лобі, молодий, стрункий і м’язистий. Він летів вперед, майже не відчуваючи ваги вершника, який, опинившись на рівній ділянці шляху, ще дужче пришпорював його.

На дворі стояла нестерпна спека. Кінь важко дихав, борючись із гарячим повітрям, яке з кожною годиною ставало ще пекельнішим. Час від часу солдат зупинявся, щоб дати коневі та собі короткий перепочинок. Одне з таких місць було невелике озеро, де панувала тиша, а поверхня води була гладкою, немов дзеркало. На дереві співали птахи, а з-за кущів на протилежному березі вийшов молодий олень із маленькими ріжками, схожими на висохлі гілочки. Олень насторожено оглянувся навколо, тоді перевів погляд через озеро й побачив коня з вершником. Він обережно підійшов до води й почав пити. Після чого поскакав в ліс.

Після короткого відпочинку посланець знову рушив у дорогу, намагаючись надолужити втрачений час. Вздовж шляху тяглися невеликі поселення, а за ними засіяні поля, де невтомно працювали люди. Іноді вони відривалися від роботи й кидали короткі погляди на вершника, що мчав дорогою.

Коли сонце сховалося за обрій, юний солдат в’їхав у густий ліс. В зоряну ніч шлях освітлювало місячне сяйво, яке пробивалося крізь крони дерев, що нависли над дорогою, змушуючи часом пригинатися. Перед тим, як вирушити до Гелліона, король наказав йому заїхати в королівство Арагартес що знаходилось на шляху та теж передати послання королю Маргасу.

Посильний прибув в Арагартес і зробив все так, як наказано. Ніч минула швидко. Із-за обрію виглянуло сонце освітивши подальший шлях посланця і вподобаним ним коня.

День минув спокійно й непомітно — як і наступні.

Посланець прибув до Гелліона глибокої ночі. Навколо міста тяглися невеликі поселення, оброблені поля та виноградники. Місто сяяло у темряві всіяними яскравими вогнями ламп і факелів.

Посланець показав листа, запечатане гербом королівства Вальєс. Переконавшись в правдивості документа, варта дала дозвіл на вхід до міста.

Про прибуття посланця негайно сповістили короля Орнікса. Той особисто прийняв листа. Впізнавши королівський герб, Орнікс зірвав печатку й розгорнув листа, схилившись під світлом факелів, що горіли біля входу в палац.

Перед тим він наказав нагодувати молодого солдата, дати йому місце для відпочинку, а коня розмістити в королівській стайні.

На темно-жовтому аркуші було виведено кілька слів:

«Прошу зібрати раду п’яти королівств, а також правителів гномів і ельфів. Час настав».

Останні два слова — «Час настав» — занепокоїли Орнікса. Він не став зволікати й наказав своїм посланцям негайно вирушати до інших королів, щоб повідомити про скликання ради.

Посланці вирушили тієї ж ночі, й менш ніж за два тижні після прибуття першого гінця рада п’яти королівств зібралася в столиці Міррос. Прибули всі правителі п’яти держав, а також король гномів і король ельфів.

Дехто з королів не бачилися один з одним роками. Час йшов, покоління змінювалися, правителі старішали й вмирали, а на їхні місця приходили спадкоємці. Лише ельфи та гноми залишалися незмінними. Їхній вигляд майже не змінювався з роками: ельфи жили сотні, а то й тисячу років, зберігаючи пам’ять про давні війни, коли світ особисто вклонявся богам. Гноми ж могли дожити до п’яти сотень років, а інколи й більше.

Велика зала, де зібралися королі, стояла в тому самому місці, де понад тисячу років тому було ухвалено рішення дозволити ельфам і гномам оселитися серед людей. Відтоді ці народи стали невід'ємною частиною п’яти королівств. Їхня культура, винахідливість і військове мистецтво збагатили людські знання, зробивши спільний світ сильнішим і розвиненішим.

Зала стояла такою ж величною, як тисячу років тому. Лише фрески, створені руками майстрів різних епох, додали нових барв і життя. Природа, зображена на стінах, була такою реалістичною, що, здавалося, намальована трава колихнеться, а крони дерев тихо затремтять під уявним вітром.

Сім правителів стали колом у самому серці зали. Навколо не було ні стражі, ні слуг — лише семеро королів. Давній звичай велів приймати найважливіші рішення стоячи, коли всі рівні один перед одним й щоб ніхто не мав більшої влади чи привілею перед іншими. І тільки так рішення приходять швидше, приймаються чесно та мудро.

В центрі стояв Орнікс, король Мірросу. Праворуч від нього знаходився Деланф, юний король Саррамону, наймолодший серед правителів. Смерть його батька, короля Ролана, застала країну зненацька, і Деланфові довелося взяти владу раніше, ніж він був до того готовий.

Деланф був високий і стрункий. Його коротке чорне волосся лягало акуратними пасмами, а легка щетина додавала погляду зрілої впевненості. Гострі риси обличчя мов витесані різцем: високі вилиці, прямий ніс, міцне підборіддя все це робило його в очах інших старшим ніж це було на ділі. Але найбільше вражали очі — глибокі зелені, з холодним смарагдовим блиском.

Деланф мав хист до навчання з ранніх літ. Він навчався в найкращій школі в власному королівстві, але справжню мудрість він пізнав навчаючись серед ельфів. Старійшини дозволили йому торкнутися своїх знань — рівно настільки, наскільки дозволяли їхні звичаї. 

Біля Деланфа стояв король Валарон із королівства Вальєс — високий, сильний чоловік із сивим волоссям, що спадало на плечі, і глибокими очима, які відбивали мудрість багатьох років правління. На його плечах лежав плащ із золотим оздобленням, а на пальцях сяяли персні з рідкісними каменями, кожен із яких мав свою історію. Його постава випромінювала спокій і впевненість, а погляд одночасно міг надихати та викликати тривогу.

Наступним у залі стояв король гномів Навард. Він зійшов на трон після смерті короля Сардаста. Трон у їхньому королівстві не передається у спадок — його обирають дванадцять наймудріших гномів старійшин. Саме вони обирають, хто може претендувати на трон, а ним може бути будь-хто із гномів. Але перш ніж зійти на трон і правити, кожен претендент мусив пройти випробування на силу, мужність, страх, володіння зброєю та мудрістю у прийнятті рішень. Після цього старійшини одноголосно визначають нового правителя. Навард відповідав усім вимогам та здобув трон. Він був типовим гномом: довга борода, сокира на спині і буркотливий характер.

Навпроти стояв Нердин — високий, стрункий ельф із гордо піднятою головою. Його обличчя, не видавало віку, адже ельфи живуть довго й майже не старіють. Лише коли відчувають, що їхній час прийшов, вони лягають на вівтар, і їхнє тіло перетворюється на попіл, який вітер розвіював над лісами, горами й океанами, віддаючи їхній дух природі.

Нердин був найстарішим серед ельфів — йому майже дев’ятсот років. Завдяки вікові та досвіду, він був наймудрішим, що наділяло його правом бути правителем.

Найстарший серед людей у залі був король Дархан із королівства Аделія. Його обличчя було вкрите глибокими зморшками, сива борода спадала до грудей і майже приховувала королівський герб. Сутулість робила його низьким, і декому навіть хотілося простягти руку допомоги. Більшість дивувалися, як йому ще вистачає сил — інші давно б здалися, а він…

Біля Дархана стояв король Маргас, правитель королівства Арагартес. Його постава, мужні плечі та міцні руки більше видавали в ньому воїна, а не правителя. Він міг зрівнятися у силі та майстерності в володінні меча з будь-яким молодим солдатом. Щороку він влаштовував змагання серед свого війська, і за двадцять років його правління ніхто не зміг його перемогти. Попри роки, що наздоганяли його Маргас продовжував підтримувати не тільки власну силу, а й гостроту розуму.

Орнікс перервав тишу залу:

— Друзі, ми зібралися для обговорення проблеми, що нещодавно виникла. Щоб усе було зрозуміло, про ситуацію розповість король Валарон.

Валарон зробив крок вперед:

— Я вдячний вам за вашу присутність… 

— Звичайно, — миттю відповів Дархан. — Ми знаємо один одного вже багато років, і це наш обов’язок як королів та членів родин, пов’язаних між собою кровними зв’язками, готові вислухати тебе. Навіть якщо доведеться почути найсуворішу правду.

— Ви праві, — продовжив Валарон. — Це найсуворіша правда, яку вам доведеться почути. Можливо, вона стане смертельною для нас всіх. Навіть немаючи бажання, ми будемо змушені вступити на шлях цієї правди.

Всі підняли погляди на оратора і уважно слухали кожне його слово, дозволяючи йому спокійно розповісти історію, не перебиваючи. Він описав все, що сталося з розвідниками, опустивши лише деякі деталі. Його слова здивували і насторожили присутніх. Коли король Валарон завершив промову словами: «Час настав», у залі повисла глибока тиша. Кожен розумів: ці слова знаменують початок війни з вайлами та харуманами. Присутні почали обмінюватись тривожними поглядами.

— Але як вони на нас нападуть? — вигукнув король Маргас. — Нас же захищає Хребет Дракона!

— Якщо богиня вайлів і харуманів відновить свої сили… — відповів Валарон. — То жоден Хребет Дракона нас не врятує.

— Гадаю, — озвався король Орнікс, — що всі пам’ятають про Альянс Світла, створений нашими пращурами. Тому ми зобов’язані об’єднатися у разі наступу з півдня і раз і назавжди знищити вайлів та харуманів. Ми — солдати, захисники добра. Ми мусимо оберігати наші землі, королівства і родини. До того ж богиня Астерія послала нам великих вчителів та воїнів, які навчили нас того, що допоможе вистояти в майбутній битві.

— Якщо війна прийде з півдня, ми об’єднаємо наші сили й дамо відсіч темряві, — промовив Дархан.

Королі схвально закивали, підтримуючи його слова.

— Я радий це чути, — відповів Орнікс.

— Нам потрібні всі сили, які тільки можемо зібрати, — мовив Деланф. — Я впевнений, що наші вороги мають значно більшу перевагу в чисельності війська. До того ж, як сказав король Валарон, вони знайшли богиню Еріду. А це дає їм ще більшу силу й перевагу над нами.

— Богиня Еріда — це справді величезна перевага, — зауважив Дархан. Він говорив повільно, а його голос звучав хрипко. — Навіть якщо ми знищимо харуманів та вайлів, перемогти саму богиню нам навряд чи вдасться. У нас немає такої сили.

— Проти богині може стати лише інша богиня, — тихо мовив Валарон. — Астерія — наша єдина надія.

— Минуло понад тисячу років від її останньої появи, — зауважив Орнікс. — Ми навіть не знаємо, чи вона ще чує молитви нашого світу…

— То що ж нам робити? — грізно урвав король Маргас. — Сидіти склавши руки й чекати, поки вони прийдуть і виріжуть нас, мов ягнят? Якщо й помирати, то лише в бою — даючи надію собі та всім, хто стане боронити свої землі.

Розгорілися жваві обговорення та суперечки. Кожен висував власні пропозиції, і жодна не здавалася достатньо надійною. Ніхто не знав, чи повернеться богиня Астерія і чи простягне світу руку допомоги. 

Голоси ставали дедалі гучнішими. Королі перекрикували один одного, мов розбурхані хвилі. Все це нагадувало розворушений вулик, у якому страх і відчай гнали кожного кричати голосніше.

— Королю Нердин, що скажете ви? — різко мовив Орнікс, зупиняючи шум. — Ви старший за нас всіх, ви пам’ятаєте часи, про які ми знаємо лише з легенд. Ваш народ — мудріший за будь-який інший, і саме ельфи з гномами востаннє бачили Астерію. Чи можемо ми надіятися на її повернення та допомогу?

— Надія потрібна так само, як і повітря, — промовив Нердин після короткої паузи. — Та не варто плутати її з порятунком. Вона не зупинить армії вайлів і харуманів, не здолає богиню. Щоб протистояти темряві, одного бажання замало. Сподівання на те, що богиня Астерія явиться й врятує нас, повинно йти поруч із ретельною підготовкою. Ми мусимо знайти спосіб здобути перевагу над ворогом, не очікуючи на повернення Астерії, інакше надія згасне разом із нашими королівствами.

— І як нам знайти цю перевагу? — запитав Орнікс.

— Є одна можливість, — сказав Деланф, і в його голосі прозвучала рішучість.

Всі миттєво звернули на нього увагу, зацікавлено напруживши слух очікуючи на його слова.

— Я впевнений, що багато хто з вас не раз чув цю легенду, — почав Деланф, його голос звучав спокійно, але впевнено. — Батько розповідав її мені ще в дитинстві. Під час однієї з війн між людьми та харуманами бог Мадей вбив богиню Рею мечем, подарований людьми. Легенда каже, що після її загибелі меч впав на землю, але ніхто не знає, де саме.

— Якщо ми зуміємо його знайти, — промовив Деланф, його голос лунав рішуче, — у нас з’явиться, хай і невелика, але справжня перевага. Меч, що вбив богиню Рею, здатен знищити й ту частину її душі, що відокремилася після смерті та стала на бік темряви.

— Ох, я добре пам’ятаю цю легенду, — промовив Дархан, нахилившись вперед, мов намагаючись пригадати найтонші деталі. — За своє життя я чув її багато разів і щоразу чув най різноманітніші припущення про меч. Одні кажуть, що його знайшли харумани, інші — що він закопався в землю так глибоко, що ми ніколи його не знайдемо. Але найчастіше я чув, що він впав саме там, де тягнеться Хребет Дракона. На жаль, більше нічого про нього мені не відомо.

— У нас, гномів, ця легенда теж добре відома, — мовив Навард, його голос звучав твердо. — І в ній йдеться саме про те, що меч впав на землю там, де зараз проходить Хребет Дракона …

— Якщо це дійсно так, — різко мовив Маргас, перебивши Наварда і не давши йому завершити думку, — ми ніколи його не знайдемо!

— А можливо, вайли чи харумани знайшли його? — промовив Валарон, в його голосі відчувалася тривога.

Всі заговорили одночасно, перемовляючись і не звертаючи уваги на інших. Та раптом гул обірвався, коли по залу пронісся глухий удар сокири гнома. Усі миттєво замовкли, повітря наповнилося напругою.

— Дякую, — промовив він, поглядаючи на всіх суворо. — Я ще не закінчив свою розповідь про легенду. Коли перші з нашого роду оселилися на ваших землях, вони шукали місце, де можна було б збудувати палац та жити, як личить гномам. Під час будівництва вони знайшли меч який світився голубуватим світлом.

Палац так і не був завершений: часті землетруси призводили до обвалів, і гноми змушені були покинути його. Багато хто вважав меч проклятим, тож його залишили на тому ж місці де й знайшли. Також поговорюють, що там живе дракон, який своїм ревом і створював землетруси.

— Дракон? Ха! Їх не існує, — мовив Маргас, глузливо посміхаючись.

— І де ж, власне, знаходиться той палац, про який ти говориш? — промовив Орнікс, злегка піднявши голову.

— На півдні, у пограничних землях королівства Вальєс біля Хребта Дракона, — промовив він.

Навард повільно провів ручкою сокири по карті, немов відзначаючи шлях, що веде до палацу.

— Тоді збираємо людей і вирушаємо на пошуки меча, — сказав Орнікс, впевнено дивлячись на всіх присутніх.

— Не все так просто, — мовив гном. — Територія, де знаходиться палац, вкрита густим лісом, в якому водяться невідомі істоти, яких ми навіть уявити не можемо. Ліс настільки темний, що сонячне світло ледь пробивається крізь його крону. А після нього простягаються суцільні болота, через які ніхто не взмозі пройти. Багато з тих хто намагався тонули, зникали або, можливо, ставали здобиччю цих невідомих створінь.

— А що скажеш ти, Валароне? — поцікавився король Орнікс. — Адже це твої землі. Невже там немає твоїх людей, і ніхто не охороняє ту територію?

— Я не раз відправляв туди своїх солдат, але деякі так і не повернулися, — відповів Валарон. — Інші поверталися ще на півдорозі, тільки-но ступивши в той ліс. Солдати бояться тих місць. Тому я залишив ту територію на поталу страхові, який відганяє непроханих гостей, мов мух зі столу.

Він на мить замовк, а потім додав:

— Але одного разу мій командир розповідав про солдата, що нібито зміг перейти болота й вибратися. Кажуть, він втік зі служби перйшовши болото та вижив.

— Звідки ви знаєте, що він був саме на болоті? — вигукнув король Маргас. — Можливо, він втік через ліс і навіть не наблизився до болота!

— Як доповів мені командир, мої солдати майже наздогнали його біля самого болота, — спокійно відповів Валарон. — Але замість того, щоб здатися, той дурень кинувся далі, прямо в трясовину. Солдати чергували всю ніч, чекали на нього до світанку, сподівалися, що він одумається й повернеться… але він так і не з’явився. Всі вирішили, що його затягло болото. Але приблизно рік по тому один із солдатів, який служив разом із ним, випадково зустрів його в місті й впізнав. Він негайно доповів командирові, а командир — мені. Я пильно стежу за всім, що відбувається в моєму війську. Навіть найдрібніші події не проходять повз мене.

— І де ж він зараз? — поцікавився Деланф.

— Мої солдати неодноразово робили спроби затримати його, — рівним голосом сказав Валарон. — Але він щоразу дивом уникав засідок. Якби я вірив у випадковості, то сказав би, що йому просто щастить. Але це вже надто підозріло.

— Відправте більше вояків! — різко вигукнув Дархан.

— Ні, це не спрацює, — відповів Валарон. — Він кмітливий, і я певен, що має друзів, які попереджають його про переслідування. Потрібен хтось непомітний, кого він не знає, хто зможе наблизитися до нього без зайвої уваги.

— І кому ми можемо беззастережно довіряти, — добавив Орнікс.

— Почекайте, — вигукнув Маргас. — Ми витрачатимемо час і людей на того, кого ми ледве знаємо? Солдата-дезертира який, можливо, знає дорогу через болота?

— А який вихід ви бачите в цій ситуації? — поцікавився Орнікс.

— Візьмемо сотню солдат, — сказав Маргас гордо. — Цього має вистачити, щоб пройти болото. Хтось, можливо, не дійде до кінця, але це надійніше, ніж покладатися на дезертира.

— Це занадто велика кількість людей, які знатимуть про наші наміри, — зауважив Деланф. — Навіть якщо з цієї сотні хтось виживе і таки перейде болото… що далі? Вони не знають цієї землі. Той дезертир пройшов через болото та знайшов шлях назад. Він єдина людина, яка довела, що може пройти болотом і вижити. Це робить його ціннішим за будь-яку сотню. Ми повинні знайти його та дізнатися в нього, як пройти болото, а не гнати сотню солдат на смерть без шансів на повернення.

Маргас стояв зі схрещеними руками, пронизливо дивлячись на Деланфа, котрий не відводив від нього очей.

— Я на боці короля Деланфа, — озвався Навард, порушуючи мовчанку. — Сотня воїнів стане нам у пригоді в майбутній битві. Для такої місії потрібна не велика, але надійна група.

— Ви маєте слушність, королю Навард, — підтримав Нердин, ледве кивнувши. — Думаю, нам слід спершу відшукати цього солдата й з’ясувати, чи справді він здатен провести когось через болота. Якщо так — відправимо невелику групу. Малий загін зможе розвідати місцевість, не привертаючи уваги. Вони розвідають шлях, і якщо знадобиться підкріплення, хтось із них повернеться, і ми спрямуємо більші сили.

— В такому разі нам потрібні люди, яким ми можемо довіряти, — сказав Орнікс, глянувши на всіх присутніх.

— І хто ж піде на цю місію? — мовив Маргас, хитро усміхнувшись.

— Я піду! — вигукнув Деланф, роблячи крок вперед. Маргас підняв голову й уважно глянув на нього. — Навряд він мене знає. До того ж, чим менше людей не з нашого кола буде знати про наші плани, тим краще.

— Я також приєднаюся до нього, — сказав Навард, впевнено виступаючи вперед.

— Двоє королів? — саркастично протягнув Маргас. — Не забагато честі для якогось там дезертира?

— Ви впевнені, Деланфе? — стурбовано запитав Орнікс. — Ця подорож буде надзвичайно небезпечною. Якщо з вами щось станеться… 

— Я добре усвідомлюю небезпеку, Орніксе, — твердо промовив Деланф. — І я готовий прийняти цей ризик. 

— Я народився, щоб діяти, а не сидіти й чекати на ворога, — гордо промовив гном.

— Думаю, це чудово, що двоє людей, яким ми можемо довіряти, вирушать на пошуки меча, — сказав Дардан. — Краще так, ніж відправляти кого попало.

— Добре, нехай буде так, — твердо промовив Орнікс.

— Потрібні ще люди, яким ми зможемо довіряти, — сказав Деланф.

— Було б добре, якби з вами був ельф-розвідник, — запропонував Орнікс. — Чому б не взяти того, про кого розповідав король Валарон? Здається, його звуть Мерріор. Якщо він зміг вижити в сутичці з вайлами, то зможе допомогти впіймати дезертира і приєднатися до пошуків меча Мадея. Сподіваюся, король Валарон не заперечує. Чи не так? — він уважно поглянув на короля.

— Так.. так, звичайно — відповів король, його голос звучав невпевнено, а серце стиснулося від хвилювання. — Я поговорю з ним особисто…

Він глянув вниз, стискаючи кулаки. Ім’я Мерріор викликало в ньому суміш страху та тривоги — адже ніхто не знав правду, що розвідником була його дочка Ірріель. Розкривати це зараз було неможливо, тож король змушений був погодитися, ховаючи хвилювання за спокійними словами.

— Чудово, — промовив Орнікс, кивнувши головою.

— Я хочу запропонувати своїх людей, — сказав Нердин. — Хто краще зберігатиме таємниці, як не ельфи? Я пришлю двох своїх найвірніших воїнів. Гадаю вони не будуть проти й допоможуть нам в цій місії.

— Добре, — мовив Орнікс. — Гадаю, ніхто не заперечуватиме?

Всі королі кивнули в знак згоди.

— І де ж нам розшукати цього солдата-дезертира? — поцікавився Нердин.

— Наскільки мені відомо, його найчастіше бачили на острові Аргос, — відповів Валарон. — Гадаю, він туди ходить заради розваг.

— Через тиждень на Аргосі відбудуться змагання, — промовив Орнікс. — Якщо він так любить розваги, то не пропустить їх. Всі, хто йде на місію, повинні зібратися там і дочекатися його появи.

— Гадаєте, ви зможете його впіймати? — поцікавився Маргас, дивлячись на Деланфа. — Та навіть якщо впіймаєте, жодної гарантії немає, що він погодиться вам допомогти.

— Ми спробуємо, — спокійно відповів Деланф. — Але щоб підвищити шанси на успіх, нам потрібно надати всю інформацію про нього й максимально детально описати його зовнішність. Ви ж розумієте, що від цього залежить доля всієї місії.

— Звичайно, — відповів Валарон. — Я розумію важливість цього завдання. Я надам вам всю інформацію, що мені відома, а також пришлю солдата, який служив разом із ним і знає його особисто.

— Отже, час настав,— тихо, але твердо сказав Орнікс. — Хай доля буде прихильною до наших обраних, і хай вони віднайдуть загублене минуле. Якщо це станеться, у нас з’явиться шанс на перемогу. Тепер доля п’яти королівств лежить на плечах не лише наших військ, а й вас — королю Деланфе та правителю гномів Наварде. Нехай ваша відвага і розум будуть щитом і мечем, що захистять вас від темряви.

Королі один за одним залишили Міррос, та повернулися до своїх королівств, аби підготуватися до майбутньої війни.