Спочатку:
На сторінку книги
Коли вечірня прохолода нарешті опустилася на Дибинці, а сонце сховалося за обрій, залишаючи на небі фіолетово-рожеві розводи, я святкував повну й беззаперечну перемогу. Купа соснових цурпалок, яка ще вдень здавалася мені нездоланним судовим позовом, капітулювала. І бабуся дозволила мені полежати у гамаку, сказавши, що я попрацював сьогодні добре. Адже до дров ще були два відра води принесені з колодязя і прибирання своєї кімнати. В якій за невеликий проміжок часу перебування тут зібралось багато крихт та пляшок від вишневого лимонаду, який робить бабуся з тих сусідських вишень.
Тепер усі дрова рівними, обережними рядами були складені під парканом якраз біля літньої кухні — полінце до полінця, як за підручником. Дід Петро, коли вийшов приймати роботу, лише поважно качнув головою і вперше нічого не сказав про мої «ніжні київські ручки», що в перекладі з його суворого дибинського означало найвищу похвалу.
Плетений гамак зустрів мене затишком. Я закинув руки за голову, ліниво погойдуючись і дивлячись, як крізь листя пробиваються перші нічні зорі. Айфон лежав поруч у гамаку — у “робочих” чатах Діма знову скидав якісь локації, але мені вперше за ці дні було абсолютно ліниво туди заглядати. Сільська тиша, розбавлена тріском цикад, капітально протвережувала мізки.
Раптом знайомий скрип сусідньої хвіртки змусив мене посміхнутися, навіть не повертаючи голови, я знав хто йде. Повільні, тихі кроки наближалися по траві. Схоже, головний інспектор Дибинців знову вийшов на вечірній патруль.
Я трохи повернувся й посміхнувся.
Марічка стояла біля гамака, схрестивши руки на грудях. На ній був легкий трикотажний кардиган, накинутий поверх сарафана, а неслухняні кучери знову кумедно розліталися від легкого вітру. Вона прийшла з гордо піднятим підборіддям, явно збираючись перевірити, чи не завалив я завдання від діда. Але коли її погляд упав на ідеально складену під парканом стопку дров, її бойовий запал на мить дав осічку. Марічка здивовано кліпнула, перевела погляд на мене, потім знову на дрова й розгублено прикусила губу.
— Ого... — тихо, майже мимохіть зірвалося з її губ, але вона відразу ж виправилася, повертаючи на обличчя свої звичні колючки. — Ну треба ж. Дивіться люди, столичний адвокат не просто вижив після майстер-класу, а ще й дрова склав як потрібно. Я думала, ти після третьої колоди знову за телефон сховаєшся.
— Сторона захисту завжди доводить справу до фінального вироку, Тарзанчику, — я розслаблено хитнувся в гамаку, не знімаючи з обличчя своєї фірмової нахабної посмішки. — Як бачиш, дибинський закон сокири я засвоїв з першої спроби. То що, обвинувальний акт анульовано чи в тебе є нові претензії до мого відпочинку?
Марічка підійшла трохи ближче, штовхнула носком босоніжки край гамака, змусивши мене хитнутися сильніше, і лукаво примружилася.
— Гаразд, визнаю, протокол чистий, — на її губах з'явилася зовсім маленька, але вперта посмішка. — Коротше, досить уже в цьому гамаку вилежуватися. Вставай, ходімо погуляємо.
Я аж брову здивовано підняв від такої несподіваної пропозиції, повільно спускаючи ноги на траву й сідаючи.
— Серйозно? — перепитав я, пильно заглядаючи в її карі оченята. — Сама вишнева королева кличе мене на прогулянку? А як же твої слова про те, що мій фірмовий прикид важко відмивається від реального життя? Не боїшся, що я замажуся об ваші дибинські краєвиди?
Марічка кумедно пирхнула й демонстративно закинула кучері за плече.
— Ну, по-перше, ти на цю прогулянку сьогодні чесно заслужив. Бабуся Галя хліб пече, дід Петро відпочиває, роботу зроблено. А по-друге... — вона на секунду зам'ялася, опустивши погляд, і в її голосі вперше проступила якась дівоча, неймовірно мила ніяковість. — Ти ж тут нікого не знаєш. Будеш сидіти вечорами зі своїм комп'ютером, як сич у дуплі. А так — я тобі хоч річку нашу покажу, місток старий. Повітрям подихаєш, киянине. Поки я добра, знову ж таки.
Я підвівся на повний зріст, обтрусив джинси й підійшов до неї впритул, так що між нами залишилося буквально кілька сантиметрів. Марічка не відступила — лише гордо підняла голову, витримуючи мій погляд сіро-блакитних очей. Напруга між нами знову спалахнула, але тепер це була зовсім інша напруга, від якої по тілу пройшла легка приємна хвиля.
— Ну, проти таких серйозних аргументів сторона захисту безсила, — тихо й спокійно сказав я, відчуваючи, як куточки моїх губ самі повзуть вгору. — Веди, Тарзанчику. Побачимо, які таємниці приховує твоє село у вечірній час.
Марічка лукаво посміхнулася, круто розвернулася й швидким кроком попрямувала до хвіртки. Я крокував слідом за її пишними кучерями, чітко розуміючи, що це літо в Дибинцях офіційно переходить у статус «особливо цікавого».
