Раді Вас бачити!

Глава 13. Випробування серця

По набережній вони йшли поруч, і кожен крок здавався новою сторінкою їхньої історії. Олена розповідала про себе, про навчання в медичному коледжі, про мрію допомагати людям, навіть найбіднішим. Ібрагім слухав її з захопленням: у цій волевій українці він бачив чистоту й силу, яких ніколи не зустрічав у своєму світі.

Він показав їй фото з улюбленим вихованцем — маленькою мавпочкою на ім’я Абу, пообіцявши колись познайомити її з ним. Олена сміялася, дивлячись на знімок, і відчувала, що цей юнак відкриває їй свою душу.

— А звідки ти сам, Ібрагім? — запитала вона.

— Я з Катару.

Олена знітилася: вона знала лише уривки про цю країну — багатство, але суворі закони. Це її лякало. Ібрагім, помітивши її погляд, узяв її руку й тихо сказав:

— Так, закони суворі. Але я вірю, що все зміниться. Я б не хотів, щоб моя дружина носила абаю лише тому, що так наказано. Головне — чистота душі.

Шістнадцятирічна Олена повірила його словам. Вона усміхнулася й відповіла:

— Я рада, що ти не такий, як про тебе могли б подумати. Мені розповідали інше…

— Не всі однакові, — усміхнувся Ібрагім. — Я виняток.

Він згадав свою матір і сестру Сару, які завжди виходили з дому лише в абаях і під наглядом чоловіків. Олена здивовано зітхнула:

— Бідні жінки… — Так, але все зміниться, — відповів він упевнено.

Вони сіли на лавку навпроти набережної, слухаючи шум хвиль. Серця билися швидше, і в якийсь момент їхні губи торкнулися одне одного. Це був перший поцілунок — ніжний, але сповнений сили.

Олена ніколи не думала, що може так швидко зародитися почуття до іноземця з країни суворих законів. Але для неї він був усім. Вона відчувала, що зможе подолати будь-які перешкоди, бо була сильна духом.

Ібрагім був щасливий: він зустрів Олену, і тепер вони вже палко цілувалися, не бажаючи відпускати одне одного.

Після такого насиченого дня Ібрагім накинув на плечі Олени свій піджак, щоб вона не змерзла. Вона дивилася на нього й думала: усе, що їй розповідали про суворих арабських чоловіків, не мало нічого спільного з цим юнаком. Він був винятком — добрий, лагідний, уважний. Вона й гадки не мала, що перед нею стоїть майбутній правитель Катару, який змінить долю жінок своєї країни.

Дніпро, Україна

Вони приїхали до міста Дніпра на автобусі, потім йшли темними вулицями під світлом ліхтарів, і він провів її до дому. На прощання Олена, повертаючи йому піджак, усміхнулася:

— На добраніч, мій сміливий Ібрагім.

— На добранічі, моя прекрасна Олено, — відповів він тепло.

Між ними знову був поцілунок — пристрасний, як обіцянка. Ібрагім зізнався:

— Я хочу більшого, ніж просто дружба. Давай зустрічатися. Я покажу тобі свій світ, як ти показала мені свій.

Олена була здивована швидкістю подій, але серце вже зробило вибір. Вона тихо відповіла:

— Добре. Я не проти.

Він дав їй папірець із номером, а вона записала свій. Тепер їх чекали телефонні розмови й нові зустрічі.

— Не бійся, — сказав Ібрагім. — Я ніколи не завдам тобі болю.

Олена поцілувала його в щоку й пішла додому, не озираючись. А він, розкинувши руки, вигукнув у ніч:

— Тааак!

Коли Олена зайшла в дім, батьки вже повернулися. Сестри сиділи похмурі, бо їх відчитали, особливо Ксюшу, яка втягнула Олену у фестиваль. Мати Мирослава, побачивши щасливе обличчя доньки, суворо запитала:

— Де ти була, Олено? З ким ти гуляла? Що люди скажуть? Ти була з іноземцем!

Але батько, Володимир Іванович, заступився:

— Заспокойся, жінко. Якщо він захистив нашу дочку, я хочу його побачити. Доню, колись познайомиш нас із ним.

Олена усміхнулася й обняла батька:

— Дякую. Обов’язково познайомлю.

Вона щасливо втекла до своєї кімнати. Мирослава ж докоряла чоловікові:

— Ти що задумав? Я не думала, що вона стане твоєю улюбленицею.

— Не треба її карати, — суворо відповів Володимир Іванович. — З нею все добре. А ви, дівчата, наступного разу слідкуйте за сестрою.

Іра опустила голову й пробурмотіла:

— Знову ми винні… Вона гуляла з обрізаним.

Батько схопив її за лікоть і різко сказав:

— Тобі не соромно таке говорити? У якій ти сім’ї, Іро? Йди до кімнати!

Іра заплакала й втекла. Її слова були лише проявом заздрості до щастя сестри.

А Олена лежала на ліжку, дивилася на папірець із номером Ібрагіма й світилася від радості.

Київ, Україна

Ібрагім повертався додому, сповнений щастя — він знав, що закохався в Олену, і вже не уявляв життя без неї. Йому не потрібна була жодна інша дівчина, лише вона. У його мріях вона ставала королевою Катару, жінкою, яка допоможе зробити країну сильнішою й справедливішою.

Та вдома його чекала напружена атмосфера. У просторій залі стояв грізний Анвар у білому дишдаші й арафатці з золотим узором. Поруч тремтів слуга Джасхар, а на килимі сиділи брати Абдулла й Джаміль, а також друг Мустафа, які вже встигли розповісти еміру про бійку й про іноземку.

Анвар заговорив суворо:

— Я розчарований у тобі, Ібрагіме. Ти осоромив нашу сім’ю. Тобі пощастило, що я владнав справи з тими, з ким ти бився. Але це не личить принцу.

Ібрагім опустив голову, відчуваючи сором. Та батько продовжив:

— Крім того, ти захистив якусь іноземку й захотів розваг із нею.

Тут Ібрагім підняв очі, в яких палав вогонь. Він згадав Олену й твердо відповів:

— Батьку, це не просто іноземка. Я хочу зізнатися: я закохався. Її звати Олена.

Анвар був приголомшений:

— Вона ж невірна! Ти мусиш одружитися з мусульманкою з нашої країни.

Але Ібрагім настояв:

— Я хочу лише Олену. Я не хочу шлюбу без любові, лише заради чорного золота. Ти сам колись казав: якби не закохався в матір, ти б не одружився.

Анвар замовк. Він пригадав свою юність, кохання до Султани, заради якої писав вірші й навіть тікав від обов’язків. Він глянув на сина й побачив у ньому ту саму жагу, яку колись відчував сам.

— Так, це правда… Але ти розумієш, вона з іншої культури. Вона християнка, ти мусульманин. Між вами будуть перепони.

Ібрагім відповів рішуче:

— Я не боюся. І вона теж. Я хочу бути з нею.

Анвар побачив, як швидко виріс його син. Він зрозумів: це справжнє кохання. І хоч сам не хотів іноземку для сина, але серце підказувало йому інше.

Він глянув на слугу Джасхара, який тремтів від страху, й сказав:

— Встань. Покарання не буде. Іди.

Слуга з полегшенням пішов, а Анвар підійшов до Ібрагіма, поклав руку на його плече й промовив:

— Отже, її звати Олена?

— Так, батьку, прекрасна Олена, — сміливо відповів син.

Анвар раптом усміхнувся:

— Що ж… Якщо твої наміри серйозні, я повинен познайомитися з нею й з її батьками.

Ібрагім відчув, як у серці спалахнула іскра радості. Він схопив руку батька й поцілував її, а потім торкнувся його чола, як належить у східній традиції. Брати стояли осторонь, приголомшені тим, що батько не лише пробачив, а й погодився.