Спочатку:
На сторінку книги
Аргос — перлина п’яти королівств, місто-острів, найкрасивіше й найбільш людне серед усіх. За розміром його часто порівнюють із двома найбільшими фортецями, що знаходяться у королівствах Мірос та Вальєс. Місто було збудоване дві тисячі років тому й розташоване на сході від материка.
Щодня до місцевого порту прибувають торгові кораблі з усієї північної частини материка, а поруч пришвартовуються десятки човнів селян. Адже Аргос є найбільшим торговим містом королівств і саме тут розташований найвідоміший ринок.
Щоденні пороми привозять сюди людей у пошуках товарів, пригод або нових можливостей.
У порту розвантажували кораблі трюми яких були набиті рибою, зерном, ягодами, фруктами, вином, коштовним камінням та десятками інших товарів, привезених з материка.
Від порту вгору вилася широка дорога, де легко могли проїхати поруч чотири важкі повозки, які займаються перевезенням товару. Подолавши звивистий підйом, візники наближалися до велетенських стін — настільки високих і масивних, що повозка, що в’їжджає крізь ворота, здається рівною їхній товщині.
Перед входом височіли дві сторожові вежі, де час від часу з’являлися постаті вартових. Дахи веж вкриті синьою черепицею тягнулися до неба гострими шпилями. Вежі сполучені між собою стінами, оздобленими різьбленими орнаментами.
Ворота мають подвійну арку, розділену масивною колоною. Біля входу чергували солдати з різних королівств. Всі вони служать тут забезпечуючи безпеку й порядок.
За воротами відкривалася невелика площа, де одразу ж розвантажували прибулі вози, викладаючи з них мішки, скрині та важкі ящики.
Ліворуч від входу стояв невеликий будинок до яког з трьох боків вели сходи. За дерев’яним прилавком працювала молода дівчина, яка записувала всіх торговців, які прибули на ринок, і занотовувала, який товар вони привезли. Це дозволяло визначити, де саме кожен може розмістити свій товар і яку плату внести за місце.
Праворуч від входу виднівся невеликий фонтан. Вода лилася з пащ різьблених риб і падала в басейн під ними.
На першій площі вишикувалися продавці тканин, шовку та килимів із майстерно вишитими зображеннями природи і тварин. Далі за могутніми стінами відкривалася ще більша площа — найбільша в місті. Тут юрбилася велика кількість людей: хтось купує, хтось міряє прикраси, а хтось заглядає через голови інших, намагаючись щось розгледіти. Навкруги стояв шум і гам.
Вдалині з краю площі чуєвся стукіт ковальських молотів із кузень. Дерев’яні будиночки тягнулися рядком, пропонуючи свої послуги, а поруч стояли лотки зі зброєю від тих же майстрів.
Неподалік стояла конюшня. Із за дерев'яної перегородки стирчали голови коней, що інколи фиркали або іржали, хоча їхні звуки заглушала метушня ринку. Найгарніші коні були привезені з королівства Аделія, вони вважаються найкращими через їхню витривалості та красу.
Неподалік від стайні в купі сіна гралися діти. Вони стрибали, підкидали його над собою обсипаючи себе. Інколи їх проганяв продавець, і діти розбігалися хто куди, проте навіть це їм подобалося. Як тільки продавець повертався на своє місце, вони знову збиралися і продовжували гратися.
Ельфи пропонували свої вироби, і серед них особливо цінувалися луки. Виготовлені за давніми ельфійськими традиціями, вони були надзвичайно точні та міцні. Дерево, з якого вони були зроблені, невідоме нікому, крім самих ельфів і здається, ця таємниця ніколи не буде розкрита.
Кожен міг випробувати лук. Навіть ті, хто ніколи не тримав його в руках, швидко навчалися і влучали в ціль. Ельф-продавець вирішив продемонструвати товар і свою майстерність. Він випустив стрілу, яка розсікла яблуко навпіл за двадцять кроків від нього. Наступна стріла влучила в інше яблуко поруч, утворивши ідеальний отвір і забилася в дерев’яний щит позаду.
Гноми також не відставали від інших і пропонували коштовне каміння різноманітних розмірів та видів. Від маленького, як насінина соняшника, до такого, що сягав розміру людського кулака. Камені були різних видів і барв: червоні, жовті, зелені, коричневі, оранжеві, світло-білі та фіолетові. Вони виблискували на сонці, приваблюючи покупців своїм яскравим сяйвом. Здавалося, що камені поглинали сонячні промені й перетворювали їх на різнобарвне світло вогню, який не здатен ані обпекти, ані зігріти.
На протилежному боці стіни тягнувся ряд поодиноких дерев з густим зеленим листям. Під їхньою прохолодною тінню розмістилися продавці фруктів, ягід, пахучих трав та ліків.
Посеред Аргоса височіло дерево єдине у своєму роді. Воно було найбільше з усіх, які тільки знали в п’яти королівствах. Навіть у лісах Мірроса, де мешкають ельфи, не знайти нічого подібного. Воно здіймалося над захисними стінами та найвищими шпилями міста. Стовбур був настільки широкий, що щоб його обійняти, знадобилося б щонайменше тридцять людей. Гілля розкидалося так широко, що кожна гілка скидалася на окреме дерево. Крона підіймалася майже до половини висоти гір, які оточували східну частину острова.
Попри свій поважний вік, кора дерева виглядала молодо. Саме дерево вже не росло вверх, але продовжувало повільно розростатися. Кажуть, дерево було таким же ще тоді, коли перші будівничі лише закладали камені Аргоса. Саме воно стало символом та гербом міста — зелене дерево на синьому полотні. Ці прапори майоріли на всіх входах і шпилях міста. Дерево вважається оберегом острова та його мешканців. Його називають Деревом Життя.
Неподалік дерева стоїть маленька каплиця, куди щодня заходять мандрівники щоб помолитися. Дерево пильно бережуть як люди так і ельфи, та попри це ніхто не забороняє доторкнутися стовбура. Хтось обіймає, хтось кладе долоню й шепоче молитву до Астерії, сподіваючись отримати її благословення.
Усім, хто торкається дерева, здається, ніби воно ділиться з ними енергією світла і добра. Воно немов наповнює людей силою, якої так часто бракує та дарує надію й віру.
Поговорюють, що саме Дерево Життя оберігає острів від усіх лих. Від океанських штормів, від вітрів такої сили, що здатні зривати прибережні дахи будівель, від хвиль неймовірної висоти, які розбиваються об гострі скелі острова. Зливи, що затоплюють прибережні поселення материка. Але на Аргосі все це перетворюється лише на легкий дощ чи вітерець. Усі стихії наче обходять острів стороною.
Колись з материкового узбережжя можна було побачити туманні обриси гір острова неозброєним оком. Але після прибуття богині Астерії острів став невидимим, він немов розчинився у повітрі. Щоб дістатися сюди морем, на кораблі обов’язково має бути висічений герб Аргоса. Лише герб, вирізаний із гілля священного Дерева Життя, відкриває шлях крізь невидимий щит.
Герб, встановлений на носі корабля, розсікає невидиму перепону. Ті, хто намагався пройти без нього, розбивали свої судна, мов об голі скелі під час шторму. Рубати дерево заборонено, єдина можливість отримати гілля, потрібно дочекатися, коли воно саме впаде. Таке трапляється рідко, раз на кілька століть, тож гербів мало, і кожен на вагу золота.
За головною площею Аргоса, яку відділяла висока кам’яна стіна, ховалися два величні палаци. За ними пролягала дорога, що вела до найбільшого храму, зведеного на честь богині Астерії. Храм був збудований уже після її зникнення, як дар, як молитва, як надія на те, що одного дня вона повернеться.
Великий шпиль здіймався над островом, з його вершини можна було розгледіти усе місто. Двері храму завжди були відкриті і кожен міг прийти помолитися.
У кінці зали стоїть статуя самої богині, вирізьблена з білого каменю. Дивлячись на неї, здавалося, що її дух ніколи не залишав острів.
Біля статуї горять свічки, а дах зі скла, розмальований яскравими фарбами, ловить сонячні промені, перетворюючи їх на калейдоскоп світла, як це роблять коштовності на гномівських прилавках. На стінах висять ліхтарі, що кожної ночі наповнюють залу теплим світлом.
За храмом, немов частинка іншого світу, захована від чужих очей, розкинувся сад. До нього вів маленький вхід у крайній стіні, а крізь навислі гілля дерев, що оберігають сад від зайвих очей, тягнулася кам’яниста стежка.
Більшість тих, хто приходить до храму, навіть не здогадуються про його існування. Лише служителі та садівники знають про це місце та бережуть сад і кожну рослину в ньому.
Перед тими, хто вперше потрапляє сюди, він наповнюється невідомою енергією. Від входу біжить вузька стежка, яка приводить до клумби, всіяною різнобарвними квітами всіх видів із п’яти королівств. Їхня краса настільки вражає, що якби ці квіти були нотами, оркестр зміг би зіграти найчарівнішу мелодію Есфейросу, а можливо, і всієї Пейрени. Їхній аромат одурманює, створюючи відчуття, ніби ти потрапив у місце неземної краси, яке не знайдеш у всій Пейрені.
Різноманітні дерева розкинулися по всьому саду, гармонійно доповнюючи одне одного, наче кожне було посаджене саме там, де йому належало рости. Тонке гілля дерев торкалося одне одного, утворюючи тунелі над стежкою.
Від клумби відходили ще дві стежки, кожна з яких вела своїм маршрутом, але приводили до одного й того ж місця — фонтану, який стояв в кінці саду. За ним знаходився прихований вихід на головну площу де зібралося чимало людей.
Саме сьогоднішній день в Аргосі обіцяє бути найлюднішим, адже саме сьогодні проводяться змагання, що традиційно відбуваються в останній тиждень весни. Воїни з усіх п’яти королівств сходяться тут, щоб вийти на арену й довести свою майстерність у володінні зброєю.
Арена стоїть за стінами міста й здатна вмістити десятки тисяч глядачів. Вона ніби вирізьблена з цільного каменю. Якщо поглянути на неї з висоти пташиного польоту, її обриси нагадують велетенський корабель. Та замість парусів, що носять судно морськими просторами, над ареною колишуться прапори королівств.
Взяти участь у турнірі може кожен охочий. Той, хто здобуде перше місце, забирає все.
Бій триває до першої крові або доки один із бійців не здасться. Усі, хто порушить правила чи спробує травмувати суперника більше ніж дозволено, негайно усуваються зі змагань, або можуть потрапити під варту. Суддя може зупинити поєдинок будь-коли, якщо бачить загрозу життю чи порушення честі бою.
Кожен боєць повинен представляти те королівство, у якому живе або служить. Його герб має бути розміщений на видному місці, щоб глядачі з легкістю могли дізнатися, звідки він прибув. Найчастіше герб наносять на щит, обладунок чи плащ, розмальовуючи яскравими фарбами.
Той, хто не бажає представляти жодне з королівств і не має власного герба, можуть вийти на арену під власним гербом. Проте таким бійцям доводиться сплачувати подвійну плату за участь, близько десять золотих монет.
Ранкове сонце підіймалося над горизонтом, поступово проявляючи свої обриси. Тонкі промені бігли по морській гладі, спалахуючи білими яскравими вогниками, що зникають разом із ледь помітними хвилями. Промені сонця ще холодні, але їх світло зігріває душу тим, хто щодня спостерігає за цим магічним видовище.
Зі світанком на острів припливають воїни й мандрівні бійці. По морській гладі, мов привиди, пливуть невеликі однопарусні човни. Чим вище підіймалося сонце, тим більше човнів і кораблів виринали з-за обрію. Попутний вітер дмухав в їхні вітрила, а гострі форштевені суден легко розтинали спокійну гладь утворюючи хвилі, які мов налякані, тікали в різні боки.
За бортом біля човнів, можна помітити, косяки риб, а часом і величезні темні тіні морських істот, що на мить з’являються під поверхнею води й одразу занурюються у глибини океану.
На одному з таких ранкових кораблів прибули Деланф і Навард. Зійшовши на берег, вони вирушили до міста й зупинилися біля фонтана на головній площі. Король Деланф був одягнений зовсім не так, як личить монарху. Замість звичного вбрання він був одягнений в прості шкіряні обладунки, які зазвичай одягають рядові солдати. Це допомагало йому змішатися з натовпом.
Лише один предмет видавав у ньому короля, це був меч, що переходив у спадок від батька до сина понад п’ять сотень років. Руків’я виготовлене з темного дерева, обмотане шкіряними смужками для надійного хвату, а золоті та срібні вставки надавали йому величності. Лезо сяяло на сонці холодним блиском, неймовірно гостре й міцне. Меч був викуваний гномами з руди, знайденої в одній із копалень королівства Саррамон, і дарували його королю за гостинність та підтримку гномського народу. Цей меч був справжньою реліквією. Він уособлював силу, честь і спадковість королівської династії.
Гноми завжди носять звичайний одяг, тож Навард не вирізнявся серед інших. Єдиною ознакою його королівського статусу був золотий перстень на безіменному пальці правої руки, увінчаний дорогоцінним каменем у формі молота. Його темно-червоне сяйво нагадувало розплавлену лаву, що пульсує всередині нього. Легенда каже, що перстень знайшли в одній із шахт у надрах рідної землі гномів, і йому понад шість тисяч років. Він передається від короля до короля, нагадуючи про перших предків.
Деланф і Навард спокійно розмовляли один з одним, залишаючись непомітними серед натовпу. Хоч і були поодинокі погляди, кинуті у їхній бік, але вони довго не затримувалися. Через деякий час вони підвищили голос, намагаючись переговорити один одного, що навіть не помітили, як біля них стояли двоє ельфів які слухали їхню суперечку.
— То ти справді вважаєш, — ледь не кричав Деланф, — що люди слабші за гномів і не зможуть перемогти вас у чесному бою?
— Я вважаю, що навіть дитина-гном здатна перемогти будь-кого з вас, — перебив його гном, не даючи закінчити речення. — Ти лише поглянь на…
— Вітаю вас, — сказав один із ельфів, зупинивши суперечку, і поклонився. — Ви, напевно, король Деланф, правитель королівства Саррамон, а ви король гномів Навард. Мене звуть Валанір, а мого друга Айракс. Нас прислав король Нердин, щоб супроводжувати вас у пошуках меча Мадея.
— Приємно познайомитись, — відповів Деланф, киваючи. — Ви з'явилися якраз вчасно. Я вдячний королю Нердину за підтримку.
— Радий зустрічі, — додав Навард, злегка поклонившись. — Нас чекає непростий шлях, і допомога таких союзників буде до речі.
— Ми готові вирушати, — сказав Айракс.
— Не поспішай, — відповів Деланф. — Нам потрібно дочекатися ще одного ельфа-розвідника, про якого розповідав король Валарон.
— У вас, ельфів, справді прекрасні жінки, — зауважив Навард. — Але наші не поступаються, а часом навіть перевершують їх красою.
— А тобі не бракує сміливості порівнювати ельфійок і гномських жінок, — здивовано сказав Деланф. — З якого моменту ти став експертом з жіночої краси тим паче ельфійської?
— З сьогоднішнього, — відповів Навард, вказавши на ельфійку неподалік.
Всі обернулися й побачили молоду ельфійку, яка вертіла головою, немов намагаючись когось знайти. Через деяку мить її погляд впав на них.
— Вона йде сюди, — зауважив Айракс, трохи напружено.
— Доброго дня, — промовила ельфійка, посміхаючись.
— Вітаю, — промовив гном, виправляючи поставу, наче хотів справити гарне враження. — Ви когось чекаєте?
Вона обережно оглянула кожного, а потім промовила:
— Так, — відповіла вона упевнено. — Мені потрібні королі — Деланф і Навард.
— Навіщо вони вам? — поцікавився Деланф.
— Тож це ви, — сказала вона. — Мене звуть Ірріель, я прибула за наказом короля Валарона.
— Але ж ти не той ельф-розвідник, про якого розповідав король? — здивовано зауважив Деланф. — Наскільки я пам’ятаю, його звали Мерріор.
— Я замість нього, — відповіла ельфійка, намагаючись приховати тривогу. — Його… відправили в інше королівство на важливе завдання.
Промовивши це, вона мимоволі згадала вчорашню розмову з батьком. Як тільки вона почула про майбутню місію, Ірріель одразу вирушила до нього й довго благала дозволити їй приєднатися до інших. Батько не хотів відпускати єдину доньку, вважаючи завдання надто небезпечним, але її впертість та слова про те, що вона вже доросла і має достатньо досвіду, щоб допомогти знайти меч Мадея зрештою змусили його здатися і дозволити їй приєднатися до інших.
Серце Ірріель калатало. Вона боялася, що брехня стане очевидною.
— Тому прислали мене, — закінчила вона.
— Ви, звичайно, чарівна, — мовив Валанір. — Але скажіть, хіба ельфійок такого віку вже посилають у розвідку? Те, що нас чекає попереду, складно назвати прогулянкою.
— Повірте, я знаю, на що йду, — відповіла Ірріель. — Мені пояснили, куди ми вирушаємо, і я знаю, що ця подорож буде зовсім не легкою…
— І дуже небезпечною, — додав Деланф.
Вона схилила голову, немов засуджена, що чекає вироку суддів.
— Часу, щоб знайти нового розвідника, у нас немає, — нарешті промовив Деланф після короткої паузи. Переглянувшись із Навардом, який лише знизав плечима, та ельфами, що тихо кивнули, він додав:
— Тож будемо сподіватися, що ти така ж удачлива й спритна, як Мерріор, про якого нам розповідали.
— Не сумнівайтеся! — вигукнула вона і посміхнулася. — Я вас не підведу.
— Але перш ніж вирушимо на пошуки меча, нам потрібно впіймати солдата-дезертира, — сказав Деланф. — Наскільки нам відомо він буде брати участь в змаганнях. Ми мусимо його спіймати, адже без нього наше завдання буде неможливо виконати.
Людей на площі ставало все більше, коні, запряжені возами, привозили нову продукцію для продажу.
Сонце височіло в зеніті, а по безмежному блакитному небозводі повільно пливли невеликі білі хмарки, мов пухкі пір'їнки. Прохолодний бриз освіжав, приносячи полегшення від палючого сонця. З однієї з веж пролунав глухий протяжний звук. Вартовий щосили дув у ріг, його звук рознісся по площах, сповіщаючи про початок змагань.
— Час діяти. Потрібно розділитися, — сказав Деланф. — Я з Навардом підемо на трибуни. Якщо він з’явиться на арені, ми негайно спустимося до Валанір та Айракс які будуть чекати неподалік входу на арену. Разом ми дочекаємося його та схопимо.
— А де буду я? — запитала Ірріель.
— Ти залишаєшся тут, — різко відповів король. — Біля головного входу. Про всяк випадок.
Вона кивнула, не промовивши а ні слова.
— А як ми його впізнаємо? — поцікавився Айракс
— Я ледь не забув, — сказав Деланф. — Перед нашою зустріччю я зустрівся із солдатом, який знав його особисто, і він надав усю необхідну інформацію. А також… — він витягнув із заднього кармана невеликий папір та розгорнув його. На ньому був намальований портрет чоловіка приблизно тридцяти років. — Він намалював його портрет. Будемо сподіватися, що він не змінив свою зовнішність.
Всі уважно оглянули портрет, намагаючись запам’ятати обличчя.
Деланф і Навард вирушили на арену, де більшість місць уже була зайнята глядачами. Вони обрали місця ближче до виходу, щоб мати змогу швидко діяти, якщо знадобиться.
Валанір та Айракс стояли неподалік входу на арену, сховавшись у тіні дерева, що росло поруч.
Біля входу на арену збиралося все більше людей. З часом вони зайняли свої місця й з нетерпінням чекали появи перших бійців.
Посеред арени, засипаної піском, з’явився чоловік середнього зросту, залисиною та невеликою борідкою. Піднісши трубу до рота, він голосно привітав натовп і назвав імена перших бійців разом із королівствами, які вони представляють.
Через хвилину двоє молодих воїнів вийшли на арену. Перший воїн був одягнений в легку шкіряну броню, з засмаглою шкірою та на голову вищим за суперника. Він тримав у лівій руці круглий металевий щит на якому виднівся золотий олень — герб Саррамона, а в правій він тримав короткий одноручний меч.
Другий боєць був одягнений також в шкіряну броню окрім металевого нагрудника. Ліва рука стискала руків’я кинджала, який він час від часу перекидав з однієї руки в іншу, наче граючись і провокуючи супротивника. На спині виблискував герб Арагартеса — половинка Дерева життя, з’єднана з частиною круглого щита.
Вони стали навпроти один одного і злегка поклонилися. Навколо запанувала тиша, напруга зависла в повітрі. Як тільки бійці прийняли бойові стійки, глядачі вибухнули гучними криками.
Боєць Саррамона зберігав спокій. Кожен його удар був швидким і точним, а атаки супротивника з Арагартеса він відбивав без зусиль, незважаючи на провокації бійця з Арагартеса.
Удари слідували один за одним. Бійці покрилися потом, краплі стікали в очі, змушуючи їх морщитися та витирати обличчя, що додатково ускладнювало бій.
Боєць Арагартеса впав від удару ногою супротивника, але швидко підвівся, і вони знову закружляли на арені, мов у дикому танці, дивлячись один одному в очі, як два хижаки, що б’ються за останній шматок м’яса у безкраїй пустелі.
Інколи глядачі сиділи тихо, затамувавши подих, спостерігаючи за кожним рухом бійців. Іноді вони викрикували імена воїнів або назви королівств, а коли мечі схрещувалися, глядачі вибухали, немов намагаючись допомогти бійцю за якого вони вболівали.
Раптом арену накрила велика тінь. Глядачі підняли голови, намагаючись зрозуміти, що це. Це була маленька хмаринка, самотньо блукаючи небом, вона ненадовго затулила сонце. Але вітер миттєво підхопив її, і вона швидко зникла, а сонячні промені знову осяяли арену.
Бійці продовжували боротьбу. Боєць Арагартеса кинувся з кинджалом, але промахнувся: боєць Саррамона ухилився та завдав глибокого порізу по правій нозі супротивника. Від болю той присів, схопившись за рану. Він намагався підвестися, та рана була занадто глибокою і бій було зупинено. Пораненого відвели до цілителя, який завдяки своїм умінням швидко загоїв рану, не залишивши навіть шраму. Переможець залишився на арені, насолоджуючись криками та оваціями. Він підняв руки над собою, все ще тримаючи зброю, дякуючи за підтримку, після чого поклонився й залишив арену.
Король Деланф з задоволеним виразом обличчя гордо споглядав на бійця, чия перемога принесла славу не лише йому, а й усьому королівству Саррамон.
На арену знову вийшов чоловік, щоб оголосити імена наступних бійців.
До початку бою жоден боєць не знає, хто буде його суперником. Кожен виходить на арену через різні двері, розташовані з протилежних сторін, тому учаснику залишається лише здогадуватися, з ким доведеться битися.
Двері повільно прочинилися, і з них вийшов кремезний чоловік з коротким темним волоссям. Легкі обладунки щільно облягали його тіло, а в руках він тримав довгий дворучний меч. На грудях блищав герб Аделії: сонце, що випромінювало світло, з зеленим деревом у центрі.
З інших дверей визирнув гном. Він був родом з гір королівства Міррос. На його броні красувався герб гномів: перехрещена сокира з молотом. За спиною він ніс великий молот. Довга борода та волосся були акуратно заплетені, щоб не заважати в бою. Гном ішов гордо, піднявши голову, а його очі, ледь помітні під густими бровами, сверлили супротивника. Деланф поглянув на Наварда, який уважно та спокійно спостерігав за бійцями. Вони зупинилися за три метри один від одного. Навард, переводив погляд то на одного то на іншого бійця, ніби оцінював їхні сили.
Бійці кивнули один одному у знак поваги, після чого почали бій.
Вони то сходилися, то відходили один від одного обмінюючись швидкими рухами. Кожен уважно стежив один за одним. Раптом Деланф промовив:
— Ставлю золоту монету, що боєць Аделії переможе гнома.
Гном глянув на Деланфа, намагаючись знайти якусь хитрість у словах короля.
В цей момент гном упав на пісок. Суперник замахнувся мечем, прагнучи завдати удару, але спритний гном встиг відкотитися вбік. Лезо ввійшло в пісок, мов ніж у масло підкинувши дрібні піщинки в повітря.
— Ще подивимось, хто кого, — глухо промовив Навард. — Я погоджуюся на твої умови.
Гном миттєво піднявся, відбіг чим подалі від суперника, розвернувся, зустрівши розгніваний погляд бійця Аделії. Він міцно стиснув молот і почав розкручуватись навколо себе. Боєць Аделії, немов розлючений звір, грізно проричав і кинувся на гнома. На відстані кількох метрів гном відпустив молот й той влетів прямісінько в груди, від чого боєць Аделії з гуркотом впав на землю.
На металевому обладунку, утворилася вм’ятина. Велетень схопився правою рукою за груди де відчував сильний тупий біль. Він важко дихав, йому не вистачало повітря. Його меч, лезо якого виблискувало на сонці, лежав за крок від руки. Не встигнувши зрозуміти, як так сталося, він відчув холодне лезо кинджала на горлі. Гном приставив його настільки сильно, що на шиї утворилася невелика рана. Боєць підняв руки і здався.
Деланф був здивований і трохи роздратований через поразку, але визнав її. Він підкинув золоту монету, і та різко завертілася в повітрі. Навард миттєво схопив її і поклав у кишеню, після чого сказав:
— Гарний був бій. Боєць, на якого ти поставив, теж показав себе достойно. Я навіть на мить злякався, що мій програє, але перемога дісталася сильнішому.
Деланф не відповів, він тільки злегка знизив плечима, наче кажучи: «Буває».
Навард посміхнувся; його усмішка ледь була помітна через густу бороду.
Гном, що здобув перемогу, закинув молот за спину, поклонився і миттєво зник за дверима.
Бої, які для одних були проявом мужності, а для інших просто розвагою, продовжувалися. На арені, немов на сцені, з’являлися нові бійці, кожен з яких по-своєму представляв власний поєдинок глядачам, які сприймали це більше, як гру в перемішку з азартом. Для бійців це був шанс, продемонструвати свою силу та вправність, а для новачків шанс навчитися чомусь новому і покращити свої навички.
З дверей вийшов боєць з міцною м'язистою статурою. Він представляв королівство Вальєс — герб якого був зображений на правій штанині, адже торс був оголеним. Широкі плечі підтримували велику голову з якої спадало довге волосся, заплетене у косу і вибритими скронями. Великий горбатий ніс і міцне піднебіння додавали йому суворого вигляду. Глибоко посаджені очі уважно оглядали трибуни. В лівій руці він тримав спис із довгим гострим лезом.
Навпроти нього вийшов чоловік років тридцяти. Його тіло покрите олією виблискувало на сонці. Це не заборонялося і кожен міг так зробити, це надавало певну перевагу в бою, не даючи суперник схопити за руку. Він не представляв жодного королівства. На його обладунку був намальований особистий герб, це був дракон, що стояв на задніх лапах і вивергав вогонь із пащі. За спиною звисав меч, з легка увігнутим лезом і загострений лише з одного боку. На поясі висів кинджал.
Бійці поклоном привітали один одного і як тільки прозвучав гонг, боєць Вальєса виставив спис вперед немов намагаючись вжалити суперника. Він і справді моментами нагадував осу, яка раз за разом намагалась проткнути суперника своїм жалом, але той швидко увертався від ударів, відбиваючи атаки мечем.
— Це він. Той, на кого ми чекали, — промовив Деланф. — Ходімо.
Вони спустилися вниз, до входу. Саме в цей момент бій уже закінчився. Боєць із Вальєса зазнав швидкої та беззаперечної поразки.
Незнайомець, ледь пригнувшись, ухилився від списа, що пролетів над його спиною. У ту ж мить він завдав мечем удару по нозі суперника, залишивши глибоку рану. Не зволікаючи ні секунди, іншою рукою вихопив з-за пояса кинджал і розсік бійцеві руку. Від болю боєць Вальєса впустив спис й визнав свою поразку.
Глядачі вистрибнули зі своїх місць, вітаючи незнайомця бурхливими оплесками. Бій хоч і був коротким, але різким та видовищним. Саме такі бої найбільше подобалися натовпу.
Переможець поклонився, приймаючи овації, і швидко зник із арени, залишаючи за собою хвилю захоплених вигуків та оплесків, що ще довго котилися трибунами.
Через деякий час незнайомець вийшов із невеликим мішком за плечима. Деланф і Навард, зрівнялися з ним.
— Гарний бій, — вимовив Деланф. — Вітаю з перемогою.
— Хто ви? Я вас не знаю, — різко відповів незнайомець.
— Але ми знаємо, хто ти і ким був, — сказав Навард. — Тебе розшукують вартові, щоб віддати під суд за дезертирство.
Незнайомець різко зупинився, окинув поглядом Деланфа й Наварда, та двох ельфів, що трималися позаду неподалік та незводили з нього очей. Після короткої паузи він рвонув мов обпечений намагаючись втекти. Він біг до виходу з площі, намагаючись загубитися серед натовпу. Але не встиг пробігти й десяток метрів, як від раптового удару впав на землю.
Над ним стояла Ірріель. Вона притиснула його ногою до землі, швидким рухом вихопила кинджал і приставила лезо до горла.
Відкашлявшись після сильного удару та важкого падіння, він підвів погляд на Ірріель і промовив:
— Привіт, красуне… можеш, прибрати кинджал?
Ельфійка лише усміхнулась і заперечливо похитала головою. До неї підбіг Деланф і його супутники.
— Хто ви такі? Чого вам від мене треба? — запитав незнайомець, не маючи змоги підвестися.
— Ми знаємо що ти знаєш шлях через болота, що знаходяться в Темному лісі, — сказав Деланф схилившись на дним. — Нам потрібно щоб ти провів нас через болото до палацу гномів Мангнорд,.
— Вам що, жити набридло? — видихнув він.
— Це особисте, — відповів Деланф. — І дуже важливе для нас.
— Я туди більше не ходжу. І вам раджу триматися подалі, — кинув незнайомець. — А тепер, будь ласка, прибери від горла цей кинджал.
Ірріель поглянула на Деланфа. Той кивнув, і вона прибрала кинджал, дозволивши незнайомцю підвестися.
— Ми добре заплатимо, — сказав Деланф. — Тобі потрібно лише довести нас до входу в палац, а далі ми впораємося самі.
— Я вас розчарую, — відповів незнайомець, підводячись і потираючи плече. — Вхід завалений.
— Це вже наш клопіт, — відповів Валанір.
— Ми пропонуємо тобі угоду… — почав Деланф.
— А якщо я відмовлюся? — різко перебив його боєць.
Навард рикнув і витягнув із-за спини сокиру.
— Якщо не проведеш — я тобі… — почав він, роблячи крок уперед.
Але Деланф одразу виставив руку, перегороджуючи шлях гномові.
— Ми даємо тобі шанс заробити гарні гроші, — продовжив Деланф. — Удвічі більше, ніж ти отримав би за перше місце на арені. Але якщо ти такий впертий, можемо вчинити інакше. Ми повернемо тебе туди, де ти служив раніше, але тепер ти будеш служити уже довічно. І щоб ти не зміг втекти, тебе прикують ланцюгом до каменя, від якого навряд чи ти зможеш позбутися.
— Тоді ти швидко завиєш, — додав Навард.
— То що, погоджуєшся? — перепитав Деланф. — Чи мені покликати варту?
Він задумався, на мить зупинившись поглядом на світло-голубих очах Ірріель. Потім перевів погляд на Деланфа і Наварда, та Валаніра і Айракса. Після короткої паузи він посміхнувся і сказав:
— Гаразд. — Він потис руку Деланфа. — Ти мене переконав. Якщо вам справді хочеться померти в найгидкішому й найстрашнішому місці в п’яти королівствах — прошу за мною.
Він зробив кілька кроків і додав через плече:
— І ще одне: половина оплати наперед.
— Яке твоє справжнє ім’я? — запитав Деланф.
— Дейлок, — відповів він коротко, кинувши погляд через плече.
Разом вони переправилися на материк і зупинилися в порту королівства Саррамон, де трохи відпочили. Дочекавшись ранку, вони вирушили в дорогу з першим променем сонця, що розбудив Деланфа, заглянувши у вікно.
Вони запрягли найкращих коней, придбаних у старця, який все життя розводить коней на продаж. Чоловік зробив знижку та запевнив, що саме його коні найкращі у всьому королівстві Саррамон. Спочатку він хотів додати, що найкращі у всіх королівствах, але передумав.
Коні дійсно були чудові: молоді й прудкі, вони швидко несли вершників дорогою, не стримуючись ні на хвилину. Дорога вела все далі й далі в глиб королівства, перебігаючи через міста та села, що виростали вздовж шляхів і ховалися за лісами. Колосисті поля пшениці та плодовиті сади, вкриті білим і рожевим цвітом, мерехтіли, немов зорі. Спуски й підйоми змушували змінювати темп їзди, даючи перепочинок, як вершникові так і коневі.
Ліси, простягалися на рівнинах і невеликих підніжжях, нагадуючи зелений океан. Дорога, що вела крізь ліс в якому гілля дерев, хилялилося над шляхом під власною вагою нагадувала тунель.
Інколи теплий сонячний день раптом змінювався холодним пронизливим вітром, що тягнув за собою темну сіру ковдру хмар. Вони закривали ясне голубе небо й проливалися дощем, змушуючи мандрівників зупинятися і ховатися під деревами або в покинутих хатинках, що знаходилися неподалік лісу чи ячмінних полів, які тягнулися вздовж доріг.
Понад тиждень вони їхали до королівства Вальєс, інколи зупиняючись на ніч у невеликих поселеннях та винаймаючи кімнати для ночівлі. Ніхто із місцевих не проявляв особливого інтересу до мандрівників. Лише одного разу бармен у невеликому поселенні, де вони зупинилися, щоб перепочити, розпитував Дейлока про нього та його товаришів. Та це була лише звичайна цікавість до гостей, нічого більше.
Проїхавши через все королівство Вальєс, мандрівники зупинилися майже біля самого кордону Темного лісу. Сонце поступово опускалося, наближаючи ніч. Супутники в’їхали до містечка, яке стояло найближче до дороги, що вела до лісу.
Ворота були відчинені. Втомлені коні повільно увійшли до міста Сериф. Містечко було невелике.
Мандрівники проїхали вузькими вулицями повз дерев’яні будиночки. Головна дорога, що тягнулася від самих воріт, привела їх до двоповерхової корчми, захованої серед інших споруд. Над входом висіла вивіска з написом: «Чотири вершники».
Деланф зістрибнув із коня та зайшов всередину. Він на мить завмер у проході і оглянувся. У залі стояли грубі дерев’яні столи, за деякими з них сиділи чоловіки. Одні розважалися грою в кості, інші мовчки потягували пиво.
Повітря у корчмі було теплим від каміну, пахло смаженим м’ясом і свіжим хлібом. Дехто з місцевих кивнув на чужинця.
Деланф підійшов до барної стійки. За нею стояв кремезний, лисуватий чоловік із бокалом у руці і неквапливо протирав його білою ганчіркою.
— Доброго вечора, — привітався Деланф. — Мені потрібна кімната на ніч, щоб перепочити.
— Гадаю, й вашим друзям також, — відповів корчмар, ставлячи бокал на полицю позаду себе. Він кинув погляд у бік маленького дзвоника, що висів у кутку. — Мене одразу сповіщають, коли з’являються чужинці. Та й через вікно я вгледів, як ви під’їхали.
Деланф глянув назад себе і побачив в стіні широке вікно, з якого відкривався вид на дорогу, якою вони щойно прибули.
— Де ми можемо розміститись? — запитав він.
— На другому поверсі є вільна кімната. Вона достатньо простора, щоб ви всі могли розміститися. Коней заберуть до стайні. Почувайтесь, як удома.
Перш ніж піднятися нагору, бармен жестом покликав молодого хлопця.
— Забери коней, що стоять зовні, — наказав він. — Відведи їх у стайню за будинком та нагодуй.
Хлопець кивнув і хутко вибіг надвір.
Деланф покликав своїх супутників. Разом вони піднялися дерев’яними сходами на другий поверх. Корчмар дістав важкий ключ і відімкнув двері кімнати. Він широко відчинив їх, пропускаючи гостей усередину.
Лисий власник став на порозі і декілька раз кашлянув, привертаючи до себе увагу.
Деланф глянув на корчмаря, зрозумівши чого він хоче, зняв мішечок з пояса з монетами, взяв п’ять монет і простягнув йому. Бармен дякуючи ледь вклонившись, тихо зачинив за собою двері.
Кімната виявилася доволі просторою: у ній без тісняви могли розміститись шестеро людей, а з гномом навіть більше. Уздовж стін стояли невеликі ліжка. Айракс першим опустився на одне з них і відразу відчув солому, яка ледь поколювала через тканину. Подушка, навпаки, була напрочуд м’якою й зручною, із неї де не де визирало гусяче пір’я.
Супутники вмощувались по місцях. За вікном давно згасли останні промені сонця і темне небо обсипали перші зорі.
Навард запропонував спуститись і повечеряти. Всі погодилися, адже сильно проголодалися. Мандрівники сіли за найбільший стіл у залі, що стояв біля крайньої стіни від входу. Господар трактиру підійшов до них, цього разу із широкою усмішкою:
— Раджу спробувати грибний суп. Мій фірмовий.
Айракс і Валанір погодилися. Деланф, Дейлок і Навард замовили по кухлю пива та курятину, щойно запечену в печі. Ірріель же скромно приєдналася до Айракса і Валаніра.
В трактир сходилося все більше людей. Кожен новий відвідувач кидав свій короткий погляд на незнайомців за столом.
Деланф, Дейлок і їхній друг Навард допивали третій кухоль, усе більше стаючи балакучими й п’янішими.
Валанір закінчивши вечеряти повернувся в кімнату, а Айракс і Ірріель залишилися, але не пили, адже ельфи не вживають алкогольних напоїв, адже вони затуманюють їхній розум. Будь-який ельф, що бодай спробує вина або пива, так швидко п’яніє, що не може підвестися, а дехто й узагалі засинає на місці. Але навіть так, вони весело проводили час.
Через деякий час, неподалік від них, за одним з столів стояв натовп людей. Вони щось вигукували, привернувши увагу Дейлока. Він підійшов до натовпу і спробував протиснутися крізь нього, але не зміг. Тоді він наліг на спини двох людей і розгледів, як за столом сидять двоє чоловіків тримаючи один одного за руки зігнуті в ліктях. Напружуючи м’язи, вони намагалися притиснути руку один одного до столу. Люди навколо говорили все голосніше, вигукуючи та підтримуючи їх. Один із сидячих був сильнішим ніж його суперник, на це вказувала його міцна статура та велика, м'язиста і жилиста рука яка повільно опускала руку супротивника.
Інший учасник був нижчий та худіший в плечах. Не дивлячись на його слабші пропорції, він намагався триматися мужньо. Обливаючись потом та надуваючи щоки з кожним натиском суперника продовжував тиснути. Коли рука майже торкнулася стола його очі ледь не вилетіли з орбіт. Через привідкритий рот показалися жовтуваті зуби, які він стискав так сильно, що здавалося, дай но йому стальний дріт і він його перекусить.
Та навіть таке прагнення до перемоги не допомогло здолати здорованя, який осушив свій напівповний бокал пива після ще однієї перемоги. Про те, що це не перший його виграш вказували два порожніх кухлі біля непереможної руки, що з’являлися після кожного тріумфу. Через хвилину з'явився ще один повний по вінця келих пива від переможеного суперника.
Айракс помітив що Дейлок кудись подівся і поцікавився в інших де він, на що всі лише пожали плечима. Раптом з натовпу, що галасував, пролунало його ім’я. Вони вирішили підійти і з’ясувати, що сталося.
Вони побачили, що за столом сидить Дейлок. Він сильно напружився, намагаючись зрушити руку суперника, який лукаво посміхався, але раптом Дейлок почав повільно опускати його руку. Здавалося, перемога була вже близько, коли жіночий голос викрикнув його ім’я. Він відвів очі і побачив Ірріель, через що його хватка пом'якшала і він був змушений знову виборювати перемогу. Кожен тримався з останніх сил, але ніхто не бажав здаватися.
Дейлок стиснув зуби й проричав крізь них, мов вовк. Щосили впершись, він переломив перевагу на свою користь, і повільно але впевнено притиснув руку супротивника до столу. Здоровань визнав поразку і приніс переможцю його чесно виграний кухоль пива.
Перед ним сів наступний суперник, який із завзяттям прагнув поборотися з переможцем, сподіваючись виграти безкоштовне пиво. Це був молодий юнак із міцною, але меншою статурою, ніж у попереднього суперника. Менш ніж за хвилину він рушив до бармена, за новим кухолем пива для Дейлока.
Навард і Деланф були здивовані його силою, особливо враховуючи, що до цього він випив декілька кухлів пива.
Через деякий час до інших спустився Валанір. Він хотів попередити, що вже пізно і потрібно відпочити перед дорогою, але впертий Дейлок не бажав віддавати свої лаври переможця, а всі інші не хотіли залишати веселу компанію та запеклу боротьбу, намагаючись дізнатися, коли ж з’явиться той, хто зможе перемогти його.
За стіл сів наступний суперник, але його прогнав Валанір і сам зайняв місце. Всіх здивувала така поведінка Валаніра, адже зазвичай він був стриманим і небагатослівним.
— Ну гаразд, — сказав Дейлок, поклавши руку на стіл.
Вони взялися за руки, дивлячись один одному в очі. Перед тим як напружити руки, Дейлок поспішив промовити:
— Якщо ти мене переможеш, ми зробимо так, як ти хочеш. Ми розходимося і йдемо спати. — Промовляючи ці слова він оглянув всіх навколо, і всі зафукали: — Фуууу! —
— Але якщо переможу я… — він вказав на себе. Його язик не слухався і заплітався: — Тоді діятимемо за моїм планом, а саме ми залишаємося тут, і ти пригощаєш всіх безкоштовним пивом.
Всі, хто стояв навколо, закричали, почувши про безкоштовну випивку.
— Я згоден, — сказав Валанір, кивнувши головою не відводячи погляду з Дейлока.
В мить їхні руки різко напружилися. Дейлок вкладав всі сили, намагаючись перехилити руку Валаніра, але рука мага залишалася непохитною, мов камінь. Валанір невідривно дивився на Дейлока, який уперто намагався зрушити руку ельфа. Голоси та крики поступово почали стихати, коли рука Валаніра почала повільно опускати руку Дейлока. На мить він зупинився і не зводячи очей, спокійним голосом промовив:
— Напевно, сьогодні все ж не твій день.
Валанір з легкістю дожав руку Дейлока, притиснувши її до столу.
Всі навколо вибухнули обуренням, особливо ті, хто очікував безплатної випивки. Дейлок прийняв поразку з гідністю та дотримав слова. Люди поступово розійшлися, а супутники попрямували до своєї кімнати.
