Раді Вас бачити!

Глава 13. Свято на Хрещатику

Київ, Україна

Після цікавої лекції з хімії, де викладач показував іноземним студентам дивовижні реакції, що здіймали полум’я й «піднімали гору», усі ахали від захоплення. Особливо вражений був принц Ібрагім: він бачив у науці силу, яка може змінювати світ.

Повернувшись після занять, він зайшов до своєї вілли — подарунка від батька Анвара. Емір не хотів, щоб його сини жили в тісному й неприємному гуртожитку, адже вважав дітей своїм скарбом і прагнув дати їм гідну освіту. Сам Анвар колись здобув юридичну освіту, хоча його власний батько був неграмотним і знав лише Коран напам’ять. Тепер, коли Катар процвітав, освіта й знання англійської мови стали обов’язковими.

Анвар відправив синів за кордон, бо пам’ятав, як під час медового місяця з шейхою Султаною Україна полонила його серце. Він наказав слугам стежити, щоб принци в чужій країні не забували про свою віру: молилися п’ять разів на день, читали Коран і пам’ятали, хто вони є. А щодо українських дівчат, якщо хтось із синів закохається, то рішення про шлюб залишалося за Анваром. Для нього було важливо, щоб обрана була гідною й не з бідної родини.

Того вечора Ібрагім разом із братами та слугами готувався до вечері й молитви. Слуга Джасхар нагадував:

— Ваш батько велів вам учитися й не забувати про віру.

Але друзі принців, іноземні студенти, принесли новину: на Хрещатику відбудеться великий фестиваль. Ібрагім загорівся бажанням побачити, як українці святкують.

— Я хочу хоч раз побачити їхні радощі, — сказав він. — Це теж знання.

Джасхар вагався, але зрештою погодився піти з ними як наглядач. Принци й друзі помолилися на килимах, а потім вирушили вечеряти в арабський ресторан, готуючись до пригоди, яка могла стати новою сторінкою їхнього життя.

Київ ожив того вечора. Хрещатик був перекритий для машин і перетворився на одну велику сцену. З усіх боків лунала музика — українські гурти співали пісні про любов, свободу й молодість. Натовп гудів, сміявся, танцював, прапори й стрічки майоріли над головами. Повітря було наповнене запахом вуличної їжі, свіжої кави й гарячих пиріжків.

Серед цього моря людей з’явилася вона — Олена. Їй було лише шістнадцять, але краса вже розквітала, мов весняна квітка. На ній було легке плаття з квітковим візерунком, поверх якого вона накинула плащ, щоб не змерзнути ввечері. Її очі світилися щастям, а усмішка робила її ще чарівнішою.

Поруч із нею йшла Ксюша — веселушка, яка не могла всидіти на місці, сміялася й махала руками в такт музиці. З іншого боку — подруги Тетяна й Поліна, з якими вони разом навчалися в школі. Вони жваво обговорювали гурти, ділилися мріями й фотографувалися на старенький фотоапарат.

Сестри Олени — Іра, Юля та Люда — теж були поруч. Іра зухвало жувала жуйку, Юля сміялася над жартами Ксюші, а Люда уважно дивилася на сцену, ніби хотіла запам’ятати кожну ноту.

Коли гурт заграв особливо гучну й драйвову пісню, натовп вибухнув криками й оплесками. Олена підняла голову й відчула, що цей момент — особливий. Її серце билося швидше, вона відчувала себе частиною великого свята, де кожен був вільним і щасливим.

Саме тоді, серед світла прожекторів і шуму натовпу, її погляд випадково зустрівся з поглядом Ібрагіма, який стояв неподалік зі своїми братами й друзями. Для нього вона була мов промінь світла серед натовпу — юна українська красуня, яка виділялася навіть серед тисяч людей.

Це був перший момент, коли їхні світи перетнулися.

Після чудового фестивалю Олена разом із подругами, хихикаючи, вирішила зайти до затишного київського кафе. Вони замовили блинчики з апельсиновим сиропом і малиновий чай. Сміх дівчат лунав так само дзвінко, як музика на Хрещатику.

За ними саме йшли іноземні студенти. Серед них — принц Ібрагім у світлому бежевому костюмі, його брати та друг Мустафа з Палестини. Мустафа був із простої родини, яка займалася бізнесом, але Ібрагім цінував у ньому не статус, а душу. Вони швидко здружилися ще з перших днів університету.

Ібрагім відправив слугу Джасхара купити шаурму на вечерю, а сам із братами й друзями сів за центральний столик. Вони жваво обговорювали фестиваль, але думки Ібрагіма були далеко — його погляд зупинився на дівчині з золотавим волоссям і очима, схожими на море. Вона сміялася разом із подругами, пила чай, і цей сміх здавався йому найчистішою музикою.

Він ніколи не бачив такої краси. В Катарі жінки часто прагнули багатства й титулу, але ця українка була іншою. У її погляді було щось справжнє, щось, що він не відчував ніколи раніше. Його серце здригнулося, коли вона випадково зустрілася з ним очима. Олена, відчувши цей погляд, почервоніла й відвернулася. Вона пам’ятала розмови дорослих про іноземців, особливо арабів, які позбавляли жінок свободи. Але в цьому юнакові було щось інше, щось світле.

Джаміль помітив, як брат дивиться на дівчину, й нахмурився:

— Ти пам’ятаєш, що сказав батько? Ніяких іноземок, ніяких розваг. Ми тут для навчання. Не мрій про неї. Вона українка, вона не знає наших звичаїв.

Ібрагім різко повернувся до брата й відповів:

— Не суди людей, про яких нічого не знаєш.

Джаміль знітився й тихо сказав:

— Пробач, брат… Я лише хотів тебе захистити. Ми принци. Що вона може тобі дати?

Ібрагім знову глянув на Олену, яка сміялася з подругами, й тихо промовив:

— Вона особлива. Не така, як усі.

Мустафа підтримав Ібрагіма, поклавши руку йому на плече:

— Правильно, мій друг. Серцю не накажеш. Неважливо, хто ти й звідки — головне душа.

Ібрагім усміхнувся й відповів:

— Я згоден із тобою, Мустафа.

— Тоді дій, — сказав Мустафа. — Не бійся.

Ібрагім вирішив почекати моменту, коли Олена вийде з кафе, або сам підійде до неї.

Тим часом Олена весело обговорювала фестиваль із сестрами та подругами. Ксюша вже записалася на відбір до музичної групи, Іра теж мріяла спробувати себе на сцені. Але раптом увагу Олени привернули кілька хлопців, які замишляли щось недобре. Вона почула їхню розмову й побачила, як один із них почав нахабно чіплятися до молодої офіціантки.

Олена не витримала. Вона піднялася й рішуче сказала:

— Що ти робиш? Ти думаєш, що особливий? Ти хочеш обманути її? Я бачила, як ви з другом домовлялися. Забирайся геть!

Хлопець здивувався сміливості дівчини й грубо схопив її за руку. Олені стало боляче, сестри й подруги були шоковані.

У цей момент Ібрагім не витримав. Він підійшов і схопив руку хлопця, що стискала зап’ястя Олени. Його очі палали гнівом:

— Прибери від неї руку, виродку!

Хлопець засміявся разом із другом:

— Що, заморський іноземець вирішив стати героєм? Ну давай, покажи, що ти можеш.

Ібрагім не стримався й ударив його в обличчя. Олена стояла налякана, але водночас відчувала захист. Він підійшов до неї, ніжно взяв за руку й запитав:

— Тобі не боляче?

Олена глянула на нього так, ніби знала його давно. Вона відчула тепло й силу в його очах, і в її серці з’явилася довіра. Ібрагім нахилився й поцілував її руку. Олена почервоніла й розгубилася, а її сестри й подруги були вражені: іноземець не лише заступився, а й показав справжню мужність.

У цей момент увійшов слуга Джасхар. Він побачив, що принц ризикує втрапити в неприємності, а брати Ібрагіма вже опустили очі, розуміючи: їхній брат не знає спокою.

Раптом хлопець, якого Ібрагім ударив, схопив його за плечі й кинув виклик. Почалася бійка.

Вони бігли, мов герої з казки, сміючись і переплигуючи через перешкоди, поки позаду залишалися крики й переслідування. Стара туристична карета, що стояла на узбіччі, стала їхнім прихистком. Колеса загуркотіли, і вже за кілька хвилин парні відстали, а Київська набережна відкрилася перед ними у всій красі.

Олена, ще трохи задихана, дивилася на Ібрагіма й не могла стримати усмішку. Їй було дивно й водночас захопливо — цей іноземець, такий сміливий і рішучий, щойно врятував її від приниження.

Ібрагім допоміг їй зійти з карети, ніжно підтримав за плече. Вона опустила голову й подивилася на нього своїми морськими очима:

— Дякую тобі… за те, що заступився за мене.

Ібрагім почервонів, але усміхнувся:

— Не за що.

Олена наважилася й промовила:

— Мене звати Олена. А тебе, іноземцю? Як твоє ім’я? Сподіваюся, не надто складне.

Ібрагім здивовано підняв брови:

— Чому ти думаєш, що я іноземець?

Олена засміялася:

— Ах, у тебе така гарна смугла шкіра… Я ніколи не бачила хлопців, схожих на тебе. Ти точно не звідси.

Він подивився на неї теплим поглядом і тихо сказав:

— Я — Ібрагім.

Олена усміхнулася ще ніжніше, дивлячись йому прямо в очі. Вона навіть не здогадувалася, що перед нею стоїть принц Катару, і що ця зустріч може назавжди змінити її життя.