Спочатку:
На сторінку книги
Наступного ранку Дибинці прокинулися під акомпанемент такого потужного інформаційного вибуху, що київські таблоїди порівняно з ним здалися б жалюгідними аматорами. Я тільки-но встиг вийти на веранду в одних шортах, мружачись від яскравого ранкового сонця, як чітко зафіксував: сторона захисту сьогодні офіційно стала головним інфоприводом цього району.
Біля нашої світло-зеленої хвіртки стояла сусідка — баба Стефа, місцевий генеральний директор сільського радіомовлення. Вона тримала в руках порожній бідончик для молока й так запекло жестикулювала, що метал кумедно дзвенів на всю вулицю. Баба Галя та дід Петро стояли прямо перед нею, і на їхніх обличчях відбивався такий спектр емоцій — від повного ошелешення до прихованої гордості, — що я миттєво зрозумів: нічне засідання в клубі отримало свій фінальний медіа-реліз.
Я ліниво сперся ліктями на бильця веранди, перетворюючись на уважного, але невидимого свідка.
— ...та кажу ж вам, Галю, Петро, ви свого онука під замком тримайте, бо його скоро на сувеніри розберуть! — емоційно, напівпошепки торохтіла баба Стефа, аж хустка на її голові з'їхала набік. — Учора в клубі таке робилося, таке робилося! Наш Кирило приїхав, як зазвичай, півня з себе корчив, до Марічки Любиної ліз... А ваш Ілля! Окуляри свої міські зняв, за руку його як схопить, як подивиться вовком! І без жодного мату, чуєте, Петро? Простими словами, але так чітко й спокійно йому сказав, що Кирило мало не в штани наклав від страху! Розвернувся — і втік, аж мотоцикл під ним заглох від сорому!
Дід Петро від почутого аж вуса свої сиві розправив, а в його очах спалахнув такий задорний, козацький вогник, якого я в нього ще не бачив.
— І що, прямо так і сказав, що ноги переламає, якщо під вікнами вештатися буде? — хитро примружився дід.
— Та ні, Петре, він же у вас юрист, київська колір нації! — сплеснула руками сусідка. — Він сказав, що закриє його по статтях так, що той сонця не побачить! Короче, Галю, сьогодні з самого ранку на автостанції тільки про вашого Іллю й гудуть. Дівчата місцеві взагалі з глузду з'їхали, кажуть, приїхав справжній принц у чорній футболці, захисник! Люба он на ферму прийшла, так їй жінки проходу не дають, вітають, що в Марічки такий кавалер об'явився.
Бабуся Галя від таких новин спочатку розгублено притисла долоню до щоки, а потім її обличчя розпливлося в такій щасливій, гордій посмішці, що вона аж сльозу зворушення рушником змахнула.
— Ой, Стефо, та він же в мене тихий такий, усе в комп'ютерах своїх сидів... — лагідно защебетала бабуся. — А бач ти, який козак росте! Наш стрижень, дибинський!
Я зрозумів, що настав час для офіційного виходу сторони захисту. Злегка кашлянувши, я впевнено зійшов сходинками веранди прямо на заметене подвір'я.
— Доброго ранку, шановна судова колегіє! — гучно й весело заговорив я, підходячи до хвіртки й ховаючи руки в кишені шортів. — Бачу, протокол нічного засідання вже пройшов повну модерацію й затверджений місцевими ЗМІ?
Баба Стефа від несподіванки аж підскочила, ошелешено вп'явшись у мене поглядом, наче перед нею з'явився не онук баби Галі, а як мінімум міністр юстиції.
— Ой, матінко... Вибачайте, мені вже бігти треба, корова не доєна! — поспіхом заторохтіла вона, червоніючи й швидко задкуючи до дороги. — Галю, Петре, ну ви зрозуміли! Герой у вас росте, герой!
Вона швидко зникла за поворотом, а дід Петро повільно повернувся до мене, помітно й поважно ляснувши мене по голові своєю важкою долонею.
— Ну що, пане адвокате, — з глибокою чоловічою повагою сказав дід. — Слово тримаєш. Кирило сьогодні, кажуть, навіть носа з хати не висуває. Один бал на твою користь, столиця. Сідай снідати, заслужив.
Я посміхнувся, відчуваючи, як ранкове сонце Дибинців гріє плечі, але я відчував, що десь у сусідньому дворі, моє кучеряве стихійне лихо вже точно готує для мене новий, не менш захоплюючий раунд нашого літнього процесу.
***
Сніданок на веранді баби Галі пахнув так, що сторона захисту була готова підписати будь-яку мирову угоду, аби тільки швидше дістатися до столу. Бабуся напекла цілу гору своїх фірмових, пухких і рум'яних сирників, від яких ішов гарячий, солодкий аромат ванілі. Поруч у глибокій мисці виблискувала домашня густа сметана.
Я задоволено примружився, підсунув до себе тарілку й упевнено взяв у руку виделку. Дід Петро сидів навпроти, неспішно розмішуючи цукор у чашці з чаєм, а баба Галя поралася біля плити, але час від часу кидала на мене такі горді погляди, наче я щойно самотужки виграв справу в Європейському суді з прав людини.
Проте щойно я націлився виделкою на найбільший, ідеально підсмажений сирник, як у кишені моїх шортів знову затято й голосно забризкав знайомий столичний рингтон. На екрані айфона висвітилося наполегливе «Діма».
— Ну от, знову екстрене клопотання з головного офісу, — зітхнув я, неохоче відкладаючи виделку й підводячись із-за столу.
— Ой, та що ж тому Києву без тебе не сидиться, — невдоволено сплеснула руками баба Галя. — Охолоне ж усе!
— Я швидко, ба, — підморгнув я їй, провів пальцем по екрану й відійшов трішки в бік, до самого краю веранди, де розрісся кущ винограду.
Але щойно я притис телефон до вуха, як миттєво зафіксував: дід Петро раптом перестав калатати ложкою по чашці, а бабуся застигла з рушником у руках. На веранді запанувала така тиша, що я шкірою відчув: ці двоє досвідчених слідчих зараз ідеально чутимуть кожне моє слово.
— На зв'язку, Дім, — упівголоса заговорив я, намагаючись тримати діловий тон. — Яке в тебе запитання рано-вранці?
— Ілюха, привіт! — у динаміку миттєво залунав уже знайомий шум столичного проспекту. — Слухай, ну розказуй, як воно взагалі — жити в селі? Як твій агро-фітнес? Ти там ще не здичавів серед комарів та грядок?
Я мимохідь озирнувся на діда з бабусею, які з абсолютно невинним виглядом дивилися в різні боки, але їхні вуха були капітально повернуті в мій бік.
— Жити тут, Дім, дуже навіть цікаво, — упевнено посміхнувся я, спираючись спиною на дерев'яні бильця веранди. — Можна сказати, судова практика розширюється з кожним днем. Учора ось провели виїзне засідання в місцевому сільському клубі. Повний аншлаг, неонове світло, колоритний контингент.
— Чекай, чекай... Клуб?! — Діма в слухавці аж загорлав від несподіванки й захвату. — Наш київський адвокат пішов на дибинську дискотеку? Ну і як? Бійка була?! Тільки не кажи, що все пройшло мирно! Я ж тебе знаю, бро. На першому курсі, пам'ятаєш, як ти одному розумнику з паралельного потоку капітально фасад зіпсував прямо в коридорі університету? Він тоді якусь дівчину з нашого факультету образив, так ти без жодних розмов кулаками махати пішов, ледь з інституту не вилетів через свою шляхетність! Що, у Дибинцях старі рефлекси не прокинулися?
Почувши слово «бійка», баба Галя за моєю спиною аж повітря ротом ковтнула, а дід Петро пильно примружився, чекаючи моєї відповіді.
Я тихо засміявся, запускаючи вільну руку в волосся, і спокійно відказав:
— Ні, Дім, паніку скасовано. Я вже переріс цей підлітковий вік, коли всі проблеми вирішувалися виключно силою ударів. Сторона захисту діє набагато витонченіше. Опонент, звісно, знайшовся — місцевий «авторитет» Кирило, який чотири роки проходу одній кучерявій грозі не давав. Він уже готовий був махати кулаками прямо на танцполі й закочувати сцени. Але я просто перехопив його руку й пояснив усе його ж мовою. Простими, доступними словами, без жодних твоїх і моїх професійних юридичних термінів. До його прокуреного мозку дійшло миттєво. Він так перелякався, що розвернувся й ганебно втік із клубу, аж мотоцикл під ним ревів від сорому. Процес виграно чисто, без жодного синця чи прецеденту.
— Воу, ну ти закрутив сюжет, адвокате! — засміявся Діма на тому кінці дроту, явно втішений моїм ранковим медіа-релізом. — Ну ти даєш! Ладно, бро, не буду заважати твоєму слідству, іди снідай. Увечері на зв'язку.
— Давай, Дім, — я натиснув відбій і сховав айфон назад у кишеню.
Коли я повернувся до столу, дід Петро задоволено хмикнув й першим узяв свій кухоль з чаєм, а баба Галя лагідно, зі сльозами зворушення на очах, підсунула до мене тарілку, на якій мій сирник уже трішки охолов, але все ще виглядав смачно.
