Раді Вас бачити!

Непомітно від усіх, з різних сторін із кущів висунулися трубки. Ледь чутний видих змусив кожну з них випустити голку. Ті, немов укус бджоли, впилися в шиї та руки супутників — вони навіть не встигли зрозуміти, що з ними сталося.

Дейлок висмикнув голку й спробував її роздивитися, але в очах двоїлося та пливло. Йому неймовірно хотілося спати, тіло не слухалося, а ноги стали м'якими мов вата. Він поглянув на друзів і побачив, як вони падають на землю один за одним. Слідом за ними рухнув і Дейлок.

Через деякий час супутники прокинулися в невеликій дерев’яній споруді в якій стояла задушлива темрява, а під ними лежав пісок. Як тільки очі звикли до темноти, обриси почали складатися в знайомі обличчя. Айракс спробував щось розгледіти крізь вузькі щілини, але марно — огляд затуляли інші споруди.

— Що сталося?.. Де ми?.. — Ірріель підвелася, тримаючись за скроні, де пульсував гострий біль.

— Нас викрали, — тихо сказав Дейлок. — Голки були змащені снодійним.

— Але хто це зробив? — запитав Айракс. — Невже вайли?

— Сумніваюся, — озвався Деланф. — Якби це були наші вороги, вони б не проявили таке милосердя і вбили б нас на місці. І до того ж наша зброя при нас.

Дейлок вхопився за меч і витягнув його з-за спини. Лезо засяяло блакитним полум’ям і освітило його обличчя.

— Хто б не були наші викрадачі, вони скоро пошкодують про свою необачність, — грізно зауважив Навард. — Потрібно вибиратися звідси, дати їм відсіч і заодно розпитати, хто вони такі й чого їм від нас потрібно.

— Вибратися ми завжди встигнемо, — відповів спокійно Деланф, немов нічого й не сталося. Він постукав кулаком по дерев'яній стіні, яку легко можна було виломити, утворивши прохід. — Якщо вони залишили нас живими і що найголовніше, не забрали зброю, значить, вони нам або довіряють і не бояться нас, знаючи, що ми можемо втекти. Або вони настільки сильні, що переб’ють нас, не змигнувши й оком.

— І що тепер? Просто сидітимемо? — Навард глянув на Деланфа.

— Саме так, — кивнув той. — Краще зачекати на викрадачів і вони самі прийдуть і все розкажуть.

— Мені це не подобається, — незадоволено пробурмотів гном. — Якщо в ці двері ніхто не ввійде до сходу сонця, ми всі разом втечемо.

Через деякий час, коли всі розслабились і занурилися в думки, дерев’яні двері з довгим дратівливим скрипом відчинилися, впустивши в середину ранкове сонячне світло, яке на мить осліпило всіх.

У дверях з’явилася темна постать; через сонце важко було розгледіти її обличчя. Але як тільки вона увійшла всередину й очі звикли до світла, всі побачили перед собою чоловіка. Він був високим і міцної статури. Широкі плечі та жилаві руки свідчили про неабияку силу. Чорне волосся було зібране в тугий пучок, а коротка борода лише підкреслювала гострі риси обличчя. Чоловік не здавався старим, але й молодим його не назвеш — немов сам час для нього зупинився. На лобі проступало кілька зморшок, але вони не зістарювали його.

Він стояв впевнено, а на його загорілому обличчі читалась суворість і холодна рішучість. Кожен його жест випромінював самовпевненість того, хто звик панувати над ситуацією.

— Хто ви такі? — запитав незнайомець грубим голосом. — І як сюди потрапили?

— Ми б хотіли дізнатися те саме у вас. І до… — різко почав Айракс, але його перервали.

— Мовчи, — обірвав його незнайомець, і в його голосі почулася загроза. — Я звертаюся до тих, хто належить до роду людського.

— Ти що собі дозволяєш?! — прогримів Навард. Стискаючи руків'я сокири, він зробив крок до незнайомця. Той лише зміряв гнома пронизливим поглядом.

— Я король Деланф, — впевнено промовив він, зупиняючи Наварда й стаючи перед ним. — Правитель королівства Саррамон, що знаходиться за межами хребта Дракона. А це — мої друзі. І я прошу ставитися до них з повагою.

Незнайомець пильно оглянув усіх своїми темно-зеленими очима, зупинивши погляд на Ірріель. Він зробив кілька кроків у її бік, наблизившись настільки, що вона відчула його подих. Чоловік мовчки вивчав дівчину, особливо її гострі вуха. 

Айраксу не сподобалося, що той так близько підійшов до Ірріель. Він зробив кілька кроків у його сторону, щоб зупинити його, але Деланф перегородив шлях ельфу рукою.

Чоловік спробував доторкнутися до Ірріель, але щойно підняв руку, як вона вихопила з-за пояса кинджал і притулила лезо до його горла. Незнайомець зупинився і підняв руки. Решта спостерігали за цією дивною парою, готові будь-якої миті кинутися на допомогу ельфійці. Зрозумівши натяк, він відійшов, демонструючи мирні наміри.

— Мені просто цікаво, що ви за створіння, — сказав він здивовано. — Водночас схожі на людей, але й так само від них відрізняєтеся. Навряд чи ви вайли чи харумани? Я б їх одразу відчув і не зволікаючи вбив би, але ви мене зацікавили.

— Наша раса зветься ельфами, — твердо вимовив Валанір.

— Ельфи? — здивовано промовив незнайомець. — І звідки ви взялися такі? 

— Ми прибули з далеких країв, що лежать за океаном, за десятки горизонтів звідси, щоб допомогти людям у боротьбі з нашими спільними ворогами: силами темряви, вайлами та харуманами. А от хто ви такі і як опинилися по інший бік хребта? Можливо, ви союзники наших ворогів? Якщо так, то нам немає про що з вами розмовляти.

Незнайомець дещо розізлився, почувши, що його порівнювали з вайлами та харуманами, але придушив свою злість.

— Сама думка про те, що ми можемо бути заодно з тим кодлом є образою для нас, — голос його став низьким і загрозливим. — Якби ми служили темряві ваші голови прикрашали б вхід до цього барака. 

— Годі ходити колами! Чого вам треба? — нестримано викрикнув Дейлок.

Чоловік проігнорував Дейлока. 

— Що змусило ельфів перепливти через океан заради людей? — Його голос був тихим, але важким. 

— Ви не відповіли на наші запитання, — зауважив Деланф. — Чому ми маємо відповідати на ваші?

— Бо у вас немає вибору, — спокійно продовжував незнайомець. — Шансів вибратись звідси живими у вас немає. Тому я ще раз запитую: чому ви допомагаєте людям?

Він перейшов на іншу сторону кімнати, де стояли Валанір і Айракс.

Навіть обернувшись до всіх спиною, він не видавав страху. Кожен міг убити його одним ударом меча, але його воля та мужність, безстрашність навіть, трохи лякали і дивували всіх. Проте цікавість дізнатися більше переважали над усіма їхніми страхами.

— Ми, ельфи та люди, однієї крові, — почав Валанір, дивлячись незнайомцю прямо в очі. — Створені богинею Реєю. І прийшли на допомогу роду людському, бо нас покликала богиня Астерія. Добра половина богині Реї зуміла відродитися, щоб урятувати людей і нас, ельфів, адже ми пов’язані між собою.

— Богиня жива? — прошептав незнайомець, не вірячи словам Валаніра. — Не може бути... Її вбив Мадей, чим і поплатився за свою зраду та безчестя, — продовжив він з відразою на обличчі вимовляючи ім’я бога. 

Щоб остаточно підтвердити слова Валаніра, Дейлок вийняв з-за спини меч, наповнивши кімнату блакитним сяйвом.

Незнайомець не повірив власним очам і підійшов ближче до Дейлока. Його погляд прикував сам меч і яскраве сяйво його блакитного вогню. Немов зачарований, він милувався ним, не промовляючи ні слова. Чоловік спробував торкнутися клинка, простягнувши руку, але на пів шляху передумав і опустив її. Немов прокинувшись від сну, він поглянув на Дейлока і відступив.

— Невже це правда... — промовив незнайомець, оглядаючи всіх присутніх. — А ми все думали, що це... Але... Але як ви знайшли його та змогли перейти через хребет Дракона? Це ж неможливо, як і перепливти морем. Ми сотні разів пробували, але марно.

— Значить, ви нас відпустите? — запитала Ірріель.

— Перш ніж я це зроблю, я хочу дізнатися все, що сталося по іншу сторону Хребта, а ще більше про вас самих. Ходімо, йдіть за мною. Гадаю, нам буде зручніше розмовляти за столом, та й ви напевно зголодніли.

Супутники здивовано перезирнулися, а дехто навіть недовірливо поглянув на незнайомця.

— Ходімо, — наполегливо повторив чоловік йдучи до виходу. — Ви розповісте мені про себе, а я розповім вам про нас.

— Справедливо було б дізнатися ваше ім’я, перш ніж ми підемо за вами? — зауважив Деланф. 

— Ваша правда, — погодився незнайомець. — Мене звуть Нерал і я головний у цьому місті.

Деланф почергово назвав своїх супутників. Кожен із друзів відповів стриманим поклоном.

Усі вийшли за Нералом із дерев’яної будівлі. Перед ними розкинулося селище, що здавалося химерною мозаїкою їхніх домівок. Архітектура різних земель сплелася в єдине ціле. Здавалося, маленька часточка життя з усіх королівств людей перемістилася саме сюди. Будівлі різних розмірів та форм були зведені з місцевого дерева, але в них вгадувалися риси таких знайомих, рідних будинків. Кузні, стайні, невеликий храм Богині, літні будиночки — усе свідчило про те, що тут живуть люди. Точніше, не просто люди, а солдати. 

Усі мовчки обмінювалися здивованими поглядами, кожен подумки питав себе: «Що це за місце? та Куди ми потрапили?»

По розпеченому піску площі впевнено крокували чоловіки з бронзовою від сонця засмагою. Вони виглядали так, немов у будь-який момент готові кинутися в бій і розтрощити все на своєму шляху. Іноді вони кидали погляд на незнайомців, але не приділяли їм особливої уваги.

Нерал привів супутників до найбільшої будівлі з усіх. Він відкрив важкі двері й кожен, один за одним, затримуючись на мить на вході оглядаючи кімнату, увійшов всередину. Посеред зали стояв великий, довгий масивний дерев’яний стіл, навколо якого стояли стільці. Без зайвих слів кожен зайняв своє місце, розсівшись по обох боках.

Вікна були невеликими, тому головним джерелом світла в кімнаті були лампи, що висіли на дерев’яних опорах, які підтримували стелю. Позаду Нерала, за кілька кроків, знаходився камін. В ньому досі виднілися тліючі вуглинки.

— Гадаю, ви багато про що хочете дізнатися? — розпочав Нерал. — І про мене, і про все, що тут побачили?

— Було б дуже цікаво послухати, — відповів Деланф. 

— Ну що ж, якщо ми служимо одній меті, нам нема чого приховувати один від одного. Всі, кого ви бачили, — солдати. Солдати, що вступили в бій більше тисячі років тому.

Усі насторожилися й здивовано перезирнулися, не вірячи власним вухам і словам Нерала.

— Тисячу років тому? — повторив Деланф. — Але як ви досі живі?

— Тому що ми... — Нерал раптом замовк. Він вихопив ніж і вдаривши ним по руці, яку завчасно поклав на стіл, проколов її наскрізь. Усі відсахнулися, приголомшені побаченим. Чоловік витягнув лезо і підняв руку, щоб кожен міг її роздивитися. За мить рана, яка навіть не кровоточила, почала загоюватися, не залишивши по собі жодного сліду. — Тому що ми безсмертні, — закінчив Нерал.

— Не вірю... Це неможливо, — вигукнув Навард, підхопившись із крісла й переводячи погляд із руки Нерала на його очі. 

— Але як це можливо? — запитала Ірріель.

На це він лише посміхнувся, показавши ряд білих зубів, і махнув рукою, щоб Навард сів. Цим жестом він дав зрозуміти, що все гаразд і він про все розповість.

— Ми були й будемо солдатами, — розпочав Нерал. — Коли знову спалахнула війна, було зібране окреме військо чисельністю три тисячі осіб. Мене, як найдосвідченішого, призначили головним командиром. Нам наказали йти лісом уздовж узбережжя. Таким шляхом ми могли непомітно проникнути на ворожу територію й скористатися ефектом несподіванки і вдарити з іншого боку та перекрити ворогові шлях до відступу. Все йшло добре, ми дісталися потрібного місця й тоді атакували вайлів. Ми сподівалися, що їх небагато і легко з ними впораємося, але згодом нізвідки з’явилася неймовірна кількість ворогів. Бій тривав доти, доки ми не відчули підземні поштовхи, які щораз сильнішали. Нас трусило, все тіло відчувало, як здригається земля. Здавалося, вона ось-ось розверзнеться під нами. Ми не розуміли, що відбувається. Аж раптом за нашими спинами, з-поміж дерев, почала здійматися земля. Вона підіймалася все вище й вище, здіймаючись угору просто на наших очах. Гори росли неймовірно швидко; з їхніх схилів котилися велетенські брили каміння, яке долітало до нас.

Частина вайлів кинулася навтьоки, охоплена страхом. Інші ж залишилися й билися до кінця. З ними ми розправилися швидко, хоч і заплатили за це високу ціну.

Коли все стихло, ми намагалися повернутися додому через гори, але все було марно. Перейти чи обійти гори було неможливо.

Ми будували кораблі, намагаючись перепливти океан, але варто було наблизитися до скель, як налітав ураган. Він накривав кораблі велетенськими хвилями, топив судна або кидав їх на скелі, розбиваючи в тріски. Гинули всі до єдиного. — У цей момент Нерал відвів очі вбік і на деяку мить замовк. Його руки стиснулися в кулаки, нігті впилися в шкіру. Відпустивши минуле, він продовжив:

— Ми змирилися і більше не намагалися переплисти океан чи перелізти через гори. Через деякий час про нас дізналися вайли. Їхня кількість у рази перевищувала нашу і ми не могли їх здолати. Ми втратили тисячу, а то й більше солдатів, дехто потрапив у полон. Нам довелося відступити, переховуючись у лісі, раз за разом змінюючи місце перебування.

З часом нам набридло ховатися і боятися. Тому ми вирішили йти до кінця й вирушили назустріч смерті. Ми билися хаотично, нападаючи на різні табори й знищуючи їх один за одним із мінімальними втратами.

Ми були немов хвиля під час шторму, яка зносила все на своєму шляху. Ми жадали смерті й не боялися її. Але щоб продовжувати воювати так само ефективно, нам потрібно було відновлювати сили, тому ми повернулися й оселилися ближче до океану. Саме тут ми натрапили на цю місцину. 

Хоча нам здалося, що коли ми проходили тут вперше, цього місця не було, але ми не надали цьому значення. Воно нам ідеально підійшло: захищене з усіх боків невеликими гірськими масивами, вкритими деревами й зеленню, воно нагадало нам дім. Такий самий ліс, теплий вітер, близькість до океану... 

— І що ж дарувало вам безсмертя? — тихо запитав Деланф.

— Джерело води яку ми п'ємо, — відповів Нерал. — Але коли ви сказали, що Богиня переродилася й утворила хребет Дракона, я зрозумів, що це місце і джерело, що зробило нас безсмертними, створила вона. Вона не забула про нас. Завдяки їй ми весь цей час даємо відсіч вайлам. Хоча вони майже ніколи сюди не потикаються, немов знають про нас і бояться. Ви перші, хто зміг сюди потрапити. Це місце немов зачароване, шлях до нього відомий тільки нам. 

Тепер, завдяки вам, я знаю, що богиня створила цей світ, що став нашим домом і подарувала нам безсмертя, для того щоб ми змогли допомогти вам.

— Якщо ви безсмертні, значить, вистачить лише вас, щоб винищити всіх вайлів і харуманів, — зауважив Навард. 

— Щоб усіх перемогти, самого безсмертя замало, — відповів Нерал. — Їх неймовірно багато. Нас не обов’язково вбивати — достатньо полонити й кинути в в'язницю, що вони не раз робили. За весь час вони так і не дізналися де саме ми живемо, але якщо вони дізнаються — це може призвести до катастрофи. Уявіть, що буде, якщо ваші вороги стануть безсмертними?

— Ви праві, — погодився Навард.

— Ми вирішили чекати дня, який змусить нас знову об’єднатися з людьми, — сказав Нерал, а потім перевів погляд на Айракса та інших. — А тепер і з ельфами та гномами, щоб перемогти у незавершеній війні. Але мене цікавить: як ви змогли потрапити сюди, перебравшись через хребет Дракона? Невже є прохід?

Деланф розповів їхню історію: як усе розпочалося, про далеку подорож і все, що з ними трапилося. Проте деякі моменти він упускав, особливо про гнома Нонака, вважаючи, що це його особиста таємниця, яка має залишитися тільки між ними.

Він також розповів про їхнє рішення вибратися звідси й повернутися назад, але для цього їм потрібна допомога. Нерал погодився допомогти. А поки що наказав накрити на стіл, щоб нагодувати гостей.

— А навіщо вам їжа, якщо ви безсмертні? — поцікавився Дейлок.

— Навіть якщо ми безсмертні, це не означає, що ми не відчуваємо голоду чи не бажаємо того, що приносить задоволення, — відповів Нерал. — Ми не хочемо забувати те, що мали колись. Вирощуючи врожай, полюючи, займаючись будівництвом, видобутком руди чи ковальством, ми бережемо наші традиції, що споконвіку течуть у наших жилах. Так ми залишаємося людьми і намагаємось не збожеволіти.

— А якщо ви перестанете пити воду з джерела безсмертя, то помрете? — запитала Ірріель. 

— Ні, — відповів Нерал із легкою посмішкою. — Джерело тепер всередині нас. Ми не можемо померти, навіть якщо захочемо.

— Як називається це місто? — поцікавився Валанір.

— Сардос, — відповів Нерал.

— А де речі, які були з нами? — запитав Айракс.

Нерал відсунув тарілку з вечерею і на мить вийшов у сусідню кімнату. Через мить він повернувся, тримаючи в руках їхні речі і поставив їх на стіл.

— Вибачте, — промовив він, — але коли ми вас схопили, нам довелося обшукати ваші речі. Тепер, з вашої розповіді, я зрозумів звідки це взялося.

Відкривши одну із сумок, він обережно витягнув велике овальне яйце і поклав на стіл щоб всі добре його бачили.

— Яйце дракона? – здивовано сказав Деланф кидаючи погляд на друзів намагаючись зрозуміти, хто його взяв.

Дейлок зрозумів, що це була Ірріель і поглянув на неї. Ельфійка не витримала його погляду, який буквально свердлив її наскрізь і опустила очі, наче намагаючись сховатися від відповідальності. 

— Це я його взяла, — тихо промовила Ірріель.

— Але навіщо? — запитав Деланф, не приховуючи здивування.

— Ми вбили їхню матір... Я не хотіла, щоб вони там загинули, тому мусила врятувати бодай одного, — відповіла Ірріель, намагаючись виправдатися. 

— Гадаю, буде краще, якщо воно залишиться в нас, — сказав спокійно Нерал, ніби усвідомлюючи всю складність ситуації. — Якщо ви не проти?

— Ваша правда, так буде безпечніше для всіх, — погодився Деланф. — А то раптом нам знову доведеться битися з драконом.

Коли вечеря добігла кінця, Нерал запросив гостей на другий поверх до їхніх кімнат. Кожна кімната була просторою і охайною, з вікнами, що виходили на площу. Розмістившись і ледь торкнувшись подушок, вони занурилися в глибокий безтурботний сон, про який так довго мріяли.

Прокинувшись і спустившись вони побачили на столі смачний сніданок.

Нерал також дозволив їм вільно пересуватися по всій території поселення без жодних обмежень. Як і вчора, навкруги лунав шум зайнятих роботою солдатів, кожен займався власною справою.

Воїни, яких колись навчали лише битись, вправно опанували найрізноманітніші ремесла: будівництва, ковальства, видобутка руди, рибальства, гончарства. Вони самі здобули ці навички, маючи для цього більше ніж достатньо часу. І хоча цей час здавався їм майже вічністю, вони не забували, ким є насправді, а саме солдатами, захисниками королівств.

Щоб навички та вміння володіти зброєю не забувалися, раз на рік влаштовувують змагання, б’ючись зброєю власного виробництва. 

Також вони вміло вправлялися у стрільбі з лука, що неабияк зацікавило Айракса. Він показав власну зброю і воїни були в захваті від її досконалості, адже його лук за якістю в десятки разів переважав їхні.

Кожен зумів знайти власне місце на цій території, закритій лісами й невеликими горами, що оточували місцевість майже з усіх боків, нагадуючи величезний кратер вулкана, у який неможливо було зазирнути. Гори надійно приховали таємницю, що ховається тут понад тисячу років, а вхід до неї відомий тільки тим, хто тут проживає.

Навіть коні отримали безсмертя, хоча їх залишилося зовсім мало. Деланф нарахував одинадцять. Хоч вони й належали до однієї породи, забарвлення відрізняло їх одне від одного: темно-сірі, руді, коричневі, білосніжні. Усі вони були дужими, молодими й палкими. Здавалося, варто лише відчинити ворота й дати їм волю, як вони, наче вітер, помчать у дорогу, долаючи будь-які перешкоди.

Скакуни граційно похитували головами, струшуючи гриви які хвилями розсипалися на міцних шиях коней. Та серед них був один який стояв у власному стійлі, відокремлений від решти, наче вигнанець.

Він був чорного кольору, темніший за саму ніч. Грива розсипалася по всій довжині його кремезної шиї, підкреслюючи кожен рух м'язів. Його темно-карі, майже чорні очі, затягували в себе, мов бездонна темрява. Довгий хвіст повільно погойдувався з боку в бік, а нога час від часу нетерпляче била копитом об землю.

До Деланфа приєднався Дейлок, якому також пригледівся незвичайний кінь. Він простягнув повну жменю соковитої трави, сподіваючись на швидку дружбу, але кінь лише понюхав вологим носом, фиркнув і відвернув голову.

Дейлок усміхнувся, зрозумівши натяк і кинув траву до ніг скакуна. Коли вона опинилася перед ним, кінь неквапливо ступив уперед і почав їсти.

— Він норовливий і вибагливий, ніколи не їстиме з рук — занадто гордий, — промовив Нерал, побачивши спроби Дейлока нагодувати коня. 

— Прекрасний скакун, — із захватом сказав Деланф. — З якого він королівства? Гадаю, такого коня важко було б не запам’ятати. Звідки він родом?

— Якби ж я знав... — відповів Нерал, знизавши плечима. — Він з’явився тут рік тому, наче з нізвідки, стояв неподалік входу.

— Невже він з’явився просто нізвідки? — здивовано запитав Дейлок. 

— Ми й самі неабияк здивувалися, коли вперше його побачили, — відповів Нерал. — Він то зникав то з’являвся біля нас, тож ми вирішили його впіймати. Але, як ви самі помітили, він справді дивний, не такий, як інші. Коли нам нарешті вдалося його схопити — а це було нелегко — ми загнали його в стайню до решти коней. Проте всі інші злякалися: вони брикалися й розбігалися врізнобіч, ледь не рознесли конюшню. Тому ми облаштували для нього окреме місце. Інколи він залишається на ніч, тож ми доглядаємо за ним і годуємо.

— Що ви маєте на увазі під «інколи»? — перепитав Деланф.

— Коли ми вперше його тут закрили, наступного ранку він просто зник, немов крізь землю провалився, — відповів Нерал. — Ми намагалися його знайти, але все марно, тож згодом і думати про нього забули. Проте десь за місяць він знову з’явився, наче привид. Ми звісно, знову помістили його в стійло, але не минуло й тижня, як він зник. І так само раптово повернувся на наступний день. Ми намагалися за ним простежити, та щойно він виходить за межі нашої території, ми втрачаємо його слід. Він приходить і зникає за власним бажанням.

— Невже він знає, де вихід? — здивовано запитав Дейлок.

— Так. Ми й самі не можемо зрозуміти, як саме він його знаходить. Але ми вже звикли до цього й навіть не звертаємо уваги.

— А як його звуть? — поцікавився Деланф.

— Ми прозвали його Примарою, — відповів Нерал. 

— Я хочу проїхатися на ньому верхи, — спокійно промовив Деланф.

Від почутого Нерал розреготався.

Дейлок і Деланф перезирнулися, а потім знову подивилися на Нерала з німим запитанням у поглядах.

— Даруйте мою нестриманість, – сказав він. — Але ви хочете зробити те, що не вдалося жодному безсмертному за весь час відколи він тут. Ми ледь змогли загнати його в стійло! Ти швидше осідлаєш вітер або розлюченого дракона, ніж він дозволить тобі хоча б торкнутися своєї спини.

Але, всупереч можливій невдачі, у Деланфа та Дейлока ще сильніше розгорілося бажання осідлати Примару. Тепер це було не просто цікавістю, а справою честі.

— Але, не буду вам забороняти. Це ваше право, — сказав Нерал, побачивши запал у їхніх очах. — Але я вас попередив.

Нерал відсунув засув, що тримав нижню частину дверей і кінь слухняно вийшов на середину площі, залишаючи за собою сліди на піску. Дейлок, як справжній слідопит, помітив, що кінь не підкований.

— Чому ви його не підкували? — запитав він.

— Ми намагалися, але коваль від першого ж удару копита відлітав на інший край площі.

Нерал приніс сідло і на подив всім, Примара спокійно дозволив накинути його на себе. Він міцно затягнув попругу і кінь навіть не намагався опиратися.

— Він став стриманішим, — здивовано зауважив Нерал, закінчивши поратися з сідлом. — Раніше нам доводилося тримати його вчотирьох, щоб просто покласти сідло на спину. 

Деланф підійшов до Примари. Його рухи були спокійними та впевненими. Він провів рукою по гриві, шепочучи щось заспокійливе і Примара зберігав дивну непорушність. Поставивши ногу в стремено, він легко перекинув тіло через спину коня й ідеально вмостився в сідлі. 

Звістка про те, що хтось наважився осідлати Примару, миттєво облетіла поселення. Всі покинули свої справи й вирішили поспостерігати. Зібрався чималий натовп, серед якого стояли і його друзі. 

— Ось бачите, все гаразд. Тільки потрібн-о-о… — не встиг Деланф договорити, як Примара заіржав і звівся дибки, забивши передніми копитами в повітрі. Деланф міцно вхопився за вуздечку, але кінь рвучко потягнув її донизу і вершник перелетів через голову Примари. Деланф жорстко приземлився на землю і відчув тупий біль у спині.

На мить він заплющив очі, а коли розплющив їх, то побачив перед собою ніздрі Примари. Кінь ледь торкався його обличчя, обнюхуючи, наче перевіряв, чи живий вершник. 

Деланф відштовхнув голову коня й поволі підвівся. Натовп усміхався, спостерігаючи за черговою невдалою спробою. Примара, немов демонструючи свою перевагу, стояв спокійно й показував зуби, мов насміхаючись разом із глядачами.

Обтрусивши залишки піску, Деланф глянув на Примару, який хитав головою, мовби дякуючи за спробу.

— Не переймайся, таке було з кожним, навіть зі мною, — сказав Нерал, кладучи йому руку на плече. — І кожного разу він так само насміхався.

— Ви ніколи його не осідлаєте, — вимовив Валанір, щойно опинившись біля коня і не зводячи з нього очей.

— Так, я вже це зрозумів на власному досвіді, — відповів Деланф.

— Що ти хочеш цим сказати? — поцікавився Дейлок, глянувши на Валаніра.

— Це не звичайна порода, яких ми тримаємо в стайнях вдома, — почав Валанір, дивлячись на коня, що гордо стояв, немов висічений з суцільного каменю. — Ця порода в жилах яких тече кров драконів. Вони були створені богом Мадеєм ще задовго до війн між людьми та вайлами. Після того, як богиня знищила драконів, він намагався вивести коней, які були б такими ж сильними як дракони, але більш піддатливими. Щоб ними могли керувати вайли.

Вони були прекраснішими, сильнішими та витривалішими за будь-якого звичайного коня, а найголовніше безсмертними. Кожен скакун обирав собі вершника самостійно. Як згодом виявилося, вони підкорялися не тільки вайлам, а й людям. Це неабияк розлютило бога Мадея і він намагався знищити їх, проте вбити всіх коней, що належали людям йому не вдалося. Але найголовнішим було те, що тільки обраний конем вершник міг ним керувати. Коли вони знаходили одне одного, то ставали єдиним цілим до самої смерті.

— Але ти ж сказав, що вони безсмертні? — зауважив Деланф.

— Так, але тільки доти, доки не знайдуть вершника.

— І що стається, коли вони знаходять один одного? – поцікавився Айракс який стояв поряд. 

— Знайшовши того, хто має право його осідлати, — продовжив Валанір, — він втрачає дар безсмертя. Кінь живе доти, доки живий його господар і помирає разом із ним. Але є ще дещо: якщо власника смертельно поранили в бою або він уражений важкою хворобою, кінь віддає своє життя, щоб врятувати його. Декілька крапель крові коня можуть залікувати будь-які рани, зцілити хвороби, але сам кінь при цьому гине, розсіюючись прахом по вітру. Я завжди сприймав ці історії як легенди, казки, які розповідають дітям на ніч, але сьогодні переконався в їхній правдивості.

Як виявилося потім про те звідки він все це дізнався, то розповів, що прочитав в старовинних записах які люди записували, як легенди, казки, передаючи з вуст у вуста. Більшість книг була переписана ельфами для власного вивчення.

— Я також хочу спробувати його осідлати, — зголосився Дейлок.

— Ти ж бачив, що він зробив зі мною. Гадаєш, він тебе пожаліє? — зауважив Деланф.

— Ні, але спробувати варто, — відповів Дейлок. — Я чимало коней приборкав, тому від такого шансу не відмовлюся.

Щойно він умостився в сідлі, кінь різко звівся дибки й заіржав диким криком. Тільки-но його копита торкнулися землі він рвонув з місця, наче випущена стріла. Зробивши коло площею, скакун помчав у ліс. Дейлок притиснувся до кінської шиї, щоб гілки дерев не вибили його з сідла й не хлестали по обличчю. Міцні ноги Примари з неймовірною легкістю й прудкістю все швидше й швидше відносили свого вершника вглиб лісу. Він петляв поміж дерев, перестрибуючи повалені стовбури і яри з неймовірною легкістю. Він біг стежками, що вели у невідомі місця і так само прудко звертав з них у хащі.

Через деякий час, раптово з іншого боку поселення вискочив Примара несучи на собі Дейлока. Його повернення нагадувало появу привида. Він різко зупинився на тому ж місці з якого стартував принісши за собою хмару пилу.

Дейлок ще кілька миттєвостей не рухався. Його руки залишалися судомно стиснутими на вуздечці, пальці побіліли від напруги. У вухах ще лунав свист вітру, а перед очима миготіли стовбури дерев, що здавалося й досі летіли назустріч. А серце калатало так сильно, що віддавало у скронях.

Коли Дейлок відчув полегшення, він впевнено поплескав скакуна.

— Це було до біса страшно… і водночас неймовірно швидко, — сказав Дейлок, сповзаючи з коня на землю.

— Думаю, він тебе випробовував, — сказав Нерал.

— І він його пройшов, — зауважив Навард, указавши на плече Дейлока, де набилося листя. Той одразу змахнув його рукою.

— Тепер ваші долі пов'язані, — сказав Валанір. – Адже саме тебе він обрав.

— Так, — погодився Дейлок погладжуючи морду коня. — Але на жаль він не зможе вирушити зі мною далі. Мені доведеться залишити його тут.

— Можливо, колись ви зустрінетеся знову, — сказав Нерал.

Площа гуділа від вітань, на що Дейлок лише втомлено всміхався. Тим часом Нерал повів Примару до стайні. Командир приніс стиглих фруктів та кинув в відро. Кінь задоволено пирхнув і заходився хрумтіти солодкими плодами.

— Таке варто відсвяткувати! — запропонував Нерал, повернувшись назад.

— Я не проти, — відповів Дейлок.

Коли вони ввійшли до таверни, натовп зустрів приборкувача вітальними вигуками. Повітря було просякнуте ароматом хмелю та смачної їжі. Місцеве пиво, зварене солдатами-майстрами, мало унікальний смак завдяки особливим інгредієнтам і зовсім не було схожим на те, що вони пили в П’яти Королівствах. 

Після вечірньої гулянки, на ранок Нерал і кілька солдатів зібралися в головній залі та чекали на інших.

— Ви всі виспалися? — запитав Нерал, піднімаючи очі на супутників, які щойно увійшли.

— Останній келих був зайвим, — промовив гном, обережно торкаючись голови.

— Надіюся, вчорашні гуляння вам не завадять сьогодні, — посміхаючись, сказав Нерал.

— Ви щось дізналися? — запитав Деланф, підходячи до нього.

— Так. Розвідники яких я відправляв вчора повернулися, — Нерал стояв над картою, яка лежала на столі. — Один із таборів знаходиться зовсім неподалік. В ньому може бути потрібна вам карта. Найкраще це зробити вночі.

— Скільки там вартових? — Деланф розглядав позначки на карті.

— Розвідка нарахувала шість постів по периметру, — відповів Нерал.

— Добре. Візьмемо все необхідне і з заходом сонця вирушимо в дорогу, — підсумував Деланф.

Щойно сонце сховалося за горизонтом, а місяць засяяв на вершині зоряного неба, загін рушив у дорогу. До них приєдналися солдати, які вже неодноразово брали участь у подібних вилазках. 

Вони пройшли через тунель, вхід якого був прихований за велетенським каменем, що відчинявся лише з боку міста. Всередині пахло сирістю і відчувалася прохолода. Обрубане коріння дерев, що стирчало з усіх сторін, нагадувало кощаві пальці. Зовні вхід був майстерно прихований плющем та чагарником. І навіть стоячи впритул, неможливо було вгадати, де саме знаходиться вхід до міста Сардос.

Дув легкий вітерець і рвані хмари швидко проносилися небом. Нерал та його солдати добре знали цю місцевість та без перешкод провели супутників до табору вайлів.

Ніч була дивно спокійною, тільки шум верхівок дерев порушував тишу.

Намети стояли колами. У центрі зниходився найбільший намет, чим далі від центру, тим меншими й простішими були житла. Сама територія не була огороджена частоколом чи ровом, що дозволяло з легкістю проникнути на територію.

Де не де стояли вартові. Один із таких оглядав територію проходячи одним і тим же маршрутом. Щойно він знову з’явився в полі зору, Нерал кинув перед камінець, щоб привернути увагу й змусити зупинитися. Ворог насторожився і витяг із-за пояса кинджал. Він повільно рушив до кущів. Вайл зупинився і виставив смолоскип перед собою, намагаючись щось розгледіти. Він крутив головою, принюхувався і вдивлявся в темряву. Блискавичним рухом двоє солдатів вхопили та затягнули вайла в кущі. Поки рука одного солдата надійно затискала ворогу рот, інший обірвав його життя різким ударом ножа.

Солдати розосередилися по периметру знешкодивши ще декількох вайлів, після чого Нерал подав ледь помітний знак, що все чисто.

Ірріель миттю розчинилася в повітрі й короткими перебіжками, від намету до намету, наблизилася до центрального шатра. Вона різко завмерла, коли з темряви раптово винирнув вайл, пильно оглядаючи все навколо. Він пройшов так близько, що ледь не зачепив ельфійку плечем, після чого зник за шатром. 

Видихнувши, вона зайшла всередину і підійшла до столу, де лежали документи та книги. Ельфійка почала розсувати їх, намагаючись відшукати карту і врешті взяла один зі скручених сувоїв. Раптом неподалік почулися кроки — хтось наближався до намету. Ірріель миттю відійшла від столу і завмерла. Всередину ввійшов вайл і зупинився, підозріло оглядаючи все навколо. Нікого не помітивши, він підійшов до столу й забрав кілька листків. Щойно він вийшов, Ірріель змогла з полегшенням видихнути. Вона знову взялася за обшук. Схопивши великий згорнутий сувій тут же розгорнула його на столі. Це була карта де були чітко нанесені кордони, міста, річки та знайомі позначки, які вона бачила раніше. Скрутивши її, вона вискочила з намету, але тієї ж миті її чари невидимості розвіялися. Раптом із темряви з'явився вайл-охоронець, але він навіть не встиг схопитися за кинджал чи крикнути, як у його голову влетіла стріла.

— Ти затрималася, тому я прийшов за тобою, — сказав Айракс напівголосом.

— Дякую, — відповіла вона й мимохіть глянула на труп вайла.

— Ходімо, поки не з'явилися інші, — кивнув ельф, тривожно оглядаючись навколо.

Рухаючись одни за одним через лабіринт наметів вони добралися до лісу, де на них чекали інші.

— Знайшла? — запитав Деланф.

— Так, — відповіла вона, ствердно кивнувши і показала карту.

— Вам потрібно якнайшвидше тікати, — промовив пошепки Нерал. — Щойно знайдуть трупи, вони шукатимуть вас по всьому лісу. Ви не зможете покинути околиці Сардоса, якщо не вирушите в дорогу негайно. Ми спробуємо відволікти їх на себе. Робитимемо все, щоб вас переслідувала якомога менша кількість вайлів. Але довго стримувати їх нам не вдасться, тому дійте швидко.

— Дякуємо за все, — відповів Деланф і вони потиснули один одному руки.

В цю мить, Айракс випустив стрілу і тіло вайла глухо впало в траву.

Не гаючи ні секунди, друзі закинули сумки на плечі й пірнули в хащі, тримаючись курсу, який вказав Нерал. Гілки хлестали по обличчях, а під ногами хрустіло сухе листя, що в нічній тиші здавалося настільки гучним, наче обвал у горах. Проте це було лише оманливе відчуття, породжене нічною тишею.

Супутники, прориваючись уперед, залишили табір далеко позаду. Вони бігли не зупиняючись і не оглядаючись. Дейлок намагався заплутати сліди змінюючи напрямок руху, залишаючи хибні підказки для слідопитів. 

Коли перші промені сонця почали пробиватися крізь густі крони, ноги всіх мов налилися свинцем і бігти ставало все важче. Деланф нарешті подав знак і всі зупинилися біля старого покрученого дерева, щоб перепочити.

Деланф розглядав карту з надією віднайти найкращий маршрут. Дейлок перевіряв спорядження, а Валанір стояв нерухомо біля дерева, наче сам став його частиною. Навард копирсався в сумці, шукаючи якийсь перекус. Ірріель сиділа, обпершись об стовбур заплющивши очі.

Але не встигли вони вдосталь набратися сил, як Айракс почув далекий гавкіт. 

— Вайли наближаються, — сказав ельф, підвівшись на ноги й пильно вдивляючись крізь дерева. — У них собаки.

— Багато? — запитав Деланф, тривожно дивлячись на ельфа.

— Важко сказати, — відповів він, не відриваючи погляду від хащів.

— Потрібно бігти, — сказав Деланф і одним різким рухом закинув сумку на плече. Вони зірвалися з місця.

Їх переслідували пси з темно-коричневою шерстю, що нагадувала луску; вона то настовбурчувалася, коли звірі гарчали то опускалася. Довгий хвіст, на кінці якого, наче лезо кинджала, стирчав гострий шип, ритмічно рухався з боку в бік. Звірі відчайдушно винюхували сліди, невідворотно наближаючись до своєї жертви.

Позаду бігли вайли, тримаючись неподалік від них. У місцях, де Дейлок намагався заплутати сліди, собаки зупинялися, принюхуючись і опускаючи голови так низько, що носи торкалися землі. Вони ніби кабани рили ґрунт, підкидаючи листя. Здавалося, пси ось-ось зіб’ються зі шляху, але недовге кружляння на місці знову виводило їх на вірний напрямок. Собаки кинулися вперед так впевнено, наче вже бачили своїх жертв перед собою. Вони наближалися дедалі швидше, невблаганно наздоганяючи супутників.

Щойно вайли наблизилися на відстань, яка дозволяла розгледіти обриси супутників, вони почали стріляти з луків. Стріли жадібно впивалися в дерева, інколи пролітаючи біля голови.

Супутники раптово зупинилися перед урвищем. Внизу шуміла стрімка гірська річка.

— Там міст! — викрикнув Навард, вказуючи на нього рукою.

— Вперед! — скомандував Деланф.

Повільно, один за одним, міцно тримаючись за канати, що служили єдиною опорою, супутники почали переправлятися на інший бік. Айракс розвернувся до лісу та почав стріляти по вайлах, що наближалися.

Навард, ледь ступивши на трухляву дошку, відчув, як вона тріснула і уламки полетіли вниз.

— Твоя черга, друже, — голос Деланфа був на диво спокійним. — Я їх затримаю.

— Я не залишу тебе тут наодинці.

— Ти мене прикриєш, коли переберешся на інший бік. Йди!

Айракс настільки швидко, наскільки це було можливо, перебрався до інших. Тієї ж миті з лісу один за одним вистрибнули пси з роззявленими пащами. Деланф першим же ударом розітнув одного навпіл, а іншого скинув у прірву. Проте, як тільки він ступив на міст, одна зі стріл випущена вайлом пробила його ліву ногу, а інша впилася в спину.

— Деланфе, ні! — крикнув Айракс. Він випускав стріли по вайлах які один за одним вибігали з лісу.

— Ріжте… Ріжте мотузки! — прокричав з останніх сил король.

Деланф упав на на землю від ще одного пострілу в спину. Кілька стріл полетіли в бік інших, але не поцілили. Навард спробував повернутися за ним, проте його силоміць відтягнули назад, рятуючи від десятків ворожих стріл, що градом пролітали поруч.

Вайли дісталися мосту й не звертаючи уваги на пораненого Деланфа, застрибнули на міст, який під їхньою вагою сильно просів. Один із перших вайлів засліплений жадобою полювання провалився і полетів у прірву. Його безладні рухи руками та крики нагадували підбитого птаха, до тих пір поки він не зник під водою. Решта вайлів лише на мить завмерли, притискаючись до канатів, але за секунду знову рушили вперед.

Дейлок одним помахом меча перерізав мотузки. Міст з гуркотом вдарився об скелю, скинувши у прірву вайлів, які до останнього трималися за канати. Дейлок востаннє поглянув на той бік де гарчали троє псів, вискалюючи гострі зуби крізь які текла біла слина. Вайли, чиї погляди були сповнені крижаної ненависті, підняли непритомного Деланфа. Тієї ж миті Дейлок помітив його обличчя. З його куточка рота стікала кров, голова хитнулася і ледь випрямилася. Очі Деланфа на мить розплющилися і зустрілися з поглядом Дейлока. Від несподіванки той зробив крок уперед, але він міг лише безпорадно дивитися услід. За мить Деланф зник у лісових хащах.

Дейлок наздогнав інших і розповів про побачене.

 — Потрібно повернутися і врятувати його! — викрикнула Ірріель.

— Ні, — заперечив Валанір. — Ми не можемо цього зробити і ти сама це добре розумієш. Вони тільки того й чекають, щоб схопити нас і забрати меч. І якщо це станеться…

— Але… — Ірріель не змогла стриматися, по її щоці покотилася сльоза. Дейлок міцно схопив її за плечі й сказав:

— Думаєш, мені не хочеться перестрибнути ту прірву і розірвати їх голіруч? — Дейлок сильніше стиснув її плечі, змушуючи подивитися йому в очі. — Але якщо ми повернемося — загинуть усі. І все, що ми пройшли разом, стане марним. Усе, що зробив Деланф, усі його зусилля, щоб врятувати нас, прийнявши удар на себе, буде даремним.

Ірріель втерла сльози і захитала головою. 

— Я розумію, — схлипнувши, відповіла вона.

— Нам потрібно йти, — пробурмотів зі смутком у голосі Навард. — Будемо сподіватися, що урвище достатньо довге і поблизу немає інших мостів, які б дали їм змогу наздогнати нас.

Вони чим далі зайшли вглиб лісу і Дейлок розгорнув карту на землі. На ній вони відшукали табір із якого і викрали її. Від нього вела дорога до іншого табору, розташованого ближче до хребта Дракона. Річка яку вони щойно перейшли, здавалася лише тонкою хвилястою лінією, проте насправді була величезною і довгою. Жодних позначок про інші переправи чи висячі мости на карті не було, тож лишалося сподіватися, що їх поблизу й справді немає. Це давало шанс відірватися від вайлів, які вже збирали солдатів на пошуки та відправили гінців, щоб попередити інших.

Дейлок глянув на карту, провів по ній очима, намагаючись знайти найкращий шлях. Через хвилину він підвів голову і глянув на друзів, які обступили його, чекаючи на рішення і сказав:

— Вони знають, де ми зараз знаходимось і куди можемо відправитися. Ліс — це найперше місце де нас шукатимуть. Тут нас легко впіймають, наче рибалки, що ловлять рибу сітками.

— Що ти пропонуєш? — запитав Навард.

— Ось, — промовив Дейлок, вказавши пальцем на темно-жовту територію, що наче вигнанець, розляглася між лісами, полями й горами. — Пустеля. Цей шлях хоч і довший, але допоможе нам відірватися від вайлів та збити їх з нашого сліду. Шанс, що вони шукатимуть нас саме тут, найменший. А коли й додумаються, ми вже покинемо пустелю й будемо на напівдорозі до нашої цілі. Вони не знатимуть, де ми і топтатимуться на місці. Так ми зможемо відірватися.

Ірріель сиділа, опершись на дерево; вона навіть не намагалася вслухатися в розмови друзів, голоси долітали до неї, немов крізь товщу води.

— Запасів води має вистачити, — сказав Айракс, зазирнувши перед цим в одну із сумок де зберігалася частина запасів. 

Дейлок визначив за картою напрямок до пустелі і вони вирушили в дорогу.