Раді Вас бачити!

Чим ближче супутники підходили до пустелі, тим сильніше рідшав ліс, а за деякий час і зовсім зник. Єдине, що після нього залишилося, — це всохла поодинока рослинність та вибіліле на сонці гілля, яке нагадувало тонкі білі скелети, що стирчали з розпеченої землі. Висохле золотисто-чорне листя шелестіло й чіплялося за одяг біля ніг. Дрібне каміння вперемішку з піском, тручись одне об одне, похрускувало під ногами.

Як тільки супутники вибралися на невисоку дюну, перед ними відкрилося безкрає золоте море піску. На горизонті розляглися піщані бархани, що нагадували морські хвилі, застиглі під пекучим сонцем, яке ніби висмоктало життя з кожної краплини води, перетворивши їх на піщинки. Піщані простори тягнулися до самого небокраю. І єдине, що вони обіцяли — це нескінченну спеку кожному, хто наважиться ступити в це мертве море.

Сонячний диск повис над їхніми головами, відбиваючись сліпучою плямою на безхмарному блакитному небі.

Супутники вперто просувалися вперед, долаючи нескінченні хвилі барханів. Підйоми змінювалися крутими спусками, де ноги грузли у хиткому піску, який просідав і зісковзував, перетворюючи кожну спробу втримати рівновагу на справжнє випробування.

На одному з барханів, Ірріель не втрималася й незграбно змахнувши руками, покотилася вниз. Вона завмерла біля підніжжя, відпльовуючись від піску, що потрапив в рот і волосся. Айракс який йшов слідом не встиг відкрити й рота, щоб покепкувати, як наступної миті склав їй компанію. Він з’їхав вниз, набравши повні чоботи піску.

Сонце мовби випивало їхні сили, змушуючи все частіше тягнутися за бурдюхом з водою. Горло швидко пересихало, а губи побіліли та потріскалися. 

День тягнувся нескінченно довго і чим більше вони про нього думали, тим довшим він здавався. Та все ж він почав закінчуватися і палюче сонце стало хилитися до горизонту. 

Через частинки пилу, сонячне світло нагадувало справжнє світлове видовище. Сонце, немов прощаючись, окрашувало себе в кольори. Яскраво-жовтий перетікав у бурштиновий, а в останній момент — у пурпуровий і фіолетовий. Так, спека нарешті змінилася прохолодою, даруючи довгоочікуване полегшення.

Темрява принесла змогу перевести подих, поїсти та втамувати пекучу спрагу. Воду використовували ощадливо, тож кожен ковток здавався солодшим за мед. Соковиті фрукти з Саргоса також допомагали втамувати голод і спрагу. Але пересохле горло не дозволяло повністю насолодитися смаком фруктів та їжі, хоча все пахло дуже апетитно.

— Прекрасна ніч, — сказала Ірріель, закинувши голову й розглядаючи зорі, немов намагаючись щось там відшукати. — Тільки зараз я помітила наскільки вони гарні.

Над головами супутників розкинулося зоряне небо яке виглядало в рази заворожуючим, ніж будь-де до цього. Найбільш вражаючою була яскрава біла смуга, що складалася з нескінченного скупчення зірок, які розтинали небосхил навпіл. Зірок було настільки багато, що вони підсвічували пісок своїм холодним світлом.

— Так, тут вони особливо красиві, — погодився Айракс. — Але деякі сузір’я я бачу вперше. — Він стишив голос, наче запитуючи самого себе: — Можливо, через те, що мало вдивлявся в небо і помічав лише тільки те, що було зовсім близько? Але зорі цієї ночі близькі як ніколи. Напевно, в усіх п’яти королівствах не знайдеться місця прекраснішого за це.

— Якби зорі знали, кому належать ці землі, вони б не стали їх освітлювати, — суворо промовив Навард.

— Можливо, ти й правий, гноме, — відповів Валанір. — Але, напевно, їм так само байдуже до цих земель, як нам до зірок. Ми лише милуємося їхньою красою. Дивлячись на них, ми можемо на мить забути про все лихе, що діється на землях Есфейроса. Ми ніби покидаємо цей світ і стаємо частиною безмежного зоряного неба.

— Головне, що видно найяскравішу зорю, яку помітно навіть удень — адже за нею ми й орієнтуємося, — втрутився Дейлок, не зводячи очей з конкретної зорі на небі. — Вона — один із наших найнадійніших компасів у цьому морі піску, адже завжди вказує на північ.

— А якщо зорю не буде видно? — поцікавився Айракс. — Як тоді орієнтуватися?

— За сходом і заходом сонця, — відповів Дейлок. — І що цікаво, тут усе навпаки. Я помітив це ще вдень дивлячись на наші тіні які в зеніті падають в протилежному напрямку, а нет так як в дома. Тому орієнтуватися складніше, але все ж можливо.

— Звідки ти так багато знаєш про пустелі? — запитала Ірріель.

— В пустелі я ніколи не був, але книги є цінним ресурсом, щоб пізнати цей світ. Завдяки ним я багато дізнався, як бути слідопитом і орієнтуватися у світі.

— Як я рада, що ти з нами, — відповіла ельфійка.

— Скільки днів піде, щоб вибратися звідси? І чи вистачить нам води? — запитав Навард.

— У нас ще є два наповнені водою бурдюхи, — відповів Дейлок заглядаючи в сумку. — А в третьому, менше половини. Цього має вистачити впритул, якщо пустеля не виявиться більшою, ніж вказано на карті. Якщо все правильно і наша швидкість не зміниться, то за чотири дні ми будемо на іншому боці.

— Будемо сподіватися, що саме так і буде, — з надією сказав Навард.

— Можливо, нам краще йти вночі? — запропонував Айракс. — Так ми швидше пересуватимемося і витрачатимемо менше води.

— Ідея слушна, — кивнув Дейлок, поглядаючи на ельфа. — Вночі ми справді можемо зберегти сили й воду. Але, незважаючи на яскраву зоряну ніч, у темряві важче орієнтуватися та розпізнавати рельєф, який може змінювати форму через пориви вітру. При світлі місяця бархани здаються іншими і обманюють зір, тому збитися з курсу куди легше. І не забувай, що ми на ворожій території — хто знає, що нас чекає за наступним барханом.

Повечерявши, всі лягли спати, адже кращих ліків від втоми, ніж гарний міцний сон, не існувало. Миттєво заснути було важко, навіть будучи стомленими. Нічний холод пустелі був невблаганним і пробивався крізь одяг та плащі, змушуючи інколи здригатися, але через деякий час втома взяла своє і кожен один за одним заснув. Навкруги панувала абсолютна, майже дзвінка тиша. Лише легкий шепіт піску, що пересипався від вітру, порушував її.

Далеко в лісах, що наповнилися темрявою, пси разом зі своїми господарями — вайлами — намагалися віднайти загублений слід супутників. Вони обшукували кожен клапоть лісу, та їм здавалося, ніби втікачі провалилися крізь землю або якимось дивом вибралися з їхніх володінь. Найменше їм спадало на думку шукати в пустелі, адже вайли та харумани знали, що в ній майже нереально вижити.

Пустеля Забуття, або ж Смерті, як вони її називають, не мала жодних ознак життя і забирала його в кожного, хто потрапляв на її територію. Через дивні й до кінця незрозумілі історії, що там траплялися, вона відлякувала вайлів і харуманів. Це була єдина земля, яка не підкорилася їм. Здавалося, пустеля жива і сама себе захищає.

Валанір прокинувся посеред ночі, але не з власної волі. Під поверхнею піску, майже біля його обличчя, щось ворушилося. Воно повільно повзло, піднімаючи піщинки вгору та утворюючи невисокі земляні валики. Раптом із піску вилізла невелика шестинога істота білого кольору, її тіло слабко світилося. Маг помітив, що у створіння не було очей — лише довгі вусики, що виростали з круглої голови. Вони були завдовжки в пів тіла й рухалися в різні боки незалежно одне від одного. Біла шкіра була ледь прозорою, крізь неї просвічувалися внутрішні органи. Довгий хвіст, за розміром майже як усе тіло, закінчувався загостреним кігтеподібним жалом. 

Істота вмить задріботіла маленькими лапками й наблизилася до обличчя Валаніра. Маг не ворушився, лише пильно спостерігав за кожним її рухом — він хотів якнайкраще розгледіти створіння, але боявся злякати. Коли воно підійшло ближче, він чітко побачив тонкі кінцівки із зазубринами, гострими, наче леза ножів. Але раптове пробудження Дейлока злякало істоту і воно миттю зарилося в пісок. 

Дейлок розбудив інших і вони рушили в дорогу під покровом зоряної ночі. Проте через деякий час темрява відступила і сонце знову взяло гору.

Перші промені сонця повільно нагрівали повітря, висмоктуючи з нього життя й змушуючи мандрівників дихати все важче. Перед ними, наче захисний бар’єр, виріс піщаний схил. Підійматися на нього доводилося з неабияким зусиллям, та щойно вони досягли вершини, перед ними розкинулася велетенська долина, межі якої губилися за горизонтом. Плоска дзеркальна земля білого кольору нагадувала пустелю, вкриту снігом, від якого відбивалося сонячне проміння, осліплюючи супутників і змушуючи їх прикривати очі.

Спустившись, кожен відчув під ногами тверду поверхню. Дейлок підняв білий камінець, що легко вміщався в кулаку, підніс його до носа й принюхався, але нічого не відчув. Тоді, ледь наважуючись, він спробував камінь на смак, лизнувши. Всі дивилися на нього так, ніби він куштує щось огидне й зовсім неїстівне.

— Сіль, — сказав Дейлок.

Земля була вкрита щільною соляною кіркою та тонкими тріщинами. Вони нагадували шрами, що перепліталися між собою, утворюючи нескінченні візерунки та дивні форми.

Пустеля важкий суперник у боротьбі за виживання. Її велич вражала — здавалося, їй немає краю, а безмежні простори дедалі сильніше пригнічували супутників своєю безжиттєвістю. Єдиним спасінням було, коли дмухав легкий вітерець. Він немов цілющий бальзам повертав волю до життя в знесилені тіла.

Супутники йшли весь день, роблячи лише короткі перерви, проте соляне озеро й не думало закінчуватися. Ця ніч виявилася ще холоднішою за попередню, а ранкове сонце — ще більш пекучим і суворим. Поодинокі пориви вітру тільки на мить допомагали забути про нестерпну спрагу, але цього було недостатньо. Води ставало все менше, а жага до неї лише зростала. У них залишилася лише одна повна фляга і половина другої.

Поступово на білій поверхні, що нагадувала відполіровану мозаїку, почали з’являтися лінії золотого піску. Вдалині показалися невисокі дюни. З кожним кроком їхні обриси ставали виразнішими, а під ногами більшало піску. Супутники намагалися дістатися піщаної вершини, як раптом Дейлок який йшов попереду опинився в густій піщаній каші, що почала повільно засмоктувати його.

— Дейлоку! — викрикнув Айракс.

— Не підходьте! — він різко обірвав його, відчуваючи, як пісок стискає грудну клітку. — Ви можете провалитися слідом. Нехай один із вас хай спробує підповзти. 

Повільно, пісочна маса обтікала його тіло, пожираючи Дейлока, більша частина якого зникла під рідкою масою.

— Я спробую підібратися, — сказав Айракс. Він ліг на живіт і повільно промацуючи перед собою землю на міцність, підповз до Дейлока на максимально безпечну відстань. Він спробував дотягнутися й схопити того за руку, але все було марно. Тоді Валанір також ліг поруч з Айраксом. Разом вони намагалися впіймати руку Дейлока і з великим зусиллям їм це вдалося. Валанір дотягнувся першим, підтягнув його ближче і тоді Айракс зміг вхопити іншу руку. Об’єднавши зусилля, вони витягли Дейлока на тверду поверхню.

Він лежав на твердому піску, хапаючи ротом гаряче повітря. Його одяг був важким від мокрої піщаної суміші.

— Що це було? — здивовано поцікавився Навард. — Вперше бачу таке.

— Сипучі піски, — коротко відповів Дейлок намагаючись очистити руки. — Був би я один ніколи б не вибрався.

— Тепер будемо дивитися, куди ступаємо, — додав Навард.

— Краще обійти цю місцевість від гріха подалі, — спокійно сказав Дейлок. Він відчував себе так, ніби на нього одягли важкі лати з бруду. Одяг став цупким і негнучким, зчистити цей бруд зараз було марно. Лишалося тільки чекати, поки нещадне сонце висмокче вологу і можна буде просто струсити.

Обережно промацуючи ґрунт, супутники обійшли небезпечне місце. Вони вибралися на високий піщаний насип і побачили перед собою звичну для них пустелю з барханами.

Раптом Ірріель завмерла, не вірячи власним очам. Вдалині височіло одиноке величезне дерево з пишним зеленим листям, яке давало густу тінь. Вона зупинилася, примруживши очі від сліпучого сонця. Одиноке дерево посеред мертвої пустелі виглядало немов диво. Її серце забилося швидше. Вона не знала, що робити, адже це могла бути лише ілюзія — уява виснаженого мозку. Вона вже уявила себе там у прохолодному затінку і від цієї думки спрага, що вже довгий час давила на горло, раптом проявилася ще сильніше. Ірріель вагалася, чи розповідати іншим, але це зробив за неї Навард. 

— Дерево! — вигукнув він, вказуючи рукою в той бік де воно було.

Усі відгукнулися на його слова і поглянули на обрій. Величне зелене дерево стояло там, немов примара, що з’явилася з нізвідки. — Я гадала, що це тільки мені привиділося, — з полегшенням сказала Ірріель. 

— Не може бути! — із здивовано вимовив Айракс. — Дерево посеред пустелі. Невже таке може бути?

— Це може бути міраж, витвір нашого виснаженого розуму, — застеріг Валанір, не зводячи очей з дерева.

— Можливо. Проте однакові галюцинації у чотирьох людей одразу? — Дейлок повільно обернувся до мага. — Ти бачиш його так само чітко, як і ми?

Валанір на деяку мить завагався, намагаючись відчути коливання магії в повітрі, але врешті кивнув: 

— Так. Я бачу його.

— Потрібно перевірити. — сказала Ірріель дивлячись з надією на всіх. — Можливо там ми зможемо знайти прихисток хоча б на день.

— Можна спробувати, — сказав Дейлок. — Що скажеш, Валаніре?

Маг не поспішав з відповіддю. Він завмер, вдивляючись у тремтливе повітря над барханом, намагаючись розгледіти те, що би видало в дереві ілюзію. Його обличчя залишалося непроникним, але в очах читалися сумніви. Нарешті він повільно кивнув.

— Ходімо, — вимовив він тихим, але рішучим голосом.

Відстань до дерева здавалася незмінною, перетворюючи їхній шлях на виснажливу ходьбу на місці. Здавалося, вони стоять на місці або ж це просто гра їхньої уяви. І саме тоді, коли їх почали охоплювати сумніви, дерево почало збільшуватися, стаючи все ближчим. Та щойно їм залишилося подолати останній бархан, воно зникло — так само непомітно, як і з’явилося. Дерево-примара було лише ілюзією для тих, хто виснажився і з останніх сил шукав прихистку, щоб відновити сили.

— Воно зникло, — з жалем промовила Ірріель. Вона як і ніші дивилися на порожній горизонт де мало б бути дерево.

— Це був лише міраж, — сухо сказав Валанір, хоча в його очах теж проглядав відчай. — У нас мало води й мало сил, ми готові повірити в будь-що. Тому пустеля дала нам те, чого ми найбільше хотіли й використала це проти нас.

— Чортова пустеля! — люто вигукнув Навард. — Як же я виснажений...

— Тримай, — Дейлок простягнув гному останній повний бурдюк із водою. — Перепочинемо і підемо далі.

— Дякую, — Навард зробив кілька жадібних ковтків і передав воду іншим. 

Коли супутники пройшли чи малу відстань і почали спускатися з одного з барханів, Ірріель на мить кинула останній погляд через плече і у розпеченому мареві, побачила те саме дерево. 

Минула ще одна ніч. Їжа закінчилася, а води залишилося зовсім трохи. Її похлюпування нестерпно приваблювало своїм звуком.

Сонце продовжувало нещадно обпалювати очі, руки та обличчя — усе, що супутники не змогли сховати від пекучих променів. Шкіра висохла й обтягнула кістляві пальці; здавалося, кров загусла або зовсім випарувалася разом із вологою, але вітер, що раніше лише ледь дмухав, почав дужчати все сильніше. Яскраве сонце потьмяніло, затягуючись каламутною пеленою.

На горизонті з’явилася велика стіна з піску яка рухалася в напрямку супутників. Вона швидко збільшувалася, закриваючи собою блакитне небо. Вітер ставав дедалі дужчим — настільки, що не давав можливості підняти голову, щоб розгледіти шлях. Він немов штовхав усіх назад, не даючи змоги просуватися далі.

Разом із чорною хмарою вітер підняв у повітря всі піщинки, що здатні були злетіти. Вони немов намагалися перенестися в далекі краї, закриваючи собою все навколо й не даючи можливості щось побачити. Здійнялася піщана буря. Вона нагадувала нестримну могутню силу — зло, що вирвалося на волю. Це було немов велетенське військо з піщаних солдатів, які прагнули знищити все на своєму шляху.

Всі застигли в жаху, побачивши величезну хвилю піску. 

— Потрібно заховатися! — крикнув Дейлок, але вже за мить буря налетіла на них із шаленою силою.

Лютий порив гарячого повітря вдарив у груди й обличчя. Піщинки, мов дрібні леза, боляче билися об одяг і шкіру. Пекуча піщана хмара накрила все довкола, затуливши полуденне сонце. Через дикий свист вітру, що нагадував крик хижого птаха, не було можливості навіть докричатися до того, хто стояв поруч. Повітря стало настільки щільним від пилу, що дихати доводилося крізь тканину.

Червоно-коричнева курява разом із могутньою силою вітру немов намагалася підняти всіх і віднести назад — туди, звідки вони розпочали свій шлях.

Неможливо було розгледіти навіть тих, хто стояв зовсім поруч. Кожен кричав чиєсь ім’я, перебираючи їх одне за одним, сподіваючись почути відповідь. Та все було марно. Вітер ревів із такою силою, що навіть власні крики не можливо було почути. Він нагадував могутню течію ріки, яка підхоплювала слова й несла їх геть, немов човен, що потрапив у стрімкий потік, не залишаючи жодного шансу дістатися іншого берега.

Кожен намагався знайти в піщаній темряві хоч когось, але сил не вистачало, вітер немов вивіював їх з них. Неможливо було зрозуміти, куди йдеш і чи в правильному напрямку рухаєшся.

Дейлок намагався знайти бодай когось, борючись із силою вітру, який раз за разом збивав його з ніг. Раптом серед бурі він помітив когось оберненого до нього спиною. Він намагався розгледіти постать і зрозуміти, хто це. Спроби докричатися були марними. Ледве діставшись до незнайомця, Дейлок торкнувся його плеча й той повернувся. Перед ним стояв високий старий із сивою бородою та похмурими сірими очима. Його густі брови піднялися, утворивши на чолі ще глибші зморшки.

Щойно Дейлок побачив обличчя, усе навколо затихло. Вітру наче й не було; здавалося, їх накрили скляним куполом, який відокремив його і старого від світу, де вони щойно перебували. Дейлок важко вдихнув і промовив: 

— Батьку?! Невже це ти? Але як?.. Він поглянув убік і побачив, як пісок пролітає повз, не залітаючи на територію, що утворилася між ним та його батьком.

Батько насупився. Він якусь мить мовчав, задумливо дивлячись на Дейлока.

— Чому ти мене покинув? — тихо запитав він.

— Але ти… ти був хворий, — жалісно відповів Дейлок. Він відчув, як його серце стислося від болю і провини. — Мені довелося піти служити, щоб у нас… щоб у тебе було, що їсти й ліки. Невже ти думаєш, що я хотів тебе залишати?

Він важко ковтнув, намагаючись стримати хвилювання.

— Після твоєї смерті, я винив себе щодня, кожну хвилину.

Незмінний грубий, хрипкий голос, сказав:

— Мені хотілося, щоб ти був поруч зі мною… — тихо промовив батько. — Адже я люблю тебе.

— І я тебе… — голос Дейлока здригнувся. — Пробач. Пробач мені, що залишив тебе помирати на самоті. Я мав бути поруч. Я був потрібен тобі… Я повинен був залишитися…

Раптом вітер увірвався під купол і розвіяв привид батька, який зник, змішавшись із піском.

— Батьку! — прокричав Дейлок. Він раптом відчув, як повітря стало важким і гарячим. Його груди судомно стискалися, дихати ставало дедалі важче. Він жадібно хапав ротом повітря, але легені ніби відмовлялися слухатися. В очах почало тьмяніти. Ноги підкосилися і втрачаючи свідомість, він повільно впав на пісок.

Раптом Дейлок, немов від жахливого сну, різко прокинувся. Він витер обличчя рукою і відчув, як з лоба стікає піт. Озирнувшись навколо, він зрозумів, що лежить у просторому ліжку у великій кімнаті. Шовкову червону ковдру, що вкривала його, він різко скинув, наче вона була заплямована кров'ю. Дейлок не міг збагнути, що діється і де він перебуває. Поряд, на кріслі, лежав акуратно складений одяг — його приготували заздалегідь, імовірно, слуга поставив його тут, поки гість ще спав. Дейлок торкнувся роздивляючи одяг так, наче він приховував небезпеку, але зрештою відкинув безглузді думки і вдягнувся.

Перед ліжком стояло дзеркало в його ріст. Він поглянув на себе і те, що він побачив в ньому, йому сподобалось. На мить, він забув де він знаходиться і як тут опинився. Йому здавалось, що все це сон і ніяк не міг повірити в таку реальність, адже в цей момент відбувалось все те, про що він так часто мріяв. Гарний будинок, дорогий одяг, який був пошитий особисто для нього, та життя де не потрібно було б турбуватися за гроші.

Дейлок з силою вщипнув себе за руку. Гострий біль миттєво пронизав тіло, залишаючи червоний слід на чистій шкірі. Це не сон. Він спробував згадати, що було до того, як він прокинувся, але не зміг.

Дейлок вийшов у коридор, озирнувся на всі боки, але нікого не було. У кінці коридору знаходилися двері; він підійшов до них і щосили штовхнув. Перед ним відкрилася велика зала. Вітражні вікна, розмальовані різними кольорами, розсіювали сонячне світло по всій кімнаті, надаючи інтер’єру незвичайної краси. Чотири колони темно-коричневого кольору підтримували високу стелю, з якої звисала позолочена люстра.

Раптом позаду Дейлока з'явився добродушний старий. Він трохи сутулився, а на голові виблискувало рідке сиве волосся. Невеликий згорблений ніс, немов дзьоб, виступав з-під лоба. Сухе зморщене обличчя вказувало на його довге й тихе життя. Він підкрався непомітно і дуже тихо, чого Дейлок зовсім не очікував.

— Доброго ранку, пане Дейлок, — сказав старичок хриплим, але міцним голосом. Дейлок від несподіваного гостя здригнувся і різко обернувся, інстинктивно простягнувши руку до пояса, де мав би бути меч. Побачивши, хто перед ним, він відвів руку.

— Ви тут… А я вас шукав усюди, щоб повідомити: кінь, якого ви завчасно просили приготувати, готовий і чекає на вас на виході.

Дейлок не розумів, про що говорить цей старий і водночас був украй здивований. Він досі не міг збагнути, де перебуває і тим паче — хто цей чоловік перед ним.

— А ви хто? І де я знаходжусь? — запитав він старого, хоча й відчув, що це звучить дещо дивно, попри те, що відповіді на ці запитання (особливо на друге) його справді цікавили.

Старий поглянув спідлоба своїми мишачими очима, на мить замислився, але враз його рот розплився в широкій посмішці, від чого зморшок на обличчі стало ще більше.

— О, ви любите пожартувати! 

— Я не жартую, — відповів Дейлок, підвищивши тон, щоб підкреслити серйозність. — І хочу, щоб ви відповіли на мої запитання.

Старий дещо розгубився і навіть злякався. Його очі метались по кімнаті, наче шукаючи приховану відповідь.

— Невже ви нічого не пам’ятаєте? — видав він сухо.

— Що не пам’ятаю? — перепитав Дейлок.

— О, вибачте мені, старому дурневі! Я зовсім забув, що в усьому винне те падіння. Ви намагалися приборкати одного з коней, але не втрималися й упали, вдарившись головою. Ви пролежали в ліжку непритомним два дні і я весь час молився, щоб із вами все було гаразд. А щодо вашого запитання... Ви у власному домі! Його подарував вам король Деланф за те, що ви принесли меч Мадея і допомогли знищити вайлів та харуманів.

— Деланф живий? — здивовано викрикнув Дейлок.

Старий лише здивовано кліпнув своїми маленькими очима.

— Звісно, пане. Король чекає на вас у столиці. — відповів старичок спокійним, але певним тоном. — Ви казали, що маєте термінову справу до Його Величності. Це було ще до того, як той скакун скинув вас.

— Де вихід? — запитав Дейлок, озираючись довкола й намагаючись віднайти його самостійно.

— Сюди, за мною, — відповів старий, проводжаючи Дейлока. — До речі, мене звати Ном, якщо ви й це забули.

Старий Ном, швидко перебираючи ногами, провів свого господаря до виходу. Перед сходами вже стояв світло-сірий кінь, повністю готовий до поїздки.

Дейлок скочив на коня і різко вирушив за ворота замку. Дорога пролягала через поле золотистої пшениці, що гойдалася від вітру. Кінь, здавалось, неодноразово проходив цією стежкою, впевнено вибираючи правильний шлях. Його рухи були легкими і впевненими, а копита тихо постукували по твердій землі. Дейлок лише дивився вперед міцніше стиснувши поводи.

Раптом грізні хмари, чорні, мов чорнило, заступили сонце, кидаючи на лісову дорогу похмуру тінь. І в цю мить позаду з’явилися чотири вершники, які намагалися його наздогнати. Час від часу вони стріляли з луків, і стріли стрімко пролітали прямо над головою Дейлока.

Він вискочив із лісу і зміг розгледіти вершників: це були вайли й харумани. Дорога вивела на вершину, з якої відкривався краєвид на фортецю Авалон. Біля її підніжжя точилася запекла битва: люди відбивалися від вайлів та харуманів, які штурмували фортецю, підіймаючись драбинами на стіни.

Дейлок кинувся вниз. Він увірвався в гущу бою, де й побачив Деланфа, який намагався відбитися від двох вайлів. Дейлок щосили викрикував його ім’я, але той не обертався. Галас інших воїнів і гуркіт зброї повністю заглушали його власні крики.

Намагаючись наблизитися до Деланфа, Дейлок відчув різкий біль у спині: з неї стирчала стріла, випущена одним із харуманів. Від болю його ноги підкосилися. Оголивши перед цим меч, він оперся на нього, важко піднявся і знову став прориватися до Деланфа.

Дейлок зміг убити двох вайлів, але щойно він позбувся їх, як з’явилися інші. В цей момент він відчув, як холод пронизує його тіло. Харуман, що стояв позад нього заколов його мечем. Дейлок рухнув на коліна і впав обличчям у багнюку. Солоний присмак заліза заповнив рот, дихання перетворилося на болісне клекотіння. Він намагався вхопити повітря, але легені заповнювала тепла, густа кров.

В небі загриміло і вдарила блискавка розітнувши його навпіл. Хлинув дощ, заливаючи все поле битви водою. Дощ змішувався з кров'ю в багнюці, омиваючи обличчя Дейлока, що лежав нерухомо. Він відчув, як пекуча спрага різко обпекла горло. Він безсило розімкнув губи й витягнув язика, намагаючись впіймати краплини дощу.

Раптом кривава бійня під Авалоном розвіялась і Дейлок розплющивши очі, захлинаючись від води, побачив тривожне обличчя Валаніра який намагався його напоїти. Він вчепився за бордюк мертвою хваткою, пив так жадібно, несамовито, наче дикий звір, що вгризається в горлянку здобичі, висмоктуючи кожну краплину життєдайної сили.

— Валаніре? Але як? Де... Де інші? — ледве вимовляючи слова, запитував Дейлок.

— Заспокойся, друже. Ти був без тями надто довго, — тихо мовив Валанір. — Навард і Айракс шукають Ірріель, — маг допоміг йому підвестися.

— Звідки в тебе стільки води?

— Скоро дізнаєшся, — коротко відповів Валанір. — Спершу потрібно знайти Ірріель. Ми ніяк не можемо її відшукати.

Вони вибігали на вершини дюн й вигукуючи її ім’я. З іншого боку чулися голоси Наварда й Айракса. Подолавши ще одну дюну, Дейлок помітив шматок тканини, що визирав з-під піску. Саме таким шарфом обмотувалася Ірріель, захищаючись від сонця й пилу. Вони швидко спустилися й побачили її тіло, яке пісок вкрив, немов золотистою ковдрою.

Дейлок підтягнув її до себе. Все обличчя вкривали пилюка й крупинки піску. Легкими рухами він обтер її. Валанір подав воду і Дейлок змочив її обличчя. Ірріель була на межі життя й смерті, її дихання було слабким і переривчастим. Він нахилився і обережно відкрив її рот та почав вливати воду. Повільно, крапля за краплею, немов намагаючись наповнити її останні сили життям.

Очі Ірріель відкрилися, важкі та наповнені виснаженням, зустріли погляд Дейлока. Її рот намагався щось вимовити, але сухі, потріскані губи відмовлялися слухатися і вона знову повільно закрила очі.

Дейлок обережно підхопив її і відчув, яка вона тендітна. Разом із Навардом та Айраксом вони рушили слідом за Валаніром, який вів їх до знайденого ним прихистку.

За черговим піщаним гребенем супутники зупинилися, вражені побаченим. Перед ними, наче дорогоцінний сапфір, виблискувало озеро. Воно дарувало життя кільком деревам, що кидали тінь на густу соковиту траву.

Дейлок запитав, чи не ввижається йому все це. На що Валанір тільки посміхнувся і похитав головою. Важкість, що наповнювала груди Дейлока через страх, що це знову міг бути жарт пустелі, раптом зникла, не даючи більше сумніватись у словах мага.

Нещадне сонце нарешті змилостивилося над супутниками. Його палючий гнів згасав разом із тим, як воно ховалося за горизонт. Золотавий блиск змінився густим, криваво-червоним забарвленням, що заповнило весь небосхил. У цьому світлі пустеля вже не здавалася ворожою — вона виглядала величною та таємничою, немов застигле море вогню, яке ось-ось накриє темрява.

Вони розмістилися біля озера. Завдяки сухим гілкам, що вкривали землю під деревами, їм вдалося розкласти невелике багаття. Полум’я тихо потріскувало, відганяючи прохолоду, що повільно спускалася на пустелю.

Тим часом на небі одна за одною з’являлися зорі, немов їх малював невидимий художник, щоразу надаючи їм дедалі більшої яскравості.

— Як ти знайшов це місце? — запитав Дейлок, кивнувши в бік озера.

— Коли почалася піщана буря, — відповів Валанір. — Я намагався знайти хоч когось із вас, але пісок і вітер не давали нічого розгледіти. Я навіть не міг створити закляття, щоб бодай на мить розвіяти бурю. Довго блукав пустелею, і сили дедалі швидше залишали мене. Я вже майже втратив надію і був готовий впасти від виснаження… та раптом натрапив на камінь.

Він показав на великий золотистий піщаний валун, що стояв неподалік від озера.

— За ним я сховався і перечекав бурю. Коли вона нарешті стихла, я побачив перед собою це місце. Я набрав води і вирушив шукати вас. Першим знайшов Наварда. Разом ми натрапили на Айракса… а згодом я знайшов і тебе.

Ірріель яка деякий час була ще непритомна, раптом повільно підвелася на лікті, її погляд був розмитим і блукав навколо. 

Дейлок дбайливо підтримав Ірріель, допомагаючи їй сісти.

— Як ти? — тихо запитав він.

— Голова… дуже болить, — відповіла Ірріель, торкаючись скроні. — Можна води?

— Звісно. Тримай.

Дейлок узяв бурдюк з водою і подав їй. Ірріель схопила його обома руками і жадібно почала пити, ніби кожен ковток повертав її до життя.

Трохи заспокоївшись, вона повільно опустила бурдюк і озирнулася навколо. Ірріель глянула на озеро, на дерева, на полум’я багаття, що мерехтіло неподалік.

— Де ми?.. Невже це знову сон? — тихо промовила Ірріель, не вірячи власним очам.

— Ні, Ірріель. Це не ілюзія, — голос мага звучав твердо й заспокійливо.

— Я гадала, це знову витівки пустелі, — прошепотіла вона, торкаючись прохолодної трави. — Чи ще один сон…

— Тобі щось снилося? — запитав Дейлок, пильно дивлячись на неї.

— Так... — відповіла вона, опустивши голову. Її погляд блукав, наче вона намагалася вхопити вислизаючий спогад. — Він був такий... такий...

— Реальний, — додав Дейлок.

— Так, — протягнула ельфійка, піднявши очі й зустрівшись із його поглядом.

— Мені теж снився сон, — сказав він після короткої паузи. — І він був настільки справжнім… що я відчував у ньому біль, а все, що зі мною в той момент відбувалося було таким реальним.

— Гадаю, в цьому винна спека й нестача води, — сказав Валанір підкидаючи у вогнище товсту гілку. — Усе це вплинуло на твій розум.

— Можливо, — задумливо відповів Дейлок, не зводячи очей із язиків полум'я.

— Можеш розповісти нам, що то був за сон? — поцікавився Навард.

Це запитання змусило Дейлока завагатися. На мить він замовк, ніби намагаючись відтворити в пам’яті кожну деталь. Зібравшись з думками, він почав із самого початку і розповів усе, що зміг згадати.

Дейлок закінчив свою розповідь і на мить замовк, обводячи поглядом друзів. У повітрі повисла важка тиша.

— Це дуже дивно… — сказала Ірріель, трохи розгублено.

— Що саме? — запитав Дейлок.

— Мій сон теж чимось нагадує твій… — тихо промовила вона, опускаючи погляд.

— Розкажеш? — поцікавився Айракс.

— Так… — відповіла вона невпевнено, ледь похитуючи головою.

Вона глибоко вдихнула і почала розповідати. Її голос спочатку був тихим, майже шепотом, але з кожним словом він ставав впевненішим.

Вона також зустрілася зі своїм батьком, але, на відміну від сну Дейлока, він її не помічав. Її взагалі ніхто не бачив. Ірріель опинилася вдома, у замку Верденс-Тор, прямо в кабінеті батька, де той зазвичай працював. Він сидів за столом і спокійно підписував документи. Вона пробувала заговорити докричатися до нього, але все було марно. Через деяку мить вона перенеслася на середину замкової площі. Навколо панував хаос. Солдати бігали готуючись прийняти бій, лучники на стінах замку безупинно випускали стріли.

Раптом небо вкрили темні хмари, усе навколо загуркотіло й спалахнуло блискавками. Ворота фортеці здригалися від потужних глухих ударів. Солдати намагалися втримати їх, опершись щосили, але марно: за кілька митей важкий дерев’яний засув розломився навпіл. Ворота розчинилися, поваливши захисників на землю. Всередину хлинули вайли й харумани, миттєво вбиваючи воїнів, які намагалися підвестися. Вони були немов морською хвилею, що зносить усе на своєму шляху, руйнуючи й убиваючи безжально та жорстоко. Вони не жаліли нікого, а коли увірвалися до палацу, то вбили батька.

Їй захотілося вирватися, втекти, але вона не могла. І в цей момент Ірріель відчула, як холодне лезо кинджала пронизило її серце залишивши по собі лише гострий біль і рану, з якої хлинула кров. Вона доторкнулася до рани й відчула теплу кров на своїх руках, після чого рухнула на землю. Вона лежала і відчувала, як життя повільно покидає її тіло. 

Небо вибухнуло блискавками і пішов рясний дощ. Прохолодні краплі падали на її обличчя, а вона намагалася впіймати ротом кожну з них, прагнучи втамувати спрагу. 

— Саме в цю мить я розплющила очі й на мить побачила перед собою Дейлока, — закінчила вона.

— Може, це знак… — пробурмотів Навард.

— Знак? — перепитав Дейлок.

 — Так, — відповів гном. — Адже мені теж є що розповісти.

— Невже і в тебе був такий сон? — запитала Ірріель.

— І він мені взагалі не сподобався, — відповів Навард похмуро хитаючи головою.

Навард розповів схожу історію, але його сон розпочався безпосередньо в бою. Він бачив, як його народ гинув або потрапляв у полон. Полонених змушували добувати руду й створювати зброю для вбивства своїх співвітчизників. Тим, хто вижив, доводилося ховатися в лісах, об’єднуватись і нападати на невеликі групи ворогів, рятуючи інших гномів. Потім його перенесло до палацу Думінас у Арвеї, де його й вбили вайли.

Коли Навард замовк, на мить тиша стала майже фізично відчутною. Валанір мимоволі повернув голову до Айракса. Він не дивився на друзів — його погляд був прикутий до власних долонь, які ледь тремтіли. Він повільно стиснув їх у кулаки, наче намагаючись розчавити невидимого ворога.

— Айраксе, ти теж бачив сон? — запитав Валанір.

— Так… — промовив ельф, його погляд застиг на мерехтливому полум’ї. — І він був жахливий.

— Ти розкажеш нам, що ти бачив? — бережно запитав Дейлок.

Айракс похитав головою, дужче стискаючи кулаки. 

— Все, що я знав і любив у всіх королівствах, було спустошено, спалено, а тих, хто там жив — вбито, — почав він. — Мертві люди, гноми, ельфи… серед них лежали тіла вайлів і харуманів, але їх було менше. Я переносився від королівства до королівства — навкруги були одні руїни та смерть. Вони не жаліли ні дітей, ні жінок. Немов сама смерть пройшлася нашими землями, залишаючи лише порожнечу. Коли я опинився в Тихому лісі, де жили старійшини, мої друзі та знайомі… там не залишилось нікого в живих. Лише тиша і мертві тіла. Я обшукував зали, кімнати, шукаючи хоч когось… і раптом почув стогін. Я прибіг на звуки і знайшов свого найкращого друга Адуріана.

— Адуріане, невже це ти? — вигукнув Айракс. — Ти живий!

— Не зовсім... — відповів ельф, ледве стримуючись, щоб не закричати від болю. Він показав Айраксові рану на животі: поріз був настільки глибоким, що кров було неможливо зупинити.

— Все буде добре, я допоможу тобі, — промовив Айракс, хоча в глибині душі розумів, що він безсилий.

— Так, ти правий... все буде добре, — повторив Адуріан і тяжко закашлявся.

— Не розмовляй! Ти одужаєш і ми ще не раз з тобою повеселимося. Будемо подорожувати, як тоді, у дитинстві, пам’ятаєш? Коли ми втекли з дому, щоб побачити всі замки П’яти королівств.

— Я хотів хоч трохи полегшити його страждання в останні миті, — тихо промовив Айракс.

Обличчя Адуріана спотворювалося від болю, а слова ледь виходили з його рота, перериваючись важким, хрипким кашлем.

— Тоді нам добряче дісталося, — промовив він. — І нам довго не дозволяли бачитися.

— Так, — відповів Айракс, скрививши обличчя в спробі бодай якось усміхнутися.

— Він помер, — сказав Айракс. — Я закрив йому очі, які застигли назавжди.

— Потім... — продовжив він, згадуючи. — За дверима пролунав шум.

Айракс схопив перший-ліпший кинджал, що лежав на підлозі, заховався за однією з колон і приготувався до захисту. У кімнату ввійшов харуман. Ельф спробував завдати удару, але ворог устиг відскочити — лезо лише зачепило руку, поранивши її.

На звуки боротьби прийшли ще двоє вайлів. Вони не нападали, а лише спостерігали за тим, як ельф б’ється за власне життя. Швидкими рухами Айракс зумів здолати й убити повільнішого харумана. Тоді на нього накинувся вайли. Вони зчепилися кинджалами.

У цей час з’явилися ще двоє харуманів. Один із них, очевидно, був головним. За його наказом інший вистрілив в Айракса саме тоді, коли той намагався добити вайла. Але стріла не зупинила ельфа: зібравши останні сили, він усе ж встромив кинджал у груди ворога. В Айракса вистрілили ще двічі. 

— Я втратив сили й повалився на землю, де повільно помирав, аж поки не прокинувся, — закінчив Айракс.

— Або ж це попередження, — зауважив Дейлок, — про те, що може статися, якщо ми не повернемося додому з мечем Мадея.

— А раптом поки ми тут… — почав Навард і на мить обірвав себе на півслові, але все ж вирішив договорити: — Це вже відбувається?

— Землі, що належать вайлам і харуманам, просочені злом, — мовив Валанір намагаючись вселити надію в серця своїх друзів. — Вони отруїли наш розум і змогли підібратися до нас через наші ж почуття, скориставшись тим, що ми найбільше любимо. Пустеля витягла на поверхню наші найглибші страхи й використала їх проти нас. Але ми не допустимо, щоб це сталося насправді.

— Ти правий, — мовив Айракс. — Ми не повинні здаватися, попри все.

— Нехай ідуть до бісової матері кляті вайли та харумани! — голосно промовив Навард підводячись на ноги. — Я не здамся

— Саме так, мій друже, — підтримав його Дейлок. — Ми не здамося.

— Але спершу нам потрібно набратися сил та відпочити, — мовив Валанір.

— Так, особливо після таких сновидінь, — додав Навард.

— Можливо, цього разу нам присниться щось приємніше, — промовила Ірріель, ледве посміхаючись.

Втома та безсилля взяли своє.

Повільно й ледь помітно, наче боячись розбудити супутників, сонце почало підійматися з-за горизонту. Перші промені м’яко торкнулися їхніх тіл, змусивши всіх прокинутися. Вода відновила сили та прояснила розум — кожен напився досхочу перед довгою дорогою. Вони навіть змочили частини одягу, щоб покрити ними голови від прийдешньої спеки.

Наповнивши порожні бурдюхи чистою, свіжою водою, супутники вирушили далі.