Спочатку:
На сторінку книги
Наступного ранку я твердо вирішив: якщо життя підкинуло мені сільське заслання, я проживу його з максимальним комфортом. Благо, у кутку старого саду баби Галі, між двома крислатими яблунями, відшукався затишний плетений гамак.
Саме там я й заліг у самій лише майці та шортах, закинувши ногу на ногу. В одній руці я тримав велику склянку з крижаним вишневим лимонадом, а в іншій — айфон, де в “робочому” чаті Діма якраз розписував плани на вечірній похід у київський новий нічний клуб. Я ліниво гортав стрічку соцмереж, ловив обличчям рідкісні пориви прохолодного вітру й майже повірив, що життя налагоджується.
Рівно до того моменту, поки тишу саду не порушив упевнений стукіт залізної клямки на хвіртці.
Я навіть голови не підняв, думаючи, що це прийшов хтось із місцевих хлопців до діда Петра. Але важкі, ритмічні кроки наближалися саме до мого яблуневого сховища. Коли раптова тінь перекрила мені сонце, я нарешті опустив телефон і примружився.
Перед гамаком, уперши одну руку в бік, стояла моя вчорашня знайома — Марічка. Сьогодні на ній був легкий літній сарафан, а в іншій руці вона тягнула величезне, важке емальоване відро, доверху засипане глянцевими, темно-бордовими вишнями. Навіть через відстань я відчув цей солодкий, терпкий аромат ягід.
Вона зміряла мене поглядом із ніг до голови — від розслабленої пози в гамаку до дорогого смартфона в руках — і зневажливо пирхнула:
— Ну звісно. Хто б сумнівався. Столиця втомилася, столиця відпочиває. Ти дивись, не перепрацюй там, юристе, а то від гортання екрана ще мозоль на пальці з'явиться.
Я неквапливо заблокував екран, поклав телефон на груди й окинув її своєю фірмовою, злегка нахабною усмішкою:
— Я дивлюся, ти без мене жити не можеш, Тарзанчику. Не минуло й доби, а ти вже прийшла під мої вікна. Ще й з кулінарним підношенням? Вибач, але я більше люблю полуницю.
Марічка від такого нахабства аж повітря ротом ковтнула, а її карі очі небезпечно зблиснули. Вона з гуркотом поставила важке відро прямо на траву біля гамака, так що кілька вишень вилетіли на землю.
— По-перше, не під твої вікна, а до баби Галі! Я обіцяла принести їй ягоди на варення, бо в неї цього року вишні погано вродили. А по-друге, полуницю тобі в супермаркеті на Хрещатику за гроші батьки куплять. А тут кожна ягода — це мозолі на руках, яких ти в житті не бачив!
— Та невже? — я легким, пружинистим рухом спустив ноги з гамака й сів, опинившись на одному рівні з дівчиною. — Слухай, вишнева королева, а чому в тебе стільки агресії на мій рахунок? Ну лежу я з телефоном. Тобі що, шкода? Чи в селі законодавчо заборонено відпочивати після одинадцятої ранку?
— Мені не шкода, — Марічка зробила крок уперед, гордо піднявши підборіддя. — Мені просто смішно дивитися на дорослого хлопця, який приїхав «допомагати бабусі», а сам навіть віника в руки не взяв. Баба Галя з шостої ранку на ногах — і на городі, і біля печі, а її столичний скарб окуляри на сонці гріє. Гидко дивитися!
Я відчув, як усередині починає закипати легке роздратування. Мене ще ніхто так відкрито й зухвало не вичитував, тим паче якесь дівчисько в літньому сарафані посеред чужого саду.
— А давай ти не будеш рахувати мої години відпочинку і вчити мене жити, га? — мій голос став помітно холоднішим, з нього миттєво зникла всяка іронія. — Я свої обов’язки знаю. І якщо я захочу допомогти, я піду і допоможу, без твоїх коментарів.
— Ну-ну, бачу я твою допомогу, — уїдливо кинула Марічка, підхоплюючи відро за залізну ручку. — Тільки дивись, шорти модні не замаж, а то мама казала, що твій фірмовий прикид дуже важко відмивається від реального життя!
Вона круто розвернулася, так що її кучері злетіли в повітря, і швидким, гнівним кроком попрямувала в бік літньої кухні, де поралася баба Галя.
Я залишився сидіти на краю гамака, стиснувши зуби й дивлячись їй услід. Напруга все ще висіла в повітрі, і я чітко відчував, що цей раунд знову залишився за цією колючою сусідкою. Але десь глибоко всередині, попри злість, прокинувся справжній, азартний інтерес. Ця дівчина взагалі не збиралася переді мною прогинатися, і це був виклик, який київський юрист просто не мав права програти.
Я знову відкинувся на спину в гамаку, але колишнього розслаблення як не було. Слова цієї кучерявої грози зачепили моє его набагато сильніше, ніж я готовий був визнати навіть самому собі. Я крутив у руках айфон, похмуро дивлячись на верхівки яблунь, коли екран раптом заблимав — Діма наполегливо викликав мене у FaceTime.
Я провів пальцем по екрану, і в динаміку миттєво залунав знайомий шум столичного проспекту та бадьорий голос друга.
— О, ну нарешті! Ілюха, привіт! Ну що там, як твій агро-фітнес? Вже навчився відрізняти козу від корови, чи ти все ще в депресії? — заговорив Діма, мружачись від київського сонця на терасі.
— Здоров, Дім. Який там фітнес... Тут екстрим вищого рівня, — зітхнув я, запускаючи вільну руку в волосся. — Мене тут щойно морально розтоптали, знищили мій авторитет і звинуватили в ліні.
— Чекай, хто? Баба Галя влаштувала тобі виправні роботи? — розреготався друг, аж сльози з’явились на очах.
— Та яка баба Галя! Бабуся мене тут леліє, як єдину надію нації. Тут інший екземпляр знайшовся, — я мимоволі стишив голос, дивлячись у бік літньої кухні. — Сусідка. Марічка. Слухай, це не дівчина, це якась ходяча катастрофа з карими очима й кучерями. Вона притягла відро вишень, застала мене в гамаку з телефоном і влаштувала такий допит із розбором польотів, наче вона як мінімум прокурор області, а я — затятий рецидивіст. Каже, у мене від екрана мозоль на пальці з'явиться. Їй палець у рот не клади, серйозно, по лікоть відкусить!
— Воу, воу, полегше, бро! — на тому кінці дроту Діма аж загорлав від захвату. — Наш залізобетонний юрист зустрів гідного суперника в глухому селі? Це ж хіт! Запиши її голос на диктофон, я хочу почути цю дівчину, яка змусила тебе виправдовуватися!
— Та ніхто не виправдовувався... — почав було я, але раптом замовк.
Двері літньої кухні рипнули. На поріг вийшла Марічка — вже без відра, повільно витираючи руки маленьким рушником. Вона збиралася йти до хвіртки, але її погляд автоматично вихопив мій гамак у саду.
Побачивши, що я досі лежу в тій самій позі й знову розмовляю по телефону, дівчина зупинилася. Вона демонстративно склала руки на грудях, повільно й дуже виразно похитала головою з боку в бік — мовляв, «ну що й треба було довести, абсолютно безкорисний елемент» — і, навіть не приховуючи своєї переможній, розчарованої посмішки, рушила до виходу з подвір'я.
— Ей, Ілля, ти де пропав? — почувся зі слухавки голос Діми.
Я проводив Марічку поглядом, відчуваючи, як куточки моїх власних губ мимовільно повзуть вгору, попри всю злість від її зауважень.
— Я тут, Дім, — тихо відказав я, заблокувавши телефон і повільно підводячись із гамака. — Знаєш що... Я тебе пізніше перенаберу. Схоже, мені терміново треба знайти банку для молока, граблі чи якийсь віник. Пора рятувати репутацію столиці.
