Раді Вас бачити!

Ми йшли мовчки, але ця тиша вже не була напруженою чи колючою. Марічка заспокоїлася, її плечі більше не тремтіли, а пальці, хоч і відпустили мою футболку, все одно час від часу ніби випадково торкалися моєї руки. Що ближче ми підходили до її хати, то виразнішим ставало світло у вікнах веранди — мама Люба вже повернулася з вечірньої зміни.

Я зупинився біля самої хвіртки, перекриваючи собою огляд з дороги. Сторона захисту мала особисто переконатися, що об'єкт перебуває в абсолютній безпеці.

— Ну все, Тарзанчику, прийшли, — тихо посміхнувся я, заглядаючи в її карі оченята, в яких усе ще відбивалося світло далеких зірок. — Твій затишний порт прибуття. Твоя мама вдома, тож кримінальних зазіхань із темряви можна не боятися.

Марічка затримала на мені погляд, повільно поклала руку на залізну клямку хвіртки й вперше за весь вечір посміхнулася — ніжно, без жодного шипа чи уїдливості.

— Дякую тобі, Ілле... — зовсім тихо, майже по-дівочому ніяково промовила вона. — За те, що... ну, коротше, за все дякую. Іди вже, а то баба Галя точно подумає, що тебе дибинські вовки з'їли.

Вона швидко шмигнула у двір, і за хвилину двері веранди зачинилися за її спиною. Я постояв ще кілька секунд, переконуючись, що все тихо, задоволено примружився й впевненим, широким кроком попрямував до нашого подвір'я.

Проте розслаблятися мені виявилося ще було зарано.

Вже на підході до нашої хати я помітив дві постаті, що сиділи на дерев'яній лавці біля самої хвіртки. Дід Петро та бабуся Галя, яка судорожно поправляла теплу хустку на плечах, чекали на мене, наче судова колегія перед оголошенням вироку. Вони явно не збиралися йти спати, поки столичний десант не повернеться на базу.

— О, ну нарешті! З'явився, соколику! — першою підхопилася бабуся, занепокоєно вдивляючись у моє обличчя через сутінки. — Ну розказуй, як погуляли? Все добре?

— Все під контролем, ба, — спокійно посміхнувся я, підходячи ближче й ховаючи руки в кишені джинсів. — Повітрям подихали, річку подивилися. 

Дід Петро хитро примружився й поважно похитав головою.

— Подихали вони... — буркнув дід, але без злості. — Ми он із Галею бачили крізь вікно, як ви до хати Люби йшли. Марічка наша якась зовсім не така була. Ішла, наче в неї земля з-під ніг тікає, кучері свої заховала, носом шмигала. Що там у вас на тій річці сталося, ану кажи, адвокате? Наші дибинські дівчата просто так сльози не ллють.

Я зітхнув, розуміючи, що від цих двох досвідчених слідчих нічого не приховаєш.

— Кирила бачили біля багаття, — спокійно й прямо відказав я, дивлячись дідові в очі. — Приїхав на своєму мотоциклі, намагався там свій авторитет показувати й Марічці натяки дурні кидати. Але ви не хвилюйтеся, він їй нічого не зробив і навіть пальцем не торкнувся. Я був поруч, та й хлопці з її компанії — Артем із близнюками — відразу кулаки стисли. Сторона захисту вчасно виставила залізобетонний блок, тож ми просто розвернулися й пішли.

Бабуся Галя, почувши ім'я Кирила, аж до серця рушник притисла. Вона зробила крок до мене, лагідно, але дуже серйозно взяла мене за лікоть і пильно заглянула в очі.

— Ой, Кирило... Іродова душа, знову за своє, — сказала вона, а потім її голос став тихішим і вагомішим. — Але ти мені послухай, онучку. Ти будь обережним, синку, дуже обережним. Село — це тобі не Київ, тут свої закони. Хтозна, що у того Кирила на думці. Він же п'яний, дурний, від злості та ревнощів може будь-яку капость зробити під покровом ночі. Не лізь на рожон, соколику.

Я м'яко накрив її долоню своєю, і моя фірмова посмішка адвоката стала спокійною, холодною й абсолютно впевненою. Такою, з якою виграють найважчі судові процеси.

— Бабусю, я ж сказав: усе під тотальним контролем сторони захисту. Паніку скасовано, протокол затверджено. Нехай у нього на думці буде все, що завгодно, але проти закону й моїх аргументів він не потягне. Ідіть спати й ні про що не турбуйтеся.

Дід Петро уважно подивився на мене, хмикнув й вперше за весь час поважно ляснув мене по плечу.

— Ну, дивись мені, юристе. Слово козака — то залізо, — підсумував дід, розвертаючись до хати. — Ходімо, Галю, а то наш адвокат уже сам готовий прокурором стати.

Я проводив їх поглядом, а сам ще довго стояв біля хвіртки, дивлячись на темну дорогу й чітко розуміючи: це літо в Дибинцях більше ніколи не буде нудним.

***

Наступного ранку я прокинувся з чітким відчуттям того, що сторона захисту має терміново вийти на нові позиції. Жодних дозволів у діда Петра чи баби Галі я, звісно, не питав, а попереджати Марічку — означало знову нарватися на її вишневі колючки. Тому близько дев'ятої я просто перемахнув через наш низький тин і впевненим кроком рушив до сусіднього двору, на ходу поправляючи рукава простої темної футболки.

Сонце ще тільки починало пригрівати, і на траві блищала густа ранкова роса. Я вже підходив до знайомої світло-зеленої хвіртки, збираючись штовхнути залізну клямку, як раптом з боку напів відчиненого вікна веранди донеслися голоси. Говорили тихо, але в ранковій тиші Дибинців слова розрізнялися ідеально.

Я мимоволі зупинився на порозі, перетворюючись на уважного свідка.

— ...та кажу тобі, мамо, я сама спочатку думала, що приїхав якийсь столичний мажор, який тільки в гамаку з айфоном валятися вміє, — долетів до мене знайомий, дзвінкий голос Марічки, але зараз у ньому не було звичної уїдливості. — А він позавчора підійшов до колодязя, ні слова не сказав — і просто забрав у мене ті кляті відра. Мені ж пальці вже зводило від ваги, а він взяв і доніс.

— Ой, Марічко, — почувся у відповідь м'який, але дуже втомлений голос тітки Люби. — Галя мені казала, що внучок у неї вихований. Але ж ти дивись, доню...

— Мамо, це ще нічого, — перебила її Марічка, і в її інтонації знову проступила та сама нічна беззахисність, яку я почув біля річки. — Коли на галявину приїхав Кирило й знову почав лізти зі своїми брудними натяками, Ілля не злякався. Він так на нього подивився, за руку Кирила перехопив і сказав, що сам мене до хати проведе. Він мене буквально врятував учора, мамо. Якби не він, Кирило б знову проходу не дав, ти ж знаєш, який він скажений, коли вип'є.

На веранді зависла важка, гнітюча пауза. Я чув, як зітхнула тітка Люба, і уявила, як вона занепокоєно хитає головою.

— Те, що захистив — це добре, сонечко. Дай Боже йому здоров'я, — тихо й тривожно заговорила мати Марічки. — Але ти подумай, які тепер у цього бідного хлопчика з Києва з'являться проблеми через його шляхетність! Кирило ж у нас на все село дурний, мстивий. Він тепер точно буде на Іллю дивитися як на ворога номер один! Навіть хлопці з компанії його не втримають, якщо він надумає якусь капость уночі зробити. Тарас у відрядженні, захистити нас нікому, а тут ще й міського хлопця під удар підставили...

Я слухав цю розмову, спираючись ліктями на штахетник, і на моєму обличчі мимовільно розпливлася моя фірмова, нахабна й абсолютно впевнена посмішка. Страхи жінок були цілком логічними для провінційної реальності, але вони капітально недооцінювали сторону захисту. Ворог номер один? Ну що ж, Кириле, цей статус офіційно внесено до мого судового протоколу.

Я рішуче штовхнув залізну хвіртку, навмисно голосно рипнувши клямкою, щоб позначити свій візит, і впевненим кроком зайшов на подвір'я. Голоси на веранді миттєво замовкли.

— Доброго ранку, шановна судова колегіє! — гучно й весело заговорив я, підходячи до вікна й заглядаючи всередину. — Протокол ранкового засідання оголошую відкритим. Тітко Любо, Марічко, сторона захисту прибула для виконання нових тактичних завдань по господарству. Що там у нас сьогодні за планом — город чи знову колодязь?

Марічка миттєво визирнула у вікно, її щоки спалахнули густим рум'янцем від усвідомлення того, що я міг усе чути, а пишні каштанові кучері злетіли в повітря. Тітка Люба ж ошелешено замрела з рушником у руках. Наше літо в Дибинцях офіційно переходило на стадію відкритих судових дебатів.