Раді Вас бачити!

Глава 16. Під сонцем Катару

Перед поїздкою до Катару Олена почала вивчати арабську мову й культуру. Вона кілька разів розмовляла з сестрами Ібрагіма, які з радістю допомагали їй освоювати нові слова. Особливо чекала зустрічі з нею принцеса Аланул, а Сара навіть навчала Олену арабською по телефону. Це давало нареченій відчуття, що вона поступово стає частиною іншого світу.

А тим часом Іра замкнулася у собі. Її серце було розбите: вона мріяла про життя поруч із арабським принцом, але доля віддала це щастя сестрі. В її голові звучало лише одне питання: «Чому? Чому тільки Олені все дається так легко? Це несправедливо…»

Від цих думок Іра ставала дедалі похмурішою. Олена ж вирішила не згадувати минуле, лише пошкодувала, що кричала на сестру, і сподівалася, що та знайде своє щастя.

Та Іра не шукала примирення. Вона увійшла до кімнати, розкидала речі й, дивлячись у дзеркало, прошепотіла:

— Ненавиджу її… ненавиджу цю вискочку.

Мирослава бачила зміни в дочці, але нічого не могла вдіяти. Іра пофарбувала волосся у темний колір, ночами пропадала на вечірках, пила й навіть віддалася випадковому чоловікові. Через місяць тест показав вагітність. Вона не знала, що робити, але вирішила оголосити батькам, що дитина від хлопця, який давно бігав за нею. Так мала відбутися їхня весілля… але пізніше.

А зараз Олену проводжала родина й сестри. Іра приховувала свою таємницю, усміхалася, ніби нічого не сталося, не сказавши, від кого вагітна. Олена, щаслива наречена, нічого не підозрюючи, сіла в літак і полетіла до Катару, міцно тримаючи руку свого коханого.

Згодом Мирослава дізналася правду про вагітність Іри. Вона розлютилася, накричала на дочку й навіть дала ляпас:

— Без обручального кільця не смій з’являтися перед людьми!

Іра пішла з дому, відчуваючи, що її життя зруйноване через Елену.

Олена ж опинилася у розкішному палаці, де на неї чекало велике майбутнє. А Іра залишилася в темряві власної непевності.

Доха, Катар

Коли літак приземлився в Досі, Елена разом із Ібрагімом вийшла на трап. Гаряче повітря одразу обдало її, сонце палало немилосердно — клімат був зовсім інший, ніж у рідній Україні. Вона відчувала, що потрапила у чужий світ, але поруч із Ібрагімом їй було спокійно й комфортно.

По дорозі до палацу вони проїжджали містом, і Ібрагім показував їй пам’ятки Катару, якими пишалися ще у 80‑ті роки: Старий ринок Souq Waqif — місце, де пахло спеціями, кавою та золотом, де можна було відчути справжній дух арабського Сходу. Corniche — набережна Дохи, що простягалася вздовж моря, з пальмами й видом на затоку. Форт Аль Зубара — старовинна фортеця, яка нагадувала про історію племен і торговців перлами. Старі мечеті Дохи — тихі й величні, вони зберігали атмосферу давніх часів. Перлинні поселення — місця, де ще кілька десятиліть тому ловили перли, що були гордістю Катару.

Коли вони прибули до палацу, їх зустрів сам емір Анвар. Він стояв велично у білому дишдаші, поруч — його дружина, шейха Султана, в чорній абаї, але з яскравими червоними туфлями, що додавали образу особливого шарму. Позаду стояли охоронці, уважні й мовчазні.

Олена відчула хвилювання: усе навколо було новим і незвичним. Але Ібрагім міцно тримав її руку й тихо прошепотів:

— Не хвилюйся, моя зірко. Ти тут не чужа. Ти — частина мого світу.

І в цю мить Олена зрозуміла: попереду її чекає нове життя, сповнене випробувань і відкриттів, але поруч із Ібрагімом вона готова пройти крізь усе.

До Олени підійшли сестри Ібрагіма — Хубан і Феріде, у своїх східних сукнях, прикрашених золотими нитками, а на головах у них були легкі вуалі. Разом із ними приїхала й двоюрідна сестра Хюмаш. Вони насторожено подивилися на майбутню дружину свого дорогого брата, принца Ібрагіма. У їхніх очах читалася ревність і здивування: як могла проста іноземка завоювати його серце? Вони не очікували такого рішення.

Та все ж, бачачи, що Ібрагім гаряче любить Олену, сестри вирішили прийняти її. Адже вона вже стала частиною їхньої родини, і вони мусили поважати вибір брата. Вони почали знайомитися з Оленою, ставити їй запитання, розповідати про свої звичаї.

Раптом у залу вбігла молодша принцеса Алануда — єдина, яка з нетерпінням чекала приїзду нової нареченої Ібрагіма. Вона одразу підбігла до Олени, торкнулася її світлого волосся й засміялася. Олена теж розсміялася, і між ними швидко виникла тепла дружба.

Невдовзі з’явилася й Сара — у своїй красивій абаї, з королівською поставою. Вона обняла Олену й прийняла її як сестру. Це був момент єдності: жінки родини Ібрагіма поступово відкривали свої серця для нової членкині.

Ібрагім спостерігав за всім із усмішкою. Йому було приємно бачити, як Олену приймають у сім’ю. Сестри почали показувати їй палац: мармурові зали, високі арки, розкішні килими й старовинні прикраси. Олена була вражена — вона ніколи не бачила такого багатства й величі.

Та в цей час до Ібрагіма підійшла Хубан. Вона виглядала стривожено й попросила брата відійти. Її голос тремтів:

— Я мушу розповісти тобі про Сару… Вона намагалася відмовитися від весілля, але її змусили. Її навіть замкнули в кімнаті, щоб вона не втекла. Якби не твій приїзд із Оленою, вона й досі сиділа б там, чекаючи на свою долю.

Ібрагім похмуро стиснув кулаки. Його серце палало рішучістю. Він не міг допустити, щоб сестру змусили до шлюбу проти її волі.

— Я піду до батька Сари й до нашого батька, — твердо сказав він. — Я захищу її честь.

Поки Олена насолоджувалася знайомством із сестрами й дивувалася красі палацу, Ібрагім уже готувався до серйозної розмови, яка могла змінити долю його сестри назавжди.

Сара, попри всі сльози й переживання, не втратила своєї краси. Навпаки — її страждання надали їй особливого сяйва. Коли вона побачила наречену Ібрагіма, Олену, то відчула, що та стала для неї промінчиком світла серед темряви.

Її обличчя ніби стало прозорішим, ніжнішим, мов у ангела. Хоч Сара й схудла від переживань, це не зруйнувало її чарівності — навпаки, зробило її ще більш витонченою. У її погляді з’явилася глибина, яка поєднувала біль і надію, а поруч із Оленою вона відчувала, що не самотня.

Олена, прийнята в родину, стала для Сари не лише майбутньою невісткою, а й сестрою по духу. Ібрагім, спостерігаючи за ними, розумів: їхня зустріч була благословенням, адже саме так народжується нова єдність — крізь біль, але з вірою в світло.

Сара підійшла до Олени, її очі ще світилися сльозами, але в них з’явився новий блиск — теплий і довірливий.

Сара тихо промовила:

— Ти знаєш, я довго боялася, що ніколи не зустріну людину, яка зрозуміє мій біль. Але коли я побачила тебе… мені здалося, що ти — промінь світла.

Олена ніжно взяла її за руку:

— Ми тепер сестри. Я не хочу, щоб ти почувалася самотньою. Якщо тобі важко — говори зі мною. Я буду поруч.

Сара усміхнулася крізь сльози, її обличчя стало майже прозорим, мов у ангела.

— Ти навіть не уявляєш, як це важливо для мене. Я схудла від переживань, але твоя присутність додає мені сили.

Олена обняла її, і в той момент між ними народилася справжня близькість.

— Ми разом подолаємо все, — сказала вона. 

Сара тихо засміялася, вперше за довгий час відчуваючи полегшення:

— Дякую, сестро. Тепер я знаю, що не одна.

Тим часом у просторій залі палацу зібралися Анвар, його брат — батько Сари, та кілька близьких родичів. Поруч стояла Хубан, стривожена й мовчазна, але уважно слухала кожне слово.

Батько Сари заговорив першим, його голос був різким і обуреним:

— Поведінка твого сина неприпустима, Анваре. Він обрав собі наречену не з нашої віри, не мусульманку, а невірну. Це нерозумно з його боку. Інші родини будуть шепотітися, сміятися з нас. Ти не міг відмовити йому?

Ібрагім підняв голову, його очі палали рішучістю. Він відповів гаряче, майже з викликом:

— А ваша дочка Сара? Чому вона повинна страждати? Чому її життя має бути принесене в жертву чужим амбіціям? Я не дозволю вам видати її проти її волі. Тільки спробуйте — і ви побачите, що я стану на її захист.

У залі запала напружена тиша. Дядько різко обернувся до Анвара, який і так був невдоволений поведінкою сина:

— Ти неправильно виховав принца Ібрагіма. Він поводиться не як справжній чоловік, який повинен бути під контролем родини, а як бунтівник.

Анвар довго мовчав, дивлячись на сина. Його обличчя було суворим, але в очах з’явився відблиск роздумів. Нарешті він промовив:

— Залиште нас. Я сам поговорю з Ібрагімом.

Дядько й Хубан вийшли з кімнати, залишивши батька й сина наодинці. Атмосфера була напруженою, але саме в цю мить Ібрагім відчув: настав час відстояти не лише своє кохання, а й право жінок його родини на свободу.

У тиші палацу Анвар довго дивився на свого сина. Його голос був суворим, але в ньому відчувалася втома:

— Ти мій син. Я дозволив тобі привести Олену до нашого дому, але ти влаштовуєш шум, як не личить принцу.

Ібрагім відповів гаряче, не стримуючи емоцій:

— Якщо тобі, батьку, не подобається мій вибір, я можу піти з нею прямо зараз. Але Сара повинна сама вирішити свою долю.

Анвар глянув на розпалене обличчя сина й тяжко зітхнув:

— Синку… я безсилий. Ти знаєш, скільки ворогів готові витіснити мене з трону. А її батько непохитний — йому байдуже на сльози дочок. Я знаю, що це несправедливо, але зараз у мене немає сил змінити його волю. Такі наші традиції. Ти, як чоловік, можеш сам обирати собі дружину, а жінки… вони не мають цього права.

Ібрагім стиснув кулаки, його голос тремтів від гніву:

— Коли я стану еміром, я все зміню. Якщо ти не дозволяєш мені боротися за справедливість, тоді нам нема про що говорити. Ти ж сам емір, батьку!

Анвар відповів тихо, але з болем:

— А ти готовий зайняти моє місце? Я думаю про твоє майбутнє, про те, щоб твою дружину потім не терзали. Для мене важливіше ти, ніж Сара.

Ібрагім різко відвернувся, його руки тремтіли від гніву. Він вийшов із зали, залишивши батька самого. Анвар залишився сидіти, глибоко засмучений тим, що не зміг допомогти Сарі. Він знав: скоро відбудеться її весілля, і серце стискалося від безсилля.

Тієї ночі Ібрагім сидів біля фонтану у внутрішньому дворі палацу. Вода тихо дзюрчала, відбиваючи світло місяця, і він думав про сестру Сару та про несправедливість, яка її спіткала. Його серце було важким, але поруч йому потрібна була лише одна людина — Олена.

У цей час Олена перебувала в жіночій кімнаті, де сестри Ібрагіма показували їй розкішні наряди й прикраси із золота. Та раптом Ібрагім з’явився й, ніжно взявши її за руку, повів до фонтану.

— Я хотів провести з тобою хвилину тиші, — сказав він, дивлячись їй у очі.

Олена погладила його щоку й промовила ніжно:

— Я розумію, як тобі боляче за сестру. Думаю, з часом її батько усвідомить свою помилку, що пішов проти власної дочки.

Ібрагім тяжко зітхнув:

— На жаль, мої родичі не такі, як ми з батьком. Вони вважають жінок другорядними, позбавленими права вибору.

Олена відповіла впевнено, її голос звучав як обіцянка:

— Скоро все зміниться. Ти станеш еміром, і тоді зможеш змінити світ. А я допоможу тобі, мій рідний Ібрагім.

Він ніжно всміхнувся, дивлячись на неї з любов’ю. Їхні губи злилися в поцілунку, повному пристрасті й рішучості.

Слуги, що випадково стали свідками цієї сцени, були приголомшені: принц Катару поводився не так, як належало за традиціями. Він відкрито показував свої почуття до іноземки, не боячись осуду.