Спочатку:
На сторінку книги
У кромішній темряві, яка немов відчувалася на дотик, не було видно нікого. Але в мить полум’я посоха і факелів розвіяли темряву, відкривши довгий коридор.
— А ти швидко передумав, — сказав Деланф, звертаючись до Дейлока.
— Один великий компроміс зміг мене переконати повернутись, — відповів він посміхаючись. — І, якщо вже чесно, я встиг за вами засумувати.
— Звідки він взявся? — поцікавився Айракс.
— Сам не знаю, — зітхнув Дейлок. — Скоріше за все, він ішов за нами по запаху. Я зустрів його на півдорозі до Нонака. Намагався обійти його, але не вийшло. Довелося тікати. Спершу я спробував відвести його якомога далі, заплутуючи власні сліди, але все було марно. Довелося повернутись до вас. Ви були моєю останньою надією.
— Отже, так вирішила доля, — сказав Деланф і поклав руку Дейлокові на плече. — Ти йдеш з нами.
У тьмяному світлі смолоскипів Дейлок ледь помітно кивнув, погоджуючись.
Вони рушили вперед. Колись ці стіни, за словами Нонака, сяяли золотом, але тепер їхній колір втратив блиск. Нижня частина ще зберігала тьмяний відтінок, тоді як верхня почорніла. Високі стелі ховалися десь далеко над головами.
— Як вам вдалося створити портал в середину палацу? — поцікавився Дейлок.
— Це заслуга Валаніра і його магії, — відповів Деланф.
— Справді? — він глянув на мага.
Валанір мовчки кивнув.
Дейлок на мить замислився.
— Тоді чому б тобі не створити ще один портал і не перемістити нас туди, куди нам потрібно?
— Навіть для такого невеликого порталу потрібна значна магічна сила, — пояснив маг. — Сили, що надходять з посоха, не вистачить для далеких переміщень. І завжди потрібно знати, куди ти переміщуєшся.
— Що ти маєш на увазі під словом «завжди»? — здивовано запитав Навард.
— Портал — це немов міст, який ти будуєш у думках. Якщо ти не бачиш іншого берега, то майже будуєш наосліп. Чим довший такий міст, тим хиткішою стає конструкція. Одна неправильна думка і портал виплюне тебе в зовсім іншому місці.
— І де саме ми могли б з’явитися, якби твоя уява схибила? — підозріло запитав Навард.
— У найкращому випадку частина нас застрягла б наполовину в стіні. У найгіршому в самій стіні, — спокійно відповів маг.
— Та ти божевільний! — викрикнув гном. — Якби ти розповів про це раніше, ноги б моєї в тому порталі не було б.
— І став би вечерею для Сардара, — зауважив Айракс.
— Я б упорався! — гордо відповів гном.
— До речі, Наварде, — почав Деланф. — Як королю гномів, тобі мають бути відомі секрети, як побудовані твої палаци. Можливо ти щось знаєш і про цей?
— Не цього разу, — гном похитав головою. — Як правитель, я вивчив кожен камінь у своїх володіннях. Але щодо Мангнорду ти помилився з провідником. Цей палац звели задовго до мого народження. У літописах про нього збереглися лише розрізнені сторінки, напівзабуті легенди. Навіть зараз я відчуваю як він випромінює силу та могутність якої немає в жодному із наших палаців. Нонак не збрехав. Думаю, ми можемо тут легко заблукати.
Прохід був оповитий павутинням: воно прилипало й заплутувалося на факелах, згораючи вмить. Невдовзі коридор вивів їх до порожньої зали з чотирма масивними колонами. Далі шлях різко звертав ліворуч.
Вдалині Деланф помітив слабке світло, але не від факелів. Усі рушили до нього. З кожним кроком світло ставало яскравішим і віддавало теплом. Наблизившись, супутники завмерли від подиву: посеред зали височіло мертве дерево, коріння якого омивала розжарена лава. Вона ідеально повторювала вигини старого русла.
Вони рушили далі й за кількасот кроків зустріли таку саму залу. Посеред проходу також стояло засохле дерево, але вже без лави.
— Навіщо в підземеллі дерева? — поцікавився Деланф, звертаючись до Наварда.
— Не знаю, — відповів він, знизуючи плечима. — У жодному з відомих мені палаців такого немає.
— Можливо, той, хто будував цей палац, хотів усе змінити, щоб тут було інакше, — припустив Валанір. — Не так, як в інших палацах. Він прагнув внести частинку верхнього світу в підземний.
— Можливо, — погодився Навард.
— Якщо вони змогли виростити дерева під землею, — сказав Айракс, — тоді могли б створити підземний сад, де збирали б фрукти й насолоджувалися красою природи.
— Це було б неймовірно, — підтримала Ірріель. Вона уявила собі прекрасний сад, де ростуть виноградники, яблуні, сливи й вишні. Насолоджуватися красою природи в будь-який час.
— Гноми не шукають краси в траві та деревах, — заперечив Навард. — Нам не важлива краса природи, хоча ми її шануємо й поважаємо. Нам ближча кам’яна краса: через неї ми показуємо свою велич і могутність.
— Але ж ви створюєте такі прекрасні коштовності, — сказала Ірріель. — Їхня краса не зрівняється з жодними іншими прикрасами.
— До того ж ви виготовляєте чудову зброю, — підтримав Дейлок.
— Такими нас створила богиня, — відповів сухо гном. — Виготовлення коштовностей і зброї закладене в нашій крові. Ви можете бачити в цьому красу, ми ж бачимо роботу. Ми не поети, щоб співати дифірамби садам. Ми копачі й воїни. Усе інше нас не цікавить.
Невдовзі коридор розділився на два різні шляхи, що вели невідомо куди й могли завести будь-куди. Вони зупинилися перед вибором — у якому напрямку йти.
Дейлок на кожному повороті малював позначки, щоб не заблукати.
Швидко порадившись, вони звернули в правий коридор.
Коридор вивів їх до чергового повороту ліворуч, потім ще одного. Суцільні коридори нагадували лабіринт, який усе сильніше намагався їх заплутати.
Перед ними з’явилася ще одна кімната, така ж сама, як і попередні. Дейлок пройшов далі. За кімнатою був різкий поворот ліворуч. Він зупинився й викрикнув у темну далечінь, що ховалася за коридором. Звук покотився в обидва боки.
Дейлок повернув голову в інший бік кімнати, де стояли інші. Раптом стіни й стеля затріщали, вкрившись тріщинами, з яких посипався пісок і дрібне каміння.
Дейлок спробував пробігти через кімнату, але перед ним обвалилося каміння, перекривши шлях. Він різко відстрибнув назад. Дехто намагався до нього докричатися, та гуркіт усе заглушав.
За мить кімната була повністю завалена.
Дейлок поглянув на обвал. Кожен камінь важив у десятки разів більше за нього, тож пробратися крізь завал або розібрати його було неможливо.
Факел лежав на землі. Його полум’я ледве жевріло, ніби задихалося, повільно згасаючи. Він встиг підняти його і вогонь знову розгорівся, мов вдихнув повітря, щоб вижити.
Полум’я освітило довгий коридор, яким Дейлок і рушив, намагаючись знайти інший вихід.
За завалом стояли його друзі. Вони були налякані можливістю його загибелі.
— Будемо сподіватися, що з ним усе гаразд, — сказав Деланф. — Ходімо. Напевно, він пішов далі. Нам доведеться повернутися й обрати інший шлях.
— А якщо… — почала Ірріель і замовкла, боячись подумати, що обвал був настільки сильним, що забрав життя Дейлока.
— З ним усе гаразд, — сказав Деланф, заспокоюючи її. — Ми зустрінемося в іншому місці.
Ірріель кивнула.
Не гаючи часу, вони рушили назад. Позначка вказала на перехрестя, де вони звернули. Переконавшись, що напрямок правильний, супутники рушили далі.
Коридор привів їх до колись затишних кімнат де жили сім’ї гномів. Деякі з них досі мали масивні дерев’яні двері які ледве піддавалися, коли їх намагалися відкрити. Інші ж зовсім не відчинялися, а деяких і зовсім не було тільки залізні, іржаві петлі.
Все далі й далі вони заглиблювалися: коридори ніяк не бажали закінчуватися, і не було відомо, чи приведуть вони їх до Дейлока.
— Можливо, ми заблукали, — сказав Айракс. — Нонак попереджав, що палац мов лабіринт, і в ньому легко загубитися.
— Потрібно йти вперед, іншого шляху в нас немає, — відповів впевнено Деланф. — Вони колись повинні закінчитися.
— Дейлок напевно нас теж шукає, — підтримав Навард. — Якщо ми рухатимемося вперед, рано чи пізно ми перетнемось. Головне не зупинятися.
Перед ними знову постав вибір правильного шляху. Вони вирішили повернути наліво в надії, що коридор приведе їх до розвалин. Так само, як і Дейлок, Деланф позначав місця, де вони звертали.
Повернувши через кілька проходів, вони опинилися в глухому куті, який закінчувався великою кімнатою. У її кінці стояла статуя молодої жінки. Наблизившись та освітливши її факелами, всі впізнали в ній богиню Астерію.
Вона стояла з простягнутими до них руками. Обличчя та все тіло статуї були в гарному стані. Навіть за сотні років на ній не утворилося жодної тріщини — лише невеликі потьоки від вологи, краплі води яких просочувалися крізь отвір у стелі, утворений обвалом каменів. Але навіть вони не спотворили її красу.
Деланф очистив статую від павутиння. Воно окутувало кам’яне тіло богині, немов біла ковдра, що захищала її від руйнування.
Кожен вигин її тіла був ідеальним. Майстерність скульптора перевершила саму себе. Чіткі обриси обличчя, рук, босих ніг, що виступали з-під плаття, надавали статуї живих обрисів.
Здавалося, що вона ось-ось закліпає великими чарівними очима, зійде з п’єдесталу і допоможе їм у пошуках і захистить від сил темряви. Та цього не сталося.
Вони милувалися творінням гнома, який, можливо, давно залишив цей світ. Проте його частинка душі залишилася в цій статуї, як і душі всіх, хто доклав руки до будівництва палацу.
Велич зали і її краса захоплювали дух. Орнаменти природи на стінах підсилювали магічну ауру кімнати. Золоті свічники біля ніг богині вкрилися павутинням, але навіть з часом вони залишалися такими ж, як у перші дні, коли освітлювали залу та віддавали шану богині своїм полум’ям.
— О, богине, захисти нас від зла, — тихо промовив Деланф. — І не дай нам зневіритися в собі, навіть коли все здається втраченим.
Покинувши святилище, вони повернулися і рушили іншим шляхом. Як тільки вони звернули вправо, Айракс почув дзенькіт, який лунав по коридору.
Всі зупинилися, щоб прислухатися. Знову пролунав такий же тонкий, затяжний звук. Він змусив їх швидко вирушити на пошуки його джерела.
Пробігши довгим коридором, вони звернули наліво, і звук став чіткішим та дзвінкішим. Пройшовши кілька поворотів, в кінці коридору вони помітили яскраве світло, що палахкотіло немов маяк у темряві, вказуючи напрямок, неначе в кімнаті розпалили багаття.
Всі забігли всередину. Перед ними відкрилася величезна зала — більша за будь-яку іншу, яку вони зустрічали до цього часу.
В центрі, між чотирма колонами, висів великий дзвін. Біля нього кріпився молот — саме завдяки йому дзвін віддавав сильний дзенькіт. Біля дзвону стояв Дейлок.
Усі неймовірно зраділи цій зустрічі.
— Дейлок! — вигукнула Ірріель, підбігаючи до нього. — Ми так хвилювалися!
— Не лякай нас так більше, ми вже подумали, що… — додав Айракс, оглядаючи кімнату навколо.
— А я вже готував поминальну молитву, — посміхнувся Навард.
— Не дочекаєшся, — відповів Дейлок.
Деланф підійшов наступним і міцно стиснув його плече.
— Радий, що з тобою все гаразд.
— Давно ти тут сидиш? — запитав Валанір.
— Досить довго, щоб скучити за вами, — відповів він. — Вирішив, що найкращим рішенням буде залишитися тут і дочекатися вас. І я радий, що не помилився.
— Молодець, що залишився, — похвалив його Навард. — Ми вже думали, що самі заблукали й більше не знайдемо тебе.
— А що це за зала? — з цікавістю запитав Айракс.
— Зала урочистих церемоній, — відповів Навард. — Тут збираються всі хто проживає в палаці, коли вирішують спільні питання. Наприклад, вибори короля.
— А дзвін для чого? — поцікавився Деланф.
— За його допомогою звук розноситься по всіх коридорах і кімнатах, скликаючи жителів палацу.
— Якщо звук дзвону розноситься по всьому палацу, тоді чому ми раніше його не почули? — зауважив Деланф.
— Саме так, — підтримав його Дейлок. — Я дзвонив довго, майже без зупину.
— Палацу вже не одна сотня років, — відповів Навард. — Більшість стін покриті вологою, коридори обвалені або зміщені, тому звук не здатен розноситися на великі відстані. У нових палацах будують так, щоб дзвін міг без перешкод проходити й поширюватися по коридорах, кімнатах і залах.
— Зала й справді чудова, — захоплено промовив Айракс.
Зала й справді була прекрасна — як у своїх розмірах, так і у висоті стін. Вони були настільки високі, що двоповерховий будинок у Гелліосі легко міг би поміститися сюди разом із ринковою площею міста, на якій могли б розташуватися всі жителі Гелліоса.
Посередині стін, по всій окружності зали, горів вогонь, яскраво освітлюючи кімнату. У спеціальних виступах, де палахкотіло полум’я, знаходилася олія, яка досі, навіть після сотень років, не втратила здатності горіти.
Дзвін знаходився посеред зали, на піднесенні, як і сама площа, де стояв головний елемент зали — кам’яний трон, оздоблений золотими орнаментами. На ньому сяяло різнобарвне коштовне каміння, що підкреслювало велич трону.
Трон належав королю, але справжній король відмовився сідати на нього.
Зала вражала акустикою: навіть найменший шурхіт чи тихе слово долинали до іншого кінця кімнати. Велич і краса цього місця захоплювали.
У залі було три входи. Дейлок увійшов через той, що ліворуч від трону, інші — через центральний. Залишався лише один яким супутники і рушили.
Коридор різко повертав вправо і спускався сходами, закінчуючись масивними дерев’яними дверима. Дейлок спробував відкрити їх, але його сил було недостатньо щоб зрушити їх. Деланф і Навард приєдналися до спроб, проте двері залишалися непохитними.
— Відійдіть, — грізно сказав гном.
Навард взявся за сокиру і всією силою замахуючись, бив по дверях, супроводжуючи кожен удар гучним криком. Удари були глухими, але голосними і завдяки впертості гнома двері зсунулись.
Дейлок, Деланф і Навард вперлися в двері всім тілом, немов прагнули пройти крізь них, а не просто відчинити. Айракс і Валанір приєдналися, і двері, поскрипуючи, повільно піддалися. Утворивши вузький, але достатній прохід, щоб пройти крізь нього.
— Ми вже стільки часу тут, що пора би вже відпочити, — сказав Навард.
— Ти правий, — підтримав його Деланф. — Потрібно зробити привал, перепочити і підкріпитися.
Всі зовсім забули про їжу через постійну небезпеку, і голод який тимчасово відійшов на другий план. Та варто було лише згадати про харч, як у декого забурчало в животі, немов шлунок прокинувся від довгого сну.
Супутники розташувалися в одній із кімнат, що трапилася на шляху.
Вечеряли припасами, які приготував для них Нонак: хліб, фрукти, ягоди, м’ясо кабана, гриби та вода. На цей момент це був справжній королівський стіл.
Через деякий час вони рушили далі великими коридорами, наповненими важким повітрям. Воно мов застоялося за довгі віки заточення, не даючи можливості дихати на повні груди. Один із проходів повертав ліворуч, але вони вирішили не звертати, а йти прямо.
Перед дверима однієї з кімнат біля чобота Деланфа щось блиснуло. Він нахилився й підняв золоту монету. Попри віки, золото зберегло свій теплий блиск. Коли він протер пальцями пил, на ній проявився чіткий профіль давнього правителя гномів.
Деланф покрутив її перед очима, насолоджуючись нею так, немов це була остання ягода, що залишилася у світі. Але різкий скрип дверей, які прочинили Айракс і Дейлок, розбудив його від чарів монети. Перед ними відкрилася яма, в якій лежали тисячі монет: золотих і срібних. Там же було коштовне каміння різних форм і кольорів. Усе це багатство знаходилося в заглибленні, накритому решіткою, але крізь неї можна було легко просунути руку, щоб набрати повну жменю скарбів. У насипі стирчали мечі, деякі лежали, припавши пилом.
Деланф витягував мечі один за одним і старанно протирав їх від пилу. Кожен із них відрізнявся від інших як розмірами так і формою й навіть кольором. Леза були прикрашені різноманітним гравіюванням, та зберегли свою красу попри віки.
— Невже всі палаци мають подібні багатства? — поцікавився Дейлок не відводячи погляду від блиску монет, й милуючись морем золота, якого не бачив навіть у мріях.
— Ні, — Навард похитав головою, дивлячись на скарби. — Такого більше немає в жодному з палаців. І навіть якби щось подібне й існувало, воно ніколи не лежало б ось так відкрито.
Натрапити на золоту жилу під час розкопок надзвичайно важко, а добування золота — це довгий і виснажливий процес. Ми зазвичай обираємо місця для палаців за надійністю гірської породи, а не заради багатства. Тут же сама гора вирішила розщедритися... але, як бачиш, навіть це їх не врятувало.
— Чому воно лежить тут так... незахищено? — поцікавилась Ірріель, розглядаючи крізь решітку великий смарагд, що виблискував у світлі факелів. — Просто під іржавою решіткою, в кімнаті, де навіть замка на дверях немає?
— У моєму селі скриню з зерном ховали ретельніше, ніж цю гору золота, — додав Дейлок, розглядаючи скарби.
Навард гірко всміхнувся і сказав:
— Нікому й на думку не спало б вкрасти щось із загальної скарбниці. Це було б самогубством. І смерть прийшла б не від меча, а від зневаги власного роду. Крім того... — він вказав пальцем на стіни над ямою, де ледь помітно проступали тонкі, як нитки, руни.
— Магічний захист? — Айракс примружився, вдивляючись у руни на стінах.
— Так, — кивнув Навард. — Кожен гном знав: будь-хто, хто торкнеться цього золота, залишиться тут до тих пір, поки охорона не прийде і не звільнить крадія.
— Його тут немає, — вимовив Деланф, із дзвоном кидаючи черговий меч до купи інших.
— Ти маєш на увазі Меч Мадея? — запитав Валанір.
— Так… — коротко відповів Деланф з розчаруванням на обличчі.
— Але Нонак говорив, що він у печері… — зауважив Дейлок.
— Ми не можемо знати напевно, – сказав Деланф. — Нонак був одним з перших хто бачив його в печері. Можливо після нього були й інші і меч змогли звідти забрати й він знаходиться в одній із таких кімнат.
— Краще не ризикувати, — сказав Валанір виходячи з кімнати. — Потрібно перевірити всі кімнати.
Залишаючи скарбницю, Деланф кинув знайдену монету до інших і вона дзвінко впала в загальну купу.
Знову й знову їм доводилося огинати поворот за поворотом: то ліворуч, то праворуч. Усе було таким схожим, що здавалося, ніби вони стоять на місці або ходять по колу, блукаючи нескінченними коридорами палацу. Після довгих годин у дорозі Дейлок вирішив перевірити, чи не заблукали вони, але не знайшов жодної зі своїх попередніх поміток. Лишалося тільки сподіватися, що вони йдуть у правильному напрямку.
Те, що вони не заблукали й не ходять колами, підтвердила одна з кімнат, що трапилася їм на шляху. Вся кімната, від підлоги до стелі була смарагдового кольору. Світло смолоскипів грало на стінах, розливаючись нескінченними хвилями всіх можливих відтінків зеленого. Шість масивних колон нефритового кольору підпирали стелю. Ірріель доторкнулася до однієї з них і відчула неймовірну гладкість і льодяний холод. Вона різко відсмикнула руку.
Кімната була круглої форми. З усіх боків у стінах виднілися десятки невеликих арок, у кожній стояла статуя гнома, застиглого в своїй унікальній позі. Хтось тримав молот на плечі, інший спирався на нього, третій ніби замахувався. Більшість була вщент розбита і їхні уламки лежали на підлозі та валялися під ногами, нікому не потрібні й забуті.
— Що це за кімната? — поцікавилась Ірріель, обережно ступаючи, щоб нічого не зачепити ногою.
Навард не відповів. Він підняв найбільш цілу фігурку серед уламків на підлозі й поставив її в одну з арок. Але через відсутність ноги, гном не міг стояти самостійно. Навард приклав його до стіни й на мить затримав погляд, ніби милуючись власним творінням.
— Присвячена загиблим героям, — тихо відповів Валанір, уважно поглядаючи на статуї.
— Нам краще йти далі… — тихо мовив Деланф, ніби боячись порушити спокій примарних мешканців цього місця.
Що глибше вони заходили, то більше Мангнорд приголомшував своєю величчю та розкішшю. Навард часто вихваляв та звеличував гномів, але перебуваючи тут, серед цих стін, він був найменш говірким. Гордість за предків у його серці переплелася з гірким болем, адже цей палац перетворився на пам'ятник величному минулому і загиблим його народу.
Сум Наварда поглибився, коли Дейлок помітив кістяк гнома, що спершись об стіну лежав на землі. Його обладунки темно-синього кольору з чорним відтінком не нагадували нічого з того, що кують сьогодні. Вони міцно притискали скелет до стіни. Кістлява рука мертвою хваткою тримала руків'я сокири, яка й досі залишалася достатньо гострою щоб перерубати будь-що і будь-кого. Вона була символом вічної варти, яку цей гном ніс багато століть тому.
Права рука лежала на животі. Дейлок припустив, що гном загинув від рани, яку той притискав, намагаючись зменшити кровотечу. Але дізнатися точно, як і чому він помер, ніхто не міг. Його смерть залишиться таємницею.
На кістлявому пальці звисав перстень із коштовним каменем округлої форми. Він був укритий пилюкою, як і все інше на гномові. Камінь уже понад сотню віків не виблискував і не показував своєї внутрішньої краси — душі самого каменя. Здавалося, що перстень помер разом зі своїм власником. Та щойно Навард протер його від пилу великим пальцем, то тут же, у світлі смолоскипів камінь засяя криваво-червоним кольором, як і колись раніше.
— Твоя битва завершена. Наша — ще ні, — тихо промовив Навард. Усі схилили голови, віддаючи шану мертвому воїну, і залишили його далі мирно спочивати в холодних обіймах Мангнорда.
Супутники продовжили просуватися все далі вглиб. Як раптом, вони почули брязкіт металу який змусив усіх завмерти. Деланф, який йшов попереду, приклав палець до губ. Вони рухалися настільки тихо, наскільки це було можливо. Підкрадаючись ближче, звуки ставали дедалі голоснішими.
Попереду мерехтіло світло від чужих смолоскипів. Раптом по стіні ковзнула довга викривлена тінь і зникла в бічному проході. Гуркіт, що почувся слідом, нагадував звуки коли хтось щось шукає розкидаючи все врізні сторони. Повільно й обережно вони рушили вперед, тримаючись уздовж стіни. Зупинившись за кілька кроків від входу, вони почули голоса. Мова зовсім не нагадувала людську чи гном’ячу.
Шиплячі немов в змій звуки, були для Ірріель надто добре знайомі. Адже це була мова вайлів. Від почутого її серце шалено закалатало, а по тілу пробіг холод. В голові з'явилися уривки минулого. Ще досі не загоєні рани, які вона воліла б ніколи не згадувати.
— З тобою все добре? — прошепотів Айракс, помітивши її хвилювання.
Ірріель ледь помітно похитала головою, відводячи погляд.
Валанір напружився, адже впізнав мову вайлів. Його очі метушливо забігали, немов намагалися відшукати відповіді. Він був одним із небагатьох, хто самостійно опанував цю мову і вмів як читати, так і говорити нею.
— Це вайли, — тихо промовив Валанір.
— Так, ти правий, — підхопила Ірріель. — Це їхня мова.
— Що? Ви впевнені? — здивовано прошепотів Дейлок, переводячи погляд з Ірріель на Валаніра. — Але вони не мали б бути тут.
— Потрібно перевірити, скільки їх там, — тихо сказав Деланф, дивлячись на ельфійку.
Вона кивнула і миттєво стала невидимою. Ірріель повільно підійшла до кімнати, зупинилася біля напіввідчинених дверей і обережно заглянула.
Всередині вона побачила величезну купу мечів схожих на ті, що вони вже бачили раніше серед скарбів. Один із вайлів порпався в цій горі, відкидаючи непотрібне вбік. Інший стояв поруч і підняв один із відкинутих мечів. Він з цікавістю почав милувався ним. Лезо гарно переливалося, відбиваючи полум’я смолоскипів, що освітлювали кімнату.
Ірріель просунулася вперед, аби краще все розгледіти. Біля стіни вона помітила високого й кремезного харумана з попелясто-сірою шкірою та м’язистими руками. Він стояв, спираючись на довге руків'я масивної двосторонньої сокири. Щойно вайл підійшов до нього, харуман по-звірячому заревів йому в обличчя і вибив з рук меч із блакитним лезом. Зброя відлетіла в бік і з гуркотом ударилася об стіну.
Як тільки Ірріель повернулася до друзів, харуман вийшов із кімнати і зник у темряві сусіднього коридору. Коли важкі кроки харумана стихли, Ірріель змогла розповісти все, що бачила всередині.
— Отже, ми не єдині, хто прийшов сюди за ним, — похмуро мовив Навард.
— Це погано… дуже погано, — схвильовано відповів Дейлок. — Якщо вони знайдуть меч Мадея раніше за нас…
— Вони про нас не знають, — після короткої паузи мовив Деланф. — І це наша єдина перевага, тому ми маємо скористатися цим шансом і напасти першими та вбити всіх, хто трапиться на шляху. Або… вони вб'ють нас.
— Але ми не знаємо, скільки їх тут насправді, — зауважив Айракс. — Можливо, їх значно більше.
— Саме тому треба діяти зараз, — різко відповів Деланф. — Поки вони розділені. Кращого моменту може вже не бути..
— Я підтримую, Деланфа, — прошепотів Навард, стискаючи руків’я сокири. — Нам усе одно потрібно йти далі, і щоб зробити це, ми мусимо пробиратися крізь них, хочемо ми того чи ні. Іншого шляху в нас немає…
— Почнімо? — тихо мовив Деланф дивлячись на кожного.
Усі ствердно кивнули й рушили до кімнати.
Вайли все ще були зайняті мечами перебираючи їх та відкидаючи один за одним. Дейлок і Деланф першими безшумно увійшли всередину, тримаючи зброю напоготові. Навард та інші же залишилися спостерігати за темним коридором, у якому зник харуман.
Щойно вони ступили до кімнати, вайли завмерли, мов відчули у повітрі запах небезпеки. Один із них різко смикнувся до пояса, намагаючись вихопити кинджал, інший тільки встиг повернув голову, як холодні леза мечів одночасно пронизали їхні тіла.
Тільки-но вони рушили до виходу, один із вайлів з останніх сил вихопив кинджал і замахнувся, цілячись у спину Дейлока. Але Айракс, який стояв у проході, зреагував миттєво і випустив стрілу прямо в лоб.
— Дякую. За мною борг, — сказав Дейлок поклавши руку йому на плече. Айракс лише мовчки кивнув у відповідь.
Вони зачинили двері кімнати й тихо рушили далі, намагаючись не потрапити на очі вайлам чи харуману.
— Як вони дізналися, що меч знаходиться тут? І як узагалі змогли проникнути в палац? — прошепотів Айракс.
— Гадаю, незабаром ми про це дізнаємось, — стримано відповів Деланф.
— Напевно, про місце, де знаходиться меч… — не встигла договорити Ірріель, як Дейлок різко підняв руку, наказуючи всім мовчати. За поворотом стояв харуман, той самий, що перебував у кімнаті разом з іншими вайлами. Його масивна постать майже повністю перекривала коридор, а важка сокира спиралася об кам’яну підлогу. Він стояв нерухомо, мов статуя.
Раптово позаду них, немов із повітря, з’явився вайл. Він поранив руку Наварда. Валанір стояв поруч і встиг вдарити вайла посохом ще до того, як він спробував завдати другого удару. Удар посоха збив ворога з ніг. Але вайл перекотився через голову і миттєво став у бойову стійку і зашипів, пропускаючи повітря крізь гострі зуби.
Навард замахнувся сокирою, та вайл ухилився з нелюдською швидкістю і удар розсік лише повітря.
Харуман помчав на звуки бою, щойно їх почув. Айракс випустив у нього стрілу, і та впилася в руку, але велетень навіть не здригнувся. Одним різким рухом він вирвав стрілу та переламав її навпіл. Коли ельф вистрілив вдруге, харуман блискавично виставив перед собою лезо сокири, наче щит. Він нагадував дикого кабана, якого не вбили з першого пострілу, і той розлютився ще дужче. Харуман замахнувся і лише миттєва реакція врятувала Айракса від удару, здатного розрубати його навпіл.
Навард, Валанір і Ірріель оточили вайла, намагаючись загнати його в кут. Але ворог вперто відбивався, іноді випускаючи тонкі, гострі ножі, прагнучи поранити будь-кого з супротивників.
Валанір вигукнув закляття і випустив фіолетову сферу, яка на мить дезорієнтувала й осліпила ворога. Вайл прикрився рукою і захитався на місці. Не встиг він отямитися, як Навард зумів швидко підібратися і вразив його смертельним ударом.
У цей момент Дейлок і Деланф зійшлися в лютому бою з харуманом. Велетень зумів одним потужним ударом відкинути Айракса і ельф полетів до стіни й важко впав на землю. Широкими замахами сокири харуман утворював навколо себе захисне коло, через що до нього неможливо було підступитися. Він націлився на Дейлока, прагнучи прикінчити його одним ударом. Гостре лезо сокири зі свистом пролітало над його головою, змушуючи його пірнати та відчайдушно відбивати атаки.
Деланф намагався атакувати ззаду, але харуман встиг розвернутися і відбити удар. Дейлок скористався розгубленістю ворога і проткнув його наскрізь. Харуман на мить завмер, після чого важко впав на коліна і хрипко видихнув. З роту і рани витекла темного кольору кров і покрила лезо меча. Щойно Дейлок висмикнув меч, бездиханне тіло повалилося на кам'яну підлогу.
— Добре впорався, друже, — промовив Деланф, важко дихаючи та ховаючи меч у піхви.
— Якби ти не відвернув його увагу вчасно, він би розрубав мене навпіл, — відповів Дейлок, витираючи лезо об мертве тіло. Його руки тремтіли від напруження та адреналіну.
Вони обмінялися міцним рукостисканням, яке більше говорило про взаємну довіру, ніж про вдячність.
Ірріель допомогла Айраксові підвестися, підтримуючи його за плече. Він ще трохи хитався, намагаючись зібратися з силами після поєдинку.
Валанір тим часом оглядав поранення гнома. Хоча Навард лише відмахувався, бурчачи, що це «проста подряпина, не варта уваги», але маг наполіг на тому щоб її перев’язати. Він обережно розрізав закривавлений рукав, оглянув рвану рану від кинджала і дістав невелику баночку з цілющою маззю — тією самою, що нещодавно врятувала життя Ірріель. Валанір вправно наклав чисту пов’язку, зав’язавши її міцним вузлом. Завдяки чудодійній силі мазі рана затягнулася надзвичайно швидко. Вже за кілька днів від порізу не залишилося й сліду.
— Гадаєте, їх тут ще багато? — тихо запитав Айракс, обережно перевіряючи, чи не пошкоджено тятиву лука після падіння.
— Сумніваюся, — Деланф похитав головою. Він кинув короткий погляд на розпластане тіло харумана. — Якби їх було більше, ми б зараз уже були або мертвими, або в кращому випадку, зв’язаними.
— До речі, Ірріель, — почав Дейлок, кинувши погляд на ельфійку, — Перед тим, як ми помітили вайлів, ти хотіла щось сказати...ти казала щось про те, як вайлам та харуманам вдалось дізнатися, де саме шукати меч?
— Так, — кивнула Ірріель. — Мені здається, що їм допомогла богиня Еріда. Вона ж колись була частиною Реї і можливо, відчуває приблизне розташування меча…
— У твоїх словах є сенс, причому значно більше, ніж мені хотілося б визнавати, — задумливо відповів Деланф, міцніше стискаючи руків’я меча. — Це пояснює, чому вони тут.
— Якщо притримуватися твоєї думки, — почав Валанір, задумливо поглядаючи на Ірріель, — це означає лише одне: Еріда прокинулася. Вона почала відновлювати свої сили та готується до війни.
— В такому випадку нам треба поспішати, — похмуро озвався Навард, поправляючи важку сумку на плечі. — Потрібно знайти цей клятий меч і забиратися звідси якнайшвидше, поки не нагрянуло підкріплення. Гном кивнув у бік дверей кімнати, куди вони щойно затягли тіла вбитих вайла та харумана, зваливши їх до купи з іншими мерцями.
Залишаючи позад себе кімнату з тілами ворогів, Валанір затримався на мить і одним різким, владним жестом здійняв руку. Факели, що тріщали на стінах, миттєво згасли, наче від подиху невидимого крижаного вітру.
— Не варто давати їм привід шукати нас раніше, ніж нам цього потрібно, — тихим, але твердим голосом промовив маг.
Загін рушив далі. Подекуди на стінах усе ще тріщали факели, залишені воїнами тьми. Їхнє нерівне, червонувате світло не лише полегшувало шлях, а й підказувало, що вайли вже встигли все тут обнишпорити.
Через деякий час перед ними постав вибір: продовжити шлях освітленим коридором чи звернути туди, де панувала суцільна темрява. Після коротких роздумів вони обрали другий варіант. Попереду перед ними витягнувся нескінченно довгий і похмурий коридор. Стіни тут наскрізь просякли вологою. Чим далі вони просувалися тим більше каміння з'явилося на їхньому шляху. Величезні брили, що впали зі стін та стелі, лежали всюди. Невдовзі попереду з’явився обвал — незначний, але достатній, щоб змусити зупинитися. Каміння перекривало прохід лише частково, тож, розчистивши верхівку, кожен по черзі зміг перелізти на інший бік.
Айракс інстинктивно зупинився й нахилив факел ближче до землі. У тремтливому світлі він помітив створіння, якого раніше ніколи не бачив.
Невелика тваринка притислася до землі. Її видовжене тіло поступово стоншувалося від голови до хвоста, що метлявся з боку в бік, а час від часу завмирав, скручуючись у дивну, ламану спіраль. Спину вкривав сірий панцир — грубий, нерівний, схожий на природну броню, яка, вочевидь, слугувала їй захистом від хижаків.
Уся ця дивна істота трималася на тонких чорних лапках, що стирчали з обох боків тіла. Їх було так багато, що злічити їх було майже неможливо.
Проходячи повз, Навард ледь не наступив на істоту. Вона здригнулася, ніби відчувши небезпеку, й перелякано перебираючи лапками, стрімко кинулася вбік. За мить створіння вже бігло по стіні, а ще за секунду зникло в вузькій тріщині між камінням, залишивши по собі лише тихе шарудіння.
Каміння дедалі більшало, подекуди їм доводилося перестрибувати через уламки, а інколи пролазити під ними, мов під кам’яними арками, що утворилися внаслідок обвалів.
Раптом полум’я факелів здригнулося від раптового подиху вітру — так, ніби хтось невидимий намагався їх загасити. Всі насторожилися і повільно та обережно підкралися ближче до джерела цього дивного «дихання».
Перед ними відкрилася стіна з невеликим отвором. Саме звідти виривалося прохолодне, свіже повітря. Супутники завмерли, жадібно вдихаючи його на повні груди.
Вони завмерли, прислухаючись до тиші. Жодного звуку тільки легкий свист вітру долинав із за стіни порушуючи тишу.
Навард відступив назад і замахнувшись, вдарив по каменю. Стара кладка не витримала і каміння осипалося, утворивши ширший прохід, з якого повіяло сильнішим холодом.
Один за одним вони увійшли всередину. Перед ними відкрилася лише невелика частина печери про яку розповідав Нонак.
— Схоже, Нонак не перебільшував, — мовив Навард, не приховуючи подиву.
— Вона й справді неймовірно велика, — з подивом промовив Айракс. — Важко повірити, що печера ховається всередині хребта Дракона.
— Залишається сподіватися, що в іншому він помилився, — насторожено мовив Валанір, стискаючи посох.
— Ти про дракона? — запитала Ірріель глянувши на нього.
Маг кивнув.
Зі стелі звисали довгі, конусоподібні кам’яні утворення. Крапля за краплею з них спадала вода, повільно й терпляче утворюючи такі самі кам’яні нарости внизу. Вони нагадували химерні скелясті острівці, розкидані по всій печері.
Супутники рушили далі вглиб, обережно маневруючи між кам’яними островами сталагмітів, що виринали з темряви, немов гострі ікла велетенського звіра. Темрява була настільки сильною, що світло факелів і магічного посоха Валаніра губилося в густій пітьмі і не здатне було досягти ні стін, ні стелі. Печера здавалася нескінченною.
Раптово з темряви долинуло розмірене шипіння. Всі зупинилися і переглянулися і деяку мить напружено прислухалися.
— Мені це зовсім не подобається… — прошепотів Навард, похмуро похитуючи головою.
Чим ближче вони підходили, тим гучнішим ставало шипіння. Воно нагадувало розкотисте хропіння гнома-велетня, що міцно спав після виснажливого дня. З кожним кроком все сильніше відчувалися вібрацій землі.
Темрява, мов ковдра, що ховала таємниці, повільно відступала. Перед ними поволі вималювався величезний ніс істоти, що важко видихав, підіймаючи з підлоги пилюку. Світло факелів повільно розсіяло темряву навколо, поступово оголюючи величезне тіло, яке ховалося в тіні. Очі супутників округлилися від страху. Перед ними відкрилася велична і водночас жахлива істота. Це був неймовірного розміру дракон.
Він лежав, повністю занурений у сон. З голови виростали довгі скручені роги, а вздовж хребта стирчали кістляві шипи. Шкіра дракона була тьмяно-сіра, подекуди майже чорна, і нагадувала риб’ячу луску, що місцями мерехтіла у променях факелів золотими відблисками.
Позаду розкинувся довгий хвіст. Велетенські лапи, лежали непорушно, кожна з яких мала по чотири гострих, мов мечі, кігті. Раптом одна з лап заворушилась, кігті проскрипіли по камінню, залишивши тонкі, але помітні лінії. Крила, що відходили від передніх лап, були схожі на розірвану тканину стародавнього полотна, а на їхніх кінцях виднілися гострі нарости.
Повільний і глибокий подих дракона, піднімав і опускав його величезне тіло, створюючи відчуття, що перед супутниками не просто істота, а жива гора, що спочиває, але готова в будь-яку мить прокинутися.
— Дракон... — прошепотів Айракс, не в силах відвести погляд.
— Ага… — відповів Навард, роззявивши рот від здивування.
— Потрібно оглянути печеру, — через деяку мить сказав Деланф. — І спробувати знайти меч, не розбудивши його.
— Я спробую... — почала Ірріель.
— Вже пізно, — перервав її Дейлок і кивнув у бік дракона.
Шипіння його носа стихло, а глибокі вдихи та видихи перетворилися на абсолютну тишу.
Раптом очі дракона миттєво відкрилися. Вони були суцільно чорними і в їхніх глибинах віддзеркалювався вогонь факелів та силуети всіх, хто перебував у печері.
Всі стояти мов статуї, боячись навіть дихнути.
— Тікайте! — вигукнув Дейлок, коли велетенська голова дракона почала повільно відриватися від землі.
Всі миттєво обернулися і не озираючись, кинулися до виходу.
У цю мить дракон повільно підвівся на кігтисті лапи і став у весь зріст. Він розправив могутні крила, витягнув в перед довгу шию, відкрив пащу і щосили заревів. Потужний рев рознісся печерою, від чого каміння зі стелі посипалося на землю мов град.
Дракон важко рушив уперед наздоганяючи своїх жертв, що насмілилися потривожити його сон.
Ірріель, намагаючись не відставати, спіткнулася об камінь. Біль пронизав ногу, і вона впала, встигнувши лише виставити руки перед собою.
— Ірріель! — крикнув Айракс і різко зупинився. Він підвів погляд і побачив дракона, який навис над нею. Ірріель в мить стала невидимою.
Дракон з глухим гуркотом опустив масивну лапу саме туди, де секунду тому була ельфійка, залишивши по собі велетенський слід.
Айракс швидко наздогнав інших, і всі разом вони сховалися за стіною у вузькому проході, затамувавши подих.
Дракон зупинився неподалік. Його масивна голова повільно рухалася з боку в бік і звук того, як він втягує ніздрями повітря принюхуючись, змусив шкіру героїв вкритися сиротами.
Раптом звуки, які видавав дракон, стихли. Айракс, що стояв найближче до входу, повільно висунув голову з-за укриття. У ту ж мить він помітив, як чорні, мов смола, очі спалахнули темно-червоним і жовтим світлом, подібним до вогню або розпеченої лави.
— Ховаймося! — вигукнув Айракс і рвонув углиб проходу, подалі від входу. Вся група, кинулася вглиб коридору.
Слідом за ними в отвір увірвався розпечений стовп вогню, обпалюючи повітря. Лише дивом усім вдалося добігти й сховатися за масивними валунами, уникаючи смертельного жару.
Поки увага дракона була прикута до інших, Ірріель зуміла безшумно прослизнути вглиб печери. У самому кінці перед нею постало велетенське гніздо, утворене з цілих стовбурів дерев та міцного гілля. Не довго думаючи вона спритно видерлася нагору і застрибнула всередину.
У гнізді лежали три темно-сірі яйця, вкриті плямами. Вони так тісно тулилися одне до одного, що нагадували наляканих кроликів. З-під них, пробиваючись крізь щілини, лилося чисте блакитне сяйво, подібне до світла далекої зірки.
Ірріель повільно розгребла сухе листя, і з-під нього з’явилося руків’я меча. Вона міцно стиснула його обома руками, вперлася ногами й потягнула щосили. Але зброя наче зрослася з гніздом. Лезо міцно засіло між товстими гілками, не піддаючись жодному її руху.
Дракон завмер і перевів свій погляд на гніздо, повільно принюхуючись, намагаючись уловити чийсь запах. За мить його масивне тіло розвернулося, і він поспішив у тому напрямку.
Почувши важкі кроки, Ірріель швидко вибралася з гнізда та сховалася за ним, притиснувшись спиною до переплетеного гілля так сильно, ніби намагалася злитися з ним. Масивна морда опинилася зовсім поруч. Вона відчувала, як дракон жадібно втягував повітря за декілька метрів від неї наближаючись все блище.
Намагаючись відволікти дракона від гнізда Айракс без упину випускав стріли. Кожна влучала в його тіло, але жодна стріла не залишила навіть найменшої подряпини. Деякі стріли ламалися, ніби врізалися в кам’яну стіну.
Поруч стояв Валанір і так же обстрілював дракона, випускаючи з посоха невеликі вогняні кулі. Вони также не завдавали шкоди, а лише розбивалися об його тіло, розлітаючись навсібіч яскравими іскрами та гарячими краплями, подібними до дощу з розплавленого заліза.
Відчувши удари в спину, дракон нарешті облишив гніздо і повільно перевів свій палаючий погляд на Айракса та Валаніра.
Тільки-но він розвернувся, Ірріель на мить визирнула й відчайдушно замахала руками, даючи зрозуміти, що сама вона не впорається.
Навард і Деланф також відчайдушно дражнили дракона, змушуючи його крутити головою обираючи для себе ціль. А в цей момент Дейлок перебіжками, ховаючись за камінням наблизився до Ірріель.
— Я знайшла його… меч Мадея, – схвильовано прошепотіла Ірріель. – Він у гнізді, але сама я не можу його дістати.
— Я зрозумів, – відповів Дейлок і кинув погляд на дракона, який продовжував боротися з іншими. Він першим заліз у гніздо, а за ним – Ірріель.
Дейлок звільнив місце, дбайливо переклавши яйця вбік. Кілька точних ударів мечем – і сухе гілля з хрускотом розламалося. Частина леза меча була затиснута в розколині каменю. Дейлок взявся за руків’я меча і щосили потягнув на себе, але меч навіть не ворухнувся. На мить він зупинився, витер спітнілі долоні об одяг, зробив глибокий, важкий вдих і стиснувши зуби, спробував знову. Все тіло напружилося, ноги впиралися в гілля, від чого почало потріскувати й ламатися. Вклавши всю лють і відчай, Дейлок закричав. Із металевим скреготом меч вискочив із розщелини, осяявши блакитним сяйвом його обличчя та Ірріель, яка схвильовано спостерігала.
У цей момент дракон підвівся на задні лапи, розправив величезні парусні крила і щосили замахав ними. Взлітаючи він створив шквальний вітер, що підняв пилюку яка закрила все навколо. Раптом із стіни пилу вирвалося полум’я, спопеляючи все на своєму шляху. Деланф встиг припасти до землі, відчуваючи, як жар проходить прямо над його головою. Дракон приземлився з гучним ударом, струсивши зі стелі масивний кам'яний сталактит яки впав йому прямо на хребет від чого він, розлючено заревів.
Полум’я, що місцями палахкотіло, освітило більшість печери, відкидаючи довгі, страхітливі тіні.
Айракс, Навард і Деланф діяли як єдиний механізм. Вони почергово виходили з укриттів, щоб відволікти увагу дракона на себе. Тим часом Дейлок та Ірріель, тримаючись блище до стіни, намагалися непомітно пробратися до виходу біля якого стояв дракон.
Незрозуміло було, чи це була випадковість, чи дракон здогадався. Але його хвіст, подібний до гігантського шипастого хлиста, вдарив по входу. Удар був такої сили, що вхід розсипався, немов крихке скло. Шлях назад перетворився на глуху стіну з каміння та пилюки. Тепер печера стала їхньою ареною, і вийти звідти міг лише хтось один.
Поки інші відволікали дракона, Валанір стояв прямо навпроти нього, міцно стискаючи посох, і повільно вимовляв закляття. Він нагадував статую, застиглу в молитві за знищення безсмертного чудовиська. Будь-якої миті дракон міг розтрощити його одним ударом хвоста. Але Айракс, Деланф і Навард, ризикуючи власним життям, відволікали увагу чудовиська на себе всіма доступними способами, підставляючи себе під сильні удари та вогняні виверження поки магія Валаніра повільно накопичувалася.
Земля задрижала, але цього разу джерелом землетрусу був не дракон, а магічна сила, яка намагалася вирватися з-під землі. Магія Валаніра оживила ґрунт і велетенські кам’яні руки схопили дракона за лапи, не даючи йому зрушити з місця. Після чого маг відвів від себе посох напрививши кристал вгору. Він миттю змінив свій колір з темно-зеленого на червоний, і нескінченним потоком із нього почали вириватися вогняні снаряди які обрушували на дракона тонни каміння, що змушувало його люто, але безсило здригатися. Печера наповнилася грохотом.
Навкруги панувало справжнє пекло: рев дракона змішувався з гуркотом падаючого каміння. Дейлок та Ірріель бігли, пригнувшись відчайдушно намагаючись покинути небезпечну зону. Скелясті глиби, розтрощені об тіло дракона, перетворювалися на смертоносний град. Уламки розліталися по всій печері.
Щойно каміння перестало падати, Навард, зібравши в кулак всю свою мужність, кинувся вперед. Він пірнув під масивне черево дракона, причаївшись за його задньою лапою. Гном міцно обхопив сокиру і вклавши всю свою силу, вдарив по кінцівці звіра. Проте замість того, щоб врізатися в плоть, сокира з різким дзвоном відскочила від луски, немов від ковадла. Від удару вібрація боляче віддала в руки, а на лусці дракона не залишилося навіть подряпини.
— Клята ящірка! — випалив гнівно гном.
Відчувши удар, дракон різко вигнув шию і спрямував розпечену пащу туди, де ховався Навард. Потужний струмінь полум’я вдарив об лапу розділивши його. Гном відчайдушно притиснувся до масивної кінцівки, опинившись у вогняному кільці. Він відчув, як каміння почало плавитися від неймовірної температури, перетворюючись на розпечену рідину. Жар обпікав легені та обличчя, а лапа яка слугувала щитом для гнома залишилась неушкодженою та холодною.
Деланф, притискаючись до холодного каменя, гучно крикнув, звертаючись до гнома:
— Ти там живий?
— Тааак, — відповів Навард, серце його калатало, — поки що, — пробурмотів він собі під ніс.
— Добре, — крикнув Деланф, — я його відволічу, а ти тікай! — не чекаючи відповіді, він різко вискочив зі схованки на відкритий простір і почав кричати та обзивати дракона, намагаючись привернути всю його увагу.
— Гей, ти, переросла ящірко! — загорланив Деланф. — У моєї бабусі пічка для дров більше вогню дає, ніж твоя дірява паща!
До Деланфа приєднався і Айракс.
Гном, скориставшись нагодою миттю вилетів з-під лапи й, припадаючи до землі, кинувся в бік найближчого каміння.
Саме в цей момент Дейлок і Ірріель, важко дихаючи, дісталися до Валаніра.
— Я дістав його, — сказав він, показуючи меч.
— Спробуй ним пробити броню дракона, — відповів маг. — Це наш останній шанс.
Дейлок опустив погляд на лезо. На його очах яскраве блакитне сяйво почало густішати, переливаючись у глибокий, майже чорний темно-синій колір. Дейлок відчув, як по руках пройшов холодний розряд невідомої сили.
— Можливо... нехай Деланф це зробить? — невпевнено промовив Дейлок.
— На це немає часу! — відрізав Валанір, його голос прозвучав наче удар грому. — Глянь на шию, — маг вказав посохом на дракона. — Гадаю, це його єдине вразливе місце. Бачиш, як вона звисає і бовтається, коли він хитає головою? Це єдина ділянка, де найменше луски, яка захищає його тіло. Маг зазирнув Дейлоку в очі: — Зараз або ніколи.
— Ти зможеш, — сказала Ірріель, стискаючи його руку.
У відповідь Дейлок кивнув головою.
Щойно Валанір та Ірріель вийшли зі схованки, увага дракона перемкнулася на них. Використавши цей короткий момент, Дейлок безшумною метнувся вперед, скорочуючи дистанцію до мінімуму. Він напружив м’язи, наче зведена пружина, готовий будь-якої миті вилетіти зі свого укриття для удару.
Розгніваний дракон розвалив земляний захват своєї задньої, обпаленої лапи. Він відчув невелику свободу й спробував вирвати інші лапи, але вони не піддалися. Дракон випустив полум’я по прикутій камінням іншої лапи і після декількох ривків вона піддалася та звільнилася.
— Зараз! — прокричав маг, звертаючись до Дейлока.
Дракон повернув голову в сторону Валаніра.
В цю ж мить Дейлок виглянув зі схованки і побачив, що дракон його не помічає. Він вибіг вперед із мечем у руці, крок за кроком наближаючись до нього, відкинувши страх. Дейлок перестрибував через невеликі уламки каміння, що валялися на землі і біг вперед, зосереджено й рішуче не зводячи очей зі своєї цілі.
Валанір вдарив посохом об землю і прямо перед Дейлоком виріс кам’яний виступ, що став ідеальним трампліном. Він вибіг по ньому, наче на крилах і на самому краї відштовхнувся, кидаючи себе назустріч долі. У польоті час для нього немов уповільнився. Дейлок мертвою хваткою обхопив руків’я меча обома руками й замахнувся, закинувши лезо за голову. Коли його тіло досягло цілі, темно-синя сталь із гудінням розітнула м’яку шкіру під шиєю дракона, немов папір.
Дейлок пролетів у лічених сантиметрах під потоком розпеченої крові, що мов розплавлена лава з жерла вулкана, ринула з розтятої шиї. Очі дракона, які щойно палахкотіли люттю, миттєво змінили колір із палаючого червоного на глибокий чорний. Чудовисько спробувало видати останній переможний рев, але з роззявленої пащі вирвався лише хрипкий стогін. Дракон судомно замахав головою, розбризкуючи навколо вогняні краплі. З останнім видихом він звалився на землю у власну палаючу кров. Вона продовжувала повільно витікати з горла, затоплюючи кам’яну підлогу навколо мертвого дракона. Світло від лави, яка розтікалася навколо трупа, кидало довгі, тремтливі тіні на втомлених супутників.
Дейлок важко приземлився на кам’яну підлогу, по інерції перекотившись по гострому камінню. Меч випав із його руки і зник у тіні за великим валуном, а його сяйво змінилося з темно-синього на світло-блакитний колір.
— Ти вбив його, — із неприхованим захватом вигукнув Деланф, підхоплюючи Дейлока під руку й допомагаючи йому встати на ноги.
— Я б радше сказала — її, — відповіла Ірріель.
— Меч… просто неймовірний, — сказав Навард, обережно підіймаючи його з землі. Він підніс лезо до очей, роздивляючись як світло-голубе сяйво переливається. — Я ніколи не бачив такої досконалої роботи. Ця сталь... вона наче жива, — продовжив гном. Кожне слово він вимовляв із захватом, немов куштував дорогий ель, намагаючись насититись моментом.
— Метал був даний людям богинею Реєю, які й викували його, — поважно відповів Валанір.
— «Честь гостріша за меч», — промовив Навард, незводячи очей з меча.
— Честь гостріша за меч, — повторив Валанір, підійшовши ближче. — Так написано рунами вздовж клинка. Ними вже ніхто не користується. Це забута мова перших людей, якою розмовляли ще тоді, коли боги були набагато блище до нас ніж зараз.
— Чудові слова, — сказав Дейлок.
— Я б сказав — правдиві, — додав Деланф, і його голос став незвично серйозним. — Тільки от власник такого прекрасного й цінного подарунка колись зрадив богиню Рею і розтоптав свою честь. Він не тільки збезчестив себе, а й накликав ганьбу на весь свій народ.
— Тримай! — вигукнув Навард, кидаючи меч у руки Дейлоку. — На даний час він належить тобі…
— Але… — почав був Дейлок, дивлячись на мерехтливе лезо.
— Тепер ти його власник, — грубо перебив його гном, — Ти врятував наші шкури, тож і за меч відповідатимеш ти. Але пам'ятай: це триватиме лише до того часу, поки ми не повернемося додому.
— Краще не сперечайся з ним, — із легкою посмішкою попередив Деланф. — Ти заслужив цей клинок своєю сміливістю.
— Непереживай ми будемо поряд і оберігатимемо тебе, — додав Айракс.
— Саме так, — буркнув Навард, намагаючись приховати за суворістю своє схвалення. — Будемо наглядати, щоб не загубив таку рідкісну річ. Якщо я побачу на цьому лезі хоч одну зайву подряпину через твою необачність — сам відберу!
Жарт гнома змусив всіх посміхнутися. Дейлок вдячно поклонився друзям і впевненим рухом заклав меч за спину.
— Меч у нас, — зауважив Айракс. — Тепер залишилось тільки вибратись звідси. Які будуть пропозиції?
— Шлях, яким ми прийшли завалений, — озвався Валанір, здіймаючи руку з посохом. — Розібрати його нам не вдасться.
— Можливо, ти створиш портал, як раніше? — запитав Навард
— Можу, — впевнено відповів маг. — Але невідомо, наскільки сильно він завалений. Шквал вогню ослабив коридор, а удар дракона міг повністю зруйнувати його зсередини. Я б не хотів опинитися замурованим у камінні.
— Якщо дракон стільки часу тут прожив, значить він мав чимось харчуватися, — зауважила Ірріель.
— А щоб це зробити, — підтримав її Дейлок, — йому потрібно було час від часу вибиратися назовні.
— Розділимось, — запропонував Деланф. — Вихід мусить бути десь у горі. Шукайте тріщини або будь-які отвори в стінах.
Не гаючи часу, Валанір випустив декілька вогняних куль, які стрімко полетіли під стелею. Яскраве помаранчеве сяйво миттєво залило печеру, освітлюючи кожен камінь. Вогняні сфери повільно пливли в повітрі, наче маяки, підсвічуючи шорсткі поверхні стін.
Загін розійшовся печерою, прискіпливо оглядаючи кам’янисті стіни. У світлі вогняних куль камінь виблискував від вологи, що безупинно просочувалася крізь дрібні тріщини, збираючись у важкі краплі. Повітря було важким і густим. У ньому змішався сморід паленої луски, їдкий дим та сирий запах підземелля, що з кожною хвилиною ставав усе нестерпним.
На протилежному боці печери, подалі від заваленого виходу, Ірріель наблизилася до масивної стіни. Раптом яскраве полум’я магічної кулі, що пролітала поруч, легко заколихалося, наче від невидимого подиху. Темрява в цьому кутку почала відступати, вихоплюючи з тіні нерівні краї глибокої розщелини. Відчувши на обличчі слабкий, але живий струмінь прохолодного повітря, ельфійка вдихнула на повні груди. Вона гучно покликала всіх до себе.
Щоб переконатися, що цей прохід веде далі, Валанір спрямував вогняну кулю вглиб розщелини і та стрімко полетіла вперед й зникла в повороті.
— Стіни занадто слизькі, — зауважив Деланф, торкнувшись вологого каменю.
— Валаніре, освіти край виступу, — попросив Айракс. Маг підняв посох вище, заливаючи вхід яскравим світлом і даючи можливість детально оглянути кожну нерівність скелі.
— Гляньте туди! — вигукнув ельф, вказуючи на ледь помітну розщелину на вході. – Там є тріщина в стіні, якщо прив’язати мотузку до стріли, я легко попаду в середину де вона застрягне. Так ми зможемо вибратись.
— Варто спробувати, — підтримав його Навард. — Іншого виходу в нас немає.
Айракс витягнув із-за спини останню стрілу, взяв кінець чорної тонкої мотузки і прив’язав її до стріли. Він натягнув тятиву, прицілився, затамував подих — рука завмерла і пальці розжалися.
Випущена стріла потягнула за собою мотузку, розмотуючи її, немов скручену змію. Стріла миттю застрягла в тріщині, але мотузка виявилася занадто короткою, щоб до неї можна було дістатися. Комусь доведеться підсаджувати інших, аби з’явилася можливість за неї вхопитися.
Деланф став біля стіни, упершись у неї спиною, і зціпив руки в замок, створюючи опору для підйому. Першим пішов Айракс. Він схопив мотузку, перевірив її на міцність і почав повільно підійматися вгору, аж поки не зупинився біля самої тріщини. Щоб дістатися виступу, потрібно було відштовхнутися. Вставивши ногу у вузьку щілину, він різко, наче на пружині, підстрибнув і вхопився за край виступу, підтягнувся й заліз нагору. Решта спостерігала за ним, стежачи за кожним рухом. Наступним поліз Валанір, якому Айракс допоміг вилізти, вхопивши за руку. Тоді Дейлок замінив Деланфа і підсадив його вгору.
— Ти де пропадала? — поцікавився Дейлок.
— Я… Я забула сумку, — відповіла вона дещо розгублено.
— Залазь нагору, — сказав Дейлок.
Вона кивнула і стала йому на зціплені руки, які легко, немов пір’їнку, підкинули її вгору.
Навард рушив слідом, але раптом нога послизнулась. Гном ледь не полетів донизу, та Деланф блискавично зреагував, вхопивши його за руку. Навард на мить безпорадно повис над прірвою. У ту ж мить Айракс ухопив його за іншу руку, і разом вони підтягнули гнома нагору.
Унизу залишився лише Дейлок. Він стояв біля стіни, піднявши голову, але мотузка висіла надто високо — дістатися до неї було неможливо.
Айракс нахилився з виступу й кинув йому кинджал. Дейлок спіймав його на льоту, відступив на крок і з усієї сили вдарив лезом у стіну, намагаючись забити його в камінь, але марно. Лезо лише зісковзнуло, лишивши на камені неглибоку подряпину. Від удару відкололися дрібні уламки й дзенькочучи, посипалися вниз.
— Потрібно подовжити мотузку! — викрикнув Дейлок знизу.
Деланф нахилився над краєм виступу, підтягнув мотузку на гору й глянув на Айракса.
— Мені потрібен твій пояс, — звернувся він до ельфа. — Якщо зв’яжемо його і мій пояси з мотузкою, він зможе дістатись.
Айракс без вагань віддав пояс Деланфу. Той узяв кінець мотузки й надійно закріпив його. Дейлок у стрибку вхопився за край і повільно вибрався нагору. Коли він опинився з усіма, Деланф акуратно відв’язав пояс і повернув його Айраксу.
Попереду всіх йшов Валанір і освітлював довгий тунель печери. На стінах виднілися подряпини залишені драконом.
Тунель звивався, то піднімався, то опускався, змушуючи всіх інколи лізти вгору, немов вони підкорюють вершину.
За ще одним поворотом тунелю з’явилося сонячне світло, лагідне й яскраве, яке так і манило. Усі кинулися вперед, але за мить перед самим виходом різко зупинилися — перед ними раптово відкрився обрив, куди вони ледве не впали.
Сонце високо зависло над горизонтом, і його промені різко врізалися в очі, змушуючи примружитися. Тепле проміння немов пробудило супутників від довгого сну, який нарешті закінчився щойно вони виглянули назовні.
Широкі зелені ліси розляглися на безмежних просторах чужоземних земель. Праворуч удалині виднілося легке мерехтіння поверхні океану. Сонце змінювало колір із гарячо-жовтого на яскраво-червоний, відбиваючись у хмарах ніжними відтінками темно-рожевого.
Єдиний шлях спуститися — це стрибнути вниз, у невелике гірське озеро, що спокійно лежало під обривом.
Деланф підійшов до обриву й глянув вниз.
— Потрібно стрибати, — вимовив Деланф, обернувшись до друзів. — Хто перший?
— Я піду першим, — визвався Айракс і підійшов до краю. Він відштовхнувся від скелі та полетів униз головою, виставивши руки перед собою. Мов стріла, ельф занурився у воду. Як тільки він впірнув, розплющив під водою очі, але не зміг нічого розгледіти — вода була надто темною. Дно було занадто глибоким щоб була можливість його розгледіти.
Усі глянули вниз і завмерли в очікуванні. Поверхня озера заспокоїлася, а його дісі не було, але раптом вода вибухнула бризками, з-під неї показався Айракс. Він розбризкав воду навколо себе, здійнявши невеликі хвилі. Махнувши рукою, ельф дав знати, що все добре і поплив до піщаного берега.
Вслід за ним стрибнув Валанір, а після нього Деланф та Ірріель. Усі вони один за одним занурилися у озеро, після чого попрямували до берега.
Нагорі залишилися тільки Навард і Дейлок. Гном поглянув униз, відступив на крок і заперечно похитав головою.
— Що сталося? — здивовано запитав Дейлок. — Невже гноми бояться висоти?
— Ні, — заперечив він. — Не висоти, а води. Я не вмію плавати, як і більшість мого народу. Ми живемо під землею, нам це ні до чого. Я й подумати не міг, що колись доведеться…
— Довірся мені, — перебив його Дейлок. — Набери в легені повітря і… Він не встиг договорити: вхопив гнома за плече і міцно тримаючи, зістрибнув униз. Щоб Навард не пішов на дно, Дейлок одразу виштовхнув його на поверхню і дотягнув до берега. Лежачи на піску, гном відкашлювався від води. Коли він підняв очі й озирнувся, то побачив друзів, які обступили його з усіх боків.
— Тепер ти перший гном, який плавав, — сказав Дейлок. — Ну… майже плавав. Усі посміхнулися.
Ірріель відчула, як сумка за її спиною заворушилася. Злякавшись, вона миттю скинула її й відкинула вбік. Сумка на мить затихла, але раптом знову заворушилася. Щось енергійно намагалося вирватися назовні. Деланф повільно підійшов і обережно розкрив сумку. Раптом із неї вистрибнула риба. Вона відчайдушно била хвостом вигинаючись всім тілом. Срібна луска яка яскраво виблискувала на сонці покривалася піском. Через слиз рибину неможливо було схопити голими руками — щоразу вона вислизала, намагаючись повернутися у рідну стихію. Але гострий меч Деланфа простромив її наскрізь і поклав край її стражданням.
— Як вона взагалі туди потрапила? – поцікавився Айракс.
— Напевно, її привабив хліб, — відповів Дейлок і витягнув з верхньої кишені намоклий шматок.
У такий спосіб Дейлок зумів упіймати ще кілька рибин, які стали чудовим доповненням до вечері стомлених, голодних і промоклих мандрівників. Вони розташувалися на березі озера, розклали багаття і приготували рибу.
— Цікаво де саме ми опинилися? — запитав Навард, гріючи руки над вогнем.
— Цей ліс не схожий на наші краї, — промовив похмуро Айракс.
— Ми пройшли крізь хребет Дракона, — задумливо сказав Деланф, дивлячись на полум'я. — Судячи з сонця, що сідало, ми на західному узбережжі Есфейроса. Тільки на землях харуманів та вайлів. Шляху назад немає, тому нам потрібно бути дуже обережними.
— Потрібно вирішити, куди рухатись далі, — сказав Навард.
— Зараз нам потрібно лише одне — відпочити, — мовив Деланф, підкидаючи гілок у вогонь. — Треба набратися сил, поки є така можливість. А завтра вранці, коли зійде сонце, ми оглянемо околиці й вирішемо, куди йти далі.
Після смачної вечері сон зморив усіх, тільки Валанір не спав, залишившись на варті. Він сидів біля багаття майже непорушно, лише інколи підкидаючи в нього сухе гілля. Зоряне небо, наче вічний путівник, відбивалося у спокійному дзеркалі озера. Час від часу лунав сплеск, ніби у воду падав камінь, але то була риба, що час від часу вистрибувала на поверхню і знову занурювалася в глибини озера. Вона тривожила водяну гладь, утворюючи хвилі, що викривляли віддзеркалене небо.
Валанір сидів непорушно, схрестивши ноги. Перед собою він поставив посох, вигляд якого сильно змінився після могутнього закляття землі. Дерево потемніло й нагадувало звичайну суху палицю, і лише магічний кристал, що живився його силою, залишався на своєму місці. Протягом довгої ночі маг тихо промовляв заклинання, що переривалися тривалим мовчанням. Гілка повільно повертала собі обриси посоха, відновлюючи колір і колишній образ, проте цього було недостатньо. Щоб посох цілком повернувся до первісної форми, ще знадобиться день.
Щойно Валанір закінчив, прокинувся Дейлок, щоб змінити його на варті. Він помітив, як посох ожив і змінив колір, наче наповнювався живою енергією самого життя.
Дейлок потер очі, намагаючись остаточно прокинутись, але дрімота ніяк не покидала його. Він підвівся, підійшов до води й нахилився і помітив власне обличчя, що ледь виднілося у місячному сяйві. Він кілька разів умився і йому здалося, ніби до цієї миті на ньому висіла важка ноша, яка зникла, щойно вода торкнулася шкіри. Вона змила все те, що так довго накопичувалося всередині, звільнивши тіло від турбот і проблем останніх місяців. Посміхнувшись самому собі, він повернувся і сів біля вогню навпроти мага.
Вечір був теплим, і здавалося, що навіть без вогню, біля якого перебувати було досить жарко, можна було обійтися. Але саме світло полум’я дарувало відчуття безпеки і внутрішній спокій.
— Іди відпочивай, Валаніре, — впевнено промовив Дейлок. — Твоя черга набиратися сил перед завтрашнім днем.
— Ні, дякую, — заперечив Валанір, розмовляючи впівголосу. — Я краще посиджу, щоб відновити енергію.
— Я гадав, що маги, як і всі ельфи, також лягають спати, щоб під час сну відновитися, — зауважив Дейлок.
— Ми, маги, теж спимо, але значно менше, ніж інші, — пояснив Валанір, піднімаючи посох із землі. — Мені потрібно відновити не лише власну енергію, а й посоха, який втратив її в значній кількості. Розумієш? Він як жива істота, і як будь якій живій істоті потрібен відпочинок після довгої боротьби. Коли я витрачаю забагато енергії на закляття, посох також виснажується. Якщо витратити енергії більше, ніж він має, він може загинути. Як і я, адже ми з ним — одне ціле від того самого дня, коли я почав опановувати магію.
— Невже ти не міг стати лучником чи розвідником?
— Ні, не міг, — спокійно заперечив Валанір. — Тут, справа не в виборі. Магія — це не ремесло, якому навчаються за власним бажанням, це те, що живе в нас в крові від народження. Магія тече в наших жилах споконвіку, а сили й знання, передаються з покоління в покоління. Не дивлячись на те, що нас всіх, однакових за зовнішністю, створила богиня, але кожен мусить йти своєю внутрішньою сутністю, моя сутність прагне і тягнеться до магії та магічних заклинань, тому я маг. Ви люди, маєте право вибору ким стати й ким бути, ми ельфи не маємо такого права, таке наше життя, воно є невіддільною частиною нас самих.
— Я зрозумів, — відповів Дейлок, хоча дещо все ж залишалося для нього незрозумілим, проте він вирішив не турбувати ельфа зайвими запитаннями.
— Знаєш, — Валанір тихо зітхнув, відчуваючи, як важчають повіки, — мабуть, мені таки варто прислухатися до твоєї поради й трохи поспати.
Дейлок залишився наодинці з власними думками які металися між подіями дня і новими відчуттями, які все ще не могли знайти спокій. Над ним розкинулося зоряне небо, світло якого відбивалося у спокійній воді, створюючи ілюзію нескінченної глибини. Багаття потроху догоряло, вистрілюючи вгору поодинокими іскрами, що танули в темряві.
Сонячні промені змусили всіх розплющити очі. Від багаття залишилася лише жменя вуглинок, що повільно тліли.
— Ееее… — гном широко позіхнув і потягнувся. — Зараз би щось перекусити.
— Як пройшла ніч? — запитав Деланф, глянувши на Дейлока.
— Ніч була спокійна, — відповів він.
— Потрібно більше дров, — сказав Деланф, копирсаючись палицею в попелі. — І буде тобі сніданок.
— Я сходжу в ліс по дрова, — зголосився Айракс.
— Я допоможу тобі, — підтримала його Ірріель.
Щоб швидше впоратися, вони розділилися, але тримаючи один одного в полі зору. Через деякий час Ірріель зрозуміла, що загубила Айракса. Вона спробувала відшукати його, намагаючись не заходити далеко, але марно. Вирішивши, що він повернувся раніше, тому пішла до озера, проте й там його не було. Тільки-но вона збиралася сповістити всіх про зникнення друга, як раптом із-за дерев вискочив Айракс.
— Гасіть вогонь! Швидше! — заволав він.
Не чекаючи нікого, Айракс підбіг до багаття, схопив найближчу посудину, набрав води й вихлюпнув її просто в полум’я. Вогонь згас із сердитим шипінням.
— Там... вайли і харумани! — вигукнув Айракс, намагаючись перевести подих після бігу. — Велика колона рухається дорогою до підніжжя гори.
— Як далеко вони звідси? — Деланф миттєво підвівся.
— Неподалік, — відповів Айракс. — Щойно я їх помітив, одразу повернувся, щоб попередити вас.
— Збираймо речі й гайда звідси, — скомандував Деланф.
Усі швидко зібрали речі й вирушили крізь лісові хащі до місця, де Айракс помітив ворогів. Визирнувши з-за пагорба, вони побачили, як вузькою дорогою немов безкінечний потік, ішли вайли та харумани. Вони рухалися по двоє, тримаючи рівний стрій, не зупиняючись і не озираючись. Важко було одразу сказати скільки їх, але не менше сотні. Тупіт ніг супроводжувався безперервним брязканням латів та зброї.
Раптом один із вайлів зупинився, немов відчув чиїсь запах. Він занепокоєно завертів головою, втягуючи повітря носом, і повільно підняв погляд у бік вершини пагорба, де ховалися супутники. У ту ж мить вони пригнулися, щільно притиснувшись до землі, затамувавши подих і прислухаючись до кожного звуку, що лунав довкола.
Вайл знову потягнув носом у напрямку пагорба, намагаючись вловити ледь відчутні, майже примарні нотки незнайомого запаху. Він зробив крок вперед, але раптовий удар у спину змусив його здригнутися. Харуман грубо штовхнув його, змушуючи рухатися далі разом із колоною. Той на мить вперся, намагаючись зупинитися, але ще один, сильніший поштовх змусив його відмовитися від своїх передчуттів. Вайл оскалив зуби, глухо загарчав, та у відповідь почув грубий крик. Підкорившись, він намить кинув погляд на пагорб й рушив вперед.
Супутники лежали нерухомо, боячись зайвим рухом видати свою присутність. Вони розуміли: якщо хтось знову відчує їхній запах, добром це не закінчиться. Як тільки важкий тупіт сотні ніг перетворився на ледь вловиме відлуння, вони наважилися підвестися. Остання пара харуманів зникла за поворотом дороги. Тримаючись подалі, але не випускаючи ворога з поля зору вони прослідкували за колоною.
Переслідувати довго не довелось. Військо довело їх до підніжжя гори. Один за одним вони зникли в печері. Як тільки вони зайшли, останній харуман оглянувся навкруги й також зайшов всередину.
— Ось як вони потрапили в палац Мангнорд, — вимовив Деланф, відводячи погляд з дороги.
— Напевно, ті четверо, яких ми вбили, були лише розвідкою, — відповів Дейлок.
— Певно, що так, — кивнув Деланф. — Якщо вони знайдуть убитих, — продовжив він після короткої паузи, — то розпочнуть пошуки тих, хто це зробив. Таким чином можуть натрапити на наш слід … і заодно, отримати меч. Краще йти звідси, і якомога далі.
— Можна спробувати пройти за ними, — запропонував Айракс. — Можливо, нам так вдасться повернутися додому.
— Їх занадто багато, — відповів Валанір. — Ми не зможемо від них сховатися, а якщо меч потрапить до їхніх рук, вони не залишать нас в живих. Потрібно шукати інший шлях, щоб повернутися додому.
— Можливо, варто зачекати, — запропонувала Ірріель. — Дочекатися, поки вони обшукають палац і покинуть Мангнорд. Тоді спробуємо повернутися непоміченими.
— Гадаю, така кількість війська потрібна не лише для пошуків меча, а й щоб розбирати завали, — зауважив Дейлок. — Як тільки вони зрозуміють, що меча в Мангнорді немає, а мертвий дракон стане для них чималою підказкою, вони почнуть ретельні пошуки вже за межами палацу. І вважаючи, що Мангнорд — це наш єдиний вихід, вони охоронятимуть його особливо пильно.
— А хіба це не так? — поцікавився Навард. — Ти хочеш сказати, що, крім Мангнорда, є інший шлях звідси?
— Коли я вперше заступив на службу, мене відправили на прикордонні землі в королівство Саррамон, — почав Дейлок і поглянув на Деланфа, неначе нагадуючи йому про рідний дім. — Там я прослужив досить довго. Через свою цікавість я почав досліджувати місцевість і з часом знав її краще за себе. Там часто траплялися землетруси, через які в горах утворювалися тріщини та розломи. Місцеві давно звикли до цього і не звертали на них уваги. Деякі розломи були зовсім невеликими, інші під час сильних поштовхів обвалювались, тож ніхто особливо не намагався їх досліджувати. Під час одного з чергувань, після чергового сильного землетрусу, я натрапив на прохід, який вів на інший бік гори. Я не зміг дослідити його до кінця через важкість проходу, але наприкінці помітив яскраве світло і це міг бути вихід на тут сторону. А це означає, що ми можемо пройти крізь нього і повернутися звідси додому.
— Припустимо, що це реально. — промовив Деланф. — Але ми не можемо бути впевненими, що прохід досі існує. Ти сам сказав, що там часто трапляються землетруси, і навряд чи вони припинилися після твого переведення. До того ж відтоді минуло чимало часу.
— Твоя правда, — погодився Дейлок. — Але до самого мого переведення на інше місце я час від часу перевіряв той прохід. І навіть після сильних поштовхів він не обвалився.
— Іншого шляху все одно немає, — підтримав Навард. — Навіть якщо ми залишимось, нас рано чи пізно схоплять. А найменше, чого вони очікуватимуть, що ми підемо через їхні землі.
— Пропозиція Дейлока дає більше надії на порятунок, — спокійно мовив Валанір. — Навіть якщо шлях небезпечний. Це все ж шанс.
— Гаразд, — погодився Деланф. — Будемо сподіватися на диво і прохід досі існує.
— Але куди саме йти? — поцікавився Айракс. — Ми не знаємо ні дороги, ні місцевості. А рухатися поблизу пограничних земель які кишать ворогами, може бути небезпечніше, ніж спуститися в печеру.
— Нам потрібна карта цієї частини Есфейроса, — сказала Ірріель.
— І де ж нам її взяти? — поцікавився Навард.
— Якщо ми знайдемо військовий табір вайлів, — відповіла ельфійка, — то зможемо там знайти карту місцевості.
— Чому ти впевнена, що вона там буде? — запитав Дейлок.
— Просто повір моєму досвіду, — відповіла вона, дивлячись Дейлокові прямо в очі.
— Твоя правда, — підтримав Деланф. — Нам справді потрібна карта. Але спершу потрібно забиратися звідси, поки не з’явилися вайли.
Ліс був різноманітним і багато чим відрізнявся від тих, що були по той бік гірського хребта. Навколо розкинулася густа, буйна рослинність, а дерева здіймалися вгору масивними стовбурами. Між корінням звивалися ліани та чагарники. Десь у глибині лунали приглушені крики невідомих істот.
Шлях, яким щойно пройшло військо, мав би привести їх до найближчого табору вайлів та харуманів. Звивиста дорога вела їх крізь ліс, і протягом тривалого часу їм ніхто не траплявся. Теплий вітерець колихав крони дерев, розносячи шелест листя та наповнював повітря ароматами квітів. Ірріель зловила себе на думці, що цей край дивовижно гарний, і їй важко було повірити, що тут може бути настільки красиво.
Ніхто не міг бути впевненим, чи рухаються вони у правильному напрямку, але іншого вибору не було, і вони поступово віддалялися від місця ночівлі.
Раптом здалеку почулися голоси, що перемовлялися мовою вайлів. Всі миттю сховалися у густих хащах між деревами. По дорозі йшли кілька вайлів та один харуман, які швидко бігли, мов намагаючись когось наздогнати.
Ліс слугував найкращою схованкою від раптових зустрічей з небажаними гостями, тож вони вирішили йти серед дерев, тримаючись поблизу дороги.
Перетнувши невелике урвище та обігнувши скелі, на які неможливо було видертися, супутники заглибилися в ліс, але за якийсь час знову опинилися поблизу дороги.
Навкруги панувала тиша, яку раптово порушив тріск гілки. Ніхто б не насторожився, якби це був хтось зі своїх, але вдалині щось швидко прошмигнуло й заховалося. Усі приготувалися до можливого нападу.
