Раді Вас бачити!

Поповнивши запаси їжі й води, супутники рушили головною дорогою, що пролягала до Темного лісу. Ранкове сонце супроводжувало їх своїм лагідним світлом. У далині здіймався ліс крони дерев, мов хвилі, танули за обрієм. Деякі дерева мали різнобарвне листя — зелень змішувалася з жовтими відтінками, інші ж вкрилися червоними барвами, мов настала осінь, але більшість дерев все ще буйно зеленіла.

Над лісом пропливали важкі купчасті хмари, які мов велетенські морські кораблі, пливли безкрайнім голубим океаном.

Що ближче під’їжджали вершники, то чіткіше вимальовувався силует лісу. Раптом зграя птахів злетіла вгору і пролетіла над кронами дерев.

Як тільки вершники в’їхали в ліс, сонце сховалося за верхів’ями дерев і лише поодинокі промені пробивалися крізь густе листя дерев. Ліс був чудовим, але відрізнявся від тих, що були в інших королівствах. Опале листя вкривало чорну землю, з якої пробивалася трава. По другий бік дороги росли густі хащі, що закривали собою кордони лісу.

Комахи настирливо кружляли навколо, намагаючись залетіти то до рота, то в очі. Одна навіть умудрилася потрапити Наварду в око. Він безупинно відмахувався рукою, але вони й не думали відступати. Це ще більше дратувало його і він сердито бурмотів собі щось під ніс.

Час від часу траплялися галявини білих квітів, які вкривали землю ніжним килимом.

Де-не-де траплялися поодинокі фіолетові квіти з закрученим листям, таким грубим, що воно нагадувало шкіру тварини. Та водночас листя було настільки крихким, що варто було лише зірвати квітку, аби роздивитися її ближче, як пелюстки одразу розсипалися в руці ніби згоряли й перетворювалися на попіл.

Дейлок ішов попереду, час від часу озираючись, перевіряючи, чи всі тримаються разом.

— Валанір! — вигукнув Дейлок. — Ти досить сильний, хоча по тобі й не скажеш. Як переможений, я винен тобі кухоль пива.

— По тобі теж не скажеш, що ти сильний, — відповів Валанір. — І дякую, але ти ж знаєш, що ельфи не п’ють алкоголь.

— А молоко? — усміхнувся Дейлок. — Молоко ти п’єш?

Усі посміхнулися з його пропозиції. Ельф промовчав.

— Отже, домовилися, — сказав Дейлок і знову засміявся.

Вони продовжували рухатися рівним темпом. Коні повільно ступали вперед, залишаючи за собою майже непомітні відбитки.

— Дейлоку, до болота ще далеко? — запитала Ірріель, перервавши тишу.

— Доїдемо до Темного лісу, а за ним буде болото, — відповів він.

— А ми ще не в Темному лісі? — поцікавився Айракс, оглядаючись навколо.

— Ні. Коли доїдемо, ти сам все зрозумієш.

— А якщо об’їхати ліс і болото з іншого боку? — продовжив запитувати Айракс.

— Темний ліс закриває всі підходи до палацу гномів. За ним лежить болото, яке неможливо обійти чи об’їхати. Якщо ти не загинеш у лісі, то болото затягне тебе у свої глибини.

— І як часто ти переходив його? — запитав Деланф.

— З першим разом — тричі, — відповів Дейлок.

— Тебе затягувало болото? — додав Айракс.

— Так, коли вперше сюди потрапив.

— І як ти вибрався? — поцікавився ельф.

— Неподалік від мене було дерево, його гілля висіло надімною. Я вхопився за гілку і зміг вибратися.

Дорога, що проходила крізь ліс, звузилася і перетворилася на стежку. Вона стрімко вела вниз.

— Нам потрібно відпустити коней, — сказав Дейлок і зліз із коня.

— Чому? Щось сталося? — здивовано запитала Ірріель.

— Коли ми спустимося, нам доведеться підійматися крутою стежкою, яка й приведе нас до Темного лісу, — пояснив Дейлок. — Коні неохоче заходять у сам ліс. Їх щось лякає, вони бояться йти далі, і ніхто не змусить їх йти за нами. Вони просто втечуть. А навіть якщо й підуть за нами, болото вони не зможуть перейти. Їх потрібно відпустити дорогу додому вони знайдуть самі.

Всі покірно послухалися, злізли з коней і забрали з них свої речі. Ударивши коней по спині, вони стрімголов побігли дорогою.

Повільно, один за одним, вони спустилися до низу. Довелося перейти через невеликий потічок, який із настанням дощів, наповнювався і перетворювався на повноводну річку. Вона підмивала береги, розмивала ґрунт і зносила все, що траплялося на її шляху, розширюючи власне річище.

Кожен поглянув за течією, намагаючись простежити, куди веде вода. Та річка повертала й ховалася між двома схилами, приховуючи свій подальший шлях, який згодом ставав усе обривистішим і ширшим.

Дейлок вказав на дерево, що знаходилося вище по річці. Воно лежало поперек річки утворюючи живий міст. Саме дерево було ще живе, на це вказувало листя яке не втратило свіжості та кольору. Дерево росло на краю обриву, який часто підмивала вода, через що воно не витримало власної ваги та впало. Але частина коріння досі була в землі завдяки чому воно не засохло й продовжувало рости. Дерево дало змогу Дейлоку та супутникам безпечно перебратися через урвище.

Стежка вела вгору. На її шляху стирчало гостре каміння та коріння дерев, що виступало з-під землі, мов змії і допомагало підійматися по схилу.

Сонце стояло високо, але завдяки деревам, крони яких слугували мов живий захисний бар’єр, ліс залишався прохолодним і свіжим, рятуючи від спеки.

Далі стежки не було вона зникла, мов хтось забув її домалювати. Дейлок впевнено йшов попереду, ніби бачив невидимі для інших обриси стежки. Довірившись його відчуттям, всі йшли за ним, намагаючись ступати слід у слід.

Схил, по якому вони піднімалися, загубився за спинами супутників, а перед ними простяглася, мов темна лінія, що відділяла одну частину лісу від іншої. Вона нагадувала чітку межу, немов кордон між двома світами.

Щойно вони перетнули межу між двома лісами, все довкола змінилося. Стовбури дерев були чорнішими та вологими настільки, що по корі краплями стікала вода. Прохід перегороджували густі кущі з тонкими, гострими колючками, що рвали одяг і впивалися в шкіру, залишаючи пекучі рани.

Та все ж, прорвавшись крізь хащі, прорубавши собі шлях мечами, вони потрапили в саму гущу Темного лісу. Позаду інша частина лісу, з якої вони вийшли, зникла, мов її ніколи й не було. Через щільні крони дерев які майже повністю перекривали доступ сонячних променів, кількість світла значно зменшилася.

— Ліс все таки виправдав свою назву, — підмітила Ірріель.

— Чому він став таким? — запитав Айракс.

— Гадаю, що через болото й воду, яка отруює цей ліс, — відповів Валанір.

— А комах тут не поменшало, — підмітив Навард розлюченим голосом.

— Зачекайте мене тут, я миттю, — сказав Дейлок.

Він кинувся вбік і зник між деревами, швидко петляючи між деревами, ніби намагаючись щось відшукати. За кілька хвилин Дейлок повернувся, тримаючи в руках букет квітів — рівно стільки, щоб кожному дісталося по одній.

— Вона називається Варадна, — сказав Дейлок, роздаючи кожному по квітці.

— Навіщо вона мені? — пробурмотів гном, дивлячись на неї з помітною недовірою.

Квітка мала великі темно-червоні пелюстки вкриті білим пилком та з жовтим насінням в центрі.

— Її краще не нюхати, — попередив Дейлок. — Інакше не зможете позбутися цього… незвичного запаху весь день.

— І що з нею робити? — запитала Ірріель.

— Причепіть її на себе, але якомога далі від носа, — сказав Дейлок, закріплюючи квітку на собі.

— Своїм запахом вона віджене всіх комах довкола вас, — додав він.

— І справді, краще не нюхайте, — сказав Навард після того, як підніс квітку до носа. Запах виявився огидним, не схожим ні на що з того, що він відчував раніше. Навард різко відвернув голову з таким відчуттям, ніби його ось-ось знудить і затулив ніс пальцями.

— Я ж попереджав, — сказав Дейлок, посміхаючись.

— І надовго її вистачить? — запитав Айракс.

— Та я швидше задихнуся, ніж ця квітка засохне, — невдоволено пробурмотів гном.

— Тоді віддайся на поталу комахам, — відповів Деланф.

— Ну ні, — заперечив гном, махаючи головою і зачепив квітку за сумку на спині, якомога далі від носа. Попри це запах усе ще відчувався, хоч і був менш їдким.

— Чудесна квітка! — вигукнув Валанір, розглядаючи її з неабиякою цікавістю. — Ніколи раніше такої не зустрічав.

— Вона водиться тільки в цьому лісі, — відповів він. — Через те що сюди вже понад п’ятсот років ніхто не заходить і навіть не намагається, — Дейлок говорив так, ніби Темний ліс був його другим домом. — Навіть у всіх королівствах не знайдеться той, кому відомо про цей інший, дивний та небезпечний ліс. Лише з записів тих, хто колись наважився сюди заглянути, можна дізнатися щось, та й те дуже мало. У Темному лісі життя змінюється надзвичайно швидко. Зайшовши сюди через рік, ти розумієш, що все навкруги інше і не таке, як було раніше. Інколи з’являються нові види тварин і комах, а ті, що жили тут до них, просто зникають. Більшість мешканців лісу мені невідомі. Хто тут живе і що тут водиться, залишаєтсья загадкою.

— Я б був би не проти колись знову сюди повернутися дослідити й дізнатися про цей ліс більше, — сказав Валанір, з надією для себе, що саме так і буде.

Вони все далі просувалися в гущу лісу, що мовчазно приховував свої найпотаємніші секрети від чужих очей.

— Обережно, змія! — викрикнув Дейлок і зупинив Деланфа який йшов поряд.

Всі завмерли. Вона підняла голову над землею і зашипіла, висунувши чорний роздвоєний язик, немов намагаючись відчути смак жертви. Її тіло було мов вкрите смолою. 

Всі повільно відступили якнайдалі, даючи їй простір. Коли змія зрозуміла, що їй дозволяють втекти, вона з радістю скористалася шансом. Розмотуючись, немов клубок грубої чорної нитки, що злився з землею, вона поповзла в гущу лісу.

Айракс хотів вистрілити в змію й, без сумніву, потрапив би з першого пострілу. Але як тільки він натягнув тятиву лука зі стрілою, його зупинив Дейлок, порадивши цього не робити. Запах крові змії міг би привернути увагу багатьох тварин, які навіть не полюють на змій, але могли б поласувати особисто ними. 

— Дякую тобі, Дейлоку, — сказав Деланф.

— Будь ласка, — відповів він. — Завжди радий допомогти.

— Це одна з найотруйніших змій у цьому лісі, — додав Дейлок. — Від її укусу смерть настає миттєво.

— Обнадійливо звучить, — сухо зауважив Деланф.

Дейлок розповів, що в лісі бачив чимало хижаків, які залюбки поласували б свіжим м’ясом, особливо вовки.

Та глибини Темного лісу приховують значно страшніших і моторошніших істот. Таких, яких навіть йому не доводилося бачити. Лише чути їхні пронизливі крики й гарчання, а також знаходити сліди, втричі більші за його власні.

Ірріель помітила плодоносне дерево. На ньому росли фрукти, більші за яблуко. Вони виглядали соковитими й апетитними. Круглі, темно-фіолетового кольору, присипані білим пилком. Вони здавалися ласим шматком для кожного, хто потрапляв сюди вперше. Пилок з’являвся щойно плід починав достигати. Він поступово вбирався всередину, отруюючи не лише поверхню, а й саму м’якоть.

Ірріель підійшла ближче й хотіла зірвати один із них з цікавості. Та не встигла вона й доторкнутися, як Дейлок схопив її за руку.

— Краще до них не торкатися, — сказав Дейлок. — Вони отруйні.

— Послухайте, — звернувся Дейлок до всіх. — Цей ліс сповнений найрізноманітніших істот, плодів і дивних речей. Та майже все, що тут росте й рухається, здатне вас убити. Тож не ризикуйте, та не торкайтесь нічого без потреби.

Ірріель більше не дозволяла собі торкатися будь-чого, не запитавши про це Дейлока.

Дейлок ішов першим, тримаючи невелику дистанцію від решти. У певний момент, бажаючи впевнитися, що вони не збилися з правильного шляху, він зупинився. Окинувши поглядом ліс, присів і розгорнув листя, яке роками накопичувалося на землі товстим шаром. Очистивши невелику ділянку, він провів пальцями по ґрунту, взяв жменьку землі й підніс до носа, мов досвідчений слідопит, що читає сліди здобичі. Струсивши руку, Дейлок сказав:

— Болото вже близько. І чим швидше ми туди дістанемось, тим краще для нас.

— Щось сталося? — насторожено запитав Айракс.

— Поки що ні, — відповів Дейлок. — Але сонце скоро сховається, тож нам краще дістатися болота ще до настання ночі.

Дейлок звернув убік і наказав усім іти слідом. Замикальним ішов Навард. Він часто бурмотів щось собі під ніс, заглиблений у власні думки, що виникали під час подорожі, тож ніхто не звертав на це уваги.

Та раптом його щось насторожило. Неподалік щось швидко майнуло між кущами й деревами. Він різко повернув голову, але нікого не побачив. Зробивши кілька кроків, Навард помітив рух з іншого боку — так само швидкий і невловимий.

Пролунав хрускіт зламаної гілки, проте навколо не було ні душі.

— За нами хтось стежить, – попередив Навард продовжуючи вдивлятись між деревами.

— Скажу більше — вони полюють, — так само насторожено відповів Дейлок. — Будьте готові до нападу.

Знову щось промайнуло перед очима. Загін миттєво напружився й зупинився, озираючись навколо.

— Гадаю, це вовки, про яких ти розповідав, — прошепотів Деланф.

— Чому ти так впевнений? — тихо запитав Айракс. — Можливо, це щось інше. Тут водиться чимало істот.

— У цьому я не сумніваюся. Поглянь туди, — відповів Деланф, вказуючи рукою між двома стовбурами дерев, де нерухомо стояв вовк.

Сірий вовк стояв приблизно за двадцять кроків від своїх намічених жертв. Його очі, налиті червоним, мов полум’я, випромінювали загрозу. Тварина була вдвічі більшою за звичайного вовка, що водиться в інших лісах.

— Шукайте інших, — попередив Дейлок. — Вони поодинці не полюють.

Оглянувшись навколо, супутники не помітили нікого. Вовк, який стояв на їхньому шляху, зник так швидко, немов дим, розвіяний вітром.

— Потрібно якомога швидше дістатися до болота, — сказав Дейлок. — Там вони нас не переслідуватимуть.

Усі перейшли з ходьби на біг, озираючись навкруги й насторожено прислухаючись, очікуючи можливого нападу. Раптом з обох сторін лісу промайнули тіні, які бігли неподалік, інколи зливаючись із темними деревами.

Вони видавали себе легкими ударами лап по землі, ламали гілля, зникали й знову з’являлися між деревами, шелестячи листям кущів.

А потім раптово тіні зникли — навколо знову запанувала тиша, чути було лише стукіт ніг супутників та важкий подих.

— Швидше, не зупиняємося! — крикнув Дейлок.

З-за дерева вискочив вовк і кинув Деланфа на землю, а сам миттєво зник між дерев. Всі вийняли мечі та кинджали. Айракс підхопив Деланфа, допомагаючи йому піднятися.

— Все гаразд? — запитав він, пильно оглядаючи навколишню темряву.

— Так… все гаразд, — відповів Деланф, розминаючи плече.

Всі знову кинулися бігти, але з обох боків раптово з’явилися вовки. Їхня шерсть виглядала так, ніби шкіру пронизали тисячі тонких голок. Вони загарчали і в цю ж мить їх обступило п’ятеро вовків.

Супутники стали спинами один до одного й зайняли оборонну позицію.

Вовки обступали їх повільно, з усіх боків, блокуючи будь-які шляхи відступу. Крок за кроком вони підбиралися ближче, не відводячи погляду від своєї здобичі. Вони гарчали оголивши пащі з яких визирали довгі, гострі ікла.

Один із вовків насмілився стрибнути на Валаніра. Але той вдарився в невидиму стіну, яку утворив маг провівши перед собою посохом.

Вовк впав, але швидко піднявся, оголив зуби й загарчав.

Айракс випустив дві стріли одну за одною, вбивши його. Хижаки на мить зупинилися, але знову почали наступати.

Один із вовків накинувся на Деланфа, але цього разу той був готовий. Він відбив атаку мечем і простромив хижака наскрізь. Вовк мертвим впав, придавивши Деланфа. Дейлок вперся в тіло руками, намагаючись зрушити його і звільнити його.

У цей момент інший вовк помітив беззахисного Дейлока, підбіг і спробував вкусити його. Але Ірріель встигла поранити хижака порізавши йому морду. Вовк відступив, але він не встиг відійти далеко, як Айракс випустив одну за одною стріли, і ті пришили хижака до дерева.

Супутники спробували добити інших, але хижаки зрозумівши, що програли і миттю втекли сховавшись серед дерев.

— Всі в порядку? – запитав Дейлок.

— Так, все гаразд, – відповіла Ірріель. Вона трималася спокійно, хоча серце калатало від страху.

— До болота залишилося зовсім трохи, – сказав Дейлок. – І чим швидше ми туди дістанемося, тим більше шансів уникнути нового нападу.

— Нового нападу? – перепитав гном.

— Так, – відповів Дейлок. – Вони нас так просто не відпустять. Інші, що втекли, приведуть за собою значно більшу зграю, ніж та, що напала на нас. Їх буде в рази більше. Тому, якщо ніхто не бажає стати їхнім кормом, раджу поквапитися.

Всі знову рушили за провідником, стараючись не відставати один від одного. Вони обминали та пригиналися під гіллям, перестрибували через дерева, що лежали на землі вже понад сотню років, їхні стовбури прогнили та були об’їдені короїдами, які залишили по собі тонкі висічені лінії.

Опускаючись і піднімаючись по невеликих схилах, вони все швидше наближалися до болота.

Прохолодний вітер обдув їх обличчя, несучи з собою прогнилий запах болота, настільки сильний, що перебив навіть аромат квітки, яка відганяла комах.

— Немов хтось здох, – пробурмотів гном, скрививши обличчя.

— Це запах болота, – відповів Дейлок. – Ми вже близько.

Земля під ногами ставала все м’якшою і за ними залишалися сліди.

Ліс поступово рідшав, листя під ногами та на деревах майже зникло. Небо ставало помітніше, але було затягнуте хмарами.

Вогкість під ногами ставала дедалі сильнішою. Ліс закінчився, і перед ними розкинулося темне болото, вкрите стоячою водою. Прогнилість поодиноких дерев і повітря робило місце ще моторошнішим.

Де-не-де проглядалися острівки. З них росли молоді дерева з кількома зеленими листочками. Поодиноко стояли гнилі дерева, з яких стирчало гілля, що нагадувало людські руки, які здіймалися вгору, немов молячи про порятунок. Раптом в одного зі стовбурів обломилася верхівка і вона впала у воду, утворивши невеликі хвилі. Протримавшись деякий час на поверхні, гілка потонула у болотяній масі.

Над водою, невеликими зграями скупчились рої комах, вони мов танцювали, видаючи за музику своє власне дзижчання.

Дейлок виламав довгу палицю і зайшов по коліна в болото, обмацуючи перед собою дно.

Зробивши два кроки, він зупинився й спробував знову намацати дно. Палиця все глибше занурювалася під воду.

Дейлок спробував в іншому місці, але все марно. Палиця так само легко тонула й так само швидко виринала

— Щось не так? – запитав Деланф.

— Стежки більше немає, – відповів Дейлок, здивовано й водночас розгублено для себе. – Її затопило, як і орієнтири, за якими можна було б визначити її шлях.

— Можливо, ти помилився і звернув не туди? – зауважив Валанір.

— Ні, – різко відповів Дейлок, хитаючи головою. – Я знаю точно, що стежка починається звідси. У всіх інших місцях, що привели нас сюди, я залишав орієнтири на деревах у вигляді висіченого хреста. Перш ніж взяти палицю, я подивився на дерево, де залишив знак. Ось, погляньте.

Він підійшов до високого дерева, що стояло неподалік від них, провів рукою по стовбуру й показав вирубаний хрест. З часу його вирізання він загоївся й почорнів, залишивши лише шрам.

— Такі знаки я колись залишив по всьому шляху. Про них знаю тільки я. І всі інші позначки, що вказують дорогу через болото, зараз знаходяться під водою. Тому переходити тут для нас самогубство.

— Що ж тепер робити? – запитав Навард.

— Є ще одна стежка, – після хвилини мовчання сказав Дейлок. – Вона знаходиться далі звідси і вище за цю місцевість, тож є шанс, що її не затопило. Але щоб дістатися до неї, доведеться пройти чималу відстань, а для цього нам знову потрібно повернутися в ліс

— Чого ж ми чекаємо? — викрикнув Навард. — Вперед!

— Веди нас, Дейлоку, — спокійно мовив Валанір.

— Тоді ходімо, – сказав він. – Ми мусимо пройти якомога більше шляху, перш ніж стемніє. – Він кинув погляд на небо, що ще відбивалося у мутній воді.

Всі рушили слідом за Дейлоком. Вони повернулися у темні хащі лісу. Листя дерев шелестіло від легкого подиху вітру, нагадуючи звук бурхливої річки, яка змушує прислухатись до свого голосу.

Все глибше супутники занурювались у ліс, намагаючись обійти великі водяні ділянки, що затопили крайню смугу лісу. Вони намагалися триматися чим далі від болота, щоб не потрапити у трясовину, яка без жалю поглине все, що опиниться в її пастці.

У Темному лісі, де і день не був днем, як в інших лісах, темрява густішала, огортаючи все навколо непроникною пеленою.

Супутники йшли все далі вздовж болота, хоча саме болото залишалося прихованим за деревами і чагарниками. Те що воно неподалік видавав лише запах, час від часу принесений легким подихом вітру.

Сутінки миттєво перетворилися на глибоку пітьму, яка оповила весь ліс, взявши верх над залишками дня.

Ірріель запропонувала зробити привал. Адже від самого ранку вони не їли й не зупинялися для відпочинку. Пройшовши ще трохи під світлом факелів, взятих у дорогу, вони натрапили на відкриту галявину. На ній було мало дерев і в центрі можна було облаштувати привал. 

— Навіщо ти це робиш? — поцікавився Айракс, помітивши, як Дейлок розчищає територію від опалого листя, залишаючи голу землю.

— Це захист від змій і не тільки від них, — відповів Дейлок, не відриваючись від роботи. — Вони не зможуть сховатися під листям, як і інші дрібні комахи, що тут водяться і є досить небезпечні. 

 Деланф розпалив багаття в середині обкладеного камінням та запасшись дровами на всю ніч, супутники сіли навколо вогню. Вони вечеряли тим, що придбали у бармена. Це була запечена курка, десяток яблук та сир. А ще виноград, який Дейлок нарвав у саду біля містечка. Вода з фляги була солодка, як мед і спокусливо втамовувала спрагу.

Над супутниками розкрилося нічне небо. Дерева немов розступилися, даючи більше простору. Над головами висів місяць. Він освітлював верхівки дерев своїм холодним срібним сяйвом. Поступово де-не-де пробивалися маленькі зірки, які ставали все яскравішими.

Валанір вказав на небо і розповів, що найяскравішим серед усіх сузір’їв у вигляді стріли. Його назвали на честь першого короля ельфів, що прибув на Есфейрос — Істтар.

На іншому боці неба вимальовувались обриси сузір’я коня. З’єднавши зірки уявними лініями, можна було розгледіти голову, ноги та хвіст.

Деланф згадав, як батько часто розповідав йому про сузір’я, яке було на вигляд, як чоловік з тонкими руками й ногами, що відходили від безголового тіла. Його назвали на честь могутнього воїна Вардандала, який, за легендою, за часів богів врятував багато людей і знищив сотні харуманів.

Для всіх сузір’я були чимось далеким, неосяжним, до зірок неможливо було дотягнутись, але здавалось, якщо простягнути руку до однієї з них, то ось-ось ти її впіймаєш, схопиш рукою, стиснеш в кулаці, підвівши до обличчя, розкриєш долоню і вона засяє небесним, холодним, яскраво-білим світлом і буде чимось незбагненним для розуміння. Зірка буде нагадувати маленьку комаху, світлячка, які інколи з’являються вночі й горять безполум’яним світлом, маленькі світлі точки в темряві.

Вогонь палахкотів, його язики підіймалися вгору, мов прагнучи схопити щось недосяжне, але щоразу згасали. Вони змінювали облік своїх язиків, переливаючись від яскраво-червоного до світло-жовтого. У темній, непроглядній ночі полум’я вигравало неймовірними барвами, приковувало погляди. Воно було немов маленька частинка сонця, яка впала на землю.

Деревина тріщала і від укусів полум’я, вгору піднімалися дрібні іскри, які намагалися злетіти в нічне небо, але одразу згасали. Світло вогню падало на обличчя супутників, малюючи на них тіні, що розчинялися в густій темряві, яка обступила їх з усіх боків і чатувала, чекаючи моменту, щоб поглинути все навколо, щойно вогонь згасне.

— Чому ти втік зі служби? — спитав Айракс, порушивши тишу, що наповнила їх і ліс.

Він деякий час мовчав, вдивляючись у вогонь, наче у його полум’ї відображалося власне минуле.

— Через смерть батька, — сказав Дейлок. — Мати померла, коли народжувала мене. Батько виховував мене сам і коли я був достатньо дорослим завжди допомагав йому, як міг. Ставши самостійним, я почав заробляти гроші, щоб ми могли бодай якось прожити.

З останньої роботи мене вигнали, а знайти іншу було важко. Ми опинилися у скрутному становищі, і я не знав, що робити. Тоді залишився лише один вихід — йти служити на прикордонні землі.

Я пройшов підготовку, мене взяли. Там добре платили, давали одяг, дах над головою, годували. Більшість грошей я надсилав батькові. Частину він відкладав, на решту жив.

Коли я прослужив понад п’ять років, гроші більше не було кому надсилати. Батько помер.

Я втратив сенс життя. Я жив заради нього. Служив заради нього. Він був останньою моєю сім’єю і його не стало. Я не знав, що робити.

Покинути службу було не так просто. Щоб завершити її, потрібно було або померти, або прослужити ще десять років. А такого життя я не хотів. Я прагнув свободи, бути вільним від наказів. Я задихався у тісних бараках, серед однакових облич і нудної рутини. Мені здавалося, що з часом звикну, але я лише обманював себе.

Я часто ніс варту біля боліт. Дивився туди, вивчав місцевість, намагався пройти крізь них. З часом заходив усе далі, але завжди повертався. І одного дня я вирішив, що з мене досить.

Під час чергування, я пішов через болото, не знаючи, що мене там чекає. Я вирішив, що краще швидко загинути, ніж повільно помирати ще десять років у війську. Коли всі кинулися шукати, я вже був далеко.

Як тільки мені вдалося вибратися з болота, я зрозумів це було варте того. Вперше за багато років я вдихнув на повні груди. Я був вільний від усього і всіх.

— Вартові пішли за тобою слідом через болото? — запитав Айракс.

— Можливо, — відповів Дейлок. — Перш ніж перейти болото, я скинув з себе більшість свого одягу. Так я дав зрозуміти їм, що пішов саме через болото. Вони добре знають, що всі, хто намагається перейти болото, не мають жодних шансів вижити. Багато солдатів пробували, але всі гинули. Вони подумали, що я теж потонув і припинили пошуки. До певного дня. Один із моїх командирів впізнав мене на арені, коли я брав участь у змаганнях. Він спробував зловити мене, але мені вдалося втекти. Пізніше я став більш обережним, з’являвся на людях рідко і довгий час мене не могли впіймати.

— Чому ти взяв участь у боях на арені? Тебе ж знову могли схопити? — запитав Деланф.

— Я не міг без змагань, мені це подобається, — відповів Дейлок. — До того ж мені були потрібні гроші.

— Тобто ти вирішив здатися заради грошей? — запитав Валанір. — Адже ти все ж таки міг утекти від нас.

— Звичайно, — відповів він посміхаючись. — Я помітив вас ще тоді, як тільки ви приїхали до міста. Короля Деланфа я впізнав одразу, хоч він і був переодягнений під звичайного солдата.

— Як же ти зміг мене впізнати? — здивовано запитав Деланф.

— Меч, — відповів Дейлок, кивнувши головою в бік меча, що висів на поясі Деланфа. — Руків’я меча. Я знаю цей клинок. Я читаю книги й багато чого дізнався про нього саме з них. Про те, як гноми викували його та подарували твоєму пращурові. А найголовніше, я добре запам’ятовую обличчя, особливо такі відомі, як твоє. Я багато подорожував королівствами й бачив і тебе і твій меч.

— А якби ми здали тебе вартовим? — поцікавилась Ірріель.

— Не здали б, — впевнено відповів Дейлок. — Король Саррамона і король гномів Навард приходять на змагання переодягнені у простий одяг. Увесь час, коли ви з’являлися на змаганнях, то були при параді і вас усі могли помітити. Але раптом ви стали зовсім інші. Тож я поцікавився й з’ясував, що ви шукаєте саме мене.

— Ти хочеш сказати, що це ти нас впіймав, а не ми тебе? — запитав Навард.

— Вважайте, що так, — відповів Дейлок, знизуючи плечима з ледь помітною посмішкою на обличчі.

— Хто ж розказав тобі про нас? – поцікавився Деланф. – Адже про наші дії мало, хто знав.

— У мене багато знайомих, яким я час від часу допомагаю, — відповів Дейлок.

— Вартові? — перебив його Айракс. — Їм, напевно, наказав командир бути напоготові, якщо ти спробуєш втекти.

Дейлок мовчки кивнув.

— Так вони, — продовжив він, — допомагають мені, розповідаючи все, що може бути корисним. Перш ніж виходити на арену, я завжди дізнаюся, чи не стежать за мною. Але до появи в Аргосі я й гадки не мав про вас. Запідозрив щось лише тоді, коли побачив Деланфа.

— Тепер все зрозуміло, — промовив Навард.

— Це вже не має значення, — сказав Деланф. — Ти ведеш нас через болото, і ми добре тобі за це заплатимо.

— І ти навіть не спитаєш, навіщо нам туди? — зацікавлено запитав Айракс.

— А навіщо? Поки ви платите, — відповів Дейлок, надкусивши яблуко, — мене це не цікавить.

Валанір підкинув у багаття ще кілька сухих гілок і вогонь розгорівся сильніше. Він жадібно пожирав деревину, об’їдаючи кору й повільно добираючись до стовбура.

Місяць піднявся над ними так, ніби намагався підслухати їхні розмови, та коли всі замовкли, він повільно продовжив свій шлях.

Ірріель заснула майже одразу. Слідом за нею задрімали Айракс і Навард. Гном час від часу схрипував, бурмочучи щось незрозуміле, наче розмовляв із кимось уві сні.

Валанір сидів схрестивши ноги, обхопив коліна руками, заплющив очі й завмер, уважно вслухаючись у тишу. Здавалося, він занурився у власні думки, ведучи безмовну розмову із самим собою, розмірковуючи над питаннями, відповіді на які були відомі лише йому.

Деланф подумав, що Валанір заснув, але помітив, як той час від часу відкривав очі й оглядався навкруги, переконуючись, чи все спокійно.

Деланф і Дейлок не спали, лежачи вдивляючись у безхмарне небо. Воно було чорним, як полотно, розсипане білими блискучими камінцями. Але головним був місяць. Набагато більший ніж зазвичай та яскравіший, із чітко видимими кратерами й смугами, що нагадували річища річок. Він здавався одночасно далеким і близьким, немов його можна доторкнутися рукою.

З глибин лісу донісся стогін вовка. Дейлок і Деланф миттєво підвелися на ноги. Валанір одразу ж відкрив очі. За мить пролунали ще кілька жалісних криків, які розбудили інших.

Всі піднялися, швидко збираючи речі. Завивання стихло. Всі завмерли, прислухаючись, але нічого не було чутно. Раптом, неподалік зашелестіло листя і промайнула тінь між деревами.

— Вони вже тут, – викрикнув Дейлок. – Вогонь не гасіть, так нам легше буде захищатись.

— Розумні гади, – злісно пробурмотів Навард.

— Даремно ми залишилися відпочивати так довго, – зауважив Дейлок. – Моя вина, я мав би бути більш пильним.

— Це не твоя вина, – відповів Деланф. – Ми всі розслабились через втому.

— Може, спробуємо втекти? – запропонувала Ірріель.

— Ні. Їх занадто багато, – заперечив Дейлок. – Ми не зможемо далеко втекти, нас злегкістю наздоженуть.

— Значить, будемо битись, – сказав Айракс.

Кожен оголив свою зброю і був готовий оборонятись. Всі вдивлялись у темну пустоту, намагаючись розгледіти обриси звірів. Одного з вовків помітив Валанір і попередив інших.

Вовк стояв досить близько, щоб його освітило полум’я. Він виглядав більшим за своїх родичів. Покритий чорною шерстю від кінчика хвоста до носа, вовк зливався з темрявою, яка оточувала його. Очі виблискували, відбиваючи язики полум’я. Він стояв непорушно не зводячи погляду з супутників. Айракс натягнув тятиву й випустив у нього стрілу, але щойно вона зірвалася з руки ельфа, вовк зник і з’явився з іншого боку, мов привид.

Вовк підняв морду й завив. Біля нього з’явилися інші вовки. Вони повільно виходили з темряви. Їх було більше десятка. 

Усі приготувалися захищатися. Айракс знову випустив стрілу, але вже в іншого вовка, стріла увійшла йому між очі і той повалився на землю.

В ту ж мить усі заричали, оголивши ікла. Вожак зграї загавкав, немов віддаючи команду. Троє вовків, послухавшись, почали наближатися, готуючись атакувати, але раптом перед ними з’явилася стіна вогню. Валанір випустив із посоха вогняну кулю, вона вдарилася об землю й замкнула супутників у вогняному колі.

Вовки відступили назад. Заховавшись в темряві, вони швидко забігали по колу, інколи видаючи себе шурхотом.

Вони то з’являлись, то зникали. Раптом із темної завіси вистрибнув вовк. Гарчачи, він злетів у повітря, перестрибуючи полум’я, роззявив пащу, щоб укусити Деланфа. Але молодий король зміг справитись із ним, перерізавши вовка мечем. Тіло впало біля його ніг.

За ним з’явився ще один. Він намагався напасти на Ірріель, але дві стріли, випущені Айраксом, убили вовка в стрибку, і він впав у вогонь, спалахнувши немов факел.

На деяку мить усе затихло. Єдине, що видавало вовків, були їхні очі, які світилися в темряві, мов полум’я свічок.

Навард приблизився ближче до вогняної стіни. Один із вовків скористався нагодою й напав, але гном встиг відбити атаку і вовк відлетів назад, за стіну вогню. Навард відчув горілий запах, принюхався і опустивши погляд на свою бороду помітив, як вона повільно тліла. Він миттєво відстрибнув назад і почав тушити вогонь, б’ючи по бороді рукою, Ірріель зрозумівши що сталося, вилила на бороду воду.

— Дякую, — сказав Навард. Він намагався розгледіти, наскільки все погано.

— Не засмучуйся, — сказав Деланф, намагаючись підтримати друга. — Вона відросте.

— Угу, — невдоволено буркнув гном. Він розгнівано глянув на вовка, який підвівся на ноги. Від удару сокири на нозі утворилася рана, і вовк відступив. Він швидко, наскільки це було можливо пошкандибав в сторону лісу і зник у темряві.

Айракс націлився, щоб добити його, але не встиг, темрява сховала вовка. Раптом почувся жалісний стогін і скавучання, мов когось мучили.

— Зграя вбиває свого, — сказав Дейлок.

 — Але чому? — стурбовано запитала Ірріель.

— Вовк мисливець, а зграї не потрібен мисливець, який не здатен самостійно вполювати й вбивати.

— Їх стає ще більше! — викрикнув Деланф.

— Звідки вони беруться? — заричав Навард.

З темряви визирнули вовки їх було ще більше ніж раніше і їхня кількість продовжувала збільшуватися.

Навіть стріли Айракса, що влучали одна за одною, не могли зменшити їхню кількість.

Велика зграя обступала своїх жертв, наближаючись все ближче, щоб завдати останнього удару й покінчити з усіма одночасно.

Валанір закрив очі, опустив голову, тримаючи перед собою посох обома руками та почав бурмотіти на невідомій нікому мові. Навіть Айракс не міг зрозуміти, що це за мова. Вона не була схожа ні на ельфійську, ні на будь-яку іншу.

Маг підвів голову та направив посох на вовків. Магічною силою повітря частина зграї відлетіла назад у темряву, але на їхні місця стали інші, відновивши ланцюг кола. Вони наблизилися на відстань нападу. Вовки грізно загарчали.

Раптом із темряви визирнула величезна постать. Велике чудовисько яке у світлі вогню виглядало ще страшнішим. Воно було в втричі вищим за людину. Шкіра темно-коричневого кольору, плоска морда з великими гострими зубами які показалися, як тільки воно почало ричати. Рик був настільки сильним, що всі схопилися за голову прикриваючи вуха. За спиною визирав довгий вертлявий хвіст. А лапи з чорними, гострими, мов голки, пазурами розмахували навколо.

Істота розкидувала вовків, впиваючись у них зубами, розриваючи на шматки і кидаючи їх об дерева. Вовки намагалися вкусити звіра, але він ловив їх і переламував хребти.

Вовки перестали звертати увагу на супутників і кинулися на звіра, але марно один за одним вони злітали вгору від ударів його лап і хвоста.

Звір перевів свій кровожерний погляд на супутників, коли вони перестрибнувши через вогонь, кинулися навтьоки, намагаючись сховатися в лісі під покровом мертвої ночі. Біжучи один за одним, вони раз у раз озиралися назад. 

Валанір прошепотів закляття і на верхівці його посоха спалахнуло біле полум’я, що розігнало темряву та освітило шлях.

Довгий час за ними не було чути нічого, окрім власного дихання та шелесту листя під ногами.

Вони бігли так довго, що за цей час місяць опустився й розчинився в перших ранкових променях сонця.

День замінив ніч і дерева мов чарівним помахом закрили собою сонце та небо. Сонячне світло не могло достатньо проникнути крізь дерева, але цього було достатньо щоб продовжувати шлях без вогню Валаніра.

Навард почав відставати, важко переставляючи ноги.

— Потрібно перепочити, — задихаючись, вимовив Навард. — Я… більше… не можу бігти.

Всі знизили темп і зупинилися, щоб перепочити.

— Що це було? Що воно таке? — запитав Деланф у Дейлока, важко дихаючи.

— Не знаю, — відповів Дейлок, вдихаючи на повні груди. — Я вперше бачу цю істоту.

— Ми правильно біжимо? — запитав Валанір. Він почувався впевнено й не мав ознак втоми.

— Так, — відповів Дейлок. — Залишилося зовсім трохи.

У далині раптово здійнявся шум і з дерев зірвалися птахи. Це змусило всіх насторожитися.

Вони знову рушили вперед, аж раптом із-за дерев визирнув звір, який весь час їх переслідував, залишивши після себе половину вбитої зграї вовків. Та не вовки йому були потрібні, а супутники, запах яких і привів його до них.

Знемагаючи, вони намагалися втекти. Та звір наздоганяв їх, незважаючи на перепони. Колоди дерев проломлювалися під його вагою, щойно він ступав на них, гілля розліталося в боки й ламалося навпіл. Він махав перед собою довжелезними лапами, що ледь не торкалися землі.

Айракс був останнім у живому ланцюгу. Він на ходу встигав випускати стріли в обличчя велетня, та звір затулявся лапою, яка й приймала удари на себе. Наконечники врізалися під шкіру, викликаючи несамовитий біль і дикі крики, що виривалися з його горлянки. Від цього звір лише більше лютував.

Він наздогнав Айракса й замахнувся, щоб вбити його одним ударом. Та Айракс встиг ухилитися й пірнув між ногами чудовиська.

— Айракс! — закричала Ірріель, побачивши це.

Усі озирнулися і в ту ж мить звір наблизився до ельфійки та вдарив Ірріель й відкинув її убік, поваливши на землю.

Ірріель схопилася за руку. Вона глянула на неї й побачила глибокі рани від чотирьох пазурів.

Звір направився до неї. Всі інші миттю кинулися на допомогу.

Айракс випустив у спину три стріли, які вп’ялися одна за одною. Перша влучила в шию, друга й третя в центр хребта. Саме в ту мить, коли звір знову замахнувся, щоб добити Ірріель, вона встигла стати невидимою. Лапа, мов ковш, зачерпнула повітря.

Звір перевів свій погляд на Айракса, який усе стріляв. Коли ельф потягнувся за наступною, довга лапа з розчепіреними пазурами вдарила його. Він упав на землю, впустивши лук.

Ірріель встигла втекти, але через рану вона не змогла довго бути невидимою, тим паче їй ставало все гірше. В голові паморочилось, а в очах пливло. Деланф підставивши плече, допоміг їй відійти якомога далі від небезпеки.

Валанір випускав одну за одною випускав магічні кулі, відволікаючи звіра й не даючи йому дістатися Айракса. Полум'я булу недостатньо сильними щоб завдати шкоди, але це допомогло привернути увагу до себе.

Звір різко обернувся до мага, та шлях йому перегородив Навард. Лапи, мов кувалди, раз по раз намагалися розчавити гнома, але той ухилявся й вміло уникав кожного удару.

У цю мить Дейлок встиг обійти звіра зі спини й підкрастися до хвоста, що мов змія, вивертався по землі. Він підняв меч над головою й відрубав половину.

Кров забарвила землю, а відрізана частина хвоста корчилася й билася об землю, мов риба, викинута на сушу, аж поки, витративши останні сили завмерла.

Звір заричав так несамовито, що звук, який вирвався з його горлянки, нагадував тисячі голок, що пронизували вуха. Від болю всі впали на коліна та схопилися за голови, намагаючись заглушити болючий вереск, стискаючи вуха руками якомога сильніше.

Здавалося, ще мить і вуха та череп не витримають цього тиску й луснуть.

Вереск урвався, коли Валанір випустив у звіра вогняну кулю. Полум’я ледь запалило його, але цього виявилося достатньо, щоб вогонь обпалив тіло. Звір відступив та зник у хащах.

Супутники ще деякий час лежали нерухомо, а в їхніх вухах досі дзвеніло. Коли дзвін та біль зменшився, всі підвелися на ноги.

Дейлок присів біля Ірріель. Вона лежала непритомна, рука закривала рану. Він обережно відсунув її та оглянув її. Кров досі текла і він швидко наклав пов’язку. Усі мовчки стояли поруч, спостерігаючи за ельфійкою. Її обличчя зблідло, тіло було холодне, але піт стікав з її чола.

— З нею все буде гаразд? — схвильовано запитав Айракс.

— Не знаю… — прошепотів він, відчуваючи власну безпорадність.

— Але порізи не глибокі… Що може бути не так? — не розумів Деланф.

— Це отрута, — промовив Дейлок придивляючись до руки. — Кігті були покриті пилком, таким самим, як на сливах, що намагалася скуштувати Ірріель. Напевно, істота ними харчується. Ось подивіться. — Він показав на рану, по краях якої виднівся білий пилок.

— Невже ми не можемо їй допомогти? — у відчаї запитав Айракс.

— Пилку потрапило зовсім мало… — на мить він замислився. — Але в неї є шанс. Якщо встигнемо перейти болото до завтрашнього сходу сонця, я зможу їй допомогти.

— А якщо ми не встигнемо до сходу сонця… — Айракс не наважився договорювати. Якась його частинка душі відчувала провину за те, що не зумів захистити її.

— У такому випадку я не зможу їй допомогти, — відповів Дейлок.

— Потрібно поспішати, — сказав Деланф. — Я її понесу.

— Ні, — різко відповів Дейлок, зупиняючи його. — Краще зробити ноші. Через болото важко пересуватися навіть одному, а вдвох ти ще швидше загрузнеш, виснажишся й не зможеш іти далі.

Деланф не суперечив і погодився.

Навард узявся за молоді дерева, вирізавши дві довгі палиці. Тим часом Дейлок і Деланф різали на довгі мотузки рослину, що мов павутиння, покрила стовбур й гілля дерева, повиснувши на ньому. Валанір збирав обрубки й сплітав їх у міцну сітку. Коли ноші були готові, Ірріель обережно поклали на них.

Дейлок ішов попереду, а за ним Айракс і Деланф несли Ірріель. Валанір та Навард йшли позаду. Вони дісталися місця де починалася стежка, якщо можна було її так назвати. Майже всюди була одна вода, яка приховувала болото, що безупинно засмоктувало ноги. Зрозуміти, де саме пролягає стежка, можна було лише за знаками, орієнтуватися по яких умів тільки Дейлок.

На відміну від першої стежки, тут була менша глибина й місцями вода не доходила вище колін, а інколи зовсім зникала. Де не де були острівки на яких росла невелика рослинність. Але все одно, попри те, що Дейлок добре знав місцевість і мав по чому орієнтуватись, перш ніж зробити крок, він промацував перед собою дно палицею.

Ноги застрягали у грязьовій каші, яка так і намагалась затягнути. Кожен наступний крок супроводжувався булькотом, що виринав із під ніг.

Вони заходили все глибше в болото. Ліс залишився позаду, небо вкрили сірі хмари і це було найприємніше, що трапилося за останні дні в Темному лісі. Про його існування нагадували поодинокі дерева, що стирчали наполовину з води. Одні вже згнили до кореня, інші досі росли, маючи по декілька зелених листочків, які ворушилися при найменшому подиху вітру. У далині виднілися живі острівці з двома-трьома деревами. Вони здавалися прихистком, де можна перепочити, але кожен розумів, що живим дістатися до них не вдасться.

Інколи Ірріель марила, тихо шепочучи ельфійські слова, але як тільки її бурмотіння стихало, вона продовжувала мирно спати.

Інколи, із-за хмар виглядало сонце, якого так не вистачало у Темному лісі. Воно освітлювало й зігрівало своїм теплим промінням супутників, додаючи їм сил іти вперед, не зупиняючись, адже від них залежало не лише їхнє життя, а й доля подруги.

Вдалині в напрямку їхнього маршруту з’явився зелений острівець, мов маленький прихисток для відпочинку. Він був вкритий густою травою й одразу привернув увагу супутників, які тут же розляглися на траві, що нагадувала м’яку постіль. На невеликому острові росли три молодих дерева: одне, не витримавши власної ваги, нахилилося до води. Частина його гілля, що опинилася у воді, згнила, але решта залишалася зеленою. Інші два міцно трималися корінням за острівець.

— Води… води… — пробурмотіла крізь сон Ірріель.

Деланф дістав воду, підійшов до Ірріель і спершу перевірив чи немає в неї жару. Він змочив тряпку водою та поклав на гарячий лоб. Після чого підняв її голову, щоб вона змогла зробити кілька ковтків, а потім обережно опустив її назад і вона знову заснула.

Острівок поступово віддалявся й зрештою зник з поля зору.

Хмари розвіялися, немов розтанули у блакитному небі, а почервоніле сонце повільно опускалося, намагаючись сховатися за горизонтом.

— Потрібно йти швидше, — сказав Дейлок.

— Щось сталося? — запитав Деланф.

— Як тільки сонце зайде за горизонт і настане ніч, болото вкриється туманом, — стурбовано відповів Дейлок, — і ми… ми не зможемо вибратися звідси до сходу сонця.

— А ти не міг сказати про це раніше? — нервово запитав Навард.

— Вибачте, — пробурмотів Дейлок, відчуваючи провину. — Я зовсім забув…

— Це вже не важливо, — сказав Деланф. — Менше слів. Потрібно швидше вибератися з цього смердючого болота.

Всі намагалися йти швидше, але навіть докладаючи максимум зусиль, це було марно. Вони рухалися майже з тією ж швидкістю, що й раніше, лише витрачаючи значно більше сил.

Сонце повільно опускалося й торкнулося горизонту, а білий, як сніг, туман почав з'являтися на поверхні води. Туман був настільки густий, що не можливо було розгледіти навіть воду біля власних ніг. Здавалося, що вони йдуть по хмарах. Сонце опускалося все нижче, а туман підіймався все вище, поступово затоплюючи болото та супутників.

Дейлок продовжував йти, але з кожним кроком знаходити правильний шлях ставало дедалі важче. Інколи він зупинявся, щоб промацати правильний шлях.

Гном першим загубився в тумані і лише верхівка його голови вказувала де він знаходиться.

— Я нічого не бачу, — голосно сказав гном.

За мить туман, мов біла лавина, накрила усіх з головою. Навіть власну руку, простягнуту вперед, було неможливо розгледіти.

Щоб не загубитися, всі по черзі перегукувалися один з одним. Так кожен знав, хто де знаходиться.

Але з часом слова та звуки почали долинати з інших місць. Голоси звучали інакше, слова неначе відлітали та відгукувалися на протилежному кінці болота. 

Раптом пролунав крик про допомогу.

— Допоможіть! Допоможіть, я тону! — кричав Навард.

Гном продовжував кликати на допомогу, але неможливо було зрозуміти, де саме він знаходиться.

Пролунав грізний гуркіт слів Валаніра. Він підніс посох угору, в бік неба, і туман на десятки метрів розвіявся, мов пил із книжкової полиці.

Маг оглянувся навкруги, всі були трохи далі ніж на початку один від одного. Валанір помітив Наварда, він майже втонув, його обличчя виднілось із води, рот хапав останні ковтки повітря, а короткі руки безпорадно намагалися за щось вхопитися.

Маг добрався до Наварда й простягнув до нього посох. Гном міцно вхопився за нього. Валанір повільно тягнув його з болота, але трясовина неохоче відпускала свою жертву. На допомогу кинувся Дейлок. Разом їм вдалося вирвати Наварда з болота.

— Ти як? — важко дихаючи, запитав Дейлок.

— Добре, — похитуючи головою, відповів гном. — Дякую.

— Будь ласка, — сказав він, поплескавши Наварда по плечу.

Як тільки Дейлок став попереду всіх, туман почав повертати свої володіння, заповнюючи розсіяний простір.

Дейлок зник у тумані, тож гукати було марно довелося рухатися самостійно. Пройшовши невелику відстань під білою завісою, всі зупинилися, коли почули голос мага. Валанір міцно вхопився за посох, промовив закляття й із ще більшою силою розвіяв туман.

Скориставшись цією миттю, вони кинулися вперед так швидко, як тільки дозволяло болото. Коли туман уже майже повернув свої володіння, супутники раптом відчули легкість кроків: під ногами зникла вода, і болото поступилося твердій, сухій землі. Просуваючись вперед туман ставав менш густим і невдовзі залишився позаду.

— Ми вибралися, — з полегшенням видихнув Айракс.

— Для мене це болото гірше за будь-яке чудовисько, яке ми зустрічали, — пробурмотів гном, обтрушуючи бруд із чобіт.

Деланф опустився поруч з Ірріель. Він приклав пальці до її шиї, потім торкнувся чола. Жар не спадав, а пульс був слабким і нерівним.

— А де Дейлок? — запитав Валанір, оглядаючись навколо.

— Невже його немає? — запитав Деланф накладаючи змочену тряпку на лоб Ірріель.

— А раптом він втонув? — пробурмотів Навард.

— Ні, не думаю, — підводячись заперечив Деланф. — Він добре знає цю місцевість. Навіть якби сталося найгірше, ми б почули його крики.

— Погляньте сюди, — викрикнув Айракс.

Всі підійшли до нього. Ельф вказав на сліди, схожі на Дейлекові.

— Гадаю, що це його, — сказав Деланф.

— Але чому він залишив нас? — запитав Навард.

— Можливо, він поспішив за ліками, — припустив Деланф. — Будемо йти по його слідах. Так ми зможемо швидше його зустріти, якщо він повертатиметься.

Вони рушили слідами, що вели все глибше в ліс. Лише надія на швидку зустріч із Дейлоком давала шанс якнайшвидше допомогти Ірріель.

По цю сторону Темний ліс здавався менш загрозливим, було менше дерев і кущів, здатних приховати небезпеку. 

Супутники пройшли велику відстань, але Дейлока все не було, як і його слідів.

Навард йшов біля Валаніра який освітлював шлях, тримаючи посох над собою, а Айракс з Деланфом несли Ірріель. Її стан дедалі погіршувався, а вигляд викликав занепокоєння.

Навкруги панувала тиша: жодного шелесту листя, лише звук їхніх кроків порушував спокій. Раптом Валанір наступив на приховану пастку, мотузка обвила ногу й різко потягнула, перекинувши його догори ногами. Він завис високо над землею, а посох вислизнув із руки й погас.

Деланф наказав нікому не рухатись. Всі різко зупинились. 

— Я спробую знайти початок мотузки й повільно спустити тебе, — сказав Деланф. — Згода?

— Гаразд, — відповів ельф. — Тільки швидше.

Деланф запалив смолоскип і обійшов дерево, на якому висів маг, але мотузки не знайшов. Він підняв світло вище й помітив мотузку, що тягнулася до іншого дерева. Повільно водячи смолоскипом перед собою, Деланф рушив у напрямку мотузки.

Зробивши ще кілька кроків, він почув тріск гілля й різко озирнувся. Смолоскип освітив дерев’яну колоду, оббиту загостреними кілками, що летіла просто на нього, змітаючи все на своєму шляху.

Деланф миттєво впав на землю. Колода пролетіла над ним, ледь не зачепивши спину. Не підіймаючись, він відкотився вбік. Колода продовжувала, розгойдуючись із боку в бік, до тих пір поки не зупинилась.

Деланф підвівся й, ступаючи повільно та обережно, оглядаючи все навколо, дістався до величезного каменя, що й підняв Валаніра. Він витягнув ніж і міцно вхопившись за мотузку, спробував її перерізати.

Та раптово його зупинив голос, що долинув із лісу, благаючи не робити цього. Знову пролунав знайомий голос.

Він озирнувся й побачив, як із темряви показалося обличчя Дейлока, освітлене полум’ям факела, який той тримав на рівні з собою. За ним з’явився ще один супутник — гном. Він виглядав дуже старим. 

Деланф спустився з дерева й підійшов до Дейлока.

— Ти куди зник? — різко запитав він.

— Пробач, — відповів Дейлок, — мені довелося вас покинути. Я пішов по допомогу.

Він кивнув у бік гнома.

— Потрібно перерізати мотузку, — Деланф показав на пастку. — Валанір зараз висить вверх ногами.

— Ні, – різко заперечив гном роблячи крок вперед. Його голос був хрипкий, але впевнений. – У жодному разі не ріж мотузку. Як тільки ти переріжеш, камінь впаде і ти провалишся у яму з кілками. Я сам його спущу.

Гном миттю видерся на дерево й обережно спустив мага на землю.

Деланф запропонував познайомитися й віддячити, та гном лише відмахнувся.

— Потім. На це немає часу, — буркнув він, махнувши рукою. — Ходімо швидше.

Попри свій поважний вік, він рухався напрочуд швидко.

Супутники йшли за гномом, не затримуючись ані на хвилину, доки перед ними не з’явилася самотня дерев’яна хатина, побудована з грубих колод.

Двері відкрилися і протяжно заскрипіли і всі увійшли всередину. Прохід був низьким, тож входячи кожному доводилося пригинатися.

Усередині ж можна було розправити плечі й випрямити спину. Лише Валаніру, через його високий зріст, доводилося тримати голову нахиленою.

Усередині хатини горіло кілька ламп, що наповнювали приміщення м’яким, теплим світлом. Повітря було насичене, ароматами сушених трав, які пучками висіли на стінах.

Гном наказав перенести Ірріель до однієї з кімнат. Її лихоманка посилилася, а температура піднімалася все вище і марення ставали частішими. Час від часу вона скрикувала, від жахіть, що переслідували її уві сні.

Старий гном швидко оглянув рану, після чого зник, взявши з собою порожній мішечок, ніж і лампу. Усі розмістилися за невеликим столом в гостьовій кімнаті й мовчки чекали його повернення, поринувши у власні думки про Ірріель. Айракс стиснув руки перед собою та схилив голову. Він мов звертався у молитві до богині Астеріїї за її порятунок.

Гном повернувся з набитим мішечком і відразу висипав його вміст на стіл. Одну за одною він кидав рослини у киплячий казанок, що стояв у каміні, де палахкотів вогонь. Трави були дивних форм й кольорів, яких ніхто раніше не бачив. Гном повільно помішував відвар, шепочучи під ніс закляття. Коли все заварилося, він перелив його у миску й наказав віднести Ірріель. Поки вона, через силу, ковтала синьо-зелену юшку з гірким смаком, гном узявся за інші рослини на столі. Він рвав їх на дрібні шматочки, товчучи до густої зеленої маси, що нагадувала слиз. Потім ще раз помішав ложкою, воно було тягуче й огидне на вигляд.

Айракс скривив обличчя, ледве стримуючи нудоту. Він хотів запитати, чи все гаразд, але гном поспіхом відмахнувся:

— Все потім! Потім! — голосно бурмотів він, не зупиняючись.

Сухі, шорсткі руки гнома обережно взяли кінчиками пальців густий зелений слиз і повільно нанесли його на рану, після чого міцно перев’язав пошкоджене місце.

Гном вийшов з кімнати і зачинив за собою двері. У мить відкривання Деланф встиг побачити хвору, вона спокійно лежала на ліжку.

— З нею все буде добре? Вона виживе? — тривожно запитав Айракс.

Гном подивився на нього, його хрипкий, але спокійний голос прозвучав впевнено:

— З нею все буде добре. Дейлок вчасно сповістив мене.

Всі глянули на Дейлока. Він стояв, притулившись до стіни, схрестивши руки на грудях. Його обличчя приховувало емоції, але кожен розумів, що він, як і інші, пройшов через страх і втому, та також переживав за ельфійку.

— Гадаю, ви проголодались, — пробурмотів гном. — Зараз я швидко щось зготую.

Він зник за дверима іншої кімнати.

Через деякий час він декілька разів повертався з повними руками різноманітної їди та викладав все на стіл. Хліб, смажене м'ясо, ягоди, пара яблук, одне із яких було підгнивше.

— Вгощайтеся, — сказав гном і сів на стілець навпроти столу.

— Дякуємо, — відповів Деланф. — Ви нас врятували. І дякуємо за гостинність.

— Та що ви, — відмахнувся гном. — Я завжди радий гостям. Адже вони рідкість.

Він на мить замовк, ніби зважував слова, а тоді знову заговорив:

— Тільки ви не гнівайтеся на Дейлока за те, що він нічого вам не розповідав про мене. Це я наказав йому мовчати.

— Ми розуміємо. — відповів Навард глянувши на Дейлока.

— А як вас звуть? – запитав Деланф. – Ви нам так допомогли, а ми й імені вашого не знаємо.

— О, я й забув представитись. – викрикнув гном ударивши себе по лобі посміхаючись. – Стара голова. Мене звуть Нонак. Коли я занурююсь у роботу, я за все забуваю та нікого не помічаю.

Супутники також представились, адже їм ніяк не випадала така нагода. Всі були в очікуванні вироку Ірріель й не могли думати ні про що інше, крім неї.

— Давненько в мене не було так багато гостей.

— Ви тут живете одні? – запитав Айракс.

— Так, вже більше шістсот років з мого приїзду сюди.

Всі здивовано поглянули на Нонака та переглянулися між собою не вірячи своїм вухам, а Навард ледь не вдавився почувши його вік.

— А скільки ж вам років? – поцікавився Деланф.

— Якщо чесно я вже втратив лік, але… – сказав гном й задумливо припідняв вгору очі. – Приблизно сімсот вісімдесят… а може, й більше.

— Такого не може бути. – гнівно заперечив Навард підводячись із-за столу, не вірячи почутому. – Гноми живуть приблизно п'ятсот років. Наскільки мені відомо, тільки один раз за нашу історію гном зміг прожити більше ніж це було можливо, але він дожив до шістсот п’ятдесяти.

— Ну, як бачите. – відповів Нонак пожавши плечима. – Я, тому живий приклад, що гноми здатні й на більше.

— Тобто ви прожили вже… сімсот вісімдесят років? — не повірив Деланф.

— Приблизно, — кивнув Нонак.

— Неймовірно… — промовив Айракс.

— І ви живете тут один? — запитав Валанір.

— Так, — відповів гном, хитаючи головою. У його відповіді відчувалася нотка суму і весь тягар часу, прожитого на самоті, — Я вже звик.

— А як ви познайомились один з одним? — запитав Деланф, перевівши погляд спершу на Дейлока, а потім на Нонака.

— Здається, це було два або навіть три роки тому, — задумливо почав Нонак, мов запитуючи в себе і в Дейлока.

— П’ять, — спокійно уточнив Дейлок.

— Можливо, — відповів гном. — Це сталося, коли він тонув, і я допоміг йому вибратися, витягнувши із болота. Гадаю, він вам щось теж розповідав, але напевно, вигадану історію. Це також моя вина, що йому доводиться брехати. Я вважаю, що краще нікому не знати про моє існування, для мене так краще. — Він на мить занурився в думки, але тут же продовжив. — Я почув крики про допомогу, коли збирав ягоди й трави. Того разу я так захопився, що зайшов досить далеко від дому, ніж зазвичай і дійшов до самого болота, що рідко собі дозволяю. Коли я почув крик, я спершу не приділив цьому уваги. За роки слух у мене погіршився, тому спочатку крик про допомогу я прийняв за крик пташки. Але, підійшовши ближче до болота, я почув відлуння голосу, і прислухавшись, направився на крик. Там я й побачив молодого хлопчину, обличчя якого було наполовину в болоті. Я встиг нахилити гілку дерева, за яку він вхопився. Так я зміг його врятувати, й ми познайомились. Коли він розповів про себе і як опинився тут, ми змогли порозумітися один з одним, і він пообіцяв мовчати про мене. Показавши йому одну зі стежок через болото, він зумів повернутися назад. Час від часу він приходить до мене, приносить деякі речі та їжу.

— Ось звідки у вас яблука, — промовив Айракс.

Гном кивнув головою.

— Все, що росте за Темним лісом, не може рости тут, — сказав він.

— Чому ви самі не переходите через болото? — запитав Деланф.

— Я вже занадто старий для цього, мені важко пускатися навіть у недалекі походи. До того ж, що мені там робити? Я все життя провів тут. Напевно, болото і ліс, все, що його наповнює, росте, живе й допомогло мені прожити стільки років.

— На вас вовки не нападають? — поцікавився Валанір.

— Ні, вони не можуть сюди потрапити. А якщо й випадково прийдуть, потраплять у мої пастки.

— Ви самі змогли їх зробити? — здивовано запитав Деланф.

— Коли був набагато молодшим, будував сам. Але з появою Дейлока він став мені допомагати.

Дейлок стояв поруч, уважно слухаючи Нонака, час від часу киваючи головою, підтверджуючи кожне слово.

— А чи бачив ти звіра? — поцікавився Дейлок. — Величезний, темна шкіра, довгий хвіст і плоска морда. За весь час, що я бував тут, я його ніколи не зустрічав.

— О, гадаю, я знаю, про кого ти, — відповів Нонак. — Я його називаю Салдар. Вперше я його зустрів, коли він був уже мертвим — потрапив у одну з моїх пасток. Це було більше двадцять років тому. Декілька разів на рік, я чую його пронизливі крики. Навіть із поганим слухом це досить голосно. Але я б радив вам більше остерігатися змій, які люблять ховатися під листям. Один їхній укус, і ніхто, навіть я, не зможе допомогти.

— Гадаю, що Дейлок уже розповів вам, куди ми прямуємо? — запитав Валанір.

— Звичайно, — відповів Нонак.

— І вам щось відомо про цей палац? — поцікавився Деланф.

— Хаа! — вигукнув гном, усміхаючись. — Я допомагав його будувати.

Всі переглянулися між собою, не в змозі приховати своє здивування.

— Я почну здалеку, якщо ви не проти, — почав Нонак. — Коли ельфи та гноми тільки прибули на землі людей, нам не було де жити, а ми хотіли мати власний дім. І нам дали таку можливість.

В першу чергу гноми взялися за гори в королівстві Міррос, де збудували прекрасний палац Арвей. Він був найпрекраснішим і найвеличнішим нашим рукотворним палацом, але лише до того часу, поки не з’явився палац Мангнорд.

Більш ніж через сотню років частина гномів вирушила на південь, випробовувати на міцність Хребет Дракона. В цей проміжок часу я й народився. 

Спершу його порода важко піддавалася нам, але з часом ми змогли пробити броню хребта. Занурившись усередину гори більш ніж на сто метрів, копати стало значно легше.

Копаючи, ми знаходили багато дорогоцінних металів, каміння, золота — усе це дозволяло будувати палац дедалі швидше й таких розмірів, про які ми й уявити не могли. У ньому можна було вмістити всіх гномів, що прибули сюди.

Він був прекрасним: міцні стіни золотавого кольору, високі стелі — хоч ми й низького росту, нам це подобається. Величезна кількість кімнат і залів, оброблених коштовним камінням, фресками, візерунками. Палац був настільки великий і заплутаний коридорами, що потрапивши до нього хтось не з гномів навряд чи вибрався б без сторонньої допомоги.

Усе йшло добре, ми майже закінчили, але одного дня почався землетрус неймовірної сили. Все здригалося, деякі кімнати, що ще не були добудовані, обвалилися, поховавши під собою десятки гномів. Переді мною обвалився прохід, я пам’ятаю це так, ніби це сталося вчора.

Але землетрус закінчився так само неочікувано, як і почався. Все заспокоїлося. Практично всі встигли вчасно вибратися, і це заслуга палацу, який витримав руйнівну силу землі.

Ми повернулися всередину, розібрали завали, дістали мертвих і поховали їх у скелях, як і всіх наших предків.

У одному із коридорів який довелося розбирати, обвалилася крайня стіна, і за нею відкрилася величезна печера неймовірних розмірів, ми навіть не підозрювали про її існування.

Увійшовши, ми відчули себе мурахами. Усередині було так холодно, що пара йшла з роту. Оглянувши печеру, ми нічого не знайшли. Спершу думали зробити з неї ще одну залу, але там було надто холодно, тому ми вирішили замурувати прохід і забули про неї.

Згодом ми помітили в лісі воду, яка з настанням сильних дощів покривала величезні території. Ніхто одразу не знав, звідки вона береться. Вода все прибувала, її ставало дедалі більше. Вона шкодила палацу й поступово робила життя там неможливим.

Дослідивши місцевість, ми знайшли ущелину біля берега океану, в яку й просочувалася вода. Вона підіймалася на поверхню, змішуючись із дощовою, а підземні води виривалися назовні, покриваючи дедалі більшу частину лісу.

Ми намагалися загородити ущелину, але все було марно. Коли починалися дощі, підземні печери, що утворилися під час землетрусу, наповнювалися водою й просочувалися нагору.

З часом ми з цим змирилися, але, закінчивши все будівництво, не встигли розпочати нове життя, як почалися невеликі землетруси. Під час тряски, інколи з-за стіни, де знаходилася знайдена нами печера, доносився рев.

Ми вирішили дізнатися, що це таке, й розібрали стіну, щоб оглянути печеру знову. Невелика група гномів вирушила всередину, але повернутися звідти живим зміг лише один. Він був поранений, але на жаль, смертельно.

Він встиг промовити лише одне слово. Та й його було достатньо, щоб усе зрозуміти. Він сказав – Дракон.

— Дракон?.. — Айракс не повірив власним вухам.

— Так, — кивнув Нонак.

— Це… неможливо, — сказав Деланф. — Дракони були знищені самою богинею.

— Але через деякий час ми переконалися у правді його слів, — продовжив гном. — Його очі палали, а з пащі виривався дикий вогонь. Він був неймовірних розмірів. Дракон руйнував і вбивав усіх, хто потрапляв йому на шляху.

Найкращі воїни гномів відправлялися в печеру, намагаючись його вбити, але все було марно: він спалював, пожирав і топтав їх мов комах. Тільки завдяки своїй величі й вузькому проходу він не зміг протиснутися у палац.

Ми були безсилими — і перед драконом, і перед самою горою. Землетруси почастішали, палац більше не витримував: стіни тріскалися, подекуди обвалювалися, ховаючи під собою гномів. Смертей стало надто багато, і ми назавжди покинули Мангнорд. Багато хто залишився під уламками, а я… — він замовк, його погляд став порожнім. — Це моя вина.

— Це я винен у їхній смерті, — промовив Нонак після довгого мовчання, залишаючись у застиглій позі.

— Ти ні в чому не винен, не картай себе, — намагався заспокоїти його Дейлок.

— Ні, — повторив Нонак, настоюючи на своєму. Його очі заблищали — це були сльози горя. — Це я винен у їхній загибелі. Я мав би забрати їх звідти. Вони були ще такі молоді… Я їх любив… і люблю досі.

— У вас загинула сім’я? — запитав Валанір. — Тому ви тут залишилися і не змогли покинути це місце.

Нонак кивнув, витерши очі руками.

— Ми вирішили зруйнувати вхід в палац, — продовжив гном. — Щоб ніхто й ніколи не зміг туди потрапити.

З часом вода, яка все прибувала, утворила болото. Воно стало найкращим захистом — бар’єром від усіх сторонніх і зайвих очей. Адже найбільші наші скарби, добуті за весь час будівництва, залишилися там, під землею. Відтоді палац Мангнорд став курганом для загиблих та коштовностей.

— А чому ви не продовжили копати далі, на іншу сторону хребта до земель вайлів? — поцікавився Айракс.

— Гадаєте, це була б хороша ідея? — відповів Нонак. — Тодішні правителі королівств пропонували нам прокласти прохід крізь хребет Дракона, але наш король відмовився, і ніхто з гномів також цього не бажав. Це б погано закінчилося для всіх нас. І навряд чи прохід зміг би довго протриматися цілим: часті землетруси знищили б його.

— Думаю, ви знаєте, чому ми намагаємося туди потрапити? — поцікавився Навард.

— Так, — відповів Нонак, киваючи. — Я його бачив.

— Ви його бачили? — не стримуючись перепитав Деланф.

— Так, я його бачив. Напевно, він і досі там знаходиться, — продовжив Нонак.

Деланф глянув на Наварда, на що той лише кивнув.

— Це сталося, коли я разом з іншими солдатами зайшов у печеру. Дракона не було. Невідомо, куди він подівся. Ми підійшли майже до кінця печери й помітили блакитний вогонь. Спершу ми не зрозуміли, що це таке, й дізналися лише тоді, коли підійшли ще ближче.

Ми рухалися повільно, з великим острахом. У далині показалося руків'я та оголена половина леза меча. Він стирчав із невеликої кам’яної скелі, що виринала з-під землі. Його сяйво так манило, що ми не могли відвести очей.

Раптом почувся шурхіт, мов хтось ліз по стіні, дряпаючи її кігтями, а через мить пролунав грізний крик. Це був дракон. Ми не знали, звідки він з’явився і кинулися тікати.

З десятка гномів, змогли вижити я та кілька інших.

— Це трагічно, — вимовив Навард. — Велика втрата для нашого народу.

— Думаю, нам пора відпочити, — сказав Нонак через хвилину мовчання, немов вшановуючи загиблих.

 — Так, пора, — підтримав його Деланф.

— Я вже підготував вам місця для ночівлі, — мовив гном і жестом запросив слідувати за собою, ведучи до кімнат.

Зранку Нонак знаходився біля хворої. У неї піднялася температура, а з нею повернулося марення. Вона майже не їла, робила кілька ковтків води і знову поринала в сон. Гном міняв пов’язку, прикладаючи ті самі свіжі перетерті трави.

— Як вона? — легким, але тривожним голосом запитав Деланф.

— З нею все буде добре, — тихо прохрипів гном. — До вечора спаде жар, а завтра вона знову зможе бігати.

— Але вона виглядає погано. Їй не стає краще. Погляньте на обличчя — воно осунулося і побіліло.

— Це побічний ефект, — заспокійливим і теплим голосом сказав Нонак. — Вся отрута, що потрапила в рану, виходить з неї, через що їй так погано. Не переживай, все буде гаразд. Ходімо, нехай відпочиває.

Старий гном накрив стіл для сніданку. Все виглядало апетитно й день обіцяв бути ситним та приємним початком дня.

Після сніданку Нонак попросив допомогти йому обійти пастки. Деланф з радістю приєднався до гнома й Дейлока. Вони швидко зібралися та вирушили в ліс, залишивши інших приглядати за Ірріель.

Ліс був наповнений різноманітними рослинами, про які розповідав гном. Він вихвалявся своїми володіннями, що належали тільки йому, багатством, про яке знав лише він. Нонак знав кожен кущ, кожне дерево, що в ньому росте, і як усе це можна використати для власної користі. Завдяки довгим рокам, прожитим на одному місці, він вивчив усе це, хоч чимало часу доводилося виживати в суворих умовах. Він стежив за тваринами, спостерігав, що вони їдять, а що ні. Але навіть це іноді не допомагало. Деякі тварини навпаки їли отруєні фрукти та ягоди, щоб захистити себе від хижаків.

Гном самостійно розробляв пастки для тварин. Одні були створені, щоб відганяти або не дозволяти хижакам проникати на його територію. Інші призначалися для тих тварин, яких можна було використати в їжу. Кожен пройдений крок, кожне знайоме місце нагадувало йому про знахідки та історії, що траплялися з ним. Це було для нього дорожчим за золото та коштовне каміння.

— Ліс дарує життя, — промовив Нонак. — Усім, хто живе в ньому у гармонії та бере лише стільки, скільки ліс може відновити. Але він карає тих, хто не розуміє його справжньої сутності та багатства. Саме з нього зародилося життя. Він дає змогу процвітати всьому живому і завдяки йому я ще живий.

Вони обійшли чотири пастки, але навіть найменших ознак того, що хтось попався, не було. Але в наступній знайшли мертвого кабана. Він провалився у вириту яму, приховану гіллям і зверху покриту листям. Дейлок повільно спустився вниз, перев’язав кабана мотузкою і разом з Деланфом витягнув його на верх.

Кабан був величезним і важким. Його шкура була покрита кров’ю, яка засохла на шерсті. П’ять глибоких ран, пробитих кілками, майже повністю випустили кров. Очі нагадували два дзеркальних камені. З нижньої щелепи стирчали великі ікла, одне з яких було зламане. З цієї ж сторони Дейлок помітив старі шрами, очевидно від боїв з іншими кабанами. Напевно саме під час одного з таких боїв кабан втратив дорогоцінне для себе ікло.

— Напевно, він був одним із найсильніших кабанів і часто сходився у сутичках з іншими, — сказав Нонак. — І не раз перемагав, доводячи свою силу.

— Але його доля була несправедлива, — зауважив Деланф. — І підкинула йому пастку.

Щоб полегшити перенесення кабана, Дейлок зв’язав його ноги і просунув між ними довгу міцну палицю. Взявшись за кінці та закинувши на плечі, Дейлок і Деланф під проводом Нонака рушили до дому. Палиця прогиналася під вагою кабана, і час від часу доводилося робити перерву, щоб відпочити.

Дейлок і Деланф, не поспішаючи, дійшли до дому. Вони обережно поклали кабана на стіл, що стояв біля будинку. Потім вони разом обробили здобич: зняли шкуру, випатрали і підготували м’ясо.

Після всієї важкої роботи Нонак дістав великий казан та помістив його в камін. Через деякий час запах смаженого м’яса та трав швидко наповнив приміщення. Коли вечеря була готова, всі сіли за стіл. М’ясо виявилося соковитим і добре прожареним.

— Ох, — сказав Навард, відкушуючи великий шматок. — Я вже й забув, яке на смак справжнє м’ясо.

— Це справді неймовірно смачно, — додав Айракс.

— Дякую, мені приємно це чути, — відповів Нонак, посміхаючись.

Як тільки всі повечеряли, Нонак завітав до Ірріель. Вона хоч і повільно, але видужувала: жар більше її не мучив, холодний піт зник. Гном приніс їй поїсти та гарячий відвар. Коли вона обережно скуштувала його, її вигляд став значно бадьорішим і здоровішим. Проте відчуття втоми ще не покинуло її і вона швидко заснула.

На ранок, прокинувшись і зайшовши на кухню, всі завмерли від здивування. За столом сиділа Ірріель, посміхаючись і поїдаючи ягоди. Вона виглядала бадьорою та цілком здоровою, немов нічого з нею не трапилося. Кожен відчув хвилю радості та полегшення — її одужання було справжнім дивом.

До кімнати увійшов Нонак.

— О, бачу, ви вже цілком видужали, чарівна леді, й вирішили самі утішити ваших друзів своєю присутністю, — сказав Нонак, посміхаючись.

Ельфійка лише усміхнулася і трохи знизала плечима.

— Як ти себе почуваєш? — запитав Айракс, уважно дивлячись на неї.

— Чудово, — відповіла Ірріель. В її голосі відчувалася впевненість. — Мабуть навіть краще, ніж до отруєння.

— Це дуже добре, — промовив Деланф. — І все це завдяки нашим… — він поглянув на Дейлока, — друзям: Дейлоку й Нонаку.

— Я вдячна кожному з вас за те, що врятували мене, — тихо промовила Ірріель. — Особливо тобі, Дейлоку, і вам, мій дорогий Нонаку. 

— Отже, ми можемо збирати речі й вирушати далі в дорогу, — сказав Навард.

Дейлок мовчки кивнув у відповідь.

— Ні-ні, — замахав руками Нонак, заперечуючи. — Тільки після того, як поїсте. В дорогу на порожній шлунок не ходять.

Підкріпившись і запасшись їжею в дорогу, кожен попрощався з добрим старим гномом, дякуючи йому за допомогу та за порятунок Ірріель.

Дейлок не прощався він лише коротко кивнув Нонакові. Як тільки він проведе всіх до входу в Мангнорд, одразу ж повернеться назад.

Останньою прощалася Ірріель. Коли всі вже рушили, вона, зі смутком у душі й радістю на серці, поцілувала старого гнома в лоб і швидко наздогнала своїх.

Уже в останню мить Ірріель обернулася й побачила, як невеличка, непримітна хатинка зникла, заховавшись між деревами.

Дорогою їх супроводжували птахи, що наспівували власну музику. Згодом птахи залишилися позаду, вони немов знали свої кордони й не могли летіти далі. Супутники все ближче наближалися до головної дороги, яка мала привести їх до входу в палац.

Саму дорогу перегородили густі кущі та чагарники. Вони проросли так щільно, один біля одного, що пролізти було неможливо. Гострі шипи деяких рослин становили небезпеку. Дейлок і Деланф прорізали прохід, вирізаючи мечами зарості, але попри це інколи колючки діставалися оголених рук і пронизували їх, віддаючись різким болем.

Через деякий час перед ними з’явилася кам’яна дорога. Вона ледь проглядалися крізь траву, що проросла між плитами й подекуди вкривала сам камінь.

Дорога привела їх до воріт. Самих воріт уже не було. Про їхнє існування нагадували лише масивні кам’яні стовпи та металеві петлі, що за століття потемніли й вкрилися іржею. На поверхні каменю виднілися вирізьблені візерунки та руни, частина з яких була стерта часом. Деяке каміння тріснуло, а між ними проросли трава й мох.

На вершинах кам’яних стовпів височіли вирізьблені статуї гномів із молотами на плечах. З гордо піднятими головами їхні погляди були спрямовані вдалечінь.

В обидва боки від стовпів простягнулися кам’яні стіни — або те, що від них залишилося. Каміння обвалилося й з часом зрослося з землею, укрившись мохом і травою. Лише де-не-де під зеленими заростями проглядалися краї кам’яних блоків.

Пройшовши через ворота, через сотню метрів перед ними виріс фонтан, обплетений рослинністю. У його басейні досі була вода, яка позеленіла від часу.

Супутники підійшли до гори, де раніше знаходився вхід. Він був завалений.

— Ми на місці, — сказав Дейлок.

— Ну, що ж, пора прощатися, — сказав Деланф.

— Дякуємо тобі за допомогу, — підхопив Айракс. — Можливо, наші шляхи ще перетнуться.

— Дякую, що не залишив нас і врятував мене, — промовила Ірріель, обіймаючи його на прощання.

Валанір і Навард пожали йому руку і теж подякували.

— Дейлоку, — крикнув Деланф йому в спину.

Дейлок обернувся.

— Ти забув, — сказав Деланф, кидаючи йому мішечок із золотом. — Як і домовлялися.

— Дякую, — відповів Дейлок підхопивши його. — Чесно кажучи, я отримав те, чого справді мені не вистачало… і за золото цього не купиш.

У відповідь Деланф кивнув головою розуміючи його.

— Наскільки мені відомо, — заговорив Валанір, як тільки Дейлок зник з поля зору, — ми мали б повідомити про те, що знайшли дорогу сюди. Та повернутися сюди разом із військом.

— Так, про це йшлося на зібранні, — погодився Деланф, але одразу ж похитав головою. — Та я вважаю, що це погана ідея. У нас просто немає на це часу.

— А як же дракон? — зауважив Айракс.

— Відтоді, як його бачили востаннє, минуло понад сім сотень років, — спокійно відповів Деланф. — Навряд чи він досі живий..

— Ми впораємось самостійно, для цього не потрібна армія, — твердо сказав Навард. — Зайдемо, заберемо меч і одразу повернемося. 

Валанір кілька митей мовчав, ніби зважуючи кожне слово, після чого кивнув. 

— Гаразд, — мовив він. —Як накажете. У такому разі… я почну.

Він став навпроти заваленого входу, глибоко вдихнув і заплющив очі. Він стиснув посох обома руками тримаючи його перед собою. Інстинктивно інші відійшли якомога далі.

Тихим, майже шепотом Валанір почав вимовляти слова стародавньої ельфійської мови. Заклинання лилося без пауз, швидке й ритмічне, мов давня пісня. Для інших це були лише дивні звуки й тягуче очікування, що з кожною миттю ставало дедалі напруженішим.

Декілька разів Валанір переривався й починав заново.

Тим часом сонце повільно опускалося за обрій. Тіні в лісі видовжилися, небо налилося червонястими барвами, а сутінки, мов тиха хвиля, почали огортати все навколо.

На місці зруйнованого входу раптово відкрився портал. Він завис у повітрі, повільно обертаючись спіраллю, переливаючись темно-оранжевим, жовтим і глибоким чорним світлом, мов манючи до себе.

— А це точно безпечно? — поцікавилась Ірріель.

— Не хвилюйся, все буде добре, — сказав Айракс, намагаючись підтримати її.

В цей момент ліс вибухнув пронизливим криком, а на горизонті показався Дейлок який біг щодуху не озираючись. За ним мчав Сардар який скажено ричав і стрімко наближався до своєї здобичі. 

Коли він наблизився, стало зрозуміло, що це інший звір, не той, що напав на них по той бік болота.

— Стрибайте! – різко крикнув Валанір і всі мов прокинулись від сну.

Перша стрибнула Ірріель, за нею Айракс і Навард. Деланф пропустив Валаніра, очікуючи й одночасно підганяючи Дейлока. Незупиняючись він пірнув в портал, а Деланф кинувся за ним. Портал зник і лапа звіра лише розсікла повітря там, де ще мить тому був вхід.